August 10th, 2016

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). 1921 рік. 1.

СІЧЕНЬ 1921.

                     Новый год Махно встретил в бою с червонными казаками В.Примакова. Бой кипел всю ночь – и опять махновцам сподобилось вывернуться: однако теперь у них уже не оставалось времени даже для кратковременного отдыха. Весь день 1 января 1921 года повстанцы, немилосердно реквизируя лошадей, пытались оторваться от преследования. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                      Новий 1921 р. махновці зустріли на хуторі Тальянка. Сильна хурделиця заважала …(кривавим) переслідувати повстанців. Дійшовши до Умані, махновці повертають на північний схід.
                      02.01. махновці опинилися в повному оточені в р-оні сіл Бузівка-Бучки. Спочатку махновцям вдалося посіяти паніку серед …(кривавих) частин, розбити піхотний полк і вийти з оточення. Але незабаром вону знову потрапили в нове кільце, при маневрі, під час бою, під махновськими тачанками провалився міст, і це зруйнувало махновський план бою. Увесь обоз повстанської армії: 40 кулеметів, 6 гармат опинилися в руках …(кривавих). У полон потрапило кількасот махновців, у т.ч. 50 анархістів-пропагандистів з культпросвітвідділу, бл. 500 махновців загинуло в бою
                      Наступного дня (03.01.) в селі Бучки полк Марченка випадково наштовхнувся на штаб та штабні підрозділи …(кривавої) дивізії О.Пархоменка. роззброєння махновцями …(кривавих) відбулося швидко та безкровно. Пархоменко благав залишити йому життя і прийняти в махновські частини навіть рядовим. Але через поспіх махновці розстріляли комдива О.Пархоменка разом з усім штабом 14-ї дивізії та командуючим групою військ Богенгардом. (Можна сказати, що особисто Пархоменка махновці зовсім ніяк НЕ відрізняли від всіх інших штабних офіцерів. Постать Пархоменка, в пропагандистською метою, «роздули» до якогось там великого самі ж москалі, а НЕ повстанці).    
                       02.01. РПАУ(м) мала бій у районі Пугачівка – Зелений Ріг – Бузівка з 8-ю кавдивізією червоних і перемогла. Махновці просунулися далі на північний захід, у район Стадниця-Лукашівка-Каленівка, Тут командування РПАУ(м) отримало інформацію про присутність під Звенигородкою місцевих повстанців, тому вирішило повернути назад. Між Шуляками і Бузівкою махновці несподівано натрапили на командування кавгрупи червоних, яке відірвалося від свого війська. Були полонені та швидко страчені комгрупи Богенґард, воєнком Бєляєв, комдиви Сушкін і Пархоменко (рідний брат махновського отамана), начштабу дивізії Мурзін та ін. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                       [ 02.01. у деревни Сабодаш они приняли бой с 8-й кавдивизией Первого корпуса червонного казачества. Участники боя вспоминали, что махновцы действовали «с четкостью, свойственной частям регулярной армии». (И.В.Дубинский. В строю червонных казаков. Новый мир,1959,№2,с.102). Бой продолжался до темноты и, вероятно, так и закончился бы ничем, если бы во время последней атаки красных казаков махновцы не применили свой излюбленный прием: разыграв отступление перед лавой красной кавалерии, вывели ее прямо на смертоносные «пулеметные тачанки». Червонные казаки, однако, угомонились. У Махно уже не было силы бить насмерть.
                        В ночь на 03.01., в темноте, махновцы незамеченными прошли мимо 17-й кавдивизии Г.Котовского. Утром пошел легкий снег – слабая надежда, что заметет следы, и отряд хотя бы короткое время сможет двигаться в неизвестном для преследователей направлении. Но путь к Днепру преградила 14-я кавдивизия А.Пархоменко.
                       Утром Пархоменко со своим штабом выехал на рекогносцировку у деревни Бузовка. Вскоре показалась группа всадников, которая не торопясь двигалась вдоль лесопосадки и посему была принята за своих. Меж тем это была махновская разведка с Марченко во главе. Марченко не знал, кто именно перед ним, но беспощадным оком бывалого партизана определил – начальство. По начальству после Крыма у него были свои соображения. – Вы кто такие? – крикнул Пархоменко, когда кавалеристы подскакали ближе. – Мы от Примака, – дан ответ. – А вы кто? – А я Пархоменко, – ответил Пархоменко.
                       Пархоменко упоминание имени Примакова, поверил как паролю.
                       Такой удачи Марченко не ждал. Махновцы порубали всех, оставив в живых только кучера, который на забрызганной кровью тачанке добрался до своих, чтобы рассказать о гибели комдива.
