August 11th, 2016

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Після 1922 р.. 1.

СІЧЕНЬ 1922.

                   В січні 1922 р. зовнішня розвідка ВУНК доповіла, що «Махно з Бухареста продовжує надсилати директиви Білашу, Кожину, Колесникову та іншим видатним махновцям. В директивах пропонується не ук­ладати ні з ким угоди і у випадку повстання на Правобережжі – бешкетувати в районах стратегічних пунктів баз і комунікацій». (ЦДАВО,ф.3204,оп.2,спр.11,арк.32). І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський. Нестор Махно і повстанці.
                   В январе 1922 г. в Старобельском уезде отряд Богучарского полка дважды настигал банду Зайцева, состоящую из 72 человек, были убиты 4 человека и сам главарь. Руководители банд Тяткин и Трокой бежали в Воронежскую губернию. (ДОГА.Фонд Р-1146,оп.2,ед.хр.96,лист35). Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.

ЛЮТИЙ 1922.

                  Через місяць (в лютому) ті ж джерела інформації (зовнішня розвідка ВУНК) повідомляли, що махновці в Румунії розміщені у прикордонній смузі трьома окремими групами у 300, 150 і 200 чоловік. Вони «погано обмундировані, ча­стина їх абсолютно гола. У продовольстві Румунія їм зовсім відмо­вила і добувають продовольство вони у селян там, де вони роз­квартировані». (ЦДАВО,ф.3204,оп.2,спр.11,арк.55; ЦДАГО,ф.1,оп.20,спр.1305,арк.26). І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський. Нестор Махно і повстанці.
                   У лютому 1922 р. наркомат юстиції республіки розпочав слідчу справу про криваві злочини Махна на Україні, при­ чому НКЗС акцентував увагу на тому, щоб політична діяльність Махна була відображена у документах як засіб маскування його справжніх цілей – грабежів, убивств, насильств. Паралельно з цим було вирішено шляхом терористичного акту ліквідувати «бандитського батька». Це зав­дання мав виконати Д.М.Медведєв – у майбутньому Ге­рой Рад-Союзу, один з керівників партизанського руху в роки Великої Вітчизняної війни. Одягнувши мундир румунського офіцера, він перейшов кордон поблизу м. Маринешти і прибув до м. Бендери, де нібито мала відбутися зустріч Махна з представниками румунської розвідки – сигуранци. Однак «батько» в умовлене місце не з’явився і відтак залишився живим, оскільки Медведєв перестріляв усіх розвідників, які зібралися на явочній квартирі. В.М.Волковинський. Батько Махно. 
                    Запорізький журналіст І.Я.Науменко у дослідженні «Нестор Махно: факти проти вигадок» зазначає: «Існує версія, що "врятував" Махна один із його вірних охоронців, той же Зіньковський-Задов. …бричка, на якій їхав Махно, в супроводі візника-охоронця, перекинулася, що й врятувало Нестора Івановича від кулі чекіста. Ця версія покладена в романі Віталія Воловика "Пороги"». І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський.
                     Румыны медлили с ответом. Чичерин нервничал. Переговоры с Румынией, несмотря на самые щедрые посулы, не дали никаких результатов. Тогда Чичерин специально отправил в Варшаву своего представителя Карахана – для того, чтобы тот мог здесь встретиться с представителями румынского правительства и во всех деталях обговорить вопрос о выдаче Махно. Румыны истолковали всё это в том смысле, что Махно – политический противник большевиков, имеющий влияние в рядах крестьянства, и вероломная выдача его, в случае возможных военных действий, создала бы им дополнительные проблемы с недружелюбно настроенным населением. Возможно, они даже взяли бы Махно под свою опеку, но тут Лепетченко со своим браунингом попался за незаконное хранение оружия. Его посадили на четыре месяца в тюрьму, откуда он бежал опять на квартиру батьки в Бухарест. Часть махновцев уже перебралась туда же, нищенствуя и занимаясь разоружением румынских полицейских для того, чтобы добыть оружие. Такие беспокойные питомцы были королевству не нужны. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                      У лютому 1922 р. Махно зустрівся з генералом-хорунжим А.Гулий-Гуленком у Бухаресті та запропонував генералу організувати в Бессарабії повстання українського населення проти румунської влади. Однак, як А.Гулий-Гуленко, так і вояки армії УНР цей план не підтримали. [С.Н.Семанов. Судьба атамана,М: АСТ-ПРЕСС Книга,2004,с.320,-385с.].

БЕРЕЗЕНЬ 1922.

                    Те, що Махно із соратниками переїхав з Румунії до Польщі, чекістами було встановлено не відразу, хоч стеження за ним вело­ся постійне. В бюлетені секретно-інформаційного відділу РНК України від 23 березня 1922 р. повідомлялося, що Махно «втік з Румунії до Болгарії чи Сербії...». (Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО),ф.3204,оп.2,спр.11,арк.78). І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський. Нестор Махно і повстанці.   

КВІТЕНЬ 1922.

                      Боротьба махновців продовжувалася і в 1922 р., коли вони перейшли до тактики рейдування дрібними загонами від 5 до 40 чоловік. Вони знищували комісарів, громили комунікації, склади й ешелони, накопичували зброю в очікуванні повернення Махна.
                      У другій половині 1921 р. – першій половині 1922 р. в Україні збереглися махновські повстанські загони: Іванова біля Кривого Рогу (150 шабель), Золотого Зуба біля Юзівки (120 шабель), загони Діденка, Петрушева, Федорова, Алпатова, Філіппова – на Донбасі (усього 300 шабель, 12 кулеметів). Біля ст. Червоний Лиман не склали зброї загони Жигуліна, Смирнова (100 шабель), біля Катеринослава – загони Пращенка, Начененного, Литовченка, Каренського (200 шабель, 10 кулеметів). З Воронезької губернії до с. Петропавлівки повернувся махновський отаман Каменюк (50 шабель). [В.А.Савченко. «Махновщина после Махно»: махновское движение после вынужденной эмиграции Нестора Махно из Украины. Крестьянский фронт 1918-1922 гг.. Сборник статей и материалов,М,2013,с.237-253].
                      Навесні 1922 р. відбувся останній спалах махновського руху на півдні України. Останні бої проти …(кривавих) вели загони отаманів Іванова, Свища, Попова, «Чорного Ворона», Колісниченка, Залізняка…. [В.А.Савченко. «Махновщина после Махно»: М,2013,с.237-253].
                       Впродовж другої половини 1921 – 1922 рр. в різних районах Запоріжжя оперували групи ота­манів Хватіна, Хитенка, Данилова, Коваля, Гринька, Фісая, Бойка, Лисенка, Куліниченка та ін., і джерела досить однозначно вка­зують на їх махновський «родовід». Дії повстанців мали ха­рактер як політичний, так і кримінальний, але при їх аналізі слід пам’ятати, що офіційні радянські джерела, звідки ми, як правило, беремо відповідну інформацію, завжди намагались змістити акцент саме в кримінальний бік діяльності антирадянських повстанців. Але як би не кваліфікувались вчинки махновців з точки зору і тогочасного, і сучасного законодавства, важко не помітити, що основним їх змістом була пере­шкода розбудові більшовицької (окупаційної) влади. Отамани, опротестовуючи комуністичну ідеологію в ключових пунктах останньої, не вважали нову владу народною, а отже – не вва­жали, що діють проти народу. Архірейський Д.В., Ченцов В.В. (Дніпропетровськ) «Даєш Махна!» З історії українського повстанства. Матеріали науково-теоретичної конференції, Запоріжжя-Гуляйполе, 1998.
                      Навесні 1922 р. ще 15 махновців були направлені з Румунії в Україну для організації нового повстання. Однак більшість їх була заарештована ЧК.
                      12.04.1922. ВУЦИК объявил амнистию всем выступавшим про­тив Советской власти на Украине. Она не касалась (7-х) Скоропадского, Петлюры, Тютюнника, Врангеля, Кутепова, Савенкова и Махно. Так закончилась махнов­щина на Украине, вошедшая в историю с клеймом бандитского движения. Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                       Махно вирішив тікати з Румунії разом із 17 своїми прибічниками на автомобілі (? автобусі, вантажівці) 11.04.1922.. Однак за 50 км від Бухареста усіх махновців затримали румунські жандарми. [С.Н.Семанов. Махно. Вожак анархистов,М: Вече,2005,с.270-271,-384с.]. На допиті Махно заявив румунським властям, що він планував перейти на територію України для організації «нової боротьби проти більшовиків». [Сучасний моск-анархіст А.Шубин. Анархия – мать порядка. Между красными и белыми,М: Яуза, Эксмо,2005,с.200,-416с.]. Румунська сторона відмовилася пропустити Махна на територію УРСР.
                        28.04.1922. румунська поліція відправила Махна, його дружину та ще 16 махновців на північ Румунії. Вночі вони нелегально перейшли польську ділянку кордону в районі м. Бучач. Польські власті затримали групу Махна і відправили в табір для військовополонених в Стшалкові, де розміщалися інтерновані вояки УНР. [30.с.151 /// Sprawa Atamany Machny. Rzeczpospolita,1923, 29 listopada,S.6]. Перебування Махна (в таборі) ускладнювалося й тим, що петлюрівці звинувачували його в зраді інтересів УНР, а також у тому, що він відволікав селянські маси від боротьби за самостійну Україну. Знаходячись у Стшалкові, Махно змінив свою позицію, заявляючи, що не визнає уряду УНР. Наголошуючи на тому, що незабаром отримає велику фінансову підтримку, він розпочав вербування вояків у свою армію. [21, Ф. 1075, Оп. 2, Спр. 824, Арк. 52–53 /// 21. В.Верига. Визвольні змагання в Україні 1914-1923 рр.. У 2-х т.,Львів: «Місіонер»,1998,т.2,-502с.].
                       О переходе Махно через польскую границу ходит много слухов. Нам придется принять НЕ романтическую версию. Скажем, о том, что румыны решили просто-напросто «выслать» махновцев в Польшу. Поляки тоже не горели желанием их принимать и отправили обратно в Румынию. В течение одной апрельской ночи 1922 года ситуация повторялась несколько раз, пока, наконец, пограничные власти не уладили вопрос, и Махно с женой и семнадцатью повстанцами не оказался на польской территории. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                       Махно сподівав­ся, як зазначив у листі, надісланому до міністерства закор­донних справ Польщі, «знайти притулок і дружню допомо­гу». І спочатку він не помилився. Польський генштаб, розробляючи плани організації антирадянського повстання на території України, після поразки Петлюри зробив став­ку на Махна. В.М.Волковинський. Батько Махно
                        28.04. Махно, його дружина та 16 махновців (за різними даними 18-25 чол.) у супроводі чинів румунської поліції були відправлені на станцію Неполоковці на північ Румунії. Там уночі махновці нелегально переправилися на польській дільниці кордону до містечка Бучач у Галичину, що ось уже два роки була захоплена поляками. Махно намагався (ПЛАНУВАВ) підняти повстання українських селян проти польського панування в Галичині, гадаючи, що з новою армією повсталих галичан він незабаром виступить проти …(кривавих) військ й почне боротися з усім світом.
                        Після переходу групою Махна польського кордону польські прикордонники затримали махновців і розмістили їх у таборі для військовополонених в Щелковому на польській території, де вже містилися інтерновані петлюрівці. Махно в листах до диктатора Польщі Ю.Пілсудського та МЗС Польщі прохав дозволити махновцям виїзд до Чехословаччини. Дружина Махна Г.Кузьменко у цей час мала змогу вільно пересуватися поза табором унаслідок звільнення через вагітність.
                                В.Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
               
                         [ У таборі за Махном було встановлено суворий нагляд. Крім жандармів, за ним постійно стежили двоє вартових. Барак замикався о сьомій вечора, а через кожні дві години при зміні вартових проводилася перевірка. З одного боку, такий пильний нагляд важким тягарем ліг на плечі актив­ного борця за абсолютну свободу (в т.ч. і від ВІЧНИХ ознак національного-духовного ЖИТТЯ), а з іншого – був на руку Махнові, оскільки, опинившись у Польщі, одразу зазнав багато нападок і докорів на свою адресу з боку петлюрівців. Зокрема, вони звинувачували Махна в тому, що він – людина здібна, яка очолювала масовий селянський рух, міг би допомогти українському визвольному руху. Однак Мах­но виявився лише типовим РУЙНІВНИКОМ, без­батченком, який за своїми переконаннями НЕ був українцем (бо був реги-аналом и лугандоном), до останнього часу навіть не вмів і НЕ хотів говорити укра­їнською мовою, не цікавився «українською проблемою» і взагалі був «сам по собі отаман».
                       Петлюрівці не лише звинувачували Махна в зраді інте­ресів Української Народної Республіки, але й у тому, що він РОЗБЕЩУВАВ (спокушав дармовою 0,5×2 м. землею) солдатів і селян, відволікав їх від боротьби за самостійну Україну. В.М.Волковинський. Батько Махно].
                        У 1970 році Галина Кузьменко згадуватиме: «Тут були поміщені в табір інтернованих. Про­сиділи в ньому 6 місяців. Потім Нестора, Домашенка, Хмару і ме­не поляки посадили в тюрму у Варшаві». (Гуляйпільський краєзнавчий музей. Листи). 

ТРАВЕНЬ 1922.

                      19.05.1922. Верховний трибунал при ВУЦВК визнав Махна винним «у скоєнні на території УСРР цілого ряду грабунків і розбійницьких нападів». [В.А.Савченко. Махно,Харків: Фоліо,2005,с.232,-415с.]. Уряд УРСР направив Польщі 19 травня і 04 листопада 1922 р. дві ноти з вимогами видачі Махна як кримінального злочинця. [О.Вішка. Нестор Махно в Польщі. Український Альманах,Варшава,1997,с.119-120,-380-383с.].
                       24.05. уряд Радянської Украї­ни направив польським властям ноту з вимогою видати Махна для притягнення його до відповідальності як кримі­нального злочинця. В.М.Волковинський. Батько Махно
                       Однак польський уряд, хоча й тримав махновців у таборі, вирішив не видавати їх більшовикам. [В.Г.Дмитрук. Вони боролися за волю України: Нарис історії Сірожупанної дивізії,Луцьк: «Волинська обласна друкарня»,2004,-286с.].
                       Бандитизм не утих и к лету 1922 г.. В одном из докладов сказано: «бандитских налетов в мае было – 6, случаев вооруженного столкновения – 1. Единичных случаев нападения на граждан – 234. В Шахтинском уезде 2 шайки бандитов политического характера, 1 банда неизвестного направления числен­ностью в 15 сабель при 1 пулемете. В Бахмутском уезде 20 человек именующихся Дроздовским повстанческим отрядом. Мелких банд от 3-х до 20 человек в Бахмут­ском, Славянском, Старобельском уездах. В Бахмутс­ком, Луганском, Шахтинском и Таганрогском уездах работают подпольные организации». (ДОГА.Фонд Р-1146,оп.2,ед.хр.96,лист 528). Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.

ЧЕРВЕНЬ 1922.

                      Суперечливі дані не влаштовували керівництво рад-розвідки і тільки у червні було встановлено, що дійсно «Махно, розміщений у таборі Стржалково, від часу свого прибуття повів потужну агітацію проти Петлюри, називаючи останнього зрадни­ком і бандитом, і обіцяючи козакам вивести їх на Україну, що значною мірою сприяло розкладанню табору Стржалково, і на що було звернено увагу не тільки Петлюри, а й поляків. На прохання Петлюри Махна було ізольовано в окремому приміщенні, до яко­го було приставлено спеціально варту». (ЦДАГО,ф.1,оп.20,спр.1305,арк.270). І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський. Нестор Махно і повстанці.

ЛИПЕНЬ 1922.

                         [ 18.07.(1922.) Махно послал в Варшаву, в министерство военных и внутренних дел жену, Галину Кузьменко, – лично хлопотать о выезде из Польши. В министерстве внутренних дел она добилась приема у Желиховского, начальника по делам интернированных, и в ответ на просьбу разрешить находящимся в лагере покинуть Польшу она опять услышала угрозы: «Ждите. Придет время, ваше дело будет рассмотрено, тогда и видно будет, как с вами поступить. Мы не можем отпустить вас безнаказанно, ибо от вашей деятельности в России пострадали польские подданные».
                         Вскоре в Щелково приехала еще одна комиссия, но на этот раз ее составляли офицеры польской контрразведки (дефензивы) – майор Шарбсон и лейтенант Блонский, – в задачу которых входило убедить Махно остаться в Польше и рассмотреть кое-какие предложения дефензивы. «Ну зачем вам уезжать из Польши? – прямо обратился к Махно Блонский. – Чехия – это подлая страна, она вас выдаст большевикам. А Германия – это опять большевики. Вы оставайтесь у нас. Только станьте на платформу УНР (петлюровская республика) и у вас все будет хорошо». Махно решительно ОТКАЗАЛСЯ.
                         После этого был ужесточен лагерный режим содержания махновцев; к бараку, где жил Махно, приставили несколько человек часовых, на окна надели решетки и замки, регулярно часовые врывались в помещение для проверки. Стоило ли стремиться из Румынии в Польшу, чтобы угодить здесь чуть ли не в тюрьму! В один из таких пустых, «тюремных» дней у Махно состоялся разговор с Яковом Красновольским. Вернее сказать, Красновольский, один из собратьев по заключению в лагере, пришел к Махно с предложением обратиться не к полякам, а в советское консульство с просьбой о помиловании, в обмен на обещание возглавить крестьянское движение среди украинского населения Восточной Галиции (ныне – Западной Украины) с тем, чтобы отторгнуть эту территорию от Польши.
                        Красновольский не был махновцем. Он пристал к батькиным людям еще в Румынии, неоднократно пытался войти в доверие к Махно, испрашивая у него поручения, но успеха не имел. Батька был человек подозрительный, и чрезмерно предупредительное поведение Красновольского только усиливало его подозрительность. Батька чуял в нем провокатора. Однако для столь сурового обвинения, которое в среде махновцев обычно каралось смертью, у батьки не было достаточного основания. Позднее он писал в письме Жану Граву, что в тот раз решительно отказал Красновольскому, сказав, что «не может вступать ни в какие серьезные переговоры с большевиками, покуда все анархисты и махновцы, заключенные в российские тюрьмы, не будут освобождены». (Skirda A. Nestor Makhno,Paris,1982,р.311). Вероятно, это была отговорка: Махно должен был прекрасно понимать, что большевики ни при каких обстоятельствах не будут иметь с ним дела, и единственное, что им еще нужно от него, – так это его голова.
                        Красновольский, несомненно, был провокатором Москвы. Впоследствии выяснилось, что в Польше он был завербован и польской дефензивой. В этом была своя логика. Потеряв надежду добиться от поляков выдачи Махно дипломатическим путем (Польша, враждебно настроенная по отношению к Советской России, не склонна была вести с нею переговоры), большевики запустили механизм провокации, надеясь, что преступные намерения Махно (восстание в Галиции!) возмутят поляков и заставят их выдать Махно Москве. Правда, большевики не учли, что и сами поляки не прочь посчитаться с Махно за несговорчивость и в этом смысле могут, не выдавая батьку, придумать для него какое-нибудь другое наказание. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                         22.07. Галина ТАЄМНО відвідала Варшаву, де розшукувала консульський відділ рад-посольства та проконсультувалася із завідуючим консульського відділу Максимовичем. Вона просила дати їй дозвіл як уповноваженій «армії махновців» (амбіції про ЗНАЧЕМІСТЬ, знищених вже назавжди, махновців просто ЗАШКАЛЮЮТЬ) повернутися до рад-України та виїхати до Харкова для проведення переговорів з рад-урядом Раковського. Вона запропонувала «Радам» послуги Махна для підняття антипольського повстання в Галичині, прохаючи рад-владу надати Махну «невеличку допомогу» у 300-400 тис. польських марок «на революцію у Польщі» та передати махновцям у табір 6-8 револьверів. Після звільнення з табору махновці обіцяли перейти у гори «на Гуцульщину» для партизанської боротьби.
                        Угода ця пропонувалася Махном (що втратив орієнтацію в часі та просторі), як рівноправних союзників (між хазяїном – тим, хто платить і тим наймитом, кому платять), хоча за Махном було декілька десятків безправних інтернованих бійців, Махно жадав від рад-уряду (у випадку союзу) звільнення з рад-в’язниць командирів махновської армії, анархістів-«набатівців» і лівих есерів (Гавриленка, Буданова, Осипенка, Попова, Середу, Зінченка, Таратуту, Галаєву, Воліна…), припинити переслідування махновців в Україні, надати гарантії недоторканности для звільнених і тих махновців, що повернуться з еміграції, надати свободу друку, агітації та пропаганди для махновців, права участі анархістів і махновців у виборах до рад. Зі свого боку Махно обіцяв припинити збройну боротьбу (яка і так була припинена москалями) проти більшовиків (московських окупантів), розпустити свої загони (яка і так були розпущені москалями), «стати на легальний шлях існування» (який НЕ був потрібний москалям), затвердити угоду (смертника) з (катом) рад-владою.     
                             В.Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).

                        Махно, як зазначали його друзі, боявся, що польські власті повернуть його на (вільну від української влади) батьківщину. Тому він запропонував свої послуги польському урядові у бо­ротьбі з Рад-Росією. Не одержавши відповіді, 28.07.1922. Махно звернувся до міністерства закордонних справ Польщі з про­ханням дозволити йому емігрувати до Чехословаччини. І у цьому йому було відмовлено. Як і раніше, він перебував у таборі й не міг активно діяти. Тому Махно постійно вів розмови про необхідність організувати повстання в Східній Галичині і побудувати там безвладну (вільну від української влади) державу. Це, на його (примітивну) думку, повинно було викликати нову революційну хвилю в Росії, на Україні та в інших країнах, привести до повалення існуючих там режимів і встановлення справжньої свободи трудового люду. Такі розмови, спроби встановити зв’язки з анархістськими організаціями у Варшаві, а також у Парижі, Берліні змусили польську владу приділити належну увагу діяльності Махна. В.М.Волковинський. Батько Махно. 

СЕРПЕНЬ 1922.

                      Махно не попался на уговоры Красновольского сразу и, возможно, поразмыслив, все же вывел бы его на чистую воду, но в ночь со 02.08. на 03.08.1922. Красновольский совершает «побег» из лагеря в Щелково, добирается до Варшавы, тут «попадается» в руки дефензивы и чистосердечно рассказывает о том, что он с планшетом шифрованных документов был послан Махно к советскому дипломатическому представителю в Варшаве Максимовичу. Поскольку письма были написаны обычным шифром, который Красновольский мог знать, так как Махно всегда использовал его, переписываясь с другими повстанцами и друзьями за границей, расшифровать перехваченные «документы» не составило труда. В них, как легко догадаться, содержался план восстания в Восточной Галиции с целью отторжения ее от Польши в пользу Советской Украины. Налицо было готовое «дело». Вскоре все махновцы, содержавшиеся в Щелковском лагере, были схвачены и переведены в Варшавскую тюрьму. В.Я.Голованов. «Нестор Махно». 
                       Наприкінці серпня 1922 р. ЦК КП(б)У відіслав листа із конкретними вказівками до Варшави: «…ніяких обіцянок, не сприймати махновців як групу, а тільки як тих, що прагнуть амністуватися».
                       Махно (дуже великий у своїх очах) не бажав перетворюватися в простого агента, він вів ПОДВІЙНУ політичну гру. Він малював перед своїм оточенням плани всенародного повстання у Галичині з подальшим грандіозним походом на Київ на чолі його та звільнення України від більшовиків.
                        Махно не міг піти на всі умови, що диктувалися з рад-консульства (яке не могло піти на будь-які найменші умови, що диктувалися в’язнем). Він вручив Шуляку доручення на гроші та зброю, і від політичних зобов’язань вирішив ухилитися, заявляючи, що текст заяви (договору) з боку махновців ще не готовий і він надішле його пізніше. Як стверджувала Галина, це була тільки польська провокація, і реальних контактів з «Радами» у Махна не було, не було і «листів Махна» до представників рад-влади (саме ці листи фігурували на майбутньому суді у Варшаві як головні докази звинувачення).
                              В.Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).

                      Поляки пильно стежили за діями махновців і, зрозуміло, дізналися про поїздку Кузьменко до радянської місії, про плани Махна розпалити вогонь революційної війни в Галичині. Тому не дивно, що до Махна були підіслані провокатори, зокрема Адольф Красновольський, який мав інформувати про наміри махновців. Махно, який був людиною довірливою і звик за роки громадянської війни, що люди, які його оточують, рідко коли виявляються зрадниками або провокаторами, скористався в пропозиції Красновольського допомогти чимось у Варшаві. Валерій Волковинський. Нестор Махно: легенда і реальність. Оновлено 20.04.2018.

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Після 1922 р.. 3.

1923.

                     Спустя полгода большая (на початку 1923) часть махновцев была отпущена (із ув’язнення). Перед судом должны были предстать лишь четверо – Н.Махно, И.Хмара, Я.Дорошенко и Г.Кузьменко, несмотря на то, что в тюрьму она попала на последних месяцах беременности. Процесс против них готовился 13 месяцев. За это время Галина Кузьменко 30.10.1922 года родила дочь Елену (Люси). За все время предварительного заключения Махно смог увидеть жену и дочь лишь однажды. (Skirda A. Nestor Makhno,Paris,1982,р.312).

ЛЮТИЙ 1923.

                      Не стало абсолютно лояль­ним до (окупаційної) влади і мирне селянство. Ще в лютому 1923 р. надзвичайними органами, в тому числі і на Гуляйпільщині, бра­лися заручники під забезпечення роззброєння населення. [Держархів Дніпропетровської області,ф.3373,оп.1,спр.2,арк.6, 8]. Архірейський Д.В., Ченцов В.В. «Даєш Махна!»,1998.
   
БЕРЕЗЕНЬ 1923.

                       На початку березня 1923 р. лише в Мелітопольському повіті діяло три окремих антирадянських формування отаманів Криворотька, Козакова і Кизилова за­гальною чисельністю 31 чол.. [Держархів Дніпропетровської області,ф.3373,оп.1,спр.2,арк.9, 10]. Архірейський Д.В., Ченцов В.В. «Даєш Махна!»,1998.

ТРАВЕНЬ 1923.

                       28.05.1923. прокурор окружного суду Варшави розпочав слідство проти Махна та його прибічників, звинувативши Махна у зв’язках з представництвом УСРР у Варшаві, підготовці заколоту в Східній Галичині. Таким чином, певні кола Польщі намагалися вряту­вати Махна від суворої кари, адже Верховний трибунал УPCP оголосив Махна бандитом. Ті, що готували суд у Польщі, відверто заявляли: «Повірте, що 8 років в’язниці, які кому загрожують, – дрібниці порівняно з тим, що загрожувало б йому на території Москви». На противагу рад-судові польська юрисдикція сподівалася до­вести, що Махно – не бандит, а справжній народний революціонер. В.М.Волковинський. Батько Махно. 

ЧЕРВЕНЬ 1923.

                         Махно отправляет во все польские официальные инстанции письма с просьбой выпустить его на жительство в Чехию или в Германию. Такие письма были направлены в министерство иностранных дел, главе республики маршалу Ю.Пилсудскому, руководству польской социалистической партии и т.д.. Все двенадцать писем остались без ответа. Впрочем…. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                        30.06.(1923.) лагерь для интернированных в Щелково посетила советская комиссия по репатриации. Четверо махновцев, целый год уже отирающие лагерные нары, обратились к батьке с просьбой не препятствовать им вернуться на родину. Махно пошел к комиссару лагеря просить, чтобы этих четырех перевели в барак для уезжающих. Комиссар лагеря неожиданно отказал: «Ни вам, ни вашим людям уезжать нельзя. Если же вы будете на этом настаивать, к вам будут применены репрессии…». («Американские известия», 12.12.1923.).

ЛИПЕНЬ 1923.

                       22.07.1923. махновці запропонували уряду УСРР проект нової угоди. Одним з його пунктів була
пропозиція надання махновцям військової допомоги в їх антипольському повстанні. Довідавшись про подібні наміри, польська влада піддала Махна суду по звинуваченню в підготовці заколоту. "Махно и Украина" Бордульов С.В.

ВЕРЕСЕНЬ 1923.

                       Наприкінці вересня 1922 (? 1923) р. Махна, його дружину, махновця Домашенка і повстанського ватажка Хмару заарештували та запровадили до варшавської в’язниці. Була почата слідча справа за звинуваченням махновської групи у спробі підняти антипольське повстання в Галичині й у зв’язка з рад-розвідкою, з місією УСРР у Варшаві. Махновцям польське звинувачення вимагало покарання – 8-м років в’язниці за «шпигунство», за розробку планів повстання у Польщі та планів приєднання Галичини до УСРР, за те, що Махно вже нібито отримав «з рук» рад-місії 100 тис. марок. Звинувачували Махна й у тім, що «плани махновського повстання у Польщі» були розроблені в Москві, а Махно міг бути тільки їх виконавцем, у тім, що Махно вимагав «від Рад» передати під його керівництво бригаду рад-кінноти і роту рад-піхоти на тачанках. В.Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                         23.09.1923. Махно і деякі його товариші були заарештовані і незабаром з'явилися перед польським судом. М.Пшиборовськи та Д.Вежхось дуже детально освітлюють Варшавський процес, аналізуючи його причини і наслідки (с.61-109). Романько Олег Валентинович. Польський погляд на життя Нестора Махна. 20.11.2012., доктор історичних наук (Сімферополь, Україна).
                        25.09.(якого року не вказано) Н.Махно, Г.Кузьменко, І.Хмага та Я.Доро­шенко були заарештовані й віддані до суду. В.М.Волковинський. Батько Махно. 

ЛИСТОПАД 1923.

                       23.11.1923. почався судовий процес у справі махновців. В.Савченко. Махновська Трудова федерація.
                       27.11.1923. розпочався суд. Махновцям інкримінували підтримку зв’язків з місією УСРР у Варшаві та вели переговори про підготовку повстання в Східній Галичині та приєднання її до Рад-України. В.М.Волковинський. Батько Махно. 
                        [ Судовий процес над Махно розпочався у Варшавському кримінальному суді лише 27.11.1923. [Proces atamana Machny. Kurjer Warszawski,1923,28 listopada,S.6.]. Він проходив під головуванням суддів Гжибовського, Рикачевського та Ясєнського. Захищали Махна три адвокати – Ф.Пасхальський, М.Рудзінський та Я.Стшалковський. [К.Герасименко. Махно. Діло,1923, 2 грудня,с.5].
                        В акті обвинувачення проти Махна, крім іншого стверджувалося, що: …3) за наказом Н.Махна, Я.Красновольський втік із табору, щоб поновити зв’язок з радянськими представниками; 4) через Я.Красновольського Н.Махно передав у радянське посольство листи, які польські спецслужби скопіювали….
                         Органи польської прокуратури усіма силами намагалися підтримати звинувачення. Виступаючи на процесі, прокурор М.Вессербергер акцентував: «Анархізм на Заході є опрацьована наукова теорія. Але ця ідея на Сході перестає бути нею, оскільки впала на історично підготовлений ґрунт всякого роду бунтів. …звертаю увагу на протиріччя, яке існує між українцями як народом і характером їх родючої землі. Все надбання тих людей свідчить про їхні нахили до пошуку легкої здобичі, дикої свободи.... Україна – це колиска отаманів, які під прикриттям вищої мети торують кривавий шлях у цьому краї, керуються виключно жадобою здобичі і дикої свободи». [Суд над Махно. Діло,1923,4 грудня,с.3]. Також зачитали тексти двох нот уряду УСРР про видачу Махна як «звичайного бандита». Проти Махна зробили заяви кілька польських землевласників, маєтки яких розгромили махновці у 1918–1919 рр.. Махну інкримінували єврейські погроми. [Oświadczenia Machny. Rzeczpospolita,1923,28 listopada,S.5].
                           На четвертий день суду польські експерти-графологи висловили свої сумніви щодо автентичності підписів Махна під листами, які від його імені були направлені в посольство УСРР [39]. Крім того, на процесі трапився курйозний випадок: лист Н. Махна, в якому йшлося про визнання ним радянської влади і готовність підняти повстання в Галичині, як показало слідство, було датовано 25 вересня 1922 р. Але якраз саме в цей день Н. Махна було заарештовано. [Суд над Махно. Діло,1923,4 грудня,с.3.]. Навіть польська преса відзначала, що головний свідок звинувачення Я.Красновольськой – «обмежена людина з надзвичайно низьким інтелектуальним рівнем», який «не здатний по справі нічого сказати». [Proces atamana Machny. Kurjer Warszawski,1923,1 grudnia,S.8]. Шлях Нестора Махна в еміграції: через Румунію і Польщу у 1921-1925 рр.. М.П.Гетьманчук, 2008. http://vlp.com.ua/files/17_8.pdf ].
                         [ Адвокати розвіяли міф про антисемітизм Махновців, заявивши, що американські євреї-анархісти зібрали 5 тис. доларів для Махна на всі судові витрати, що євреї всього світу вважають Махна за свого захисника. На суді зіграла свою роль і вихід у Берліні книги П.Аршинова «Історія махновського руху», у якій махновщина розглядалася не як особлива форма примітивного бандитизму, а як політичний антирадянський народний рух. Анархісти всього світу направляли на адресу польської влади протести проти переслідування Махна. Синдикалісти США, Іспанії, Німеччини, анархісти Франції та Італії пікетували польські та радянські посольства. Болгарські анархісти-терористи погрожували польській владі підривати польські посольства по всій Європі, якщо Махно не виправдають. Протести представників світової громадськости Себастьяна Фора, Емми Гольдман, Рудольфа Рокера, євреїв-анархістів США та інших «ліваків» так само схилили суд до винесення виправдувального висновку групі Махна.
                       (29 листопада Махно виклав свій останній козир, заявивши, що навесні 1920 року саме завдяки його діяльності в тилу Червоної Армії 1-а Кінна армія затрималася на два тижні, і це врятувало Варшаву від окупації радянськими військами. Валерій Волковинський. Нестор Махно: легенда і реальність. Оновлено 20.04.2018.).
                         Суд 27.11.1923. визнав надуманими всі звинувачення проти Махна як проти «карного злочинця», радянському шпигунстві та намірі підняти повстання.
                          28.11.1923. махновці були (повністю) виправдані польським судом «за відсутности прямих доказів» і вже через день звільнені. В.Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.)].
                          Польські власті заборонили Махно знаходитися в Галичині і визначили йому для проживання м. Торунь. Однак публічні заяви Махна про плани продовження боротьби з більшовиками знову викликали негативну реакцію уряду Польщі. М.П.Гетьманчук, 2008.
                           Вийшовши із в’язниці Махно одержав звістку, що дотепер у р-оні Маріуполя діє (24-й) махновський загін Ф.Кожі, а у р-оні Миколаєва – загін Іванова. Махно зв’язався з махновським центром у Румунії та наказав відправити три кінні групи з 5-10 бійців в Україну для підготовки загального повстання. Махно був упевнений, що його прибуття до України стане сигналом для загального селянського повстання. В.Савченко. Махновська Трудова федерація.

ГРУДЕНЬ 1923.

                         У 1970 р. Галина Кузьменко згадуватиме:  «…суд 1 грудня 1923 р. виправдав Махна і його товаришів. Тут у тюрмі я народила Олену». (Гуляйпільський краєзнавчий музей. Листи).
                          Целый месяц Махно прожил под надзором полиции в городе Торунь, пока польские власти решали, куда бы его определить. Рядом с ним по-прежнему был верный телохранитель Иван Лепетченко (сын убитого анархотеррористами в 1907 г. гуляйпольского пристава Лепетченко), который устроился работать сапожником. И лишь когда в конце 1923 г. Махно получил визу в Данциг (немецкий «вольный город» в устье Вислы), Лепетченко вернулся в Варшаву. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Після 1922 р.. 5.

СІЧЕНЬ 1924.

                     31.01. за Махном було встановлено поліцейський нагляд з погрозою насильницького виселення. На початку 1924 р. польський уряд заявив, що «подібні виступи Махна, явно спрямовані проти уряду держави, з якою Польща підписала мирну угоду і підтримує постійний дипломатичний зв’язок», вважає неприпустимими і шкідливими. [О.Вішка. Нестор Махно в Польщі. Український Альманах,Варшава,1997,с.120,-380-383]. 
                      Делать на чужбине И.Лепетченко было нечего, но тут он был быстренько арестован по вздорному обвинению в подготовке взрывов артиллерийских складов вместе со старым товарищем Черняком. Выпутавшись из лап дефензивы, Лепетченко понял, что жизни в Польше ему не будет, и обратился в советское консульство с просьбой разрешить ему выехать на Украину. Шел уже 1924 год. Советский консул сказал ему, что сможет помочь, если Лепетченко ему расскажет о настроениях среди польских анархистов, проживающих в Варшаве. Что было делать? В конце концов настроения – они и есть настроения. Своим рассказом Лепетченко никого не закладывал. Но в результате желанное разрешение вернуться на родину было получено. В Славуте Лепетченко был встречен старым знакомым Иосифом Тепером и еще одним сотрудником Харьковского ГПУ. Он нужен был чекистам для основательной проработки…. В.Я.Голованов. «Нестор Махно». 

КВІТЕНЬ 1924.

                      У квітні 1924 р. Н. Махно спробував покінчити життя самогубством (вже ВДРУГЕ), але був врятований лікарями [В.А.Савченко. Махно,Харків: Фоліо,2005,с.243,-415с.].
                     14.04. Литовське телеграфне агентство повідомило: «Махно, який останнім часом перебував у Торуні, покінчив з життям, перерізавши собі лезом горло». Проте наступного дня в газетах з'явилося спростування під назвою «Махно живий». Причини вчинку пояснювалися досить туманно: «На цей крок штовхнули Махна різні міркування політичного характеру». В.Волковинський. Нестор Махно: легенда і реальність. Оновлено 20.04.2018..
                       Після цього інциденту він був виселений з території Польської держави до «вільного міста» Данциг (Гданськ), де за ним встановила пильний нагляд поліція. М.П.Гетьманчук, 2008.

ТРАВЕНЬ 1924.

                       Что же стало с теми, кто остался (в Румынии)? Можно предположить, что они, подобно Лепетченко, работали батраками у помещиков или, как братья Задовы, ворочали бревна на лесопилках (…затем трудились на стройке. Все четыре года пребывания в Румынии работали чернорабочими, – Т.А.Беспечный). В любом случае, уделом их в чужой стране стала тяжкая работа, которая едва-едва кормила их. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».

ЧЕРВЕНЬ 1924.

                       [ Румынская сигуранца вынашивала идею создания ди­версионного отряда для заброски на территорию Советской Рос­сии. Подыскивали исполнителей и руководителя отряда. Бывший петлюровский сотник Гулий Евграф Онуфриевич с одобрения ру­мынской разведки предложил отцу возглавить диверсионную группу, с целью дестабилизации обстановки в приграничных ра­йонах, организации грабежей, нанесения ущерба, угона лошадей, тем самым улучшить и свое материальное положение. Поразмыс­лив отец дал согласие и занялся подбором людей, на которых можно положиться в таком непростом деле, а главное таких, которые согласятся с тем, чтобы покончить с жизнью в эмиграции. Кроме Даниила, который всегда поддерживал старшего брата, в группу вошли бывшие махновцы: Скомский Андрей Сафонович, Шанкала Андрей Капитонович, Бойченко Емельян Алексеевич, Запорожченко Ивана Севастьяновича, бывшего петлюровского сотни­ка, включили в группу по настоянию Гулия.
                      Готовясь к переходу границы, Лев Николаевич исподволь го­товил группу к тому, чтобы не возвращаться обратно в Румынию. Не открывая главную суть, побеседовал с каждым, кроме Запорожченко, которому не доверял, но во всем чувствовалось, люди насто­рожены и не совсем готовы к откровенному разговору. Отец не терял надежды, что подобранные им люди пойдут за ним до конца.
                       В начале июня группа в полном составе прибыла в город Яс­сы. Здесь ей выдали оружие: шесть револьверов, один карабин, двенадцать гранат и патроны. Офицер румынской разведки еще раз уточнил задачу группы, особенно подчеркнул, чтобы обяза­тельно пригнали в Румынию пару хороших лошадей.
                       В ночь с 5 на 6 июня 1924 года диверсионная группа была пе­реправлена на советскую сторону в районе Рашковской заставы. Отойдя от границы километров на 25-30, отец объявил группе о своем решении: явиться с повинной и сдать оружие. Махновцы не противоречили, только Запорожченко пытался уговорить всех, не слушать отца и после выполнения задания вернуться в Румынию, где обещал улучшить материальное положение, но, оказавшись единственным, кто не поддержал Льва Николаевича, вынужден был подчиниться общему решению. Вадим Львович Зіньковський-Задов, «Правда о Зиньковском-Задове Льве Николаевиче – анархисте, чекисте»].
                        [ Явились в сельсовет деревни Паштанки (село Баштанка Песчанского района) и сдали председателю все оружие. Надо признать, что существовало несколько вер­сий судьбы Л.Задова. Согласно одной, он с несколькими махновцами хотел проникнуть на Украину с диверсионными целями, но вся группа была схваче­на чекистами на границе. Из села Паштанки Л.Задова и его спутников отвезли на подводе в окружной отдел ОГПУ г. Тульчин. Оттуда Задова отправили в столицу Украи­ны Харьков.
                        Из Тульчина их перевели в Винницу, затем в Харьков. Ф.Зинько. (Одесса). Матеріали науково-теоретичної конференції, Запоріжжя-Гуляйполе, 1998.
                        После допросов и уточнений, всех кроме Льва Николаевича Зиньковского-Задова, освободили из-под стражи, запретив выезд из Харькова до полного выяснения обстоятельств, а отца продол­жали допрашивать, проверять и перепроверять. В.Л.Зіньковський-Задов, «Правда о Зиньковском-Задове Льве Николаевиче…». 
                         Из спецсообщения руководителей ГПУ УССР Ба­лицкого и Карлсона (бывшего председателя Донгубчека) начальнику отдела ОГПУ СССР Дерибасу от 25 декабря 1924 года.
                         «Только лично. Совершенно секретно. Регистра­ции не подлежит (по разработке «скрипачей», об интернированных махновцах в Румынии).
                        9 июня 1924 года перешли границу с румынской стороны начальник махновской контрразведки Зиньковский-Задов Лев Николаевич, сотник петлю­ровской армии Иван Запорищенко и четыре махнов­ца: Зиньковский Даниил – помощник начальника махновской контрразведки, брат Задова, Шанкала Андрей, Скомский Андрей и Бойченко Емельян. Имели задание от разведки 4-го румынского корпуса выяснить дислокацию частей Красной Армии и ряд других заданий общего характера.
                        Группа была снабжена оружием – 7 револьверов, 12 бомб, 1 карабин, 620 патронов. Сразу по переходе границы вся группа добровольно явилась с повинной в сельсовет села Баштаньково Подольской губернии, откуда была доставлена в Харьков. Сдавшиеся объяс­нили, что задание румынской сигурации взяли с целью свободного перехода границы, чтобы сдаться советским властям....
                         Вначале идут данные на каждого из задержанной группы. Затем следует абзац: Для проверки Левы Задова нами переброшен 10 октября (18.10. – у Ф.Зинько. Одесса) сего года в Румынию махновец Бойченко (кличка «Смуглый»), который вез туда письма от Левки и должен был связаться со всеми махновцами, находившимися в Румынии. 23 октября «Смуглый» вернулся и сообщил: в Румынии находятся более 45 махновцев, которые по группам работают в разных концах страны». (Вечерняя Одесса, 15.05.1990.).
                         Надо добавить, что «Смуглый» вернулся не с пустыми руками, а доставил список махновцев, изъявивших желание вернуться в Советс­кий Союз. Затем «Смуглый» вторично был перебро­шен в Румынию для связи с махновцами и переправки в СССР двух опытных махновцев-разведчиков, кото­рые в дальнейшем, как подчеркивалось в спецсообщении, «будут держать непосредственную связь меж­ду Левой Задовым и махновцами в Румынии».
                          Так началась опе­рация «Скрипачи», в которой братьям Задовым предназнача­лись серьезные роли. Льва еще держали заложником в тюрьме, а Даниил уже сходил несколько раз в Румынию с разведывательными заданиями. После того, как все сошло хорошо, бра­тьям предложили поступить на службу в... ГПУ. Это было, как удар молнии! Ф.Зинько. (Одесса). Матеріали науково-теоретичної конференції, Запоріжжя-Гуляйполе, 1998.
                          После перехода границы Лева Задов сидел несколь­ко месяцев в тюрьме, а его показания перепроверя­лись не только чекистами, но и заграничной агенту­рой. В это самое время в чекистских органах решалась будущая судьба Левы Задова. Главными аргументами, говорившими не в пользу бывшего начальника махновской контрразведки, были зверства армии батька Махно, совершенные в разное время, особенно после разгрома Врангеля и в 1921 году. Тогда было обще­принято – махновцы отправляли в расход красных, особенно чекистов, а красные – махновцев. Перечис­лить все жестокости нет возможности. Узнав о факте терро­ра, мы задаем себе вопрос: А где же была «тень» Махно – Лева Задов? Ну конечно же рядом, тень по-другому не может, непременно рука об руку. Лева Задов, находясь радом с Махно, не мог не помогать ему. Сегодня трудно сказать, сколько смертей на их совести.
                         «Однако в материалах архивного дела (1937 года) нет ни слова о приписываемых Задову зверствах и пытках. Не найдены они и сегодня», – заявил Вадим Львович Зинковский-Задов, сын Л.Задова. [Донецкие новости,№4,январь,1992]. (бо був більшовицькою агентурою в стані Махна, а сьогодні Л.Задов Україні не потрібний).
                         Несмотря на это, Лева Задов обещал чекистским органам добросовестно выполнять задания советской разведки, но главным его козырем был случай отказа принимать участие в террористическом акте в Леонтьевском переулке. Есть утверждение, что именно этот факт стал главным в решении судьбы Задова. Но мне думается, что этого было недостаточно. Необходимо было иметь за плечами и ДРУГИЕ аргументы лояльнос­ти к органам ЧК.
                         Тем не менее, многие следователи на протяжении ряда лет время от времени занимались поисками личного участия Левы Задова в карательных акциях. Некоторые свидетели давали утвердительные заявле­ния. Например, известный махновец Пантелеймон Каретников показал: Задов «принимал участие в расправах над коммунистами, командирами Красной Армии и красноармейцами». Арестованный в апреле 1937 года махновец Максим Подкова на этот же вопрос ответил: Я сам помню случай, когда Зиньковский Лев, он же Леонтий, будучи в Гуляйполе, расстрелял троих пленных красных командиров. Подтвердить это мо­жет Шанкела Андрей Капитонович, житель села Власовка, который тоже отступил с Махно в Румынию и вернулся с Зиньковским.... Среди лиц, которые не подлежат амнистии 12.04.1922. мы не видим Левы Задова. Это тоже было в его пользу. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева].
                      Несколько месяцев братья Даниил и Левка просидели в тюрьме Одесского ГПУ, давая показания. После этого оба они были устроены… в то же ГПУ. Ходили слухи, что милость гэпэушников Задов купил, выдав им места, где были захоронены махновские сокровища. На новой службе Лев Задов сделал неплохую карьеру, став полковником госбезопасности. За то время, что он занимался контрразведкой, одна за другой выходили книги, в которых его, по неведомо откуда взявшейся традиции, называли главой контрразведки махновцев, садистом и палачом. Он ни словом не отвечал на эти оскорбления. С прошлым было покончено. Писатели могли выдумывать что угодно. Он не был на виду и вел совсем другую жизнь. В его послужном списке – благодарности, денежные премии, награждения именным боевым оружием. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».

ВЕРЕСЕНЬ 1924.

                        Через 13 місяців нас випустили із тюрми, – 1970 р. зга­дуватиме Галина Кузьменко. – Після тюрми ми переїхали в місто Торунь, потім попали в Данцинг, де німці Нестора арештували і посадили в тюрму. Я ж з дитиною з допомогою товаришів-анархістів перебралась спочатку в Берлін і незабаром в 1924 р. – в Париж». (Гуляйпільський краєзнавчий музей. Листи). 
                         Дружина Махна Галина і дочка Олена приїхали у французьку столицю 18 ве­ресня 1924 року. Тимчасове житло сім'я знайшла у Мей Пікре.  І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський. Нестор Махно і повстанці.

ЛИСТОПАД 1924.

                         За минулі гріхи 1918-1919 рр.. Махна заарештовує влада Данцигу за давні «погроми та бандитизм». Його звинувачували в організації погромів і ВБИВСТВ селян-колоністів у Північній Таврії та на Катеринославщині. З німецькою педантичністю суд Данцигу зібрав свідчення про злочини махновців від потерпілих від махновців німців-колоністів, що емігрували на Захід з України. В.Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                          [ Москва не оставила попыток залучить к себе Махно: в один прекрасный день к нему явились несколько человек, назвавшихся представителями торгпредства, и предложили ему вернуться в Россию под торжественную гарантию советского посольства в Берлине. Махно ответил, что не может принять решение, не повидав своих товарищей-анархистов, которые жили тогда в Берлине (Волин, Аршинов, Беркман, Рокер). Очевидно, он хотел воспользоваться автомобилем «представителей советской торговли», чтобы, достигнув Берлина, бежать к «своим». Представители торгпредства согласились. Вместе с одним анархистом, которому тоже необходимо было пробраться в Берлин, Махно выехал из Данцига. Однако дорогой он, возможно, вспомнил слова лейтенанта польской дефензивы Блонского о том, что в Германии большевики чувствуют себя, как дома, и стал думать, как обезопасить себя от элементарного увоза. Ничего толкового не придумав, перед тем как пересечь германскую границу, Махно заявил, что в Берлине он готов говорить лишь с одним человеком – советским послом Крестинским, и при этом не на территории посольства, а где-нибудь на нейтральной территории. Если представители торгпредства были чекистами – а они, безусловно, были ими, – то они были чекистами неопытными. План увоза Махно, по-видимому, не был проработан в деталях, разговор с послом и с друзьями анархистами не был в нем предусмотрен (хотя, разумеется, Крестинский мог дать Махно любые заверения в его неприкосновенности, чтобы доставить его живого и невредимого заинтересованному в нем ведомству). Вообще, весь план похищения Махно был, похоже, сработан «на авось» и далеко отличался по продуманности от плана «выманивания» Савинкова (1924) чекистом А.П.Федоровым. Так или иначе, после заявления Махно представители торгпредства почему-то занервничали (может, боялись упустить батьку и получить за это нагоняй по своей чекистской линии?), развернули машину и вернулись в Данциг, где сдали Махно прусской полиции.
                        В ноябре 1924 г. он, таким образом, снова оказался в тюрьме по обвинению в погромах немецких колонистов на Украине в 1918 году. И если в Польше его пытались засудить по полностью сфабрикованному делу, то в Данциге, находившемся под германским протекторатом, все могло обернуться иначе: ведь колонистов махновцы жгли беспощадно, а кроме того, ничего не стоило вменить ему в вину партизанские действия против германской армии…. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                        По утверждению Моше Гончарока, в Данциге Махно захватывают чекисты из разведуправления польской секции Коминтерна – Еланский и Ян Сосновский и везут в Берлин, в советское посольство. Махно выбросился из автомобиля и сдался немецкой полиции. https://ru.wikipedia.org/wiki/Махно,_Нестор_Иванович  

ГРУДЕНЬ 1924.

                         Л.Задов «вы­шел из здания ГПУ на улицу морозного Харькова. Был декабрь 1924 года», Вадим Львович Зіньковський-Задов, «Правда о Зиньковском-Задове Льве Николаевиче – анархисте, чекисте». 
                         После шестимесячного пребывания в харьковской тюрьме Леве Задову предложили работу в Одесском областном управлении ОГПУ, а его брату Даниилу – в Тернопольском. В этой связи, мне думается, и был тот случай, когда Лева Задов, выполняя указания ВЧК, «подтолкнул» батька Махно к союзу с Красной Армией против Врангеля. Не исключено, что были и другие, менее значитель­ные выполнения поручений. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                         Змінивши своє прізвище на Зіньковський, Льова наприкінці 1924 р. почав працювати в Одеській області – займався боротьбою з контрабандою, пізніше став співробітником іноземного відділу ОДПУ по Одеській області. https://uk.wikipedia.org/wiki/Задов_Левко_Миколайович

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Після 1922 р.. 7.

ЛЮТИЙ 1925.

                    Наприкінці лютого 1925 р. Махно втік з тюремної лікарні м. Данциг і якийсь час мешкав у Берліні. В.Савченко. Махновська Трудова федерація.
                    Ще в Берліні, щоб заплутати сліди, Махно отримав паспорт на прізвище Міхненко. І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський. Нестор Махно і повстанці.
                    Галина Кузьменко: «Нестору через рік товариші допомогли ор­ганізувати втечу із тюрми і він через Берлін також приїхав у Па­риж». (Гуляйпільський краєзнавчий музей. Листи).
                     Разведывательное управление ГПУ во главе с председателем польской секции Коминтерна Уншлихтом разработало спецоперацию с целью схватить Махно живым и доставить в Москву, где батьку ожидал показательный судебный процесс и холодная пуля в затылок. Чекисты выследили и схватили Нестора и даже пытались вывезти его в посольство СССР в Берлине. Но по дороге Махно вырвался из лап ЧЕКА: на ходу выпрыгнул из машины, которая его перевозила, и сдался немецкой полиции. У немцев также нашлись претензии к Махно – за погромы немецких колонистов в Украине. Опять камера, но в этот раз в берлинской тюрьме с еще более строгим режимом. С ноября 1924 по апрель 1925 года Махно напрасно ждал легализации в Германии, пережил тяжелую голодную зиму и, плюнув на все, нелегально перешел границу с Францией. Igkremen, Нестор Махно: жизнь на чужбине, 30.10.2010..  

КВІТЕНЬ 1925.

                      [ На этот раз до суда не дошло. Здоровье Махно ухудшилось, и из тюремной камеры он был переведен в госпиталь. Здесь он быстро оправился и, связавшись с местными анархистами, с их помощью бежал из тюремной больницы. Побег удался – но сам Махно отныне оказался на нелегальном положении. Теперь ему предстояло каким-то образом выбраться из «данцигской мышеловки», чтобы присоединиться к старым товарищам по борьбе. Он рассчитывал на их помощь. Прежде всего на помощь Волина, который получил 75 долларов от украинского анархиста, проживающего в Америке, которых с избытком хватило бы на переезд Махно из Данцига в Берлин. Волин, который сам жил в крайней бедности с женой и пятью маленькими детьми, истратил эти деньги на собственные нужды. Данцигские анархисты написали Волину, что медлить нельзя, что положение Махно на конспиративных квартирах таково, что его в любой день могут схватить и препроводить в тюремный замок, откуда никакой побег уже невозможен. Неожиданно Волин ответил, что отказывается от этого дела.
                       «Дорогой дедушка, вы пишете, что отказываетесь от ведения порученного вам организацией дела помощи мне выбраться из Данцига, – яростно отписал Махно Волину. – Я просить вас не буду. Мне очень надоело слышать от вас обещания и невыполнение. Уходите к ч… от дела. Но пришлите мне 75 долл., которые тов. Карнук прислал на ваш адрес для меня из Северной Америки…». [Н.И.Махно. На чужбине. (Сборник статей с предисловием А.Скирда),Париж,2004,с.224].
                       Махно сидел на нелегальных квартирах уже больше месяца, когда, наконец, Волин (правда, без обещанного Махно паспорта) прислал в Данциг немецкого анархиста-индивидуалиста из Гамбурга, который сам жил на нелегальном положении и мечтал пробраться в Берлин. У этого нелегала было 300 марок золотом, которые он по наивности или неосторожности отдал капитану катера, который должен был доставить их в порт Штетин. Капитан в первую же ночь пропил эти деньги, а наутро отказался от своих обещаний. Измученный этими проволочками, Махно решил уходить из Данцига пешком и перейти границу нелегально. Вместе с ним ушел один немецкий анархист и посланный ему Волиным на помощь индивидуалист. Как ни странно, этот дерзкий план удался, и вскоре Махно был уже в Берлине среди своих товарищей из России и других анархистов, которые были здесь: Рудольф Рокер, Уго Фиделли, Александр Беркман и др.. В Германии Махно мог вновь, как и в Данциге, подвергнуться преследованиям как партизан, активно действовавший против германских войск и немецких колонистов в 1918 г.. Поэтому он воспользовался помощью Давида Полякова, ру-анархиста, живущего во Франции, и в апреле 1925-го, выправив паспорт на фамилию Михненко. (Skirda A. Nestor Makhno,Paris,1982,р.317), перебрался в Париж, где ему, по крайней мере, не грозила опасность от властей.
                      Первоначально Махно с семьей приняла близкая к анархистским кругам Мэй Пиккерей, у которой всегда «наготове был горячий суп и кофе» для друзей, попавших в беду. У нее маленькая семья Махно нашла временный кров, и, кроме того, хозяйка вверила батьку услугам знакомых врачей, ибо здоровье его было расшатано тюрьмами и долгими беспокойными странствиями. Французские анархисты тоже хорошо приняли Махно, о котором узнали из книги Аршинова и публикаций в анархических изданиях. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                      Лев Задов после освобождения работал с братом Даниилом нештатными сотрудниками Харьковского республиканского ГПУ, и только весной 1925 года их определили на легальную работу оперуполномоченными иностранных отделов ГПУ. Лев Зиньковский служил в одесском отделе ГПУ-НКВД. https://ru.wikipedia.org/wiki/Задов,_Лев_Николаевич
                      Даниил уехал в Тирасполь, Левку оставили в Одессе. Служил он на Маразлиевской. Комнату ему дали неподалеку, на Жуковского, 5, где было общежитие чекистов. Это был один из лучших домов города, в котором последней жительницей была молодая Вера Инбер с дочерью Киской. Их, естественно, выселили... на ули­цу. «Выселение произошло без всяких нежностей: таких ве­щей, как предоставление выселяемым жилплощади, тогда не знали», – с горечью писала Инбер. Так он, впервые попав в Одессу, стал одесситом до конца своих дней. Ф.Зинько. (Одесса). Оболганный Лев Задов. Матеріали науково-теоретичної конференції, Запоріжжя-Гуляйполе, 1998.
                       Лева Задов стал работать в иностранном отделе Одесского (областного) отдела ОГПУ-НКВД, а брат Даниил – в отделе такого же отдела в Тернополе (Тирасполе, – як пише В.С.Задов). Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                       Женился Лев Николаевич (Задов) уже, будучи одесским чекистом. Первое время он жил на съемной квартире и как мальчик влюбился в хозяйку, 24-летнюю Веру Матвиенко-Пузович. Та ответила постояльцу взаимностью, и когда Задову выделили служебную жилплощадь, бросила мужа и перебралась жить к любимому. На тот момент у нее уже было двое детей от первого брака, дочь Алла и сын Владислав, их Задов усыновил. Вскоре в семействе появляется третий ребенок – в 1926 году родился сын Вадим. Левка Задов: от донецкого металлурга до одесского чекиста.
                        Вадим Львович Зиньковский-Задов: Весной 1925 года отца направили в Одессу уже на легальную работу оперуполномоченным иностранного отдела ГПУ. После освобождения из-под стражи отца определили на квартиру (в Харькове), где он должен был жить, а точнее, под негласный надзор секретного работника ГПУ Константина Пузвича. …Получив (весной) назначение в Одессу, Лев Зиньковский-Задов увез с собой жену Пузвича Веру Ивановну с годовалой дочкой Аллочкой, позже забрали в свою семью и старшего сына Веры Ивановны – Владислава. Аллочка стала Зиньковской, а Владислав носил фамилию своего отца.
                        Когда отца выпустили из Харьковской тюрьмы, он поселился на квартире у одного работника местно­ го ЧК. Чекист был женат на красавице, дворянке по происхождению Вере Ивановне. У них было двое детей – Владислав и Алла. Отец и Вера Ивановна полюбили друг друга и, когда отца направили в Одесский отдел ОГПУ, он увез с собой жену чекиста. Аллочку она забрала с собой, Владислав остался в Харькове. Через год у них родился сын Вадим. Семья жила в Одессе…. Донецкие новости»,№5, январь 1992).