                        Убийство Пархоменко стало последним подвигом старого партизана Алексея Марченко. Через несколько дней он сам был убит в каком-то бою – нераскаявшимся и неоплаканным пал в землю, как все обреченные, чтобы весною взрасти бурьяном, будыльем, травой забвения. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                         03.01.1921. в нескольких километрах от се­ла Бузивци Киевской губернии махновцами был убит командир 14-й кавдивизии 1-й Конной армии А.Я.Пархоменко. Тогда Махно удалось выследить, когда комдив со своим штабом оторвался от дивизии и напал на него, крикнув: Ты долго будешь гоняться за мной!? – Махно разрядил в Пархоменко свой маузер, затем порубил его шашкой. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                        03.01. до рук повстанців практично випадково потрапив один з …(кривавих) командирів О.Я.Пархоменко. «Начдив 14-ї Пархоменко, дізнавшись, що зустрівся з махновцями, – розповідав В.Білаш, – крім того, що дав дані про червоні частини, просив Марченка і Махна залишити його живим. Він говорив, що має тісний зв’язок з антонівцями. Дістаючи з кишені листа, він говорив, що його брат Пархоменко – анархіст і перебуває у лавах антонівщини, що він і себе вважає послідовником анархії. Та божевіль­на обстановка, яка тоді була, позбавила його з усім штабом життя; внаслідок поспіху вони були розстріляні. І потім Махно шкодував, кажучи: «Пархоменкові можна було пробачити розстріл дідуся Максюти». Справді, Пархоменко, як командир і набатівець, що дезертирував (з армії Махна) від нас у жовтні 1920 р., не бажаючи союзу з Радурядом, був братом начдива 14-ї. Він письмово умовляв його перейти на бік повстанців-махновців чи антонівців. Але начдив як старий комуніст, звичайно, не слухав брата, та й не віриться, щоб він міг коли-небудь зрадитикому­ ністам». В.М.Волковинський. Батько Махно
                       [ На початку січня повстанці досягли району містечка Ставище на Київщині. Щоб позбавитися переслідування червоних частин, увесь час доводилося рухатися і манев­рувати. 03.01., зранку в черговий раз різко змінивши на­прямок руху, махновці несподівано для себе біля с. Бузівки зіткнулися з штабом 14-ї дивізії, який теж не перед­бачав такої зустрічі, у результаті штаб на чолі з начдивом О.Пархоменком потрапив у полон і був розстріляний.
                        Біля сусіднього с. Бучки повстанці наштовхнулися на бойові порядки червоних і потрапили в оточення. Спалахнув бій, в якому брали участь артилерія і сотні кулеметі. Вихід з оточення пролягав через утлий місток, який контролював противник. Згрупувавши відповідним чином сили, махновці захопили міст, але він не витримав ваги повстан­ських тачанок. Ця обставина й вирішила успіх бою. Махновці втратили практично весь обоз, 6 гармат, 40 кулеме­тів, близько 1 тис. полоненими. За іншими даними, втрати повстанців були меншими: 200 полонених, 2 гармати і 50 кулеметів. В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                       Повернувши свою армію в бік Києва, Махно вирішує залучити до себе отамана Орлика (700 чоловік), котрий діяв поблизу Фастова та від якого прибули уповноважені для укладання військового союзу. Однак через постійне переслідування зустрітися з Орликом Махнові не вдалося.
                       04.01. Махно під Звенигородкою зустрівся із пропетлюрівським отаманом Мартиновським, який просив у махновців зброю. Махно (реги-анал и лугандон) відмовив йому (націоналістові) і вирушив на північ. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                        05.01. до Махна прибули отамани-самостійники, яких Махно давно розшукував: І.Струк, Пономаренко, Радченко, Мартиновський, Радчинський з 300 повстанцями. Ці отамани НЕ виявили особливого бажання увійти до складу махновців, однак попросили зброї.
                         [ 05-06 махновці продовжували зигзагоподібно рухатися південною Київщиною, проходячи села Чижівку, Лисянку, Почапинці, Комарівку, Сидорівну, Биївці, Вільховець. У ніч на 06.01. з їхніх лав дезертирували вищі артилерійські командири – Василь і Влас Шаровські, Сипливий, Карпенко. Перейшовши залізничну колію поблизу станції Таганча (с. Іванівка, лінія Корсунь-Миронівка), повстанці дісталась села Межиріч поблизу Канева. В той час їхня армія нараховувала приблизно 3 тис. бійців, 200 кулеметів і 6 гармат.