1925.

                        «…в 1925 році я (анархістка Іда Метт) приїжджаю в Париж і дізнаюся, що Махно також знаходиться в Парижі. …І ось я в готелі, в маленькій кімнаті, де Махно жив з дружиною і дитиною. Він виявився... невисокого росту, щуплий, зовсім не із тих, на кого звер­таєш увагу в натовпі. …коли я взнала Махна ближче, мені стали зрозумілі і він сам, і його роль у громадянській війні. Я думаю, …що він завжди залишався українським селянином. Його ніяк не можна було б назвати безтурботною людиною, в глибині душі він і був таким бережли­вим селянином, який прекрасно знав життя села і турботи його мешканців. …Я думаю, він був щирим у своїх соціальних пристрастях (у постійній боротьбі з українською владою). Це був політичний діяч з природним талантом, хоч іноді він і пускався в ризиковані військові авантюри, які, здавалося б, стояли значно вище і його політичних знань, і особистих можливостей. Та все ж, я вважаю, що в ролі народного месника (безхатченка робін гута, що роздавав НЕ своє, а ЧУЖЕ, здобуте розбоєм і вбивствами) він був абсолютно на своєму місці (розбійника в наймах у кровавих московських окупантів). В тім, слабкість махновщини була характерна і всьому селянському рухові Росії: відсутність чітких цілей і конкретних задач. Селяни перш за все хотіли землі і свободи (від НАЦІОНАЛЬНОЇ влади), але, як використовувати і те і друге, не знали. Ця їх слабкість частково пояснює те, що російське селянство і в подальшому не змогло протистояти новому закріпа­ченню (тими кровавими москалями ЗА яких селянство воювало у лавах махновщини), уведеному Сталіним". (І.Метт. Батько в Парижі,с.124-125 у книзі "Нестор Иванович Махно. Воспоминания, материалы и до­кументы,с.124-125,К,1991). 
                        [ У першій половині 1920-х продовжували свої дії такі махновські отамани, як Сировацький, Камінюк, Колесніченко, Буданов, Чорний Ворон, Свищ, Москалевський, загони Іванова і «Сімки»... Поступово одні з них гинули, інші здавалися самі чи потрапляли у полон, треті зникали хтозна-куди. Більше ніколи не зберуть вони своїх бійців у лавах єдиної могутньої Революційної повстанської армії України (махновців).
                         За­дов у 1921 р. разом з Махном потрапив в еміграцію, але че­рез три роки повернувся назад, його довго перевіряли чекісти, зокрема відомий Дмитро Мед­ведев, і, за спогадами останньо­го, нібито видав властям дібрівський скарб. Це мало статися, вочевидь, у 1925 p., коли Задов був не просто звільнений з-під варти, а прийнятий на службу до Одеської ДПУ. За одними да­ними, цей скарб був незначним, мовляв, більш важливі схованки Задов чекістам все ж не ви­дав. За однією з версій, повернувшись до України, він на­ справді, виконував дуже таєм­ну місію з гуртування вцілілих від репресій махновців, а служ­ба в ДПУ стало несподіваним та ефективним прикриттям. Тоб­то, Задову самому були потрібні приховані золоті запаси. За ін­шою версією, він мав, за наказом Махна, знайти дібрівський скарб і переправити його за кордон. Переправити не зміг, але й чекіс­там не видав, виказавши винятко­во дрібні схрони. Зрештою, саме зв'язки з колишніми соратника­ми стали підставою для розстрілу Задова у 1938 р. Архірейський Д.В.].
                       ДПУ неодноразово пропонувало Махнові повернутися в Ук­раїну. Але недовірливий "батько" для гарантії висунув дві умови. По-перше, він вимагав гарантії особистої недоторканості, а, по-дру­ге, – звільнення всіх махновців з в'язниць. Політична ж позиція Махна відбивалася у фразі: «У випадку (світової) війни ми станемо на захист радянської Росії, але якщо народ піде проти радянської влади, ми будемо на боці народу». (Державний архів Служби безпе­ ки України, фонд друкованих видань,спр.370,т.1,арк.94).
                       Троцкий «...взял курс на ликвидацию военачальников, выдвинутых из сре­ды крестьянских масс. Их слава, добытая в бою, оплаченная кровью, подрывала его культ личности, усиленно насаждавшейся в Красной Армии Политуп­равлением РВСР. В "созданной им" Красной Армии. Троцкий видел средство в борьбе за власть в партии и государстве». (Комсомольская правда, 08.01.1988.). В этой связи вспомним комбрига Богунского, ко­торого после беседы с Троцким убили выстрелом в спину, комкора Б.Думенко, которого застрелили с вышки во дворе московской тюрьмы, а также, командира 2-й Конной армии Ф.Миронова спешно судили по сфабрикованному делу и расстреляли под Ростовом-на-Дону. Нестор Махно все это знал, т.к. при его штабе хорошо работала разведка Л.Задова. Этим в какой-то мере объясняется, что Махно не попал в руки людей Троцкого, но озлобленный МЕТАЛСЯ (!) по Украине, сея горе и смерть. Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева. 
                        ДПУ завело справу під кодовою назвою "Малий" (так назива­ли махновці "батька" в 20-му і 21-му роках через малий зріст), в якій накопичувалися агентурні матеріали, що так чи інакше торкалися "татка", як називали Н.Махна в еміграції, твердять дніпропетровські науковці Д.В.Архірейський та В.В.Чепцов у повідомленні "Даєш Махна! З історії українського повстанства". (Збірник матеріалів науково-теоретичної конференції...,с. 37).
                        Злидні, хвороби, моральний надлом спричинилися до відходу Махна від активної політичної діяльності. Мабуть, не випадково в 1925 году Ф.Э.Дзержинский несколько раз вел обстоятельные беседы с известным советским развед­чиком Померанцевым. После этих деловых разгово­ров Дзержинский сделал вывод и посоветовал Менжинскому не обращать внимания на «живого мертвеца», а «следить за другими махновцами». «Запорожская правда», 24.09.1989..

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Після 1922 р.. 9.

КВІТЕНЬ 1926.

                       В квітні 1926 ДПУ республіки розіслало на місця секретний циркуляр "Про мах­новців" і зобов'язала вести контроль за ними, особливо в тих окру­гах, де колись діяла махновська армія. І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський.

ТРАВЕНЬ 1926.

[ 25.05.1926. Самуїл Шварцбард вчинив вдалий замах на життя Петлюри. Тодішнім французьким право­ суддям вбивця, який пояснював свої дії бажанням помститися (вчинити САМОсуд) за нібито вчинені петлюрівцями під час революції єврейські погроми в Україні, був виправданий, хо­ча у сучасних дослідників нема сумнівів, що Шварцбард діяв як чекістський агент, виконуючи за­вдання свого керівництва. У Па­рижі Шварцбард, відповідно до своєї легенди, прикидався анар­хістом з України, тому контакту­вав з анархістським середови­щем. Отож, нема нічого дивного, що з Махном вони були знайомі. Як пізніше інформували тодішні анархістські знайомі Махна, Шварцбард за декілька днів до замаху повідомив колишньому повстанському отаману про свої плани вбивства Петлюри. Розра­хунок був, очевидно, на те, що Махно, через своє упереджене ставлення до Петлюри, як міні­мум не буде протидіяти, а можливо й чимось допоможе, що можна було б використати в ці­лях радянської пропаганди. Мах­но, дійсно, нікому нічого не по­відомив (але навряд чи він знав про важливі деталі плану), проте рішуче відмовляв Шварцбарда від фатального задуму. Він ро­бив це не через свою людяність, а через несправедливість моти­вації майбутнього вбивці. Махно, добре пам'ятаючи реальні події 1918-1920 pp. в Україні, щиро НЕ вважав Петлюру винним і персо­нально відповідальним за єврей­ські погроми українськими воя­ками, тим більше, що часто-густо останнім ПРИПИСУВАЛИ чужі по­ громи, здійснені білими, черво­ними чи незалежними отамана­ми.
                       Навіть у 1926 p., коли він закінчив підготовку кни­ги спогадів, яка містила наве­дену цитату (про вигнання «кацапів із рід­ної неньки України»), Махно не змінив своїх (негативних) поглядів щодо Центральної Ради та її діячів зо­крема. Час в цьому відношен­ні мало вплинув на нього. Мабуть, у цьому було щось іраціональне, особисте. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                        Англійський історик М.Малет в своїй книзі "Махно" (найбільш серйозне дослідження західної немарксистської історіографії, за думкою А.Шубіна) твердить, що антагонізм Махна з Петлюрою в еміграції посилився і Шварцбард напередодні замаху обговорював з "батьком" деталі. [Mallet M. Nestor Makhno in the Russian Civil War.-London-Oxford,1982.-P.189].
                        Скірда, посилаючись на спогади болгарського анархіста К.Радєва, заперечує це, стверджуючи, що Шварцбард тільки намагався проконсультуватись і Махно відмовляв його від здійснення замаху. [Skirda Alexandre. Nestor Makhno.-Paris,1982.-P.134-281,320; Skirda A. Les cosaques de la liberte: Nestor Makhno, l e cosaques de l'anarchie et la guerra civile russe.-Paris,1985].
                         Петерс згадує про зустріч Махна зі Шварцбардом у 1926, де "батько" відмовляв його від наміру вбити Петлюру за погроми, побоюючись висунення аналогічних звинувачень на свою адресу. [Peters Victor. Nestor Makhno: the Life of an Anarchist.-Winnipeg,1970,P.80,89-93].
                         [ Одной из неприятных неожиданностей, стоивших Махно много нервов, стало убийство Петлюры, совершенное в Париже 25.05.1926. Соломоном Шварцбардом, анархистом с Украины, решившим при помощи нескольких револьверных выстрелов отомстить за своих родственников, убитых петлюровцами во время Гражданской войны. Выяснилось (По воспоминаниям болгарского анархиста К.Радеффа), что накануне покушения Шварцбард был у Махно и поведал ему о своем замысле. Махно было принялся отговаривать его, убеждая, что лично Петлюра был против еврейских погромов, однако молодой террорист остался при своем мнении.
                         По злой иронии судьбы, почувствовав, в какую сторону сдвигается намагниченная стрелка общественного интереса, заштатный писатель Йозеф Кессель – тоже еврей с Украины – быстренько накропал «бездарный и бредовый» роман под названием «Махно и его еврейка». В нем Махно изображен патологически жестоким бандитом, дегенератом и погромщиком, который, внезапно потрясенный красотой еврейской девушки, влюбляется в нее без памяти и, позабыв свой антисемитизм, ведет ее в церковь к венцу, дабы сбылась мечта его жизни: обратить любимую в православие…. Этот «роман» не только был ложью на все сто процентов, но и представлял определенную опасность для Махно. Кто мог поручиться, что в эмигрантском тупике не отыщется какой-нибудь неуравновешенный тип, который, начитавшись подобного чтива, не вздумает оправдать свое существование, расправившись с Махно так же, как Шварцбард с Петлюрой?
                         Чтобы публично отвести от себя обвинения в антисемитизме, Махно посвятил этому вопросу статью «Несколько слов о национальном вопросе на Украине» (1926) и обращение «К евреям всех стран» (27.04.1927.). Вообще, со временем «выяснение отношений» с противниками и хулителями стало настоящим наваждением для него. Воистину, он вступал в зрелый период эмигрантской жизни, когда старые товарищи расходятся в разные лагеря, а «общественное мнение» питается склоками, сплетнями и пересудами. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                          Матеріальну і моральну підтримку він одержував лише від різноманітних анархістських організацій. Не дивно, що за таких умов Махно став активним пропагандистом анархізму. Він досить часто друкувався в «Анархическом вестнике» – органі російських анархістів-комуністів, у «Деле труда», що виходив у Пари­жі. За кордоном Махно написав спогади, в яких показав себе анархістом, хоча насправді це було НЕ зовсім так. Два томи цих спогадів вийшли після його смерті під редакцією (анархіста) Воліна. В.М.Волковинський. Батько Махно. 

ЧЕРВЕНЬ 1926.

                       Спочатку Махно і його сім'я мешкала у російських друзів у Сен-Клю, потім два місяці у Жоржа Фріке в Ромен віллі, доки французький анархіст Фукс не знайшов їм невелику квартиру на вулиці Жаррі № 18 у Венсенні, куди вони переїхали 21.06.1926.. І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський. Нестор Махно і повстанці.
                        [ Махно за год сменил несколько дружеских квартир, покуда французский анархист Фюш не отыскал ему маленькую однокомнатную квартирку в Венсенне, тогдашнем пригороде Парижа, на улице Жарри,18, куда семья и переехала в июне 1926-го. Квартира была недорога, но, как бы, то, ни было, за нее нужно было платить. А значит – работать. А как найти нормальную работу, не зная французского языка? Ида Метт в своих воспоминаниях пишет, что Махно так и не овладел французским, и, во всяком случае, его язык был так плох, что он не мог объясняться без переводчика даже с иностранными друзьями. Что же говорить о работодателях, которые не испытывали к нему никаких чувств? Он долго искал работу и, как правило, нигде не задерживался. Одно время он работал помощником литейщика в мастерской неподалеку от дома, потом токарем на заводе Рено, но состояние здоровья уже не позволяло ему выполнять сколь-либо тяжелую физическую работу. Галина подрабатывала на обувной фабрике, потом в бакалейной лавке….
                  Махно переменил несколько работ – одно время был плотником на киностудии, но, в конце концов, зарабатывал вместе с Аршиновым плетением женской веревочной обуви. Разумеется, эта работа приносила ему гроши, но в конце концов и она перестала кормить его, когда некий производитель обуви выбросил на рынок дешевые туфли машинного плетения, которые мгновенно вытеснили продукцию русских ремесленников. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                       20.06.1926. в Парижі з’явилася тонка брошура в 32 сторінки на дешевому жовтому папері під назвою Организационная платформа всеобщего союза анархистов (проект)(рос.) (видання «Изд. Груп. Русск. Анархистов за гран.», з таємничо прихованими авторами, що не були вказані на обкладинці. Це були Махно і Аршинов). Вона наробила великого галасу в колах не тільки анархістів «русской» колонії у Франції, але і у світовому анархістському русі. В.Савченко. Махновська Трудова федерація.

ЖОВТЕНЬ 1926. 

                     Отчуждение – страшная болезнь эмиграции – всей тяжестью навалилось на Махно, который привык быть в центре внимания, более того, решать все на свой страх и риск, ставить, если необходимо, на карту свою жизнь и жизнь товарищей. Но здесь, в «городе света», никому, кроме нескольких русских (НЕ українських) друзей, в общем-то, не было до него никакого дела. Один из анархистов-эмигрантов, Василий Заяц, 01.10.1926. застрелился от безысходности прямо в комнате Махно. Жизнь в Париже, поначалу казавшаяся Махно избавлением от всех мучений, связанных с унизительными последствиями Гражданской войны, которые неизбежно, как морок, преследовали его и в Румынии и в Польше, неожиданно обернулась для него совсем непредвиденной стороной: он попросту никому не был нужен. А если вдруг и оказывался в центре внимания, то совсем не по желаемому им поводу. В.Я.Голованов. «Нестор Махно». 

1926.

                      Правую щеку Махно перетягивал уродливый шрам. Это однажды жена пыталась убить его спящим. В тени батьки Махно. Тайна Петра Аршинова. http://penzatrend.ru/index.php/istoriya/item/747-v-teni-batki-mahno-tayna-petra-arshinova  

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Після 1922 р.. 11.

1927.

                     В 1927 р. Л.Нікулін був у Парижі і мав зустріч з Махном. Ось яким він побачив «Гуляйпільського батька». «Все на ньому вигляда­ло як на занедбаному в Парижі білому емігрантові: сірий вилинялий костюм-трійка із універсального магазину, вишнево-червона крават­ка, пальто-дощовик з пропотілим коміром і пом'ята фетрова шляпа. Він був підстрижений йоржиком. Глибокий шрам перетинав його обличчя справа від рота до вуха. Він дещо накульгував, час від часу тривожно оглядався довкола. Говорив теноровим співучим голосом. Як не дивно, він мріяв про повернення на батьківщину...». (Нестор Иванович Махно. Воспоминания, материалы и доку­менты,К,1991,с.123).
                    Не було в Парижі практично нікого з колись грізної його армії. Ні денікінці, ні петлюрівці дружбу з "бандитом", звичайно, не водили. В.Волковинський. Нестор Махно: легенда і реальність. Оновлено 20.04.2018..

БЕРЕЗЕНЬ 1927.

                     [ Все эмигрантские анархические издания (прежде всего во Франции и в США) обсуждали ее («Платформу») со страстью, которую могут испытывать лишь революционеры, «отвергнутые» революцией. То, что после Октябрьского переворота анархисты оказались по существу отстраненными от революционных преобразований, явно указывало, что в теории и в практике анархизма нужно что-то решительно менять. Но что? (Що можна змінити в пустоті?). Далеко не все согласились с «платформой» Аршинова. Одним из главных противников группы «Дело труда» стал Всеволод Волин. Прекрасно владея несколькими иностранными языками, имея несравненно больший, чем Махно и Аршинов, опыт эмигрантской и, в частности, парижской жизни, несравненно больше знакомств в анархических кругах и знаний о проблемах, занимавших в первую очередь европейских анархистов, Волин мечтал выдвинуться в заглавную фигуру, представляющую русский анархизм. Он понимал, что европейские анархисты не имеют того «пораженческого» комплекса, которым была заражена вся русская революционная эмиграция, и гораздо в большей степени дорожат своими «принципами» и «свободой вероисповедания», чем русские, которых неудачи 1918–1921 гг.. подталкивали к сплочению. Волин назвал аршиновскую платформу попыткой «обольшевичить анархизм» и стал проповедовать идею «синтеза» всех анархических течений, которую изначально выдвинул Себастьян Фор. «Синтез» отличался от «Платформы» несколько большей расплывчатостью и необязательностью принципов и в этом смысле больше подходил привыкшим к плюрализму мнений европейцам.
                       27.03.1927. состоялось обсуждение проекта «Платформы» в кинотеатре «Ле Роз»: присутствовали представители анархических организаций России, Польши, Болгарии, Италии и даже Китая. Оповещенная «внутренними информаторами» французская полиция не осталась безучастной и, опасаясь крупного «международного заговора», арестовала всех, кто принимал участие в заседании. Вновь попавший в руки жандармов Махно получил предписание оставить Францию не позднее 16 мая. Только неоднократные обращения французского анархиста Луи Лекуана, известного своей антивоенной деятельностью, к префекту парижской полиции избавили Махно от нового изгнания, которое, вероятно, просто разрушило бы его. Выдворение Махно из Франции было отменено с условием, что последний на три месяца испытательного срока полностью откажется от политической активности и в дальнейшем воздержится от любой политической деятельности, которая могла бы затронуть интересы Франции. Отныне и навсегда Махно, над которым, как дамоклов меч, висела угроза изгнания, вынужден был вариться в эмигрантской среде, переживать и пережевывать былое и не помышлять более о борьбе в настоящем. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                        Махно брав участь у компаніях підтримки анархістів, що знаходяться у в’язницях СРСР, Італії та США (Сакко і Ванцетті та інш.). Він встановив зв'язок з міжнародним анархістським «Чорним інтернаціоналом», ставши постійним його кореспондентом. В.Савченко. Махновська Трудова федерація.

КВІТЕНЬ 1927.

                      В квітні 1927 р. противники Махна видали у Парижі свою брошуру проти «Платформи» та Махна – «Ответ нескольких российских анархистов на "Платформу"». В.Савченко. Махновська Трудова федерація.

ЛИПЕНЬ 1927.

                      В июле 1927 г. на банкете, посвященном освобождению испанских анархистов Аскасо, Дуррути и Ховера, Махно после банкета зазвал испанских анархистов в свою квартирку и через переводчика, Якова Дубинского, проговорил с ними много часов, рассказывал об опыте своей борьбы и под конец заключил: «…Я никогда не отказывался от борьбы – и, как только я увижу, что вы начинаете свою, – я буду с вами». (Skirda A. Nestor Makhno,Paris,1982,р.322). 

ОСІНЬ 1927.

                       Іда Метт: «Я пригадую, як одного разу Нестор Махно розповідав мені про свою мрію. Було це восени 1927 року. …він створював своє "оповідання-мрію". Молодий Михнієнко (справжнє прізвище Махна) повертається в рідне село Гуляй-Поле, починає працювати, веде спокійне, правильне життя, одружується на молодій (!) селянці. У нього добрий кінь і гарна збруя. Увечері разом з дружиною він повертається в село після вдалого дня…. Махно так захопився оповіданням, що зовсім забув, що він зараз у Парижі, що у нього (завжди безхатченка) немає ні землі, ні будинку, ні молодої дружини. В цей час вони з дружиною жили окремо, багато разів сходилися і розходилися знову, намагалися почати спільне життя. Бог знає, з якої це причини все походило (хворий Махно був тягарем здоровій Кузьменко). Дружина, мабуть, вже не любила Махна і, хто знає, чи любила вона його взагалі коли-небудь. Швидше всього їх союз, що продов­жувався, пояснювався спільною слабкістю і неможливістю розірвати стосунки». (с.127). (І.Метт. Батько в Парижі,с.124-125 у книзі "Нестор Иванович Махно. Воспоминания, материалы и до­кументы,с.124-125,К,1991). 
                        Хіба це не трагедія для обох? Жити з ворогом в одній тісній квартирі? Страждати від неможливості пристосуватися до звичайного буденного міщанського життя, коли душа прагла волі? Невипадково апатія і розчарування в учорашніх ідеалах "ма­тері" Галини привели в 1927 році в Парижі до розриву з Н.Махном, що й було офіційно зареєстровано. Але, незважаючи на психологічний злам обох неординарних душ, вони завдяки жор­стоким побутовим умовам (злидні, безробіття) змушені були жи­ти під одним дахом над головою. Розчарування, крах ілюзій і жорстока дійсність робили їх безжалісними одне до одного. Вона бачила в ньому ворога, який зруй­нував їй життя, а вона заслуговувала на кращу долю. І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський. Нестор Махно і повстанці.
                        Невипадково Іда Метт, спостерігаючи за ними обома, ділилася: «В Парижі …часто на людях дружина будь-якими способами на­магалася скомпрометувати Махна, морально його ПРИНИЗИТИ. Од­ного разу, в моїй присутності, вона сказала про когось: "Це справжній генерал, не те, що Нестор...", явно бажаючи підкреслити, що не вважає чоловіка полководцем. Коментарі, як кажуть, зайві».
                         [ Под предлогом изоляции маленькой Люси от больного туберкулезом отца Галина Кузьменко съехала из квартиры в Венсенне. Однако это знаменовало, на самом деле, конец супружеской жизни, в которой Махно мог рассчитывать если не на счастье, то хотя бы на какое-то взаимопонимание и поддержку. Горячо любимая жена, которая еще так недавно участвовала с ним в боях и походах, в эмиграции превратилась в абсолютно чужого человека.
                         Когда война закончилась, отношения Галины К. с Махно разладились, и, хотя она родила ему дочь, собственно семьи так и не сложилось. Они то расходились, то сходились вновь, у нее бывали романы; Ида Метт,[7] близко знавшая Махно в Париже, вспоминала, что на людях жена часто была резка с ним, так что со стороны казалось даже, что она вряд ли когда-либо любила его и оказалась с ним рядом лишь потому, что ей льстило быть женою самого могущественного атамана Украины. Он же, как ни странно, был ей верным мужем. Вообще, он был человеком патриархально-аскетичным, хотя в пору своей славы мог бы позволить себе любые излишества любви.
                         «В Париже Галина Кузьменко подрабатывала то в качестве домработницы, то кухарки, считая при этом, что природой ей уготована иная, лучшая участь, – подтверждает в своих воспоминаниях Ида Метт. – В 1926-27 годах она даже написала прошение в адрес Советского посольства, чтобы ей разрешили вернуться в Россию. Насколько мне известно, Москва отвергла ее просьбу. Кажется, после этого она вновь сошлась с Махно. Не думаю, чтобы он простил ей подобный поступок, однако оба они, видимо, поступили так по причине взаимной моральной опустошенности…». (И.Метт. Воспоминания о Несторе Махно. Официальный сайт Нестора Ивановича Махно www.makhno.ru ,с.3).
                         После того положения, которое занимала Галина Кузьменко, будучи женой батьки в годы Гражданской войны на Украине, быть швеей, уборщицей, кухаркой или прачкой в пансионе для детей русских эмигрантов казалось ей нестерпимым унижением. Она не хотела жить в маленькой комнатке вместе с больным мужем и трехлетней дочерью. В Париже супруги многократно расходились и сходились вновь, но в доме уже не могло быть мира. Отчаяние, вызванное невозможностью вырваться из нищеты и одиночества, находило выход в злобных нападках на мужа, которого Галина упрекала в неспособности прокормить семью, в пьянстве, в мании величия. В конце концов, она связалась с просоветски настроенным «Союзом украинских граждан во Франции», стала работать экспедитором газеты этой организации и в 1927-м официально развелась с Махно. Правда, они продолжали видеться, ибо Махно регулярно бывал у жены, чтобы повидать дочь, которую очень любил. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»
                        «Когда его дочь была маленькой и оставалась под его присмотром, он исполнял любые ее капризы, – вспоминала Ида Метт, – хотя иногда случалось, что, будучи в состоянии нервного расстройства, он бил ее, после чего ужасно переживал от одной мысли о том, что поднял на нее руку. Он мечтал о том, что его дочь станет высокообразованной женщиной. Мне довелось как-то видеть ее после смерти Махно: ей было 17 лет, внешне она очень походила на отца, однако она мало что знала о нем, и я не уверена, что ей вообще хотелось что-либо о нем узнать…». (И.Метт. Воспоминания о Несторе Махно. Официальный сайт Нестора Ивановича Махно www.makhno.ru ,с.4).
                         От медленного угасания Махно в буквальном смысле слова спас Петр Аршинов, поселившийся в том же доме, где жил Нестор. Вместе они смогли наладить издательство русскоязычного анархического журнала «Дело труда» (1925-1965), куда Махно регулярно (едва ли не в каждый номер) писал статьи, что позволяло ему чувствовать себя все-таки причастным к политической жизни если не эпохи, то, по крайней мере, эмиграции. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                         Ида Метт: «Был ли Махно пьяницей, каким его изобразил Волин? Я очень часто встречалась с ним на протяжении трех лет в Париже и никогда не видела его пьяным. Несколько раз в качестве переводчика я сопровождала Махно на обеды, организованные в его честь западными анархистами. Нестор пьянел от первого стакана вина, глаза его начинали блестеть, он становился более красноречивым, но, повторяю, по-настоящему пьяным я не видела его никогда. Мне говорили, что последние годы он голодал, опустился, может быть, тогда и начал пить. Для его больного, слабого организма было достаточно нескольких капель алкоголя, чтоб опьянеть. Будучи атаманом, он, вероятно, пил наравне с любым крестьянином». Нестор Махно: казак свободы (1888-1934). Александр Скирда. XXVIII: Личность Нестора Махно: черты характера и некоторые особенности. http://www.nestormakhno.info/russian/kazak/s28.htm
                         В 1927 р. Галина йде від чоловіка. Але до кінця його життя підтримує з ним рівні дружні стосунки. Вона співпрацює з (ОКУПАЦІЙНИМИ) українськими колами – стає співробітником совєтофільської газети «Українські Вісти» (редактор – відомий у певних колах історик Ілько Борщак), керує курсами української мови, одночасно будучи секретарем організації. Олег Радик. Чотири кохання Батька Махна. Історичний Форпост. 21.05.2017..
                          Французький історик Олександр Скирда: Один состоятельный анархист-нелегал обязался выделить Нестору небольшую пенсию, чтобы он написал свои мемуары. Нестор приступил к работе, и в 1927 г. появился первый том во французском переводе Валецкого, посвященный 1917 г. на Украине (два года спустя он вышел на русском). Поскольку издержки на печатанье были высокими, а книга продавалась плохо, это поставило под сомненье публикацию двух следующих томов, готовых к печати в 1929 г..
                           [ Однако книга, переполненная незнакомыми, да, пожалуй, и ненужными французскому читателю подробностями, расходилась плохо, так что в результате в деньгах ему было отказано, и два последующие тома, подготовленные к печати в 1929 г., вышли в свет только после его смерти. Несомненно, в этом вина и самого Махно, литературный стиль которого так и не позволил ему выбраться из нагромождения второстепенных деталей и рассказать о главных событиях махновщины (как мы знаем, третий том обрывается описаниями событий ноября 1918 г., когда самое интересное в его повстанческой жизни еще даже не началось). Попытки Иды Метт каким-то образом повлиять на его литературные пристрастия, сконцентрировать и «ускорить» повествование, привели только к тому, что он обиделся и перестал говорить с нею на эти темы. Не могла повлиять на него и Мария Исидоровна Гольдсмит [31] (1858-1932) – доктор естественных наук, профессор Сорбонны, сподвижница Кропоткина; с 1887 г. в эмиграции во Франции.
                        Махно посещал эмигрантские сходки, явно страдая от недуга, свойственного большинству выдающихся личностей, не способных вернуться к жизни простого, «повседневного» человека. При этом он совершенно преображался перед широкой аудиторией, и его манера торжественно выражаться, смешная в узком кругу, неожиданно находила отклик среди большой массы слушателей, и он на несколько минут превращался в великого оратора. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                         Ида Метт: «Казалось, он бывал обеспокоен, когда о нем переставали говорить, и тогда раздавал интервью журналистам всех мастей, отлично осознавая враждебное к нему отношение большинства политических партий и деятелей. Как-то раз его попросил об интервью один украинский журналист, причем при моем посредничестве. Я советовала ему отказаться, предвидя, что журналист все переиначит и что при этом у Махно не будет никакой возможности защитить свои права. Моего совета он, естественно, не принял, и журналист потом напечатал все то, что посчитал нужным для себя, а отнюдь не то, что говорил бывший батька. Махно был вне себя от ярости, однако не думаю, чтоб этот случай его чему-нибудь научил». (И.Метт. Воспоминания о Несторе Махно. Официальный сайт Нестора Ивановича Махно www.makhno.ru ,с.5).
                         Таким же образом на вечере советских русских в доме 16 на рю де Каде «познакомился» с Махно корреспондент «Огонька» Лев Никулин: «Я обернулся (на разговор кацапской). Мягкий высокий голос, певучий тенорок. Статный высокий юноша разговаривал с низеньким угловатым человеком. Человек этот одет был так, как одеваются русские за границей…. На этом человеке был стандартный готовый костюм из универсального магазина, красненький галстучек и мягкая рубашка с отложным воротником. На руке у него было стандартное непромокаемое пальтецо и мягкая фетровая шляпа в руке. Усы у человека были подстрижены, как полагается, как любят французские парикмахеры. И все же за двадцать шагов вы безошибочно угадывали русского. Глубокий шрам от рта до уха пересекал угловатое лицо. Шрам от удара саблей или плетью. Человек этот явно хромал. У него были бегающие, внимательные, колючие глаза…». Этот человек был Нестор Иванович Махно. (Л.Яруцкий. Махно и махновцы,Мариуполь,1995,с.307)].

ЖОВТЕНЬ 1927.

                          У жовтні 1927 р. Махно був присутній на святі (паБЕДЫ над Україною) на честь 10-річчя Жовтневої революції в залі «Гранд-Оріан» (міжнародної масонської організації «Великий схід»). Цей факт змушує замислитися, чи був Махно масоном (як Керенський, Колчак, Алексєєв, Грушевський, Петлюра, Скоропадський, Бакунін, Кропоткін, Карелін). Ідеолог махновщини – анархіст Волін (В.М.Ейхенбаум) – документально фіксується як член масонського Ордену «Великого сходу». В.Савченко. Махновська Трудова федерація.

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Після 1922 р.. 13.

1928.

                        З 1927-1928 рр. в селі розви­вались нові процеси, пов’язані із згортанням непу, «розкуркуленням» і переходом до колективізації. Селянство не могло просто погодитись з руйнацією звичайного життя, і в авангарді виступів незадоволених були колишні повстанці. Дніпропетровський окрвідділ ДПУ повідомляв, що колишні махновці підтри­мують між собою зв’язки і заявляють, що коли виникнуть певні обставини, вони з гаслом «Даєш Махна!» готові сісти на коня. Один з піднаглядних, підкреслюючи згуртованість своїх товаришів, проголосив: «Варто лише вийти на майдан і гукну­ти: «Хлопці, за мною!», як в найкоротший строк я зберу дивізію». (Державний архів Служби безпеки України, фонд друко­ваних видань,спр.20,т.2,арк.275). Архірейський Д.В., Ченцов В.В., «Даєш Махна!»,1998.  
                       Органи ГПУ-НКВД, виконуючи волю партії, рішуче і послідовно займалися знищенням махновщини як явища. В інформаційно-циркулярному листі ОГПУ № 34 «Про анархістів» розповідалося про ліквідацію в 1928 р. маріупольської групи, яку очолював анархо-махновець Буданов – колишній член рев-військової ради Повстанської армії, дніпропетровської групи в Межівському районі, до якої входив колишній член реввійськради махновської армії Іван Чорнокнижний, одеської та інших груп. Скрипник О.В. (Київ). За золотом Нестора Махна. Матеріали науково-теоретичної конференції, Запоріжжя-Гуляйполе, 1998.
                        Французький історик Олександр Скирда: состо­яние здоровья вынудило Махно бросить работу. Действительно, осколки разрывной пули остались в кости его правой лодыжки, рана гноилась и доставляла ему ужасные страдания, он не мог сто­ять и сильно прихрамывал. Нестор Махно: казак свободы (1888-1934). Александр Скирда. XXVII: На чужбине в Париже (1925-1934). http://www.nestormakhno.info/russian/kazak/s27.htm
                         У 40-летнего партизана начались серьезные проблемы со здоровьем: раздробленная разрывной пулей лодыжка нестерпимо болела. Видимо, в ноге остались осколки, потому что рана не заживала и гноилась. Операция, на которую он решился в 1928 г., так и не привела к желаемому выздоровлению. Махно отказался от ампутации стопы, но весь остаток жизни был хромым. Сказывались и другие раны. Доктор Люсиль Пеллетье, которая по мере возможности лечила его, позже признавалась, что никогда не видела ничего подобного: его тело все было исполосовано шрамами. Вдобавок, у него вновь обострился туберкулез. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                         [ В 1927-м советский историк М.Кубанин выпустил в свет, несомненно, талантливое (и на ту пору в России лучшее) исследование о махновщине (М.Кубанин. Махновщина,Л,1927), в котором, в частности, были приведены слова Волина о махновской контрразведке, которые он произнес за столом следователя ревтрибунала 14-й Красной армии после ареста зимой 1919 г.: «Для меня контрразведка была ужасом».
                        Под трибуналом всякий человек, понятно, принимает свою стратегию, которая уберегла бы его, по крайней мере, от расстрела – и Махно понимал это. Но его взорвало то, что бывший председатель Реввоенсовета Повстанческой армии, прекрасно осведомленный о всех ее делах, а в эмиграции ставший едва ли не главным «толкователем» махновщины, ни минуты не сомневаясь, «осудил» злоупотребления контрразведки, заверил следователя Вербина, что по этому поводу у него были постоянные конфликты с Махно и Задовым (которого Волин почему-то назвал начальником контрразведки), и вообще, рассказал про контрразведку все, что тому угодно было услышать.
                         Махно написал в ответ Кубанину одну из важнейших своих работ – «Махновщина и ее вчерашние союзники – большевики», – где, в частности, разобрал и случай Волина, который в конце ноября 1919 г., в сопровождении, кстати, настоящего начальника контрразведки Льва Голика и других верных людей выехал из Екатеринослава в Кривой Рог для организации там анархической конференции, но на пути решил свернуть в село, занятое частями 14-й Красной армии. Голик предупредил Волина о том, что село занято красными и он, несомненно, будет арестован. На что Волин ответил, что у него есть бумага за подписью батьки Махно и его никто не тронет. Таким образом, Волин либо попал в руки красных по собственной глупости, либо сдался добровольно.
                         Резкий тон отповеди и обвинение в добровольной сдаче красным вынудили Волина, в свою очередь, написать оправдательное «Разъяснение», в котором он старательно отводил от себя обвинения Махно. Этого Махно стерпеть уже не мог и обрушился на Волина переполненной сарказмом статьей «По поводу „разъяснения“ Волина», в которой прямо обвиняет последнего во лжи и криводушии. «Волин с конца августа месяца 1919 г. занял в армии повстанцев махновцев пост председателя Военно-Революционного Совета. Мог ли он не знать, что товарищ Л.Голик (а не Задов) начальник армейской контрразведки? В то время… начальник контрразведки равнялся высшему военному командиру, и на всех серьезных совещаниях этих командиров и президиума Реввоенсовета его присутствие было обязательным, и он всегда присутствовал. Каким же это образом могло случиться, что председатель Реввоенсовета армии не знал, кто является начальником армейской контрразведки? Нет, тут что-то неладное творится с Волиным… „Незнание“ его того, что т. Голик был начальником армейской контрразведки, что он, – т. Голик, – был послан мною вместе с Волиным в район Кривого Рога с определенной ответственной задачей и что т. Голик по моему официальному предписанию подобрал несколько человек из лучших контрразведчиков, по желанию самого же Волина, сопровождать его в пути и всюду по району на митингах, – незнание всего этого Волиным теперь, – есть гнуснейшая ложь…». (Н.И.Махно. На чужбине. (Сборник статей с предисловием А.Скирда),Париж,2004,с.217-218). «И не из-за личной неприязни, я отвернулся от Волина… От известного времени, после встречи с ним здесь, за границей, я его просто не считаю товарищем…». (там же,с.223).
                        Ссора с Волиным была не просто конфликтом между интеллигентом-«теоретиком» и простолюдином, волею судьбы ставшим во главе повстанческого движения: Махно чувствовал себя единственным уцелевшим защитником правды о повстанчестве, единственным носителем светлой памяти о товарищах – тех, что погибли, и тех, что остались в живых, но так и не были «признаны» революцией и вынуждены были таить от большевиков свою мечту о «вольных советах». В 1927 году в СССР бывшим махновцам вышла амнистия, но это не означало, что они могут открыто исповедовать свои взгляды, – немало их подало заявления в ВКП(б), многие были даже приняты в партию, однако ГПУ пристально следило за всеми, кто когда-то воевал в партизанской армии Махно и через своих сексотов вынуждено было констатировать, что внутренне они так и не расстались со своим прошлым, хотя по видимости смирились и терпеливо работали на советскую власть.
                         В этом смысле особенно знаменательны «Воспоминания» Виктора Белаша, отрывок из которых был опубликован в 1928 году в харьковском журнале «Летопись революции». «Воспоминания» начальника штаба Повстанческой армии, охватывающие весь период махновщины, были бы поистине бесценным документом… если бы не подозрение, что написать мемуары Виктору Федоровичу помогли в тюрьме работники ГПУ. Как мы уже писали, на следующий день после совещания 21.07.1921. в селе Исаевке под Таганрогом Махно и Белаш расстались. Махно ушел в Бессарабию, а возглавляемая Белашом группа двинулась на Кубань в поисках отряда Маслакова, но, не обнаружив его следов, по-видимому, быстро рассеялась. В сентябре в станице Должанской Виктор Белаш попал в руки Чека. Второе после батьки лицо в Повстанческой армии, оказавшись в руках чекистов, казалось бы, должно было подвергнуться жестким репрессиям, вплоть до расстрела. Однако репрессий таких не воспоследовало. Почему? Очевидно, чекисты решили воспользоваться начальником махновского штаба в других целях. В каких? Как известно, многие анархисты, связанные когда-то с махновским движением (например, Иосиф Тепер, автор книги о Махно), а также махновские командиры, сдавшиеся после 1921 года, выговаривали себе жизнь либо обязательством сотрудничества с ГПУ (как Лев и Даниил Задовы), либо обещанием выдать один из батькиных секретов (Иван Лепетченко, скажем, пообещал чекистам указать, где спрятаны ценности, изъятые махновцами в 1919 году из ломбардов Екатеринослава). Белаш же оказался поистине уникальным информатором. Он не запирался на следствии, а последовательно сдавал старых товарищей. Часть показаний Белаша попала и в книгу Кубанина о махновщине. Видя эту покладистость, чекисты, очевидно, решили использовать его для более масштабного дела. Поскольку попытки выхватить Махно у румын или выманить его из Польши, чтобы судить его как бандита и окончательно втоптать в грязь истории, окончились неудачей, в Москве и Харькове стали готовить заочный процесс, который должен был доказать, что Махно – чистейшей воды уголовник и кровавый бандит. Делом занялась обширная группа следователей, собравшая (во многих случаях – сфабриковавшая) огромное количество сведений, которые должны были подтвердить большевистскую версию роли Махно во время революции и Гражданской войны.
                        Вот тут-то, пишет Лев Яруцкий в своем исследовании «белых пятен» махновского движения, и пригодился Виктор Белаш, ближайший сподвижник батьки: «Конечно, бывший начальник штаба махновской армии многое знал и многое помнил. Однако его обширнейшие показания-воспоминания (целая объемистая книга) насыщены таким множеством мельчайших подробностей – цифрами, датами, документами, – что не остается сомнений: такой „отчет“ под силу составить только многочисленной группе следователей и бухгалтеров, да и то в результате многомесячной кропотливой работы. Виктор же Белаш, оказавшийся в чекистской тюрьме весьма покладистым, написал и то, что досконально знал и помнил, и то, что подсказали ему солдаты железного Феликса». (93,128). Отсидев два с половиной года в большевистской тюрьме, Виктор Белаш был без суда отпущен на свободу. По-видимому, уже тогда он был завербован ГПУ и, продолжая пользоваться несомненным авторитетом в среде анархистов восстановленной на Украине федерации «Набат», продолжал выявлять «недобитое и законспирированное».
                      Страшно и больно писать о том, как бесстрашный партизан и талантливый полководец чернит все, чему служил, и превращается в агента-провокатора: но в тогдашнем СССР иначе сохранить себе жизнь было невозможно. Белаш «заложил» намеченный на июнь-август 1924 года подпольный съезд анархистов Украины, участники которого были заблаговременно арестованы и отправлены в Нарым. Сам он тоже был сослан – но по щадящему принципу – в Ташкент, иначе распознать в нем сексота не составило бы никакого труда. Вернувшись из ссылки в 1926 году, Виктор Федорович продолжил тайную работу по выявлению бывших махновцев. Самой большой его «удачей» было раскрытие замысла антисоветского восстания, которое подготавливали бывший член штаба Повстанческой армии Буданов и Белочуб, доверившиеся старому товарищу и в награду получившие расстрельный приговор. Впрочем, не избежал расстрела и сам Виктор Белаш, несмотря на проделанную им огромную агентурную работу. В 1937 году он, как и все бывшие командиры Революционно-повстанческой армии Махно, был расстрелян. Перед смертью написал обширную исповедь, содержание которой явно говорит о том, что он надеялся на благополучное решение своей судьбы (Л.Яруцкий. Махно и махновцы,Мариуполь,1995,с.309). Однако на этот раз перо не спасло его. Свое дело он сделал и больше был не нужен. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»]. 

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Після 1922 р.. 14.

1929.

                       Відомо, що на по­чатку 1929 р. Махно зустрічався з іспанським анархістом Ергідо Бланко і допомагав йому діставати зброю для підпілля по ту сто­рону Піренеїв. І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський. Нестор Махно і повстанці.
                       [ Навесні 1929 р. до Махна надійшла звістка про селянські безладдя у Гуляйполі, коли селяни розігнали антирелігійний карнавал, влаштований комуністами-безбожниками на Великдень (05.05.), і розгромили державні магазини, побивши міліціонерів. Мітинг протесту проти умов життя в радянському Гуляйполі зібрав до 800 чол..
                       Дискусія навколо "Платформи" в 1927-1929 рр.. призвела до внутрішніх чвар, розбрату, розколів і занепаду анархістського руху.
                       У 1929 р. перший том спогадів Махна вийшов вже …(московщиною) [видавці – Федерація анархічно-комуністичних груп Північної Америки та Канади, бібліотека махновців]. В.Савченко. Махновська Трудова федерація].

ЧЕРВЕНЬ 1929.

                        [ У червні 1929 р. Махно бере участь у позачерговому з’їзді анархістського «Чорного інтернаціоналу» в Парижі, за що опиняється під новим нетривалим арештом. Зв’язки Махна з міжнародними анархістами не переривалися до самої смерти.
                        Хронічна відсутність грошей у Махна іноді переривалася одержанням пожертвувань з «Фонду підтримки Махна», що створила анархістка із 40-літнім стажем Марія Гольдсміт – професор Сорбони і давня подруга Кропоткіна. Вона організувала пенсію Махнові і брала участь у фінансуванні видань його спогадів. З червня 1929 р. Махно став одержувати регулярну пенсію, зібрану міжнародними анархістським організаціями – тисячу франків на місяць. Влітку 1930 р., після того, як багато анархістів ополчилися проти «Платформи…», критикували «богемний» спосіб життя Махна, регулярна пенсія припинилася. З того часу Махно міг розраховувати тільки на окремі пожертвування та літературні гонорари. В.Савченко. Махновська Трудова федерація].
                         Французские анархисты создали комитет помощи Махно и в газете «Le Libertaire» объявили сбор средств в поддержку своего товарища, и эта мера даже оказалась действенной – во всяком случае, весь 1929 год Махно еженедельно получал небольшую сумму, достаточную для скромной жизни. Однако в 1930 г. в редакции еженедельника произошли изменения: «антиплатформисты» взяли верх над «платформистами», а поскольку Махно был ярым сторонником «платформы», газета сняла с себя обязательство собирать средства в его пользу, напечатав лишь адрес, по которому желающие могли перечислить деньги. Объявление было опубликовано в газете неоднократно, но после отказа от централизованного сбора пожертвований финансовое положение Махно катастрофически ухудшилось. Но материальные невзгоды не шли, ни в какое сравнение с теми моральными ударами, которые ждали его в ближайшем будущем. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».  

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Після 1922 р.. 15.

1930.

                       [ У 1930 р. румунський «Центр» готувався до приїзду Махна в Румунію і до початку махновського загону в Україну. Планувалося сформувати загони «нових» махновців у Гуляйполі та в р-оні Єлисаветграду, де мешкало багато колишніх махновців. Махно рвався на батьківщину. Але з невідомих причин (скоріше за все з причин хвороби Махна) ця акція була НЕ реалізована.
                       Сталіну, що рвався до повновладдя у СРСР, «паризький» Махно вже не заважав…. Та треба зазначити, що, що під час боротьби з троцькізмом у СРСР Махно міг виступити «на руку» Сталіну – як головний опонент і ворог Троцького, який перетворив Махна в небезпечного «ворога революції».
                        У Парижі Махно віддавав багато часу журналістиці, що, утім, не приносила йому грошей та слави, а тільки створювала ілюзії політичної боротьби. В анархістських виданнях Европи та Америки він постійно друкував свої політичні статті та спогади. Разом з Аршиновим він організував у Парижі групу українських анархістів-комуністів і від імені цієї групи видавав журнал …(московщиною) «Дело труда». У 1925-1930 рр.. журнал видавався у Парижі. В цьому журналі Махно знову почав боротьбу проти всіх і вся. Махно і Аршинов закликали анархістів об’єднатися…, але тільки під своїм керівництвом (а НЕ навколо ідеї). Головна мета створення нового союзу – створення підпільних профспілок і таємних сільських осередків в СРСР і анархо-революція в СРСР. Але союз залишився на папері. 1930 р. (новий правий уряд А.Тардьє) розпочав репресії проти «лівих сил». Журнал був закритий як екстремістський і підривний, а редактор журналу Аршинов був висланий із Франції. У 1931-1965 рр.. – виходив у США.
                       Над Махно нависла загроза бути арештованим чи висланим з Франції. Підвищений інтерес до Махна з боку поліції, погрози з боку білої еміграції, змусили його (він ховався під прізвищем Міхненко) обмежити свою політичну діяльність. В.Савченко. Махновська Трудова федерація].
                       У 1930 р. у Берліні вийшла у двох томах книга Троцького «Моя жизнь». Відтворюючи свою біографію, він чимало сторінок присвятив громадянській війні і старанно обі­йшов згадані нами події, жодним словом не обмовився про (реги-анала и лугандона) Махна і свою роль в історії українського повстан­ства. Не знайшов за потрібне і варте уваги. В.Ф.Верстюк. Махновщина.

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Після 1922 р.. 16.

1931.

                       Когда испанские анархисты вновь обратились к Махно с предложением возглавить герилью в Каталонии во время революционного кризиса 1931 г., он не смог ответить согласием: здоровье его было полностью разрушено, и единственное, что он мог сделать, и сделал, – это опубликовать две статьи о революционном движении и роли анархистов в Испании в «Деле труда». В.Я.Голованов. «Нестор Махно». 
                       В 1931 р. Махно уважно слідкував за поваленням монархії в Іспанії. У "Відкритому листі до іспанських анархістів" (29.04.1931.) він вітав прихід революції і побажав товаришам, будь-якою ціною не давати уповільнити ритм революційної дії мас. Розуміючи, що республіканський уряд зробить все, щоб зупинити рево­люційний процес, Махно радив іберійським анархістам не іти ні на які уступки реформаторам, об'єднати ліберальні сили, особливо шляхом "створення широкого селянського з'їзду, який міг би увійти в іспанську-синдикалістську федерацію ІКТ. Він закликав також "допомогти трудящим створити безпосередньо на місцях органи економічного і соціального самоуправління – вільні Ради, а також збройні загони для захисту соціально-революційних заходів". Пря­мо посилаючись на досвід революції в Росії і на Україні, Махно постійно застерігав від будь-якого співробітництва з політичними партіями, особливо з "більшовиками-комуністами". Оскільки ті не­ одмінно зрадять революцію. Коли перший вал іспанської революції тимчасово спав і республіканському уряду вдалося стабілізуватися, Махно побачив у цьому помилку самих іспанських анархістів. Перш за все, вони проявили дуже велику терпимість до реформістів у власних рядах, що завадило їм "конкретизувати практичні струк­тури, необхідні для економічної і соціальної організації". Махно ба­чив у ньому підтвердження власних ідей, висловлених ним раніше (разом з Аршиновим) у "Платформі", яку широко обговорювали в 20-ті роки в міжнародних анархістських колах. Нагадаємо, що в ній була сформована думка про перетворення анархістського руху в значно жорсткішу авангардну організацію з чіткою програмою, єди­ною теорією і "тактичною єдністю". (В.В.Дамьє. Махновцы и рево­люционное движение в Европе, с. 24-26, в матеріалах науково-тео­ретичної конференції "Політична і військова діяльність Нестора Махна". Запоріжжя. 1998).
                         Летом 1931 г. анархисты организовали праздник солидарности с Махно. Выступали ораторы и артисты. Денежный сбор пошел Нестору. В тени батьки Махно. Тайна Петра Аршинова.
                         У 1930-ті Махно став більш поміркованим (відсутність необмеженої влади – обмеженим у міркуваннях – його таким зробило). Махно почав писати для недавніх опонентів (славословив своїх опонентів за гроші опонентів) – до журналу «Пробуждение», газети «Борьба», що видавав перебіжчик з СРСР Г.Бесєдовський. Пише він і до французького журналу «Лібертер». В.Савченко. Махновська Трудова федерація.
                          [ В 1931 г. Аршинов выпустил книгу «Анархизм и диктатура пролетариата», в которой открыто исповедовался в признании правоты большевиков. Он поверил, что сила – это правота. Так случалось не только с ним. Оппоненты Аршинова обвинили его в сотрудничестве с ГПУ и прямой провокационной работе в анархистском движении. Запахло отвратительнейшей склокой и жуткими подозрениями, что весь круг «Дела труда» распропагандирован Лубянкой. Аршинов, верный Аршинов, старый друг, уехал в СССР!
                          Для Махно отъезд Петра Андреевича был страшным ударом. Мало того, что теперь он остался совершенно один. И даже хуже, чем один, – ибо подозрения, павшие на Аршинова, коснулись и его. Но если бы речь шла только о подозрениях, о провокации, о злом навете! Нет. Теперь Махно на собственной шкуре почувствовал, что такое предательство. Не только его самого, не только идеи, но и всего прошлого. Погибших товарищей, сожженных деревень, растерзанного Гуляй-Поля, всех тех лет неравной борьбы, что вели они так долго бок о бок. Как мог он понять Аршинова, который всего за несколько месяцев до своего отъезда писал разоблачительные статьи о сталинско-большевистском режиме? Да, после поражения «платформы» Аршинов стал белой вороной в анархистских кругах. Да, жена его устала от эмигрантской жизни и грозила забрать сына и уехать в СССР. Наконец, его выслали из Франции – и, возможно, именно эта высылка переполнила чашу его терпения. Но Махно, остававшийся один на один с обстоятельствами во много раз более тяжкими, не мог понять этого.
                         Когда-то Аршинов в Бутырской тюрьме сидел вместе с Серго Орджоникидзе – и в трудную минуту воспользовался старой дружбой, чтобы вернуться в СССР, вырваться из круга отверженных, спасти себя, сохранить семью…. Он ставил на карту все. Среди старых товарищей-анархистов имя его было проклято. По выбранному пути нужно было идти до конца. Он попробовал. В 1935 г. в «Известиях» появилась очередная его статья – «Крах анархизма» – но в те годы, когда Сталин ломал хребты «ленинской гвардии», своих старых товарищей по партии, полководцев, стяжавших победу в Гражданской войне, подобное самоотречение уже ничего не значило. Как и все раскаявшиеся «попутчики», Аршинов был расстрелян в 1937-м. В том же году, не желая быть причисленным к пособникам Сталина, застрелился его друг Серго. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].  

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Після 1922 р.. 17.

1932.

                        В самом конце 1932 г. покончила с собой Мария Гольдсмит. Теперь в огромном Париже Махно буквально «осиротел»: никто не мог ни вступиться за него, ни поддержать, кроме нескольких болгарских анархистов и эмигрантов с Украины, связанных с махновщиной. Единственная газета, которая продолжала его печатать, была американская анархическая газета «Рассвет» (Орган русских рабочих США и Канады). Здесь в 1932-м Махно удалось опубликовать «Азбуку анархиста-революционера». Лишенный элементарных условий существования, больной человек, которого недоброжелатели называли за глаза «живым трупом», находит в себе силы, чтобы написать: «Почему …идея анархизма нигде не живет». (Н.И.Махно. На чужбине. (Сборник статей с предисловием А.Скирда),Париж,2004,с.122, 126, 128). Да уж, бунтарь Махно оставался бунтарем до конца. Слишком, увы, скорого. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».  

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Після 1922 р.. 18.

1934.

                       На початку 1934 р. до Махна знову з’явилися іспанські анархісти, пропонуючи командувати повсталими в Іспанії. Махно застерігає «іспанських товаришів» від союзу з місцевими комуністами і критикує їх за орієнтацію тільки на пролетаріат (ігноруючи інтелігенцію та селянство). Якби Махно був здоровим…. В.Савченко. Махновська Трудова федерація.

ЛЮТИЙ 1934.

                       В феврале 1934 г. в Париже подняли восстание фашисты. В манифестации против их вылазок в первых рядах шел Махно. Под лозунгом «Свобода или смерть». На шествии он простыл. Его отвезли в больницу, оперировали. В тени батьки Махно. Тайна Петра Аршинова.
                       В середині лютого 1934 р. …після маніфестації, що проходила під дощем і вітром, Махно надовго заліг від застуди, що переросло в загострення туберкульозу. В.Савченко. Махновська Трудова федерація.

БЕРЕЗЕНЬ 1934.

                        «Муж болел туберку­лезом легких еще во время своего заключения в Бутыр­ской тюрьме в Москве…. Кроме того, его мучил последние пару лет и туберкулез костей. Были поражены два ребра, на которых постоян­но образовывались большие болезненные шишки, на­полненные гноем. Еще беспокоила его незаживающая рана на ноге, простреленной в одном из боев разрывной пулей (по-видимому в бою под Миллерово). На эту ногу он хромал. …Я …устроилась на работу (в один русский детский пансионат-интернат) в качестве прачки в пансион для русских девочек в Кенси, а муж больной остался дома. По воскресеньям я его изредка навещала (НЕ кожну неділю). Часто навещали его многие товари­щи. Зимой ему стало хуже и приблизительно в марте месяце 1934 года мы его поместили в один из француз­ских госпиталей в Париже...». Письмо от 04.04.1968. в Гуляйполе Галины Кузьменко.
                         Бедность, плохое питание, курение (! витрачав гроші на забаганки), отверженность и одиночество сделали свое дело: обычное заболевание гриппом открыло путь застарелой чахотке, которая как хозяйка ворвалась в его истерзанные легкие. На этот раз обострение было слишком серьезным, чтобы Махно мог просто «отлежаться». 16.03.1934. Махно положили в бедняцкий госпиталь Тенон. Парижские анархисты очнулись, вновь создали «комитет Махно» для сбора средств при газете «Le Libertaire», но было слишком поздно. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».

ЧЕРВЕНЬ 1934.

                          «В июне м-це врачи решили сделать ему операцию (вынуть) убрать два пораженных туберкулезом ребра. В конце июня однажды я зашла к нему в госпиталь. Он был очень усталый, замученный и ослабленный. На мой вопрос: "Ну как?" он ничего не ответил, только из глаз его покатилась слеза. Я тоже заплакала.... Я поняла, что ему очень тяжело, что жизненные силы его покидают, что он уже больше не жилец на этом свете». Письмо от 04.04.1968. в Гуляйполе Галины Кузьменко.

ЛИПЕНЬ 1934.

                          [ В госпітальну палату вступають перші сизі сутінки, а Махнові не хочеться (ой, як не хочеться) розставатися з світлом, та морок невблаганно накочується на хворого на ліжку, відгородженого ширмою від білого світу.
                          Жив відгороджений від тих, кого любив на Україні, і померти судилося відгородженому від людей. Зла іронія долі та й годі.
                          – Месьє Нестор, ви щось хотіли? – стурбована медсестра на­ хилилась над хворим.
                          – Жити, – важко видихнув. – Хочу жити, – викотилися без­ силі сльози з очей.
                         (Ті, кого Махно ЛЕГКО і, навіть, з НАСОЛОДОЮ вбивав, або наказував вбивати, теж хотіли ЖИТИ. Ой, як ХОТІЛИ жити).
                         У цей час до палати зайшло кілька товаришів-анархістів. Во­ни, глянувши на хворого, вирішили: «Максиме, бери таксі і негай­но їдь по Галину і Оленку. Нестор вже часує». К.Кушніренко, В.Жилінський].
                          «А через несколько дней ко мне на работу в Кенси приезжает на такси один товарищ Максим и говорит: Собирайся, Галина, сейчас же поедем в Париж, Нестор умирает. Я взяла дочь, спустилась к заведующей и заявила, что я сейчас же с дочерью уезжаю в Париж, в госпи­таль, так как отец моей дочери и мой муж умирает. Мы сели в такси и поехали. В часов 5 вечера мы уже в Париже, в госпитале.
                           Муж лежал в постели бледный с полузакрытыми глазами с раскинутыми руками, отгороженный от остальных больных ширмой. У него было несколько товарищей, которым, несмотря на неурочный час, разрешили здесь присутствовать. …Пришла дежурная сестра. …он (Махно) ответил: Дайте укол. Принесите кислородную подушку.... С трудом дрожащими руками он вставил себе в рот трубочку кислородной подушки, сестра попросила нас всех удалиться и прийти завтра утром.... Около шести утра муж перестал дышать. Это было 6-го июля 1934 года.... Мы вошли в мертвецкую. …На груди его сочилась рана после операции. Один из товарищей снял с лица мужа маску...». Письмо от 04.04.1968. в Гуляйполе Галины Кузьменко.
                          В ніч на 25 липня 1934 р. [3] Махно помер в муках. Через три дні урна з його прахом замурована в стіні колумбарію № 6686 (?) цвинтаря Пер-Лашез в Парижі (офіційно – Східне кладовище) біля «Стіни комунарів». В.Савченко. Махновська Трудова федерація.
                         Співробітник Гуляйпільського краєзнавчого музею С.В.Серьогін твердить, що Махно помер 06 червня 1934 р..
                          Позднее ячейку украсили медным барельефом, на котором изображен Махно во френче. Имя написано латинскими буквами. Без проводника найти захоронение Махно, в том огромном и даже роскошном городе мертвых – кладбища Пер-Лашез, очень трудно. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».  
                          В путеводителе о Махно ни слова. Igkremen, Нестор Махно: жизнь на чужбине, 30.10.2010..
                          2008 р. приватний під­приємець, член "Гуляйпільської громади" Сергій Олексійович Левченко розповідав: …При вході до кладовища Пер-Ля-Шез я придбав буклет, в якому чітко вка­зано місце поховання. …у буклеті серед сотні відомих імен Махно внесений у першу двадцятку і чис­литься під номером 13. К.Кушніренко, В.Жилінський.
                          Колумбарна стіна (комірка з прахом Н.Махна № 6685 – третя справа у третьому зверху ряду), у 87 відділі цвинтаря Пер-Лашез.
                                 
1. https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/f/fe/Nestor_Makhno%27s_tomb_at_the_Père_Lachaise_cemetery.jpg
                              2. https://www.jnsm.com.ua/ures/img/Nestor_Makhno_Grave.jpg
                         Г.Кузьменко: «Він (Аршинов) ще був на похороні Нестора…». (Гуляйпільський краєзнавчий музей. Листи).

                       Зі смертю Махна «історія махновщини закінчена, а для самого Махно залишається лише роль простого бандита, яким він насправді завжди був», – зі спогадів «одного зі свідків махновщини Н.В.Герасименко», радянське перевидання, опублікованих в Берліні 1922 р.. [5,с.103]. 
                         Махно хотел служить революции – ему не дали; он мечтал быть народным вождем, а в результате превратился в ужасающую фигуру действительно уже на любое злодеяние отчаявшегося бандита. В.Я.Голованов. «Нестор Махно». 
                          Поки що ж у нас «махновщина» – зовсім не революційна прак­тика, як адекватна відповідь на неадекватні умови тієї доби, але все той же епохальний прояв бандитизму. К.Кушніренко, В.Жилінський.
                           На початку 1918 р. в Гуляйполі існували впливові організації українських есерів та українська «Просвіта», які оголосили гуляйпільських анархо-комуністів граб­іжниками, які ігнорують навіть закони революції. Гаряев П.І., Гаряева Л.П., Типаков В.О. (Сімферополь). Мемуари Нестора Махна як джерело з ідеології та практики махновщини. Матеріали науково-теоретичної конференції, Запоріжжя-Гуляйполе, 1998.
                           Таким чином, наведені матеріали дозволяють стверджувати, що збройні формування Махна являли собою значну ЗАГРОЗУ громадській безпеці, підривали підвалини правопорядку в Українській Державі. Їх дії слід розглядати як злочинні, а боротьбу українських підрозділів і союзного військового контингенту проти них правомірною. Слід також зазначити, що в ході знищення анархо-махновських бандитів гетьманська влада використовувала й засоби не правового характеру, під час яких страждали невинні люди. Тимощук О.В. (Сімферополь). Анархо-комуніст Н.Махно в 1917-1918 рр.: …кримінальний злочинець?  
                         «Вовки-більшовики знищили зграю таких саме махновців (за твоєю логікою) та мого діда, то туди їм і дорога…. Сутність гуляйпільського руху саме й втлумачувалася нам вчорашнім уроком на майбутнє, аби ми були реалістами, а не такими дурнями, як наші діди. Бо хто, окрім селянських телепнів, міг постати під безглузде гас­ло "Анархія – мати порядку" того, півтораметрового разом зі своєю знаменитою шапкою-биркою, гуляйпільського фанатика? Я навіть соромився розказувати однокурсникам у кустанайському інституті про те, що й мій дід розмахував отим чорним прапором...», з листа 02.07.2008. Тарасенка А.В. до Товстика В.А. – автора книги «Волчьи стаи» (вид. "Вебер",Макіївка,2007).

                          [ В ночь с 24 на 25 июля 1934 Махно не стало. Среди бумаг покойного Галина Кузьменко обнаружила текст последней статьи Махно «Над свежей могилой Н.А.Рогдаева», посвященной памяти несгибаемого русского анархиста, умершего в ссылке в Средней Азии. Ее Махно закончил еще до болезни, в январе 1934-го, но не сумел переправить в Америку из-за того, что у него не было денег даже на почтовую марку[32]. …Неожиданно сильной вышла эта предсмертная статья… К несчастью для историков, в руках бывшей жены Махно и Волина – который после смерти Махно и предательства Аршинова становился главным «интерпретатором» махновщины, – оказались не только эта рукопись, но и дневник, который Махно вел в Париже. По-видимому, многие записи в нем свидетельствовали и против Галины Кузьменко, и против Всеволода Волина – во всяком случае, «дневник Махно» исчез навсегда.
                         Жизни этих двоих были и дальше тесно связаны – по упорно ходившим слухам, Волин стал гражданским мужем «матушки Галины». После немецкого вторжения во Францию он бежал в неоккупированный Марсель, где издал по-французски книгу «Неизвестная революция» – свою версию истории махновщины, лишь недавно переведенную на русский язык. Жил в нищете, скрывался от немцев, в сентябре 1945 года, как и Махно, умер от туберкулеза в Париже. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                          Іда Метт познайомилася у 1925 р. з Махном – героєм своїх дівочих ро­мантичних мрій. Їй ішов двадцять 24-й рік, йому 37-й. Яким же був Махно в очах закоханої дівчини? Ліричним і амбіційним, відвертим і недовірливим, нетерпи­мим до критики і водночас об'єктивним. Секретар-машиністка Махна Іда Метт в бесідах з французь­ким істориком і перекладачем Олександром Скирдою в 1970-1971 рр.. зауважувала, що «Махно был очень требователен к форме (написания), и на сколько он прислушивался ко всем под­сказкам и советам, на столько он дорожил правом решать, где по­ ставить наименьшую запятую в его писаниях». К.Кушніренко, В.Жилінський.
                           Іда Метт: «Після смерті чоловіка Галина Кузь­менко стала дружиною Воліна...». Що спричинилося до їх дещо пізнішого розриву, нам невідомо. К.Кушніренко, В.Жилінський. 
                           [ После смерти Махно бесследно исчез его дневник, куда он записывал наблюдения в течение всей эмиграции. Возможно, он содержал информацию об Аршинове, Волине и многих других.
                           В 1948 г. в Париже вышли воспоминания Иды Метт. Бывшая секретарь Махно написала, что хочет восстановить справедливость. Что в своей книге («Неизвестная революция») Волин многое исказил о Махно. Ида Метт заявила, что дневник Махно «выкрали из-под подушки умирающего» Галина и Всеволод Волин. Ей было что-то известно об отношениях этой пары. К тому же сразу после смерти Махно его вдова и друг стали жить вместе. В тени батьки Махно. Тайна Петра Аршинова].
                           Анархистка Ида Метт пишет, что Нестор Иванович «вел дневник на протяжении всего пребывания в эмиграции». Об этом она знала достоверно, т.к. Махно как-то спрашивал у нее мнение об описанном эпизоде, участницей которого и она была. Так вот Ида Метт обвиняет Галину Кузьменко и анархиста Волина, что они вдвоем «совершили пря­мую подлость: выкрали из-под подушки покойного его личный дневник». Думаем, что такое имело место, ведь у Нестора Махно несомненно могло набраться интересного ма­териала предостаточно. Он, конечно же, не мог обой­ти вниманием людей из своего окружения…. Допускаем, что могли уговорить Галину Кузьменко на правах жены забрать этот дневник из-под подушки умершего мужа. Но т.к. в рукописи были едкие и нелицеприятные харак­теристики анархистов, обосновавшихся в Париже тогда, то тетрадь исчезла навсегда. Если это так, то очень жаль, что уникальная рукопись никогда не будет прочитана. Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                         Чому так трапилося, що щоденник Махна потрапив у руки "його ворогів" за твердженням І.Метт? Звернемося ще до її за­писів: «Негативною рисою його характеру, я вважаю патологічну недовірливість і підозрілість, хоч і це цілком зрозуміло: надто жи­вим був у його пам'яті досвід громадянської війни. …він був здатний підозрювати навіть близьких друзів. Чи вмів він відрізняти друзів від ворогів? Думаю, іноді це йо­му вдавалося, виручало якесь внутрішнє здорове чуття, але в силу поганого характеру, він ча­сто сварився з людьми, які щиро бажали йому добра. Особливо прикро, що щоденник після його смерті виявився в руках двох його ворогів: дружини і Воліна. Не дивлячись на всю свою пі­дозрілість, він не зміг цьому за­побігти. (Нестор Иванович Махно. Воспоминания, мате­риалы и документы,К,1991,с.130). І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський.  
                          Іда Метт пише, що під час другої світової війни (1939-1945 рр..) Галина Кузь­менко «зблизилась з німецьким офіцером і опинилася в Берліні разом з дочкою». 

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Після 1922 р.. 19.

1935.

                        В конце 1935 года произошел крупный провал зарубежной агентуры Украинского НКВД. Натурально, всех поставили на брови и стали искать виновных. Лев Зедов на следствии: «Массовый провал румынской агентуры произошел в течение почти двух месяцев, почти вся агентура была разгромлена. Начало провала произошло при следующих обстоятельствах.
                        В октябре или сентябре месяце 1935 года бывший работник ИНО Вербас по указанию Пискарева… произвел переброску на румынскую сторону курьера «Талина» для связи с агентом «Тепловым», внедренным в черновицкую разведку. Организация переброски «Талина» была рассчитана на неизбежный и прямой его провал, который давал прямую нить к расшифровке «Талина», «Теплова», «Тамарина», внедренного в румынс­кий генеральный штаб, и «Туриста», внедренного в кишиневскую разведку штаба 3-го корпуса.
                        Несмотря на мое предупреждение, Вербас при отправлении «Талина» вшил в его пиджа открытое инструктивное письмо, будучи предупрежденным в достаточной степени о неизбежности тщательного обыска «Талина» на румынской стороне. После отправки «Талина» он был сразу же задержан на берегу и подвергнут тщательному обыску, в результате письмо было изъято, а «Талин» арестован и на нашу сторону не возвратился.
                        Вскоре после этого от агента «Теплова» была получена телеграмма, по смыслу которой было понято, что «Талин» аре­стован, и сигуранца подготавливает арест второго агента-курьера «Светлова». Дословное содержание телеграммы было следующее: «Леонид сломал руку ждет Костю».
                        Несмотря на прямое предупреждение через непродолжи­тельное время Пискарев и Вербас направляют второго курьера «Светлова», члена ВКП(б), внедренного в румынскую развед­ку. Переправу «Светлова» производил лично Вербас.
                        В день отправки «Светлова» я получил доклад от агента «Консула»... о том, что 22 октября румынская разведка наме­рена арестовать курьера. Об этом я поставил в известность Сырокова, и срочно была направлена шифровка Пискареву. Имея эти предупреждения, Пискарев и Вербас «Светлова» все же отправили. После этой переправы «Светлев» не вернулся, был арестован. Арест обоих курьеров дал румынской разведке все нити к раскрытию «Теплова», «Тамарина» и других, кото­рые вскоре были арестованы.
                       Вскоре после провала «Теплова» и его связей румынская разведка установила нить на агента «Консула», и в ноябре месяце при последней переправе на нашу сторону агента от «Консула» курьер «Андреенко» на берегу был обыскан и обыс­ком у него был изъят доклад, написанный тайнописью. Изъятие этого документа дало возможность румынской разведке установить все связи «Консула» и ликвидировать их. В частности, он был в открытую (связан) с агентом «Подольским», внедренным в разведывательном пункте при Хотине, который тоже был арестован».
                        Следствие установило, что начальник Одесского ИНО В.М.Пескер-Пискарев, его соратники С.С.Босис-Глузберг, А.И.Теплер и другие занимались контрабандой, требовали подарки и подношения от зарубежных агентов, жили не по средствам. Тут уж не до хорошей работы! Они были арестова­ны, началось следствие. Как всегда бывает в таких случаях, они потащили за собой «хвост».
                                Ф.Зинько. (Одесса). Оболганный Лев Задов. Матеріали науково-теоретичної конференції, Запоріжжя-Гуляйполе, 1998.

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Після 1922 р.. 20.

1936.

О причинах ареста Зиньковского-Задова Л.Н..
                      Приве­дем мнения авторитетных исследователей: полковника юстиции Н.Л.Анисимова и капитана 1 ранга Оппокова В.Г., помещенные в «Военно-истори­ческом» журнале.
                        «Поводом для ареста Зиньковского послужила довольно крупная неприятность, проис­шедшая в конце 1935 года в Управлении государствен­ной безопасности НКВД Украины. Все началось с провалов зарубежной агентуры, которые вызвали тща­тельные перепроверки сотрудников республиканских и областных органов. Особенно лихорадочно прово­дилась эта работа ИНО (иностранных отделов) управ­ лений». (Военно-исторический журнал,№2,1990,с.88.).
                          Первым камнем, брошенным в братьев Задовых явилось письмо из Комиссии партийного контроля при ЦК ВКП(б), в котором содержался запрос: «По поступившему в КПК заявлению имеются сведения, что сотрудник Вашего управления Задов-Зиньковский Лев в прошлом был участником махновского движе­ния.... Просим проверить правильность этих сведений и о результатах сообщить. Референт тов. Шкирятова Виноградов». (Вечерняя Одесса, 16.05.1990.).
                         Разумеется в вышестоящий орган немедленно был дан отклик. 11 октября 1936 года в КПК ушел ответ такого содержания: «...Отдел кадров НКВД УССР нам сообщил, что при заполнении Задовым-Зиньковским Л.Н. учетных материалов последний о своем прошлом не скрывал и отделом кадров оставлен на работе в органах НКВД».
                         Этого было достаточно, чтобы запустить машину репрессий тем, которые стремились выслужиться.
                         В условиях, когда от чекистских органов вождь Сталин требовал настойчиво повышать бдительность, выявлять шпионов и вредителей было воспринято в Одесском отделе ОГПУ-НКВД как положено. «По инициативе Шаева-Шнейдера и других ему подобных сотрудников ИНО, стремившихся путем выдачи на заклание более честных, чем они сослужив­цев, отвести от себя угрозу, лихорадочно собирают компрометирующие материалы на бывшего махновца Зиньковского. Служба у Махно их пока не интересует. О ней все знают, поскольку ни Л.Н. Зиньковский, ни его брат Д.Н. Зотов своего прошлого не скрывали. Об этом в их личных делах сделана соответствующая запись. Ориентируются на период оперативной работы». (Воєнно-исторический журнал,№2,1990,с.93).
Материалы показывают, как фабриковалось дело.
                         Полковник юстиции Н.Л.Анисимов и капитан 1 ранга Оппоков В.Г. так описывали это событие: «В исследуемых нами материалах имеется упоминание о переписке в 1935-1937 годах между союзным, республиканским и областным отделами кадров НКВД о работе Зиньковского в органах Наркомата внутрен­них дел. В августе 1937 года еще один изворотливый коллега Льва Николаевича – Оратовский получает задание подготовить документ, в котором следовало обосновать причастность Зиньковского к провалам зарубежной агентуры, а также его перевербовку орга­нами иностранной разведки. Выдержка из него: «Справка на подлежащего аресту Зиньковского Л.Н. Составлена 31/VIII -37 г. оперуполномочен­ным 3-го отдела УГБ УНКВД по Одесской области сержантом госбезопасности товарищем Оратовским.
                        Зиньковский-Задов Лев Николаевич 1892 года ро­ждения (ошибка – 1893), еврей, уроженец с. Юзовки (ошибка – местечко Веселая, еврейская колония Екатеринославской губернии), беспартийный, граж­данства СССР, женат, в прошлом начальник штаба контрразведки банды Махно (ошибка – он не был начальником штаба...). Особо серьезное подозрение вызвал привлеченный Зиньковским бывший закордонный курьер Каретников Пантелеймон Никитович (ныне арестованный), который в 1936 г. в одной из ходок в момент перехода на советскую сторону был задержан за кордоном вместе с источником, к которо­му он совершал ходки, причем Каретников по неиз­вестным причинам был сейчас же освобожден прибыл на советскую сторону, а закордонный источ­ник органов УГБ НКВД был ликвидирован». (Военно-исторический журнал №2,1990,с.92). (Впоследствии это не подтвердилось).
                         Надо отметить, что приведенные материалы, по мнению специалистов, «довольно необоснованные», к тому же некоторые из них возникли из сплетен. Однако это не смущало «бравого сержанта госбезопасности Оратовского и вдохновителя операции» Шаева-Шнейдера. Приведенные выше ошибки гово­рят, что документ готовился очень поспешно. Но, тем не менее, справка утверждается зав. отделом Гриши­ным. К тому же Оратовский в тот же день получает новое задание, с которым очень быстро справляется, и к Шаеву-Шнейдеру поступает постановление о начале следствия. Затем был подготовлен документ на обыск в квартире Зиньковского-Задова Л.Н..
                         И еще одна деталь о том, как подкреплялась версия виновности Зиньковского-Задова Л.Н.. Когда он уже был арестован, то продолжали поступать «письма от граждан». Так 29 июля 1937 года из Управления НКВД Днепро­петровской области в отдел кадров НКВД УССР пришло заявление заведующего сектором подготов­ки кадров сельского хозяйства обкома КП(б)У Ф.Л.Калиниченко. Этот товарищ «категорически возражал против использования бывшего махновца на столь почетной и ответственной работе и сообщил некоторые «подробности о его бандитских делах». (Военно-исторический журнал №10,1990,с.61).
                         И еще один поразительно вопиющий факт. Из протоколов видно, что первый допрос «обвиняемого» Зиньковского-(Задова) Л.Н. Шаев-Шнейдер произвел 03.09.1937., а постанов­ление (о привлечении в качестве обвиняемого) под­писал только 16.09., т.е. только на тринадцатый день.
                         В материалах следствия имеются сведения о всех братьях Зиньковского-Задова Л. Н. Приведем их. В этом документе Задовых записано 9 человек.
                         Сегодня мы можем только удивляться мужеству Льва Задова, который более девяти месяцев не признавал себя виновным. Сколько раз за свою жизнь ему приходилось смотреть смерти в лицо, но и такой человек был сломлен в сталинских застенках.
                                 Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Після 1922 р.. 21.

1937.

                        У 1936 та 1937 рр.. були видані ще два томи спогадів Махна. Анархістки Іда Метт-Лазаревич і Марія Гольдсміт-Корн допомагали редагувати книги спогадів Махна. В.Савченко. Махновська Трудова федерація.
                        В 1937-м Л.Задова взяли, обвинили в связи с иностранными разведками, прежде всего с румынской. Левка все отрицал. Следствие не смогло предъявить Особому совещанию НКВД СССР никаких обвинительных материалов. Тогда следователь Яков Шаев-Шнайдер применил к Зиньковскому «особые методы». Под пытками Левка сознался, что работал на румынскую и английскую разведки. Это признание было равносильно смертному приговору. Разумеется, Лев Зиньковский об этом знал. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                        В автобіографії Л.Задов 1937 писав: «Під час мого перебування в мах­новських бандах я займав такі командні пости: помкомполку, на­чальника контррозвідки 1-го Донецького корпусу, коменданта, так званої, Кримської групи під час ліквідації Врангеля, члена штабу і ад'ютанта...». А посаду начальника контррозвідки махновської армії йому приписали в радянський період. І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський. 
                        [ Большин­ство работников органов не знали ни ночи, ни дня, трудились по 12-16 часов в сутки, искренно рассматривая свою работу как служение революции. Их убеждали вышестоящие партий­ные и собственные начальники, что ВСЕ арестованные – враги Советской власти, что органы не ошибаются. Какое же может быть снисхождение к врагам? Надо сказать, что немало было и насто­ящих врагов. Все разведки мира работали против Советской России. Уж кто-кто, а братья Задовы преотлично знали это на собственной шкуре – самих вербовали. К тому же, большинство чекистов того времени были малограмотными, малообразованными людьми – ведь их старались набирать из чистокровных пролетариев. Такими легко было манипулировать, сами же они толком не умели во мно­гом разобраться.
                          И, потом, среди них гулял ветерок стра­ха. Отпустил «врага», значит – сам враг. И вполне можешь угодить на его место. А то и стать к стенке. Между прочим, в разведку и контрразведку не брали недоучек. Потому что там шла настоящая борьба со шпионами и диверсантами. Там нуж­ны были профессионалы высокой пробы. Не думаю, чтобы братья Задовы, став чекистами, изменили свои убеждения, скорее всего – нет, ибо так и остались беспартийными. Но порученное им делали добросовестно и честно. Возможно, в первую очередь думали о себе и своих семьях. Кроме того, оба были удивительными бессеребренниками. Ког­да шел обыск в квартире Задова, нашли, судя по протоколу, «один казначейский знак достоинством в пять (5) долларов». Зато фотокарточек и открыток изъяли 510. Оказывается, Лев коллекционировал открытки и грампластинки. Потом все это уничтожили по акту, как «не имеющие никакой следственной ценности».
                         Между прочим, прослужив в органах по четырнадцать лет, братья оставались беспартийны­ми (бес партийный). Сегодня это звучит дико, тогда такое было возможно. Мо отец, работавший в органах с 1919 года, только в конце тридцатых годов вступил в партию, хотя ходил в больших начальниках.
                         Поскольку Лев работал в ИНО (иностранном отделе), понятное дело, не раз использовал в качестве агентов и связных бывших махновцев, в рамках всё той же операции «Скрипач». Им всегдалегко было сослаться на свое прошлое в случае ареста. Вполне возможно, кое-кого из них (агентуру братьев Задовых) ПЕРЕвербовали за руб ежом. Даже великий Зорге вынужден был стать «двойником», о чем поведали нам мемуары Шелленберга. Но именно это обстоятельство, в частности, поставили в вину Л.Задову. Мол, твои агенты….
                        ... В 1937 г. наша семья жила в Киеве в полукруглом доме НКВД на Бесарабке. Уже началась «большая чистка», и чуть не каждую ночь в доме опечатывались квартира за квар­тирой. Все знали, что это значит.                         Однажды, сквозь плохо при­крытую дверь спальни я услышал, как отец сказал матери:
                        - Левку Задова взяли в Одессе, сегодня привезли!
                        - Да что ты? Это ж наш человек с потрохами!
                        - Еще бы! Он же и к Махно был заслан....
                        Любопытно, что эту версию с «внедрением» Задова к Махно усилиями ЧК я услышал в семидесятые годы от А.И.Куварзина. Ходила такая легенда среди чекистов. И не случайно. Ведь были удачные заброски. Например, в 1919 г. то ли ЧК, то ли Закордот заслали к Махно некоего Ткаченко, который дослужился там до командира полка. Успешно прижился у Махно и чекист Марк Борисович Спектор, с которым мне дове­лось встречаться в Москве. Ну, а к подлинным документам никому доступа не было.
                         26.08.1937. был арестован Лев Задов, затем настала очередь Даниила Зотова (Зотовым он стал в Румынии).
                         Следователь в деле Задовых оперировал показаниями быв­шего махновца И.И.Чуприны о том, что, мол, Задовы «по заданию Махно (?) проникли в ГПУ, чтобы формировать под­польные махновские отряды на Украине». …да Махно уже не было в живых! Но эти же показания подтвердил и другой махновец – Н.С.Зуйченко. Попробуй не подтверди, когда речь идет о твоей жизни! Обвинительные показания на Льва Задова дал Емельян Бойченко, которого Лев притащил домой из Румынии. Этот человек еще в 60-х годах жил в Одессе на Гаванной, №5 в квартире №3 и работал плот­ником в Облстройтресте. Мне довелось однажды с ним разго­варивать, но он упорно ничего не хотел вспоминать.
                          «Закладывал» Задовых и другой бывший махновец Панте­леймон Каретников, служивший курьером. Он показал на доп­росах: «...я почти каждую ходку из Румынии в СССР приносил также контрабандные товары: заграничные шелковые (анг­лийские) чулки по несколько пар; несколько шерстяных дам­ских беретов, граммофонные пластинки, автоматические ручки по несколько штук; часов мужских металлических по несколько пар; граммофонные иголки; в 1933 году (голодном) приносил продукты: сало, колбасу и даже белый хлеб. Кроме того, приносил особую минеральную воду под названием «Франц-Иосиф» – несколько бутылок, за все время примерно 25-30 штук; одеколон для жены Зиньковского, как подарок от закордонного источника, перчаток разных несколько пар, приносил простую кожу и ряд других контрабандных товаров, который мне передавал закордонный источник. Все контра­бандные товары я вручал Зиньковскому». Ну, и куда девался весь этот «универмаг»? Ведь мы уже знаем, что при обыске нашли лишь граммофонные пластинки и, наверное, иголки. Самое забавное, что еще в 1991 году некий полковник из СБУ пытался меня уверить, что Лев Задов брал все это себе. «Он подтвердил это на допросе!» – вот был главный довод полков­ника. Подтвердишь у них!
                       Надо сказать, что братья Задовы всегда помнили свое мах­новское прошлое, считая себя «мечеными», и не позволяли себе ничего лишнего. Понимали: что другим сойдет, им поставят в строку. Ф.Зинько. (Одесса). Оболганный Лев Задов. Матеріали науково-теоретичної конференції, Запоріжжя-Гуляйполе, 1998].
                       [ 17.11.1937. в протоколе допроса следователь вдруг задал вопрос Лёве Задову: Ваша настоящая фамилия?
                       – Настоящая моя фамилия Задов Лев Николаевич. В 1917 году я присвоил себе псевдоним «Зиньковский». Под этой фамилией был известен в банде Махно (1918-1921), затем в Румынии (1921-1924 гг.) и после возвращения в Советский Союз.
                        Жизнь Левы Задова оборвалась в камере украинского НКВД, а могилой ему стал один из сосновых лесных массивов (Быковня: в 19 квартале Днепровского лесничества) Дарницкого лесопаркового хозяйства под Киевом. Махно и Задов лучшие годы молодости провели на царской каторге, да и судьба им одинаково отмеряла по 45 лет жизни. Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева].   

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Після 1922 р.. 22.

1938.

Московский наёмник Лёва Задов – американским шпионом быть не может.

                       [ У 75-ть років Галина Андріївна згадувала, що Нестор Іванович тримав зв'язок з Москвою, листувався з визначними ра­дянськими воєначальника­ми, яких розстріляли в 1938 році, Блюхером, Якіром, Тухачевським, котрі вважали Махна команди­ром, а не бандитом.
                       Тільки протягом лютого-березня 1938 року Гуляйпільським райвідділом НКВС було заарештовано 40 колишніх махновців. У звинувачувальному висновку і постанові "трійки" УНКВС по Дніпропетровській області зазначалося, що всіх їх визнано вин­ними в тому, що були учасниками Гуляйпільського військово-мах­новського контрреволюційного повстанського полку, який ставив за мету збройну боротьбу шляхом організації повстання проти ра­дянської влади, здійснювати антирадянську агітацію, готувати ди­версійні акти на державних та колгоспних об'єктах і терористичні акти проти сільських активістів, комуністів і комсомольців. Не­ зважаючи на те, що ніяких доказів "контрреволюційної" діяль­ності знайти не вдалося, всіх їх було розстріляно і лише в 1959 році посмертно реабілітовано (ДА СБУ, УСБУ в Запорізькій області, справа № П5124).
                        Цікавим є спостереження О.В.Скрипника з Києва, що Гуляйпільський та навколишні райони у 30-ті роки давали змогу репресивним органам виконувати й перевиконувати плани по ви­криттю "ворогів народу". Адже у махновській армії служили ти­сячі, навіть, десятки тисяч чоловік. Як наслідок, багато з них у ро­ки тоталітаризму потрапили до списків неблагонадійних.
                        В Гуляйполі були заарештовані колишні учасники армії Махна Павло і Сергій Савелійовичі Лепетченки, Костянтин Івано­вич Чуприна та інші. Та все ж матеріалів виявилося малувато, щоб одержати додаткові обвинувачувальні факти на Л.Зіньковського та інших "змовників", то слідству довелося "організувати" нову контрреволюційну групу в Гуляйполі. Про це свідчить довідка з архівно-слідчої справи № 19420 "По обвинуваченню Шаровського Василя Михайловича й інших в кількості 30 чоловік". У ній повідомляється, що всі особи, які проходять по цій справі, заарештовані в лютому-березні 1938 р. Гуляйпільським районним відділом НКВС Дніпропетровської області як учасники контрреволюційної організації колишніх махновців, які готували збройний виступ проти Радянської влади. «Свою практичну діяльність по підготовці повстання, – відмічалося в довідці, – штаб повстанської організації контактував з українським націоналістичним центром в Києві, очолюваним Любченком і Хвилею (треба Хвильовим). Разом з цим ор­ганізація підтримувала зв'язок з закордонним центром Махна в Бухаресті і центральною анархістською групою в Москві.... Рішенням "трійки" УНКВС по Дніпропетровській області всі обвинувачені 25.IV. 1938 року були засуджені до розстрілу. Вирок виконано». Взагалі, всі, хто був у армії Махна, були заарештовані і розстріляні. Крім цього, "створили" і другу групу "змовників" по справі Л.Зіньковського в кількості 49 чоловік серед ув'язнених Ахнунського відділення Сиблача НКВС, яких також присудили до розстрілу. І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський].
                        13.05.1938 Л.Задов собственноручно написал покаянное письмо. Приводим его в сокра­щении: «Народному комиссару НКВД УССР Комиссару Государственной безопасности III ран­га Успенскому от арестованного Зиньковского Льва Николаевича. Заявление. На следствии я около 9 месяцев упорно скрывал о своей предательской, изменческой работе, которую я вел в течение долгих лет. Глубоко осознав бесполезность своего запиратель­ства, подачей настоящего заявления Вам раз и навсег­да решил полностью правдиво рассказать на следст­вии о всех совершенных мной контрреволюционных преступлениях перед Советской властью...». В этих запоздалых покаянных признаниях, написанных под диктовку, бывший начальник махновской контрраз­ведки и чекист сообщил также, что он «на всем протяжении Советской власти являлся ее врагом», а также признался, что «непрерывно до дня ареста всеми мерами и средствами вел активную борьбу, направленную против Советского правительства и партии».... (Военно-исторический журнал №10,1990,с.57).
                        После такого образного признания своей вины Зиньковскому-Задову жить оставалось недолго. Ведь ему было предъявлено самое страшное в то время обвинение в шпионаже в пользу иностранных разве­док Польши, Румынии, Англии, Германии.
                        Военная коллегия Верховного суда СССР 25.09.1938. вынесла приговор Л.Н.Зиньковскому-Задову – высшая мера наказания – расстрел. Суд признал его виновным в том, что в 1918 г. он вступил в банду Махно, «где являлся начальником контрразведки», в 1921 г. скрылся в Румынии и там был завербован «румынс­кой разведкой для шпионской работы, по ее заданию создал диверсионную группу в количестве пяти чело­век, переброшенную румынской разведкой на терри­торию СССР. Обманным путем проник в органы ГПУ НКВД. В 1925 г. Лева Задов согласно установлен­ному судом факту был завербован английской развед­кой. Являясь агентом, передавал зарубежной разведке секретные сведения, составляющие государственную тайну. Чтобы обвинение выглядело современным и грамотным, пришлось найти и добавить связь с троц­кистами. Оказывается Лева Задов в своей грязной антисоветской деятельности был связан с активными участниками правотроцкистской террористической организации Ратынским, Сапиром и другими.
                         Гарик Мартиросян и Гарик Харламов – Американский шпион за час до смерти 3. https://www.dailymotion.com/video/x3rl98d
                         Одновременно с Львом Задовым, Военной коллегией Верховного суда СССР был осужден и Даниил Николаевич. Ему также за подобные грехи была вынесена высшая мера наказания – расстрел.
                         В деле Льва Николаевича Зиньковского (Задова) имеются две справки, которые свидетель­ствуют, что Задов, в тот же день после объявления приговора, 25 сентября 1938 года был расстрелян.
                         [ Между прочим, Л.Лиходеев рассказывал, что потомки, раскулаченного в 1929 г. старшего брата Левы Задова – Исаака, дожили до 1941 года. Они не эвакуировались, считая, что их-то, раскулаченных, немцы не тронут. Но немцы уничтожали всех евреев подряд и Задовых тоже повели к шурфу шахты Калиновская. Тогда Григорий Задов, который пошел статью в Левку, ухватил двух немцев за шиворот и сбросил их впереди себя в шурф. «Это были неукротимые люди», – констатировал Лиходеев.
                          Вера Ивановна Матвиенко, жена Л.Задова, родила ему дочь Аллу, а через пару лет сына Вадима. Им дали квартиру в том же доме. Комсомолка Алла пошла в армию добровольно и в 1942 г. погибла под Севастополем. Ее сводный брат Владислав погиб через год под Ростовом. Сын Вадим прошел всю войну, дослужился до пол­ковника. Ф.Зинько. (Одесса). Матеріали науково-теоретичної конференції, Запоріжжя-Гуляйполе, 1998].  
                          Капитан СА Вадим Львович Зиньковский после XX съезда партии обратился в органы проку­ратуры с просьбой сообщить ему о судьбе отца Льва Николаевича Зиньковского-Задова. Это было в июне 1956 года. Через три месяца заместитель председателя военной коллегии Верховного суда СССР полковник юстиции Борисоглебский подписал ответ в разные инстанции, что Задов, «отбывая наказание, умер 17 марта 1942 года». Однако Зиньковскому В.Л. в пере­смотре дела отца было отказано.
                          Через год вдова Вера Ивановна написала заявление о пересмотре дела, по которому она просидела один­надцать месяцев в тюрьме, но военный прокурор подполковник юстиции Аксенов дал ответ: «о пере­смотре дела оставить без удовлетворения, о чем ей сообщить». (Вечерняя Одесса, 16.05.1990.).
                          31.07.1987. полковник запаса Вадим Львович Зиньковскнй опять написал письмо Генеральному прокурору СССР, чтобы все же узнать правду о своем отце. (Военно-исторический журнал,№2,1990,с.87-88.).
                          Понадобилось всего-то менее двух месяцев, чтобы прокурору отдела главной военной прокурату­ры полковнику юстиции Ежову установить, что обви­нения против Л.Н.Зиньковского-Задова «по существу основаны лишь на его неконкретных и неполных показаниях».
                          Вспомним написанное под диктовку следователя признание. Оказалось, что некоторые обвинения во­обще ничем не обоснованы, к тому же свидетелей в суд не вызывали, их показания никем не проверялись и не рассматривались судом. Стало известно, что свидетели допрашивались по другим делам. Перечис­ленные выше факты дали «основание прокурору Ежо­ву 28.09.1987. возбудить по делу Левы Задова производство по вновь открывшимся обстоя­тельствам». Через сорок восемь часов дело Л.Задова было отправлено для дополнительного рас­следования в управление КГБ УССР по Одесской области, также военному прокурору Одесского воен­ного округа полковнику юстиции Сутормину.
                          В органах госбезопасности дело Левы Задова пору­чили молодому юристу, старшему лейтенанту Вале­рию Александровичу Касьяненко. Он принял дело к производству и приступил к дальнейшему расследо­ванию. Работы было очень много. Следовало ознако­миться с не одним десятком дел, касающихся Левы Задова, изучить протоколы. Были направлены кон­кретные запросы в партийные и государственные архивы – в Москву, Киев, Днепропетровск, Полтаву, Запорожье, Харьков, Донецк и другие. Не ограничи­ваясь этими документами, он изучил дела бывших сотрудников Левы Задова, которые работали с ним под одной крышей и, конечно, историю махновщины на Украине. И все оказалось впустую.
                        02.02.1988. старший помощник военного прокурора Одесского военного округа полковник юстиции Семенов, рассмотревший материалы рас­следования дела Л.Н.Зиньковского-Задова, устано­вил, что каких-либо оснований для пересмотра этого дела не имеется и «постановил в пересмотре этого дела отказать, заявление сына оставить без удовлетво­рения, о чем ему сообщить...». (Вечерняя Одесса, 16.05.1990.).
                         Это постановление было утверждено вр. и. о. военного прокурора Одес­ского округа полковником юстиции Малевичем.
                         Однако, в Москве отнеслись к делу Задова иначе. Там не приняли на веру постановление старшего помощника военного прокурора Семенова. Дело Задова тщатель­но изучалось столичными специалистами. Эта работа длилась почти два года. И только 03.11.1989. и. о. генерального прокурора СССР А.Д.Васильев подписал заключение «О вновь открывшихся обстоя­тельствах по уголовному делу Зиньковского-Задо­ва Л.Н.».
                          Это заключение разрушило все обвинения, по ко­торым, Задов после объявления приговора суда, длив­шегося всего-навсего пятнадцать минут, был расстре­лян. Тщательной проверкой установлено, что Лева Задов не работал ни на одну из иностранных разведок, а также за ним не было никакой шпионской, террористической и диверсионной деятельности. Оказа­лось, что Лева Задов не имел никакого отношения и к провалу советской разведки в Румынии.
                         И еще. Старший лейте­нант Касьяненко выявил документы, которые свиде­тельствуют, что лейтенант госбезопасности Шаев-Шнейдер 01.07.1939. был уволен из органов НКВД и исключен из партии большевиков за фальси­фикацию следственных дел. Проще сказать – делал себе карьеру, шагая по трупам невинных людей.
                         Серьезное дополнитель­ное расследование старшего лейтенан­та Касьяненко под руководством начальника управ­ления КГБ Л.Д.Калиновича позволило Прокуратуре СССР сделать вывод о невиновности Л.Н.Зиньковского-Задова и принести в связи с этим протест Пленуму Верховного суда СССР.
                          29.01.1990. Пленум Верховного Суда СССР рассмотрел заключение прокурора СССР от 25.09.1938. в отношении Зиньковского-Задова. За службу у Махно в годы гражданской войны он амнис­тирован в соответствии с постановлением (п.4) Президиума ЦК СССР от 02.11.1927.. (Военно-исторический журнал,№4,1990,с.82).
                          Камеди клаб – Пышненко и Кожома – Американский шпон. https://mover.uz/watch/nxlpW8Hm/
                          Оказывается, что в 1938 г. Зиньковского-Задова Л.Н. нельзя было привлекать к суду за службу у Махно, т.к. все махновцы, кроме Махно, были амнистированы еще в 1927 г.. А ведь главным мотивом обвинения против него было махновское прошлое.
                          Теперь о брате Л.Задова Данииле. Вполне возможно, что братьев расстреляли одновременно. Он тоже был реабилитирован, но только раньше. 02.08.1964. Главный военный прокурор вынес протест об отмене приговора и прекращении дела в отношении Зотова-Задова. 05.09.1964. Военная коллегия Верховного суда СССР этот про­ тест удовлетворила и дело о Зотове-Задове производ­ством прекращено за отсутствием состава преступле­ния». (Военно-исторический журнал, №10,1990,с.61).
                                   Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.

                            Реабілітовані і всі незаконно засуджені і розстріляні гуляйпільці. І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський.

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Після 1922 р.. 23.

1968.

                        1968 р. радянський історик Сергій Семанов зустрічався з Люсі – Оленою Міхненко, яка була «нервной и раздраженной, ни­ кому не верила». Семанову вона видалась ще молодою, елегант­ною, чорноокою брюнеткою, схожою на батька. У її російській мові зберігся сильний фран­цузький акцент, в присут­ності матері вона заявила: «Ненавижу политику с детства. Хорошо помню отца. У нас дома всегда бы­ло полно народу, масса га­ зет. И я тогда уже покля­лась себе, что никогда не стану интересоваться политикой и газет не читать. У меня нет родины. Францию родной не считаю. Россию тоже. Да, я говорю с сильным французским акцентом, когда я говорю понемецки, то тоже счи­таю, что я француженка. Да, тут очень многие мужчины мною увлека­лись, но когда узнавали, чья я дочь, шарахались в сторону. Один это делал корректно, другие трусли­во или даже грубо. Люди при этом хорошо раскры­вались. Детей я не хотела. Плодить нищих? И чтобы у них была моя судьба? О роли своего отца в вашей истории я во Франции совсем не знала. Когда меня поместили в киевскую тюрьму, одна сокамерница, узнав, чья я дочь, спросила – того самого бандита? Я оскорби­лась и ударила ее».
                         Кажуть, старість схожа з дитинством, дряхлість – з віком не­ мовляти. Наведемо уривок Галини Кузьменко з її листа до мене (В.І.Жилінського) від 28.10.1968., де вона розповідає про своє ди­тинство, проведене з батьками в Могильові. Вона писала, не розуміючи, треба думати, які сили ведуть її ослаблою рукою: «Пригадується, як одного разу, коли мені було років десять, ми, п’ятеро-шестеро дівчаток, вийшовши із залізнич­ної школи по закінченню занять, відправилися до залізничної лазні. Тут ми вдосталь намилилися, попарилися і розійшлися по домівках. Одягнута я була ще в літнє легеньке пальтечко, і мене під час досить довгої дороги додому добре протягло. Я сильно про­студилася і незабаром захворіла на запалення нирок. Я злягла на­ довго.... У мене були пролежні. Я сильно ослабла і схудла. Ходити було несила. І намучились же тоді зі мною моя бідна мама і мій брат Микола. Вони кільки місяців підряд, до весни, годинами, бу­вало, носили мене на руках по кімнаті.... А коли стало тепло на­ дворі, я почала повільно одужувати... А коли я вже зовсім одужа­ла, тоді мені розповіли, що я була зовсім уже безнадійна, лікарі мені допомогти вже нічим не могли і батьки купили мені вже дошок на домовину, мішок борошна на поминки і приготували весь одяг на похорони.... Очевидно, вони в 1918 році пригадували, як вигляділи мене, тоді, і пошкодували про те, що я не померла тоді.... Скільки горя і нещастя я (не тільки) їм завдала...». І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський.
                        Сергій Семанов, «Під чорним прапором» (Життя і смерть Нестора Махна), вересень 1993, газета «Запорізька правда» зі слів Галини Кузьменко писав:
                         «У 1945 році …Оленка зустрічалася з російськими солдатами і офіцерами, офіцери заходили до нас.
…Свій строк (8 років у Мордовії в політичному таборі) я пересиділа на дев’ять місяців. Ні до кого не звер­талась, оскільки марно, у багатьох строк закінчився три роки тому, але всі вони сиділи. …Мене випустили вранці 9 травня 1954 року, сама собі не повірила. На вокзалі я і дочка одна одної не впізнали і розмину­лися. Зі мною в таборі знаходилася дружина Якіра, єврейка, була бригадиром, трималась зарозуміло. Там же була дружина Власова, моложава (35-40 років), цікава жінка, скромна, стримана, інтелігентна, працювала швачкою.
Галина Андріївна з юності до кінця життя залишалася перекона­ною атеїсткою, страждання і втрати, нею перенесені, не направили душі до Бога, ось це вже справді революційний гарт!»

1978.

                     Померла Галина Андріївна Кузьменко 23 березня 1978 року в Джамбулі.

1989.

                      Олена Несторівна (дочка Н.Махна) вже пенсіонеркою, за три роки до смерті, у 1989 р. одержала з прокуратури УРСР документ: «Повідомляємо, що на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 року, кримінальна справа, за якою ви були репресовані, припинена. В даний час ви реабілітовані. Член колегії Прокуратури УРСР В.І.Лісний. 13.09.89 p.». Такий же документ прийшов і на ім'я Галини Андріївни Кузьменко, але її вже не було серед живих.
                       1989 р. двою­рідний онук Віктор Іванович Яланський пише заяву до Верхньої Ради України та Прокуратури України із проханням реабілітувати його діда – Не­стора Івановича Махна. Коли там отримали листа, то в Гуляйполе полетів гнівний наказ: розібратися із зухвальцем і поставити на місце, провести роз'яснювальну роботу: відповідь "о проделанной работе" направити в Київ.
                       Для проведення "бесіди" з "Килиною" (вуличне прізвисько від імені матері) була утворена група, куди входив і поважний за віком пенсіонер, історик, знавець мах­новського руху. Під час бесіди він намагався довести Віктору Іва­новичу, що Махно – бандит з великої дороги, ворог (української держави та Церкви) трудового на­роду і радянської влади: «Та він неперевершений бандит, кат селянства, – доводили Віктору Івановичу учасники бесіди, – і його засудила, розвінчала (національна) історія».
                             І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський. Нестор Махно і повстанці.

1991.

                      1991 р. В.І.Яланський отримав ли­ста з Прокуратури України і КДБ: «Повідомляємо Вам, що Махно Нестор Іванович, 1889 року народження, до кримінальної відповідальності радянськими правоохоронними органами не притягувався, як відомо, він у 1921 році з окремими учасниками свого загону, який переслідували ча­стини Червоної Армії, втік до Румунії. Помер в Парижі у 1934 році…». Начальник служби національної безпеки України А.М.Пшенніков 24 жовтня 1991 року, м. Київ. 
                        Після придушення махновського руху й аж до падіння КПРС в 1991 р. в самому Гуляйполі ніколи першої посади не обіймав корінний гуляйпілець. Михайлюта О.О., Київ, 1998.

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Після 1922 р.. 24.

1992.

                      Каторжна праця і нестерпні умови підірвали здоров’я і Олени Несторівни (Міхненко). 26 грудня 1992 року після тривалої і важкої хвороби на 71-му році життя вона померла у місті Жамбил (Джамбул). На ній закінчився рід "батька" Махна (дітей у неї не було). Чоловік, який сильно її любив, ко­лишній авіатор Іван Петрович Ку­ликов, потурбувався про те, щоб ма­ти і дочка були поряд. Для цього він своїми руками зробив акуратний підкоп під могилу матері, куди і опустив гроб з тілом своєї улюбленої  дружини Олени Несторівни. У ограді біля могили він поставив хрест (необхідно ДВА) і пам'ятник з надписом: "Тут спочи­вають дружина "батька" Махна – "мати" Галина Андріївна і дочка Олена Несторівна". І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський. Нестор Махно і повстанці.

Махновщина «нам доказывает, что все ЖЕРТВЫ были понесены ЗРЯ».

                      Закончить этот материал мне хочется словами В.А.Антонова-Овсеенко, которые, как мне кажется, наиболее точно характеризуют время, неиспользо­ванные возможности и упущения: «Следовало бы все силы Наркомвоен и партии бросить в район Махно, чтобы овладеть этим бурлящим настроением, создать мощную регулярную, подчиненную партии и Совет­ской власти армию. Это было возможно, но почти ничего не было сделано».
                        Осталась также неосуществимой идея Махно – строительства вольных (від української влади) Советов….
                        Однако та (криваві московські окупанти) и другая сторона (реги-анальный наймит кривавих московських окупантів) преуспели в другом – очень много было пролито, как водицы, крови человеческой.
                        Сегодня история нам доказывает, что все жертвы были понесены ЗРЯ (принесені дияволові: брехуну та людиновбивці – московському окупантові, якому Махно ВІРНО служив, Ін. 8:44).
                        Такова правда и легенды о украинском бунтаре Несторе Махно.
                               Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.  

                         Если взглянуть на бунт как на особую культуру и представить себе посвященную этой культуре «Всемирную энциклопедию бунтарства», то имя Нестора Махно, конечно, должно быть вписано туда одним из первых. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».

                      Махновщина как «русский бунт – бессмысленный и беспощадный» выполнила свою РАЗРУШИТЕЛЬНУЮ работу, но не смогла реализовать конструктивную сторону («третьей революции»). Да и была ли она реализуема? Ю.Р.Федоровский. (Донецк) Образ Махно в художественной и исторической литературе. Рецензия на повесть «Третья революция», 1925, В.Пидмогильного.
*   *   *
                     Владимир Короленко заметил о Махно: «Вообще это фигура… замечательная (? для московських роботодавців). Ни одна из воюющих сторон без него не обходилась (ЗБРЕХАВ, як два пальці обісцяв, бо, на підставі викладеного вище, ВСІМ відомо, але ВСІ біси на правду Божу закривають вуха та очі, що реги-анал Махно ЗАВЖДИ воював зі зброєю проти української влади в Україні)…».
                        Боровся Махно проти Радянської влади (час від часу, коли москалі посилали його на путина) по-лицарськи, віч-на-віч, жодного разу НЕ стаючи під знамена білогвардійських, націоналі­стичних (!) або інтервентських армій. В.М.Волковинський. Батько Махно, 1992. 
                         (Если бы) Махно подпал бы под влияние большевиков и стал бы нормальным красным комбригом или даже комдивом, (то) заслужил бы ордена, как Котовский, чтобы потом вовремя, до начала чисток и репрессий, умереть от ран или, что еще лучше и героичнее – пасть на поле брани, замешав свою кровь в раствор, цементирующий фундамент партийной диктатуры…. В.Я.Голованов. «Нестор Махно». 
                          М.Гетьманчук зробив висновок, що найхарактернішою особливістю Української революції можна вважати повстанський рух під проводом Нестора Махна, який був найяскравішою харизматичною (як янукович, порошенко – наймити московського агресора) постаттю цього руху. Але М.Гетьманчук твердить, що отаманові бракувало національної свідомості (за ВІДСУТНОСТИ знання Української Мови-Духа Божого, 1Ін. 4:2) [45. Гетьманчук М.П. Шлях Нестора Махна в еміграції: через Румунію і Польщу в 1921-1925 роках. Вісник Національного університету «Львівська політехніка»,2008,№612,с.108].
                         В.Бережинський додає, що в отамана ВІДСУТНІЙ був український патріотизм: «…несомненно, что ни украинского, ни тем более общероссийского патриотизма он не ведал…». [40. Бережинский В.Г. Последние годы жизни атамана Н.И.Махно; Научно-исследовательский центр гуманитарных проблем Вооруженных Сил Украины,К: НИЦ ГП ВСУ,2000,с.12,-39 с.]. В своїй брошурі В.Бережинський наводить роздуми моск-історика С.Симанова, в тому числі й щодо патріотизму Махна [80. Симанов С.Н.Махно, как он есть. Документально-историческая повесть. ч.1,М,1991,с.29], і залишає їх без коментарів, обмежившись лише цитуванням.
                         Тож погодимось з О.Бабічевою, якби Махно володів (Українською Мовою-Духом Божим) більш широкими знаннями з історії суспільно-політичних питань (служив би тільки Україні – якій НЕ служив НІКОЛИ), революційне повстанство мало б більше перемог, що відіграло б більш значиму, а можливо, і ВИРІШАЛЬНУ роль у подальшій долі Української революції [101. Бабічева О.С. Значення анархо-махновського руху в період української революції 1917-1918 рр.. Наука. Релігія. Суспільство,2006,№3,с.54].
                          [ Чи не найважливіше значення першої книги мемуарів Махна полягає в об’єктивній оцінці анархістського руху як такого, який НЕ відігравав самостійної ролі у революції, допомагав утверджувати більшовицьку владу. У своїх спогадах Махно іноді критикує партії більшовиків та лівих есерів як «державницькі», які замість влади народу утверджували свою партійну владу. [Махно Н. Русская революция на Украине (от марта 1917 г. по апрель 1918 г.),кн.1,Париж,1929,Репринтное издание (К,Україна,1991),с.138-140]. На думку Махна, лише анархісти могли викрити політику цих партій, але замість цього плентались у хвості «більшовицько-лівоесерівського блоку». [Махно Н. там же,с.139]. Незважаючи на редагування В.М.Воліна, друга і третя кни­ги спогадів Махна теж засвідчують неблаговидну роль анархістів, в т.ч. Махна, як знаряддя Російської комуністичної партії більшовиків в утвердженні диктатури над народом та в боротьбі за ліквідацію незалежної української держави у квітні-грудні 1918 р. (Такі хронологічні рамки обох книг).
                        Мемуари самого Н.Махна однозначно засвідчили анархо-комуністичний напрямок ідеології і практики махновщини, їх близькість до більшовицького комунізму, вороже ставлення до Центральної Ради, гетьмана Скоропадського, Директорії. Дослідження О.В.Тимощука про махновські формування свідчить, що такою була ідеологія і ПРАКТИКА махновщини в 1918-1920 pp.., а сам Махно завжди намагався прислужитись РКП(б). Він допоміг їм (кровавим і білим московським окупантам) розгромити Директорію і вигнати денікінців з України, за що одержав один з перших орденів Червоного Прапора РРФСР. Махновські формування відігра­ли велику роль у розгромі Денікіна і Врангеля Червоною Ар­мією, після чого (маври-раби) виявились непотрібними (рабовласникові) Леніну і Троцькому та були ліквідовані. [Тимощук A.B. Анархо-коммунистические формирова­ния Н.Махно (сентябрь 1917 – август 1921 г.),Симферо­поль,Таврия,1996,с.29-148]. Гаряев П.І., Гаряева Л.П., Типаков В.О. (Сімферополь). Мемуари Нестора Махна як джерело з ідеології та практики махновщини. Матеріали науково-теоретичної конференції, Запоріжжя-Гуляйполе, 1998].
                         
                         «Він (Махно), – наголошує сучасний сімферопольський дослідник О.Тимощук, – не був категоричним супротивником такого явища у сусп­ільному житті, як держава, підтримував ідею російської дер­жавної комуністичної федерації, але прагнув створити в її межах автономний район для своїх анархо-комуністичних економіч­них експериментів. Проте політична орієнтація Махна на більшовиків зробила його, етнічного українця, запеклим воро­гом української державності. Поняття «Українська незалеж­на держава» для нього НЕ існувало». [Тимошенко О.В. Анархо-махновські формування – запеклий ворог української державності (незнайомі сторінки з історії держави і права України). 80-річчя відродження украї­нської державності: минуле і сучасне. Доповіді і повідомлення на Всеукр. наук. конф. 14-16 листоп. 1997 р. Сімферо­поль,1997,с.28]

                         18.12.1934. колишній прем'єр-міністр Ісаак Мазепа виступив з рефератом, наголосивши, що "Махно НЕ був свідомим українцем і за незалежність України НЕ боровся". Дорікаючи "батьку" за "несвідомість" і "розз'єднаність", він теж згадував про "Уманський епізод", роздратовано описуючи "момент у кінці вересня 1919, коли Махно, опинившись між військами Денікіна й армією УНР, був примушений увійти в контакт із нашим командуванням. Та цей контакт залишився тільки як випадковий епізод.... Махнівці... знову перекинулися на Катеринославщину, забувши про свій договір з українською армією.... Такий стан партизанського руху, очевидно, був не в інтересах української боротьби". [І.Мазепа. Зимовий похід. Хроніка 2000,Наш край,1993,№5,с.136-138].
                        Аналогічну точку зору виклав і Фотій Мелешко. Згадуючи про свої контакти з махновцями влітку 1919, він робить твердий висновок: «В українській визвольний боротьбі роль Махна була такою негативною і деструктивною, що він заслуговує лише ігнорування». [Ф.Мелешко. Нестор Махно та його анархія. Літопис Червоної Калини,1935,№1-4; Новий шлях (Вінніпег),18.12.1959.].
                        М.Палій, пишучи, що Махно "відчував на собі величезний вплив з боку більшовицької пропаганди", що він зрусифікувався (мислив як москаль), забув про національне питання і взагалі селяни Півдня України були "політично і національно незрілими", тому що не боролися за Центральну Раду і Директорію. [Paliy Michael. The anarchism of Nestor Machno: An aspect of Ukraine revolution.-London-New-York,1976,P.56.].
                        Нарис американця М.Номада з промовистою назвою «Бандит, який врятував Москву» (1939) присвячений "Великому рейду" Махна 1919 року. [Nomad Max. The Warrior: Nestor Makhno, the Bandit, who saved Moscow. Apostles of Revolution.-Boston,1939,P.340].
                         Так само, О.Кучер «Розгром зброй­ної внутрішньої контрреволюції на Україні»
«Історики, які представляли російський націонал(?)-патріотичний напрямок, визначали (махновський) рух як кримінальне явище, бандитизм тощо. Характеристика махновщини, що давалась українською діаспорною історіографією, (справедливо) не набагато відрізнялася від оцінок епігонів білого руху. Щоправда, українські дослідники визнавали повстанську природу махновського руху, хоча й не вважали махновців, ясна річ, національно свідомими патріотами….
                        Махно (як і більшовики – московські окупанти) марив світовою революцією і оперував інтернаціональними (реги-анальными – АНТИнаціональними) категоріями…. Він НЕ був українським державником і національно свідомим патріотом. Вважаючи себе професійним революціонером, він визнавав тільки АБСТРАКТНІ закони революції і навмисно ігнорував будь-яке право, зокрема міжнародне. Він був готовий ігнорувати румунські, польські, турецькі та інші кордони, розраховуючи виключно на так звану солідарність трудящих, якби ці кордони не охоронялися численними і добре озброєними реалістами-ДЕРЖАВНИКАМИ. Але повним утопістом Махно все ж таки не був (бо служив комуністам – московській ІМПЕРІЇ), тому сучасні йому реалії був змушений враховувати». Д.В.Архірейський. Махновська веремія. Тернистий шлях Революційної повстанської армії України (махновців) 1918-1921 pp.: науково-популярне видання,К:Темпора,2015,-296с. 
                         Н.Махно в добу Визвольних змагань 1917-1920 рр. відіграв ту ж роль, що І.Сірко в часи Руїни. Обидва стали виразниками прагнень тієї частини українських народних мас, які готові були платити і платили за свою волю потоками власної і чужої крові, але при цьому НЕ піднялися до розуміння державницьких уст­ремлінь загальнонаціональних провідників. Результат отрима­ли відомий: і в часи І.Сірка, і в часи Н.Махна. Мороко В.М. (Запоріжжя). Матеріали науково-теоретичної конференції, Запоріжжя-Гуляйполе, 1998.  
                          Більшість дослідників українського національно-визвольного руху негативно оцінюють роль, яку відіграв Махно в боротьбі українського народу за власну державність. Вони наголошують на тому, що махновський рух, близький за своєю суттю до явища отаманщини, сприяв РОЗПОРОШЕННЮ українських сил в боротьбі з «червоними агресорами» у вимірі не тільки збройного протистояння, але й ідеологічного (мовного-духовного).
                           Приміром, Ярослав Пеленський в своїй передмові до спогадів гетьмана Павла Скоропадського пише: «Неспроможність національного руху об’єднати сили Центральної Ради з групами, які підтримували Павла Скоропадського, не кажучи вже про анархістські течії, очолювані різними отаманами, особливо Нестором Махном, котрі в жодному випадку НЕ підпорядковувалися б Українській національній державі, та й загалом усі неуспіхи Гетьманату й Директорії були наслідком РОЗКОЛУ (на тих, хто воював за москалів і тих, хто воював проти них), що відбувся восени 1917 року і став однією з головних причин провалу української визвольної боротьби 1917-1920 років». [15,с.32].
                          Зазначимо, що Нестор Іванович як анархо-комуніст негативно або точніше вороже ставився до всіх українських урядів на Україні. Він вів боротьбу з Українською Центральною Радою, гетьманом Скоропадським, укладав тимчасові угоди з Петлюрою і Радянським урядом у Харкові і під їх дією розривав їх. І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський. Нестор Махно і повстанці.   

                            Більш того, сьогодні, чимало патріотично-налаштованих українців вважають Махна адептом радянської влади в Україні, тим, хто своєю діяльністю безпосередньо СПРИЯВ поразці сил УНР в боротьбі з більшовиками (кривавими московськими окупантами). wolodymyrss Революція «2015». https://wolodymyrss.livejournal.com/5585.html

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Після 1922 р.. 25.

Як Махно за «землю крестьянам» продав Бога – Українську Мову, 1Ін. 4:2.

                       У вересні-жовтні 1917 р. симпатії Махна були на боці Центральної Ради. Нестор голосував на загальному сході селян Гуляйполя 15.10.1917. за прийняті резолюції: 1. земля переходить до народу без викупу, земельним фондом розпоряджається через Українську Центральну Раду…. «4). Найвищим органом на Україні визнаємо тільки Центральну Українську Раду…. 5) З осені сего 1917 року навчання дітей… в школах повинно вестись на материнській Українській (з великої літери в документі) мові. Руський (?) язик (а НЕ мова) …вводиться з 3-ї класи. 6) Наші представники як в земствах …повинні добиватися українізації середніх та вищих шкіл…». Документ знайдено дослідником Ю.Кравцем.
                          У дитинстві Нестор Махно розмовляв суржиком, але, сидячи в московській в’язниці, перейшов на московщину. А коли повернувся в Україну, говорив українською так погано, що соромився сам себе – про це батько пише в своїх спогадах. Однак в 1919 р. він вже цілком стерпно розмовляв українською – не без впливу своєї дружини, вчительки української мови Галини Кузьменко.

                         [ Г.Кузьменко: «В 1961 році я стала громадянкою Ра­дянського Союзу. В 1972 році зробила запит в Гуляйполе, щоб підтвердили моє вчителювання в гуляйпільських школах в 1916-1918 роках. Мої родичі і учні дали підтвердження».
                         Коли Кузьменко почала працювати в гімназіях, точних даних немає. У відомостях про зарплату вчителям гімназій її прізвища у січні 1918 року немає і українська мова тоді не викладалась. Українську мову, як навчальний предмет, було уведено з нового навчального року – восени 1918 року. З цього періоду Галина починає в гімназії викладати українську мову.
                         Пригадує гуляйпільська вчителька Н.Сухогорська: «3-я дру­жина Махна. Агафія Андріївна, яка потім назива­ла себе для краси і поетичності Галиною Андріївною, була колись гуляйпільською вчителькою і вважала себе тому благодійницею і патронесою школи й інтелігенції. Викладала вона в школі ще до свого зближення з Махном. Навчала Агафія Андріївна української мови. За переконанням була щирою українкою і стояла за са­мостійність.
                         Не знаю, коли став самостійником і Махно, але ним він теж був , як і анархістом колись. "Батько" дуже часто змінював своє за­барвлення і був справжнім хамелеоном. Насправді йому (як і иуде вальцману) хотілося відділення України для того, щоб стати її главою. Григорьева він убив як небезпечного конкурента. "Батько" любив владу і страх, знаки уваги і почесті, які до неї відносяться. (Все це стосується і Галини, – Авт.). – Я бачила Махна з дружиною, які виїздили в се­ло на дивовижній трійці сірих мишастої масті коней, у прекрасній, оббитій голубим сукном, колясці. Народ стояв і КЛАНЯВСЯ, знімаю­ чи шапки, а "батько" з супругою милостиво відповідав ПІДДАНИМ, киваючи головою. Справжній гуляйпільський монарх.
                          Дружина Махна справляла враження незлої жінки. Якось вона зайшла в той будинок, де я наймала кімнату, в гості. В котиковому пальті, у світлих ботах, красива, усміхнена вона здавалась елегантною дамою, а не дружи­ною розбійника, яка сама ходила в атаку, стріляла із кулемета і во­ювала. Розповідали про неї, що декількох махновців вона сама убила, спіймавши під час грабунку і ґвалтування жінок. Її мах­новці теж побоювалися. Звали її "матір'ю" так же, як Махна "бать­ком". В гульбищах і пиятиці Махна вона не брала участі, в карти грати любила, причому грала крупно, бо було багато грошей, за­ роблених не працею, а грабунками. …зближення з Махном дава­ло їй владу існування, повне пригод, ніяк не схоже на сіре жи­вотіння в селі».
                          Анархістка І.Метт: Махно «познайомився з Галиною Кузьменко, коли був уже "батьком" Махном, просту вчительку безсумнівно привабила роль дружини могутнього отамана на Україні».
                           «А якій жінці не імпонувало бути в центрі уваги?», – хочеться запитати в цікавої І.Метт. Увага чоловіків лестила самолюбство Галини. І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський. Нестор Махно і повстанці].

Язычник Н.Махно – це сучасний
реги-анал и лугандон, обтруханый «великим и могучим» пса моськи.

                        Заслуговує уваги зізнання Махна, що він (1918) не володів українською мовою (Духом Божим, 1Ін. 4:2), відчував болісну ЗЛІСТЬ, коли доводилось користувати­ся нею (Мовою-Духом Божим) у стосунках з посадовими особами Української держави та українським оточенням. Махно (нехристь і антихрист, 2Ін. 1:7) писав: «Я задав собі питання: хто (Бог, Ін. 4:24) вимагає від мене таку ломоту язика (антихриста, 1Ін. 4:3), коли я її не знаю? (бо НЕ хочу знати Бога)». І відповів, що то вимога не українського «трудового» народу (Сир. 38:25-39), а (носіїв Духа Божого) «фіктивних» шовіністичних українців. [Махно Н. кн.2: Под ударами контрреволюции (апрель-июль 1917 г.),Париж,1936,Репринтное издание (К,Україна, 1991),с.155].
                        Як і нинішні російські шовіністи (до відкритої кровопролитної війни між НОСІЯМИ відповідних ПРОТИЛЕЖНИХ духів: языка та Мови, залишилося ще 16 років), анархо-комуніст Махно відсто­ював право російськомовних жителів України НЕ знати (Бога – Духа Божого) і (НЕ вживати в духовну їжу) НЕ користуватися українською мовою. [Махно Н. кн.2. там же,с.73].
                             Гаряев П.І., Гаряева Л.П., Типаков В.О. (Сімферополь). Мемуари Нестора Махна як джерело з ідеології та практики махновщини. Матеріали науково-теоретичної конференції, Запоріжжя-Гуляйполе, 1998.   
                       «Що місто ЗРУЙНОВАНЕ, без стін, те людина (язичник), що НЕ володіє (Мовою) духом СВОЇМ». Притч. 25:28.
                       «Бережи добрий заповіт Ду­хом Святим, що живе в нас», 2Тим. 1:14.

                         • Українська Мова – це Бог, а тому мусить бути і буде на ПЕРШОМУ місці, кожним ПОДИХОМ-словом. https://pomisna-ukraine.livejournal.com/265880.html

                         До свого шлюбу з Г.Кузьменко (осінь 1918) Н.Махно розмовляв російською мовою і вважав мову другорядною ознакою національної приналежності (а яка є ГОЛОВНА та ЄДИНА ознака національности? Сало, лапті, долари, група крові, колір шкіри…?). Проте йому таки довелося вивчити рідну мову заново. Зустрівшись з Н.Махно у вересні 1919 р., М.Ірчан відзначав, що Н.Махно говорив на рідній мові добре. Проте лише говорив, НЕ наважуючись ПИСАТИ літературною мовою. В листі до українських анархістів США Н.Махно сповіщав, що опублікує свої мемуари українською мовою, як тільки знайде перекладача, який так і не знайшовся аж до самої смерті Н.Махна. В світлі цих фактів запевнення про можливість авторства Н.Махно кількох віршів, написаних українською мовою, виявляють свою повну безпідставність. (Лютий Г. А ще «батько» писав вірші. Голос Украї­ни,1991,23 березня) "Махно и Украина" Бордульов С.В..  
                         В сучасній історіографії маємо твердження щодо процесу СПОНТАННОЇ (незалежної, а то і всупереч хотінню Махна-язичника) українізації серед махновців, розпочатого (восени) 1919 р. Це було пов’язано з більш загальним процесом пробудження самосвідомості української нації. Про це йдеться в дослідженні В.Чопа «Ставлення до махновського руху з боку істориків запорозького козацтва Я.Новицького та Д.Яворницького». [78. Чоп В.М. Ставлення до махновського руху з боку істориків запорозького козацтва Я.Новицького та Д.Яворницького. (Електронний ресурс). www.makhno.ru/lit/chop/16.php ]. Автор звернув увагу, що Махно при нагоді (в залежности від кількости проміле алкоголю в крові) демонстрував своє зацікавлення проблемами української освіти та культури. Одним із кроків до зближення із українською науковою елітою була заПЛАНована (!) для повстанців лекція українського історика Д.Яворницького. Так, маючи певний інтерес до історії селянського руху, Махно «починає при нагоді піклуватися про підтримку махновського руху з боку освіченої української громадськості». В.Чоп наводить навіть факт про видачу 27.11.1919. Д.Яворницькому охоронної записки від імені керівного органу махновського руху – Військово-Революційної ради РПАУ(м), щодо колекції матеріальних пам’яток в Катеринославі, створеної завдяки старанням вченого. Однак, як значилось у записці, Махно залишав за собою можливість конфіскації музейних експонатів.
                        Ю.Митрофаненко у дослідженні [42. Митрофаненко Ю.С. Д.І.Яворницький та отамани Ю.Божко і Н.Махно / Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: зб. наук. пр. / відп. ред. С.І.Світленко,Вип.5,Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетровського національного університету,2007,с.113-118], на основі спостережень за махновцями та аналізу їх поведінки Д.Яворницьким, застерігає, що Дмитро Іванович негативно поставився до практики використання отаманами звичаїв та символіки запорозького козацтва для задоволення власних амбіцій чи здобуття авторитету серед своїх бійців та українського населення.

Понятие и значение национального в махновщине. Еврейский вопрос.

                        С первых дней своего зарождения движение (махновщина) охватило бедноту всех национальностей, населявших район. Подавляющее большинство составляли, конечно, украинские крестьяне. Около 6–8 % было крестьян и рабочих из Великороссии. Затем шли греки, евреи, кавказцы и бедняки иных национальностей. Греческие и еврейские поселения, расположенные в приазовском районе, находились в постоянной связи с движением.
                         Состоящее из бедняков, спаянное единством рабочих рук, движение (махновщина) сразу же прониклось тем глубоким духом (языком антихриста, «що НЕ сповідує Ісуса Христа» під час сакральних богослужінь, 1Ін. 4:3) братства народов, который свойствен лишь настрадавшемуся труду. В его (махновщины) истории НЕ было ни одного момента, когда бы оно опиралось на национальное признаки. Вся борьба махновцев с большевизмом велась ТОЛЬКО во имя защиты прав и интересов труда (чрева и жопы). Деникинцев, австро-германцев, петлюровцев, французские десанты (в Бердянске), Врангеля махновцы прежде всего встречали как врагов труда (а НЕ ворогів Бога – Української Мови, «що сповідує Ісуса Христа» під час сакральних богослужінь, 1Ін. 4:2). В любом чужеземном нашествии (крім кривавих МОСКАЛІВ) они видели, главным образом, угрозу трудящимся и нисколько не интересовались национальным флагом, под которым шло вторжение.
                           В «Декларации», выпущенной Реввоенсоветом армии в октябре 1919 г., в главе по национальному вопросу махновцы говорят следующее:
                          «Говоря о независимости Украины, мы понимаем эту независимость НЕ как независимость национальную, типа петлюровской (державної) самостийности, а как независимость социальную и трудовую рабочих и крестьян. Мы заявляем о праве украинского (как и всякого другого) трудового народа на самоопределение НЕ в смысле «самоопределения наций» (в УНІТАРНІЙ Україні), а в смысле «самоопределения трудящихся» (по цехам, профсоюзам)….
                         По вопросу о языке преподавания в школах махновцы писали следующее: «В культурно-просветительный отдел армии махновцев поступают запросы от учительского персонала о том, на каком языке преподавать теперь в школах [в связи с изгнанием деникинцев](-москалів і співпрацею з більшовиками-москалями).
                          Революционные повстанцы, держась принципов подлинного социализма (а НЕ націоналізму), не могут ни в какой области и ни в какой мере насиловать естественные потребности народа украинского (без Української Мови-Духа Божого, 1Ін. 4:2). Поэтому вопрос о языке преподавания в школах может быть решён не нашей армией, а только самим народом, в лице родителей, учащих и учащихся.
                         Само собою, разумеется, что все распоряжения так называемого «Особого Совещания» деникинцев, а также приказ ген. Май-Маевского за № 22, запрещавшие материнский язык в школах, отныне уничтожаются, как насильно навязанные нашим школам.
                          В интересах духовного развития народа, язык школьного преподавания должен быть тот, к которому естественно склоняется местное население (реги-аналов: поляків, китайців, французів…), учащие, учащиеся и их родители, и оно, а не власть и не армия, должно свободно и самостоятельно разрешить этот вопрос.
                          Культ. Просв. Отдел Армии Повстанцев Махновцев». «Путь с Свободе» № 10, 18 окт. 1919 г.. (віддруковано рабами на язику московського окупанта-хазяїна).
                          Мы видим, таким образом, что национальные ПРЕДРАССУДКИ не имели места в махновщине. Также никакого места в движении не имели религиозные предрассудки. Как революционное движение городской и деревенской бедноты, махновщина являлась принципиальным противником всякой религии, всякого бога. Из современных социальных движений махновщина (тварин безмовних) одна из немногих, где абсолютно не интересовались ни своей, ни чужой национальностью, ни своей, ни чужой религией, но где главным почитались труд и свобода труженика.
                                 М.Кубанин. Махновщина, 1927.

                         «Вони (махновцы – бессловесные животные – псячий моськін послід – реги-аналы, укропы, вышыВАТНИКИ, луг.а.ндоны), як БЕЗМОВНІ ТВАРИНИ, що за своєю природою призначені на виловленя та ЗНИЩЕННЯ, лихословлячи (Мову-Духа Божого «русским языком» антихриста, 1Ін. 4:2-3) те, чого НЕ розуміють, у розтлiннi своєму ЗНИЩАТЬСЯ», 2Пет. 2:12.

                         Так і сталося: махновщина була ЗНИЩЕНА, бо ЗРЕКЛАСЯ Бога – своєї вічної національної-духовної ЄДИНОЇ ознаки ЖИТТЯ – Української Мови-Духа Божого. 

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Після 1922 р.. 26.

Розбійницький анархізм московського штибу
змусив Махна воювати проти української національної ідеї.

                       Пастух – робітник – анархіст. Останнє стало професією Н.Махна. Можна із впевненістю стверджувати, що саме російський анархізм (література моск-анархістів П.Кропоткіна, М.Бакуніна в той час була достатньо поширена) став політичною парадигмою Н.Махна, бо формування остаточного вибору щодо анархізму йшло у Бутирський в’язниці під впливом анархіста-інтелектуала Аршинова. Професійні навички, здобуті в анархічній організації «Союз бідних хліборобів», наклали відбиток на наступну діяльність. Їхньою особливістю були експропріаторські, терористичні акції (відсутні в українських державників). Подібним чином йшло формування і більшовизму. Сосо Джугашвіллі у Тифлісі теж розпочинав із експропріації для партійних потреб. Тому не випадково Н.Махну були найбільш близь­кими союзниками саме більшовицькі (московського окупанта) лідери, а вже слово «вільний», «вільні ради», «вільні анархо-комуни» було (ширмою – «фіговим листком») своєрі­дністю для популярності у народі.
                       Ідеали російського анархізму вплинули на коло його пол­ітичного оточення. Нестор ввійшов у контакт із московськи­ми та курськими анархістами, які стали (Б.Волін, П.Аршинов, Барон…) його політичними радниками. Для них ніколи національні інтереси українського народу не були близькими. Тому можна не погодитися із дослідником махновського руху В.Дубровським, який називає Н.Махна українським на­ціональним героєм. Махно прагнув вивчити досвід російської (визволення від багатіїв – громадянської) революції, а НЕ української (національно-визвольної революції). Йому світоглядно була ближча Москва, ніж Київ. Тому він 1918 р. їде в Москву, зустрі­чається з теоретиком російського анархізму П.Кропоткіним, журналістом Бурцевим, Головою Раднаркому В.Ульяновим. Ці зустрічі вже суттєво не вплинули на політичну філософію Н.Махна, але додали йому наснаги боротися за ... владу. Йдучи на боротьбу проти української, денікінської, більшо­вицької влади, Махно створює свою селянсько-махновську дер­жаву: повстансько-селянський з’їзд, реввійськрада, місцеві ради, махновські комендатури, фінансові, санітарні, економічні, куль­турно-просвітницькі комісії при реввійськраді, масовий приму­совий призов до армії, «батькова» контррозвідка як поліцейський орган, армія (від 20 тис. до 100 тис. в окремі періоди). Забороняючи більшовицькі продрозкладки, ство­рює «вільні комуни». Погоджуючись на багатопартійність у радах, дозволяє її лише для політичних партій лівого (а НЕ правого – національного) спряму­вання. Свого союзника Григор’єва, який був схильний до ук­раїнської влади, з тактичних і стратегічних міркувань вирішив знищити.
                       У наказі №1 від 18.11.(05.08.)1919. він вже як командуючий революційною Партизансько-повстанською армією, особливої мови про анархізм не веде, а більше турбуєть­ся про те, якби зберегти обличчя і заборонити те, що супроводжує його повстанську армію і боротьбу за владу.
                        Приєднувалися до махновського руху, крім селянства півдня України, і низи суспільства: люмпени, маргінали тощо. Ще з 1918 р. в ньому (м-рухові) зростають випадки звичайного БАНДИТИЗМУ, ГРАБІЖНИЦТВА, ПОГРОМІВ. Не випадково був такий за змістом наказ 18.11.(05.08.)1919 року. Местечко Добровеличковка. Херсонской губернии. 05.08.1919.. История махновского движения (1918-1921 гг.). Глава десятая. http://www.nestormakhno.info/russian/istoriya/imd_10.htm  
                        У кінцевому випадку – поразка, розчарування, еміграція.
                             Рисіч Й.Л. (Дніпропетровськ) Політичні парадигми Нестора Махна, 1998.  

Очевидно, що реги-анал боявся звинувачень у націоналізмі.

                         Заключним актом, що повинен був оформити перехід махновців у табір шовіністів (? націоналістів), був вихід спеціального універсалу про визволення "неньки України". Цей акт не встигли випустити через втечу (1921) до Румунії. Ствердження Махна (оббріхування дружини), що Г.Кузьменко навіть не намагалась схилити його до української ідеї, не співпадає з усім комплексом історичних відомостей відносно неї. "Махно и Украина" Бордульов С.В.
                         Дружина Махна Галина Кузьменко була змушена визнати, що «…Нестор до національної ідеї підходив спроквола». [В.Яланський, Л.Верьовка. Нестор і Галина…,c.400].
                         Докладно розглянув погляди Махна на українське питання Ф.Сисин, який наголосив на неуважність анархістів до національного питання. Ф.Сисин вказав на певну еволюцію поглядів Махна, спираючись на його листи і статті середини 1920-х рр.., наголосив, що перехід на позиції українського патріотизму відбувся лише в еміграції, водночас з "українізацією" в СРСР. [Sysyn Frank. Nestor Makhno and the Ukrainian Revolution. Ibid,P.271-304].

                         Спочатку ігнорування (в собі та інших), а за тім знищення (в собі та інших) дарів-талантів Божих – національних ознак ЖИТТЯ – знищення в собі та інших Самого Бога – Духа Божого – Української Мови, «що сповідує Ісуса Христа» під час сакральних Богослужінь (1Ін. 4:2), спостерігається переважно у безграмотних або неосвічених без освіти плебеїв (на кшталт Махна та махновців), що вилізли з грязі у князі. Саме неосвічені (яким бракує елементарної освіти) – стають несвідомими, тобто тими, що втратили свідомість, розум – стають безумцями, до яких і належав, як ми переконалися вище, Махно і махновці, що затуркані пошуками жрачки для срачки (а НЕ пошуками Бога), у своєму біснуватому безпам’ятстві, а тому, національно-духовно САМОстерилізовані махновці НЕ мають страху Божого і по сьогодні.

                           «грішникові (ДВОязичному, Сир. 5:11, Сир. 6:1, Рим. 6:23) ж страх Господній НЕНАВИСНИЙ», Сир. 1:25.
                           «За те, що вони ЗНЕНАВИДІЛИ знання і НЕ обрали для себе страху Господнього.... Тому що впертість („у сусіда бути ГНОЄМ”) невігласів УБ’Є їх...». Притч. 1:29, 32.

                           «Страх Господній – джерело (національного) життя», Притч. 14:27.
                           «Початок премудрости – страх Божий, і розум добрий мають ті, хто додержується заповідей Його. Хвала Йому на вікі віків». Пс. 110:10.
                            «…страх Господній є істинна премудрість, і віддалення від зла (ДВУязычного) – розум». Іов 28:28.

                            [ В 1926 р. газета «Дело труда» опублікувала статтю Махна «Кілька слів щодо національного питання», в якій висувався проект створення спеціальних україномовних агітаційних груп. «Українці
говорять по-українському
, і через частку націоналізму, вони часто не слухають прибульців, які не говорять рідною мовою, якщо зараз анархісти мають дуже слабкий ідеологічний вплив на українське село, це через те, що, групуючись по містах (видаючи літературу язиком московського окупанта), вони НЕ приймають до уваги (Бога – Духа Божого, 1Ін. 4:2) національної мови українського села».
                          Ініціатива Н.Махна не дістала розвитку. Єдиною його підпорою стали дві анархістські групи, організовані в США, що випускали газету "Воля України" і здійснювали роботу в середовищі галицьких робітників, проте їх утворення НЕ було результатом старань Н.Махна.
                          Ілюструючи відірваність ідей Н.Махна від української діаспори, Ф.Мелешко із зловтіхою сповіщав, що на похоронах "Батька" був присутнім лише один українець, його (дружина) жінка. (Мелешко Ф... Новий шлях,8.12.1953.).
                          А Газета «Громадський голос» (Львів), повідомивши 11.08.1934. про сумну подію, додавала: «Махно виявив великі стратегічні (скоріше ТАКТИЧНІ) можливості і коли б був приєднався до загальної української визвольної боротьби, то хто знає, може Україна була б сьогодні вільною та незалежною державою». Адже те, що УНР і РПАУ/м/ не знайшли спільної мови обернулось трагедією загальнонаціонального масштабу. Розрізнені українські сили були ПООДИНЦІ (окремо один від одного) зломлені переважаючою військовою силою більшовиків (московських окупантів). Зневажання української держави негайними селянськими вимогами викликало врешті-решт недовіру українського села до держави, обумовивши її (спочатку держави, а за тім селянства) невідворотну ЗАГИБЕЛЬ. "Махно и Украина" Бордульов С.В.].

                        В своїх спогадах надрукованих язиком антихриста – московщиною «Русская революция на Украине», що була видана в Парижі 1929 р. (1927-1929 рр.. – пік українізації), Махно писав: «Про одне лише доводиться пошкодувати мені, випускаючи цей нарис у світ: що він виходить не в Україні і не українською мовою. …Але в тому, що я не можу видати своїх записок мовою свого народу, провина НЕ моя (?), а тих умов, у яких я перебуваю».
                       Отже, лугандон Махно знайшов собі само-виправдання – НЕ покаявся в тому, що весь час обмоскалював та федералізував УНІТАРНУ Україну, що, в підсумку і призвело до того, що спогади реги-анала «виходить НЕ в Україні і НЕ українською мовою».

                        А тому НЕ буде само-виправданим язичникам прощення від Бога.

                        Адже, Н.Махно завжди НЕЩАДНО критикував тих політиків, яким «потрібна була тільки українська мова (тільки Дух Божий, 1Тим. 3:8, 1Ін. 4:2), а не повнота свободи (смертельного "гріха ДВОязичного", Сир. 5:11; Сир. 6:1; Рим. 6:23; Сир. 5:17) України і трудового народу, який населяє її».
                        Генерал-квартірмейстер петлюрівської армії М.Капустянський звинувачував Махна в гальмуванні розвитку «нашої справи... за своїми переконаннями Махно НЕ був українцем, до останнього часу навіть зовсім не вмів і НЕ хотів говорити по-українськи і НЕ цікавився українською проблемою». [Газета Вісті (Львів),27.09.1934.].
                         Насправді, до спілкування «русским языком» антихриста Махно призвичаївся протягом 6-ти років (1911-1917), проведених ним на каторзі «царства антихриста», за визначенням Московщини К.Валішевським, М.Булгаковим, моск-священиком Яковом Кротовим.
                          Всі наступні 17-ть років (з 1917 по 1934) язичник Махно НЕ робив жодних кроків назустріч Богові в Україні, щоб раз і назавжди зректися служінню сатані – ЗАБУТИ «русский язык» антихриста московського окупанта (1Ін. 4:3), тому що Махно духом-языком (антихриста) і тілом вірно служив мамоні, чорнозему та біснуватим москалям-антихристам, 2Ін. 1:7, Ін. 8:44.

                          «Тому кажу вам: всякий гріх і хула простяться людям, але на Духа хула (языком антихриста) не проститься людям. …ні в цьому житті, ні в майбутньому». Мф. 12:31-32.

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Після 1922 р.. 27.

Реги-анал и лугандон Махно почав воювати з українцями ще до Жовтневого перевороту.

                      Гуляйпільські анархо-комуністи, в т.ч. Махно, розглядали революцію в Україні виключно як частину російської соціальної революції. Український національний рух вони вважали шов­іністичним, контрреволюційним і вели боротьбу з ним ще до жовтневого перевороту, в т.ч. у Гуляйполі. На багатьох сторінках своїх спогадів Н.Махно паплюжить Центральну Раду як буржуазно-поміщицький орган, прирівнює її (українців-автохтонів) до (москалів-окупантів) буржуазного Тимчасового уряду. Йому не бракує образливих епітетів щодо Центральної Ради, українських соціалістичних партій та їх лідерів як заклятих ворогів свободи і соціальної революції в Україні, захисників буржуазно-поміщицького ладу. [Махно Н. Русская революция на Украине (от марта 1917 г. по апрель 1918 г.),кн.1,Париж,1929,Репринтное издание (К,Україна,1991),с.47, 71, 91, 98-99, 104-113, 145-148, 181-194, 112-113].
                      Така ФАЛЬСИФІКАЦІЯ (Махном) політики соціалістичних партій і Цен­тральної Ради України потрібна була Н.Махну для виправдання (відкритої антиукраїнської діяльности) участі його загонів в боях з гайдамаками в Олександрівську в січні 1918 р. на боці військ російського наркома Антонова-Овсієнко, своє тривале перебування у складі Олександрівського більшовицького ревкому. Останній довірив йому очолити «військово-революційний суд» (вірніше, революційний трибунал – Авт.). Махно розповів, як цей «суд» розглянув понад 200 «справ» арештованих, в т.ч. полонених солдат гай­дамацьких частин. Винних у «контрреволюційних» (анти­більшовицьких – Авт.) діях РОЗСТРІЛЮВАЛИ в Олександрівську або відправляли до Харкова в штаб Антонова-Овсієнка, де розстрілу ніхто не уникав. [там же, Махно М.,с.112-120]. Перебування в Олександрівську анархо-комуністичного загону з Гуляйполя Махно пояс­нював бажанням «допомогти робітникам (більшовикам – Авт.) розбити загони буржуазних наймитів – гайдамаків...». [там же, Махно М.,с.126].
                           Гаряев П.І., Гаряева Л.П., Типаков В.О. (Сімферополь). Мемуари Нестора Махна як джерело з ідеології та практики махновщини. Матеріали науково-теоретичної конференції, Запоріжжя-Гуляйполе, 1998.
                       «Так руйнувався (НЕ тільки) Єрусалим, і упав Іуда (коліно), тому що (бля-)ЯЗЫК їх і (антиукраїнські в Україні) діла їх – проти Господа, образливі для очей слави Його. Вираз облич їх (московських шлюх) свідчить ПРОТИ них, і про гріх свій розповідають ВІДКРИТО, як СОДОМЛЯНИ (би-ЛИНГВО-сексуалы, Сир. 5:11, Сир. 6:1), НЕ приховують: ГОРЕ душі їх! бо САМІ на СЕБЕ накликали зло». Іс. 3:8-9.

«Махновщина ПРОИВОСТОЯЛА всем трем режимам,
которые представляли независимую украинскую государственность».

                        Может показаться странным, что я ни слова не сказал о национальной специфике махновщины. Дело в том, что это в значительной мере надуманный вопрос.
                      Никаких националистических или сепаратистских лозунгов махновщина НИКОГДА не выдвигала. Более того, она открыто ПРОИВОСТОЯЛА всем трем режимам, которые в том или ином виде представляли независимую украинскую государственность: Центральной раде, правительству гетмана Скоропадского, петлюровской Директории.
                      Махновщина – ВНЕ национальной (тематики) проблематики.
                        Махновщина НЕ противостоит России.
                      Махновщина ПОДЧИНЯЕТСЯ макроритмам русской революции.
                        В ней – НЕ разность, а ОБЩНОСТЬ (імперії) судеб России и Украины.
                        Махновщина вообще интернациональна. В Повстанческой армии было много евреев, много и русских (? «многонационального народа»). Были греки. Был отбившийся от красных эстонский военный оркестр. Были даже немцы, хотя (единственный национальный «пунктик») антинемецкие настроения были довольно сильны среди партизан. Сказались оккупация и неосознанная зависть крестьян по отношению к немцам-колонистам.
                         Участ­ники движения, кто оказался в эмиграции – от самого Нестора Махно и до рядового бойца возглавлявшейся им армии, – про­должили, как и положено истинным интернационалистам, бо­роться за свои идеалы в тех краях и условиях, куда их занесла судьба. Дамье В.В., Москва, Матеріали науково-теоретичної конференції, Запоріжжя-Гуляйполе, 1998.
                         Теперь самое время сказать о национальной специфике махновского движения. Ибо она все-таки была. Она заключалась в невозможности для левобережного селянства, в жилах которого текла кровь запорожцев, принять чуждую для себя и жестокую (московську) власть, в невозможности примириться с ней. Любовь к вольности, неприятие бюрократической государственности – вот что так долго питало махновщину.
                         В блокноте у Фрунзе есть любопытная запись о том, что в 1920 году в частях Южного фронта, воевавших на Украине, украинцев было всего 9 %. Фрунзе объясняет это несовершенством мобилизационного аппарата. Это объяснение удобное, но поверхностное. Потому что в 1919 году мобилизации были объявлены, но провалились. В то же время мобилизации Махно и в 1919-м, и в 1920-м проходили успешно, хотя Повстанческая армия всегда страдала от различного рода нехваток. Тут и есть «специфика»: революция на Украине началась с крестьянского восстания против оккупантов, началась как партизанская борьба, предводителями в которой были крестьяне, считавшие себя анархистами, большевиков (московських окупантів) было мало. Большевики захотели эту стихию себе подчинить – у них ничего не вышло. На Украине почти вся энергия революции ушла сначала в повстанчество, а потом – в бандитизм. Бандитизм стал формой участия народа в Гражданской войне. Естественно, взвесить и учесть эту форму – невозможно. Поддавались учету только те 9 % мобилизованных, которые были уловлены большевиками.
                      Остальные (91 %) оказались частью среди петлюровцев, частью – у Махно.
                        Вот такая национальная специфика. К слову сказать, когда в 1921 году от Фрунзе категорически потребовали покончить с Махно, ему было поручено сформировать для борьбы с ним украинские партизанские отряды, потому что к исходу Гражданской войны какое-то раздражение против русских, являвшихся то в виде белых, то в виде красных, у украинских крестьян все-таки возникло. И чтобы этого момента не усугублять, потребовалось создать национальные карательные формирования. Чтобы быть до конца честными, скажем, что создать украинские партизанские отряды Фрунзе удалось. Но не они сыграли в разгроме Махно решающую роль.
В.Я.Голованов. «Нестор Махно».  

Українське питання в ідеології махновського руху.

                      Анархістська думка XIX ст. надавала національному (ДУХОВНОМУ) пи­танню ДРУГОРЯДНОГО значення. Воно мало вирішитися після ЛІКВІДАЦІЇ держави в умовах безкласового суспільства, де буржуазія втратить можливість пригноблювати трудящих, граю­чи на їх національних почуттях. На початку XX ст. анархістській течії очоленою П.Кропоткінйм та М.Раєвським НЕ вдалося належно вкоренити свою точку зору, про наданню більшої уваги національному питанні, серед однодумців, що вважали націоналізм (в розумінні ідеї побудови національної держави) буржуазною ідеєю і ще однією перешкодою на шляху революції.
                      Анархісти були дуже активні на Україні в 1905-1910 рр., але їх організації концентрувались здебільшого в русифікова­них містах. Середовище анархістів не стало націоналістично російським (бо москалі – це фіно-тюркський гібрид – «мы многонациональный на рот»), але було російським культурно, за світоглядом (московського ОКУПАНТА).
                       Традиційний стан взаємовідносин анархістів з націоналі­стами М.Неттлау свого часу вдало характеризував як «по­лярну протилежність». .Неттлау. Очерки по истории анархической идеи и статьи по разным социальным вопросам,Аризона,1991,с.113]. Перші прагнули до руйнації держави, другі до її негайної побудови. Автор (В.М.Чоп) підтримує позицію І.Ма­зепи [І.Мазепа. Україна в огні та бурі революції: Спогади (1917-1923 рр.),т.1,Прага,1941,с.59], та F.Sysin [4. 1977,р.284], що фінальним моментом досягнення українцями національної самосвідомості в XX ст. стало за­гальне антигетьманське повстання 1918 р. Але в той час, коли на заході та півночі України воно вилилось в державницьку Форму, на півдні та сході повстанський рух викликав зовсім інший ефект. Принаймні до весни 1919 р. події на Запоріжжі являли собою ілюстрацію наведеного висновку. Ніяких виявів спільності між Н.Махно, зосередженому на задоволенні (ТИМЧАСОВИХ) соц­іально-економічних вимог селянства, і «українством» (задоволення ВІЧНИХ духовних-національних потреб, 2Кор. 4:18) непомітно. Останнє вважалося анархістам и буржуазним (?) рухом сільської інтелігенції і скоріше фактором політичної, ніж на­ціональної приналежності.
                          Для світогляду Махна було характерним розуміння невід’ємности явищ «держави» і «капіталізму».
                          Махно стояв на позиціях самовизначення України як окре­мого (ОБМОСКАЛЕНИХ черев і жоп) економічного організму, розташованого на певній гео­графічній території, на відміну від підходу до України як до географічної території, населеної людьми (сповнених Духом Божим – Українською Мовою, 1Ін. 4:2) переважно української національності. [РЦЗІВДНІ,Ф.9431,Оп.1,Спр.152,Арк.15]. Національні сили не впали в соціальний догматизм («хліба і видовищ» для черні), в той час, коли починає домінува­ти ставлення до махновців, як до руху СПОЖИВАЦЬКОЇ (тваринної) спрямованості.
                         «І все, що робите, робіть від (національної) душі, як для Господа, а НЕ для людей, знаючи, що в нагороду від Господа одержите спадок, бо служите Господу Христу (а НЕ черевам і жопам людей). А хто кривду чинить, той кривду й одержить, без огляду на особу». Кол. 3:23-25.
                         «Служіть щиро, як Господу, а НЕ як людям, знаючи, що кожен одержить від Господа (НЕ від людей) в міру добра, яке він зробив…». Еф. 6:7-8. 
                          Національний склад махновців відомий виключно з книг російських анархістів П.Аршинова та В.Воліна. Анархі­сти виступали прихильниками денаціоналізації руху.
                          Використання ідеологічною верхівкою російської мови і політична конфронтація з УНР гальмували українізацію РПАУ/м /.
                          Так, Л.Винар доводив, що Запорізькі козаки (націоналісти) вважали б ганьбою своє ототожнення з (реги-аналами и лугандонами) махновцями. [Л.Винар. Причинки до ранньої діяльності Нестора Махна на Україні (1917-1918). Розбудова держави,1953,№2,с.14].
                          Подібна позиція І.Мазепи, який писав, що якщо історики «захочуть» то «знайдуть» у махновському русі немало рис, типових для наших давніх запорожців. (І.Мазепа. Вказ. тв. Т.3,Прага,1942,с.46).
                          РПАУ вбачала своє майбутнє в становищі незалежного федеративного члена (на кшталт «донецкой республики») «Української республіки».
                          В 1928 р. Махно написав спростування М.Кубаніна про «перехід махновців у табір шовіністів» (М.Кубанин. Вказ. тв.,с.184), стверджуючі, що Кубанін навмисно перекрутив ідею підтримки місцевої автономії (під національною ШИРМОЮ) з метою створення засад для обвинувачення Махна в націоналізмі. (Н.Махно. Махновцы и их вчерашние союзники боль­шевики,Париж,1927,с.25).
                         В ході свого розвитку махновський рух витворив ори­гінальний (реги-анальный) різновид української ідеї, який одначе НЕ дав загального позитивного результату і не призвів до досягнення суспільної консолідації України. Те, що УНР не знайшла спільної мови з РПАУ/м/, обер­нулось трагедією загальнонаціонального масштабу. Розрізнені українські сили були поодинці зломлені переважаючою військо­вою силою більшовиків (московських окупантів). Провина лежить на обох таборах.
                                Чоп В.М. (Запоріжжя). Українське питання в ідеології махновського руху. Матеріали науково-теоретичної конференції, Запоріжжя-Гуляйполе, 1998.

                          Свого часу (1998) Анатолій Васильович Єрмак (народний депутат України 2-го та 3-го скликань) звертався до В.І.Жилінського: «Пам'ятаєте, ви показували будівлю (мабуть у Гуляйполі), на якій махновці зрива­ли жовтоблакитні прапори
                          Ця розмова може бути приводом для роздумів щодо і таких прикрих фактів. Встановлені у Гуляйполі меморіальні знаки Н.Махну кілька разів обливалися фарбою. Хто це робив, невідо­мо (бо Махно НІ комуністам – дияволу, НІ націоналістам – Богові, НЕ вгодив, бо, в своєму безумстві, примудрився воювати «проти всіх»). Але одночасно особі Махна та його селянському рухові не надає значення й нинішня (олігархічна) влада. I.К.Кушніренко, В.І.Жилінський.
*
                      Один історик іронічно зауважив: «Це правда, що "анархия – мать порядка". Якщо люди змушені тривалий час жити в ситуації анархії (безвладдя), вони зроблять все, щоб повернути ПОРЯДОК (владу)». Так воно і сталося. Наше суспільство на смерть перелякана анархією (безвладдям) громадянської війни, символом якої став Махно, ОБРАЛО самий жорсткий (богоборчу антиукраїнську окупаційну владу) режим з усіх можливих, – Леонід Михайлович Млечин, 2013, радянський і моск-журналіст, міжнародний оглядач, член Союзу письменників СРСР (з 1986 р.) і Росії. 

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Після 1922 р.. 28.

Свобода (Бог) – як обтяжливий ТЯГАР для рабів (диявола).

                      В 1930 году М.Пришвин записал в дневник сущую, по тем временам, крамолу: «Я, когда думаю теперь о кулаках, о титанической силе их жизненного гения, то Большевик представляется мне не больше, чем мой „Мишка“ (игрушка) с пружинкой сознания в голове….». (М.М.Пришвин. Дневники,М,1991,с.165).
                      Была и массовая поддержка большевиков (московських окупантів). Они действительно смогли подмять под себя, загипнотизировать большую часть городских рабочих. За ними пошла значительная часть интеллигенции. Более того – военные. Им удалось РАСКОЛОТЬ, расслоить по волоскам и поджечь даже такой непонятный, чуждый для них материал, как крестьянство. Как? Почему?
                      Есть несколько соображений на этот счет. Первое связано с мистикой тоталитарных режимов, с притягательностью тоталитаризма. Большевики пропустили страну через зверские испытания. На первое место обычно ставят террор. Но, наверно, вернее будет поставить на первое место голод. Разруху. Тиф. Общий результат: многолетний страх смерти. Ко всему этому (голоду, разрухе…) большевики причастны непосредственно, но со временем все бедствия войны стали восприниматься как стихийные силы, а большевики – как организующее начало, как избавители от голода и эпидемий, ужасов войны.
                        (Як зараз, ОБМОСКАЛЕНІ «великим и могучим» по самі яйця пса моськи, реги-аналы и луган.доны – зазивали війни, організатора війни – московського агресора та окупанта, сприймають як миротворців, як асвабадітілєй від Бога – від Української Мови, що несуть мир рабами на умовах московського рабовласника).
                      Вновь невольно вспоминается Великий Инквизитор Достоевского: «Кончится тем, что понесут свою свободу (Київського патріархату) к ногам нашим (Варфоломію та порошенке) и скажут: „Лучше поработите нас, но накормите (сделайте каноническими рабами візантійського владики) нас…“. Они будут смотреть на нас и будут считать нас (Варфоломія та порошенку) за богов за то, что мы, став во главе их, согласились быть свободными и над ними ГОСПОДСТВОВАТЬ – так ужасно им станет под конец быть свободными!» (Жити в мирі з Богом).
                        «Господь є Дух; а де Дух Господній, там СВОБОДА». 2Кор. 3:17.
                        В словах Великого Инквизитора заключено пророчество несказанной глубины: правда о невыносимости (Бога) свободы. О том, что для большинства людей она – непосильное БРЕМЯ.
                         «…цей вік Всевишній створив для багатьох, а майбутній для НЕ багатьох». 3Езд. 8:1.
                         Чтобы выносить его (свободу отриману від Бога), нужна большая духовная сила [Дух Божий – Українська Мова (1Ін. 4:2) – і тільки Українська Мова, 1Тим. 3:8].
                         Махно (порошенко) пытался ставить (НЕ на Бога – НЕ на Мову) на силу (президента) человека – и проиграл (раз і назавжди).
                         А большевики (Варфоломій) ставили (також НЕ на Бога – НЕ на Мову) на слабость человека – выиграли (тимчасово).
                         Большевизм XX века – одно из самых ярких проявлений этого кризиса. Весьма показательно то, что, начавшись как движение за освобождение трудящихся, революционное движение в России, в конце концов, породило партию большевиков, которая установила один из самых удивительных по несвободе (по рабству) режимов и утвердила миропонимание, полностью противопоЛОЖНОЕ мятежному, романтическому духу революционеров добольшевистской эры. Более того – она их физически истребила. В этом заключена какая-то мистика.
                         Удивительно, что «просвещенная» интеллигенция все-таки легче приняла большевизм, чем «темное» крестьянство. Впрочем, если поразмыслить, удивительного тут ничего нет: интеллигенция более всех других классов зависит от власти, крестьянство же наиболее независимо от нее. Поэтому оно дольше всего и сопротивлялось ей: дико, слепо, жестоко.
                         Интеллигенция тоже сопротивлялась. И в белом движении, и среди оставшихся в красном стане было немало людей, которые не замарали своей чести и, в общем-то, ни минуты не обманывались. Но если бы значительная часть интеллигенции не поддержала режим большевистской диктатуры, она бы не устояла, несмотря на всю свою свирепость. Поддержав большевиков (візантійців), интеллигенция обрекла себя на уничтожение.
                         Чтобы уместить все это в голове, понять все это, нужно, наверно, написать еще одну книгу – «Оправдание большевизма». Какая-то правда за большевиками была. По крайней мере, правда Великого Инквизитора.
                          9-ть лет Махно просидел в тюрьме за юношеский террористический акт. 4-ре года вел войну. 13-ть лет влачил скудную жизнь эмигранта. Смысл всей его жизни придала война, вернее последние два ее года, когда он бился один против всех – и стяжал в этой битве железную стойкость несмирившегося бойца. Может быть, потом он даже сожалел об этом. Но такие награды невозможно отдать назад.
                          Через два года после смерти Махно черное знамя анархии подхватили анархисты Испании (і програли). Это была все та же история борьбы человека за свою свободу (від влади Бога, Який не відкидав кесаря – земну владу, але ще й податки їй платив, Мф. 22:19-21). Чьими именами вдохновлялись испанские повстанцы? И почему латиноамериканские guerrileros до сих пор воздают хвалу Нестору Махно на стенах кладбища Пер-Лашез? (від безвихідності махновщини, бо не мають майбутнього).
                          И есть высшая свобода – чистота сердца и мир его. И есть семь господств гнева: тьма, вожделение, лукавство плоти, яростная мудрость…. Россия (з 22.10.1721.) страшно наказана за (те, що зреклася Бога – Духа Божого національних: фінських і тюркських Мов) вступление в «господство гнева» и попустительство «яростной мудрости». Гнев стал ее БОЛЕЗНЬЮ, гневом она РАЗРУШАЕТ и подтачивает себя. Если она не преодолеет внутреннего озлобления, она погибнет. Для этого нужна и переоценка прошлого (чого НІКОЛИ не станеться, а тому Московщина ЗАГИНЕ, тому що ЗАВЖДИ несла собі та іншим ЗАГИБЕЛЬ: «Як чинила ти з обраними Моїми, – говорить Господь, – так з тобою вчинить Бог», Езд. 15:56).
                                В.Я.Голованов. «Нестор Махно».

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Після 1922 р.. 29.

«Потерял себя ты, ПОТЕРЯЛ».
                   Раскаивались идейные анархисты, возвращались (після 1921 р.) к земле крестьяне-повстанцы, но из тех, кто возглавлял их, чьи молодые силы целиком сожгло пламя восстания, НЕ смирился НИКТО. Война, вознесшая их, их же и успокоила. Никто из них не дожил ни до победы, ни до поражения. Все они были УБИТЫ…. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                      20-і роки XX століття були золотим часом для людей схильних до відчайдушних авантюр. Вони грали власними та чужими життями і долями, а в зухвалих пошуках слави, влади та грошей (мамони-диявола), вони були немов метелики, які летять на полум'я свічки. Життя, здавалося була, подібно неймовірному пригодницького роману, життя як блищик, за злетом слідувало падіння. Рано чи пізно, авантюристів очікував КРАХ.

                       Але забуття та безвість були для авантюристів набагато страшнішими. Авантюристы. Неизвестные страницы гражданской войны. Документальный фильм. https://www.youtube.com/watch?v=HOZqZAJUxlw   

                       Є.Онацький: «Отаманія – авантюрницько-анархістична діяльність різних амбітних отаманів, що була однією з причин нашої ПОРАЗКИ у Визвольних Змаганнях 1917-1921 рр.». (Отаманія. Мала енциклопедія українознавства: У 12 тт.,т.7,с.1174).
                       Поставивши собі за мету об’єднати цей масовий селянських рух під гаслами народоправства та демократії, уряд УНР, до складу якого входили в основному представники українських соціалістичних партій, досить швидко усвідомив марність цієї справи. В повстанському русі, за словами діяча української соціал-демократії Панаса Феденка, «запанувало безголов’я», оскільки кожний селянський ревком, кожний селянський отаман (Григор’єв, Махно та ін.) хотів бути «сам собі пан». У той час як народні маси в боротьбі проти чужоземного насильства «шукали авторитетного центру», «інди­відуалізм ріжних отаманів, самоволя і нахил до взаємної боротьби... перешкоджали концентрації сил». [Феденко П. Повстання нації. 3бірник пам’яті Симона Петлюри (1879-1926),К,1992,с.89-90].  
                        Вважаючи себе ледве не «героями революції», «отамани» почува­лись у відношенні до української влади недооціненими, а через те покривдженими та ображеними. Хворі амбіції «отаманів» бунтуються проти всяких спроб обмеження їхньої влади ук­раїнськими урядами. Це, певно, й було основною причиною взаємної ворожої на­ станови уряду Петлюри і повстанців Махна. Богуславський О.В. (Запоріжжя). Махновський повстанський рух в світлі більшовицької преси півдня України 1918-1919 рр.. Матеріали науково-теоретичної конференції, Запоріжжя-Гуляйполе, 1998.

                        Знамена повстанческой армии Н.Махно. 1918-1921 гг.. http://newzz.in.ua/histori/1148833730-znamena-povstancheskojj-armii-n.-makhno.-1918.html                                                 
                        Юрий Кравец Махно.ru (Запорожье). file:///D:/Новая%20папка/Мои%20документы/109.pdf  

                        Знаково, що наприкінці 2013 р., антиукраїнською владою реги-анала и луга.ндона януковича, була випущена монета на славу антиукраїнської діяльности Махна. Вже на початку 2014 р. янукович, був скинутий із золотого унітазу президента, після чого ученика спіткала на чужині доля забуття вчителяhttps://uk.wikipedia.org/wiki/Нестор_Махно_(монета)

                       Як повідомив 27.02.2019. голова Гуляйпільської райдержадміністрації Олександр Іщенко: «Підготували всі необхідні документи з перевезення праху Нестора Махна до Гуляйполя. Цьому передували сесія міської ради, а також робоча нарада. З нашої сторони готові всі документи, є заява внучатого племінника (реги-анала и луга.ндона) Нестора Махна щодо повернення на батьківщину праху його предка. Французька діаспора – проти повернення праху. Тому це питання вирішується на рівні міжнародних відносин. Наш (колаборантів) бренд – це (язичник) Нестор Махно, історична особистість світового рівня (як Гітлер, Сталін, Пол-Пот…). Тому в ОТГ вже розробили проекти за маршрутом Нестора Махна, який буде цікавий туристам, створення махновських островів. Звичайно, на їх реалізацію необхідні КОШТИ».
                      ОСЬ ВОНО ЩО – МАМОНУ просять, щоб повернути до України диявола – дух «русской революции» Махна прийди.

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Після 1922 р.. 30.

Перелік використаної та доступної літератури.

                 Роман Клима Поліщука «Гуляйпільський батько» вперше побачив світ 1925 р. у видавництві «ОКА» в Коломиї, -226с. (оцифрована). http://flibusta.site/b/251576

                 М.Кубанин Махновщина,Л:Прибой,1927,-228с.,21,0x14,0см.. Под редакцией М.Н.Покровского. (Безоплатний фрагмент до повстання Григор’єва, травень 1919) https://www.litres.ru/m-kubanin/mahnovschina-krestyanskoe-dvizhenie-v-stepnoy-ukraine-v-gody-grazhdanskoy-voyny/chitat-onlayn/

                     Нестор Махно. Махновщина и ее вчерашние союзники – большевики. (Ответ на книгу М.Кубанина «Махновщина»). Издание «Библиотеки Махновцев». Париж 1928. file:///D:/Новая%20папка/Мои%20документы/Makhno.pdf  

                  Александр Андреев. Нестор Махно, анархист и вождь в воспоминаниях и документах. (М.Кубанин. Махновщина). http://www.universalinternetlibrary.ru/book/70553/chitat_knigu.shtml  

                  Н.В.Герасименко. Батько Махно. Мемуары белогвардейца, 1928. http://www.rummuseum.ru/portal/node/301

                       Александр Скирда. Нестор Махно казак свободы (1888-1934). Гражданская война и борьба за вольные советы в Украине 1917-1921. Перевод с французского под редакцией автора издания 1982 года. Громада. Париж. 2001. https://coollib.com/b/425327/read  

                   В.Н.Волковинский. Махно и его крах,М,Изд-во ВЗПИ,1991,-247с. https://www.litmir.me/br/?b=236711&p=1  

                       В.Ф.Верстюк. Махновщина: селянський повстанський рух на Україні (1918-1921),К:Наук., думка,1992,-368с. http://zounb.zp.ua/sites/default/files/imce/pdf/2015/vfvm.pdf    

                        В.М.Волковинський. Батько Махно,К: Товариство «Знання» України,1992,-48с. http://zounb.zp.ua/sites/default/files/pdf/2016/vmvbm.pdf    

                        Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева,Донецк: «Донеччина»,1996,-288с. https://zounb.zp.ua/sites/default/files/news/2015/09/nmpil.pdf    

                        Історичний феномен Гуляйполя. Політична і військова діяльність Нестора Махна. Матеріали науково-теоретичної конференції. Запоріжжя-Гуляйполе, 12-13 листопада 1998 р. https://zounb.zp.ua/sites/default/files/news/2015/09/pivdnm.pdf     

                        На чужбине 1923-1934 гг.. Записки и статьи. Нестор Махно. Александр Скирда. Париж. 2004. http://booksonline.com.ua/view.php?book=104371  

                          Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине. 1918-1921: Документы и материалы / Серия: Крестьянская революция в России. 1902-1922 гг.: Документы и материалы / Под ред. В.Данилова и Т.Шанина,М: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2006,-1000с. http://www.pseudology.org/Eneida/MahnoKrestjanDwigenieNaUkraine.pdf   

                       1. Іван Кушніренко. Володимир Жилінський. Нестор Махно і повстанці – слідами махновців, Запоріжжя, «Дніпровський металург». Запорізька обласна бібліотека ім. О.М.Горького,2009,-356с.. Інтернетвидання. http://www.uk.x-pdf.ru/5istoriya/57706-1-nestor-mahno-povstanci-slidami-mahnovciv-zaporizh-dniprovskiy-metalurg-zaporizka-oblasna-ib-io-im-orkogo-kush.php
                        2. І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський. Нестор Махно і повстанці,Запоріжжя: Дніпровський металург,2009,-356 с. https://zounb.zp.ua/sites/default/files/news/2015/08/nmip.pdf  

Следует поведать о человеке, который пострадал за книгу «Гуляйпольский батько».
                 Итак, бывший шахтер города Снежное Жилинский Владимир Ильич после окончания института приехал работать на Гуляйпольский завод сельскохозяйствен­ных машин. Как члена партии его утвердили пропагандистом. Это были годы хрущевской оттепели. Коммунисты на занятиях забрасывали его разными вопросами, в т.ч. и о Махно. Пришлось изучать историю Гуляйпольщины, да так он тогда к ней прикипел, что и сегодня занимается ею с не меньшей энергией. Он усиленно отыскивал участников событий в других городах. Они слали ему воспоминания, фотографии. Владимир Ильич прово­дил отпуска в архивах, добивался пропусков в спецхранилища. Эту деятельность он не прекратил, когда стал главным инженером завода. Среди прочих документов у него появилась кар­манного формата книга (роман) Клима Полищука (1891-1937) «Гуляй­польский батько», выпущенная (1925) издательством «Ко­ломия», функционировавшем в Западной Украине до вхождения ее в состав УССР, Свою находку Владимир Ильич дал почитать журналистам районной газеты «Заря коммунизма», а те по своей доброте – братьям по перу соседней пологовской газеты. Кто-то из фотокоров перефотогра­фировал ее.
                      Что было дальше, нетрудно представить. Работники органов «выловили» копию в Запорожье. Т.к. книжка издана была при буржуазном строе в Западной Украине, то по закону недавнего времени являлась крамольной. Когда бюро Гуляйпольскою райкома партии рассматривало факт хождения «Гуляйпольского батьки», то этой одной улики было маловато. Тогда срочно нашлась другая – лектор горкома партии Жилинский В.И. слушал регулярно «Голос Америки». А это уже потянуло на то, что коммуниста с тридцатилетним партстажем исключили из партии, а заодно и ответственного секретаря районной газеты. Лишился работы и фотокор.
                       На вопрос, почему не ходатайствовали о восста­новлении в партии, В.И. ответил: Я бы писал и ездил, и ходатайствовал, если бы чувствовал себя виновным А себя таковым не чувст­вую и признавать не собираюсь.... Кстати, у В.И. был разговор с «опером», который выявил и вел дело. Он сказал: Мы не виноваты, мы не хотели вашего исключе­ния из партии, мы просто информировали инстан­ции, Это все было до августа 1991 года.
                            Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева

Військова окупація України Росією. Роман Круцик, 18.01.2014.. http://www.memorial.kiev.ua/44-statti/1351-viiskova-okupatsiia-ukrainy-rosiieiu-roman-krutsyk.html


                        Олександр Скрипник. За золотом Нестора Махна. http://testlib.meta.ua/book/198518/read/  

                        Архірейський Д.В. Махновська веремія. Тернистий шлях Революційної повстанської армії України (махновців) 1918-1921 pp.: науково-популярне видання,К:Темпора,2015,-296с.: іл. http://shron1.chtyvo.org.ua/Arkhireiskyi_Dmytro/Makhnovska_veremiia_Ternystyi_shliakh_Revoliutsiinoi_povstanskoi_armii_Ukrainy_makhnovtsiv_1918_1921.pdf

                         Валерій Волковинський. Нестор Махно: легенда і реальність. Оновлено 20.04.2018.. https://spavedfront.io.ua/s110620/valeriy_volkovinskiy._nestor_mahno_legenda_i_realnist  

                         Федоровський Юлій Рудольфович. Огляд закордонної літератури про махновщину. Стаття надрукована в «Віснику Східноукраїнського Національного університету»,№5,2003. http://www.makhno.ru/st/101.php

                          «Батька под колпаком ЧК Сексоты железного "Феликса" в махновском войске». Олег Капчинский. http://www.makhno.ru/st/53.php

                          Статьи о махновском движении. https://webcache.googleusercontent.com/search?q=cache:4STcEbPdVYUJ:https://vk.com/topic-4764567_33042638+&cd=3&hl=uk&ct=clnk&gl=ua&client=opera

                          Именной указатель. Составители: А.Дубовик, Ю.Кравец, А.Белаш. http://www.makhno.ru/makhno/  

07.02.2019. Ідеолог українського націоналізму, Сир. 15:17-18.