                         У Межирічі до штабу РПАУ(м) приїздили київські отамани Пономаренко, Родченко, Рапчинський, Струк за зброєю. Але Махно (реги-анал и лугандон) всім відмовив, мовляв, петлюрівці (націоналісти) не дуже активно протистоять більшовикам. Слідів же своїх командирів, направлених у цей регіон восени 1919 р. (Ващенко, Клименко, Рябонов, Калюжний), махновці не знайшли. За таких умов штаб ухвалив вирушати на Полтавщину, на пошук Христового. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                        Марними виявилися сподівання на поповнення армії повстанськими фор­муваннями Правобережжя. Ті з них, які потрапляли в смугу руху махновців, у більшості виявлялися дрібними та погано озброєними групами, міцно прив’язаними до рідних місць. Вони просили у махновців допомоги зброєю та боєприпасами. Махно вирішив з ними не зв’язуватися, а Білаш зневажливо характеризував місцевих повстанців «обірвани­ми і жалюгідними, мов монастирські щурі». Очевидно, і самі махновці виглядали не набагато краще. Рейд не змінив настроїв повстанства. Дезертирство, що розпочалося ще в районі Гуляйполя, продовжувалося і на Правобережжі. Групами і поодинці повстанці залишали армію. Коли 06.01. вона зайняла с. Межиріч неподалік від Києва, виявилося, що в її лавах нараховується не більше як 2 тис. бійців, 200 кулеметів і 6 гармат. Того ж дня на черговому засіданні ш табу і Ради армії було вирішено залишити Правобережжя, перенести бої на Полтавщину, де повинні були діяти великі повстанські загони Хрестового та Бутовецького. Наступного дня (07.01.) неподалік від Канева по льоду махновці перейшли Дніпро. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                        06.01. на засіданні штабу махновської армії було вирішено залишити Київщину та перейти на лівий берег Дніпра. Махновці по льоду перейшли Дніпро біля Канева, вийшовши в Золотоніський повіт.
                         В начале 1921 года отца (Л.Задова) избирают членом штаба армии Мах­но, в ведении которого были вопросы войсковой разведки и назначают адъютантом. С этого времени и до ухода остатков армии в августе 1921 года в Румынию, отец беспрестанно находился рядом с Нестором Ивановичем..., Вадим Львович Зіньковський-Задов, «Правда о Зиньковском-Задове Льве Николаевиче – анархисте, чекисте». 
                        07.01. махновська армія перейшла Дніпро на південь від Канева, поблизу Хрещатика. Архірейський Д.В..
                        07.01. махновцы достигли Днепра возле города Канева (почти на двести километров к северо-западу от мест своих обычных переправ) и, набросав на лед досок и соломы, чтоб не разъезжались копыта коней, ночью перешли на левый берег. В.Я.Голованов. «Нестор Махно». 
                        На 10.01. армія Махна складалася з кінної групи Тарановського (2 полки – 1 200 шабель), кінної групи Удовиченка (2 полки – 1 500 шабель), «чорної» сотні охорони Махна (160 шабель), 2-х кулеметних полків (120 кулеметів 500 багнетів), стрілецького полку (800 багнетів), артдивізіону (8 гармат – 100 багнетів), штабу, розвідки, лазарету, відділів штабу (бл. 300 чол.), з полонених червоноармійців сформувався новий полк (500 чол.), а поблизу Лубен до Махна приєднався повстанський загін анархіста Крестовського (500 багнетів і шабель).
                         [ Махно под Полтаву стремился не случайно: здесь в лесах Константиноградского уезда действовал его вербовщик и хранитель полевых магазинов Иванюк, а Махно было нужно оружие после опустошительных боев на правом берегу. Но до Иванюка тоже еще нужно было добраться: кавалерия Котовского шла от Махно с отрывом в несколько часов, а навстречу ему подтягивались превосходные и совершенно свежие силы. Но Махно опять не дал себя уничтожить.
                          Возле села Песчаное махновцам предстояло пересечь линию железной дороги, охраняемую бронепоездом. Котовцы висели буквально на хвосте. В этой совершенно отчаянной ситуации партизаны пустились на дерзостный шаг: к командиру бронепоезда был послан верховой с удостоверением взводного командира 42-й дивизии. Предъявив документ, махновец подвел командира бронепоезда к амбразуре и, указав на приближающихся к полотну махновцев, сказал:
                           – Это наша 14-я дивизия. А там, – повел он рукой в сторону, где уже видны были разъезды Первой конной, – махновцы. Начдив просит пропустить нас через полотно, потому как кони вымотаны и в атаке нам не устоять. А за переездом мы обождем подхода червонных казаков…. (И.В.Дубинский. В строю червонных казаков. Новый мир,1959,№2,с.107).
                          Командир бронепоезда, видно, совершенно простодушнейшим был человеком, если поверил взводному 42-й дивизии – которой и в помине не было поблизости, – отрапортовавшемуся к тому же представителем совсем другой, пархоменковской части. Добро, если бронепоезд, пропустив махновцев через железную дорогу, не открыл огонь по своим….
                           Оказавшись на Левобережье, махновцы тронулись не в свои родные места, чего от них, безусловно, ждали, а дальше на северо-восток, через «свои» уезды Полтавской губернии – где пополнились вооружением и людьми – в Харьковскую. Под Харьковом Махно отпустил Аршинова – нелегалом пробраться за границу и во что бы то ни стало написать историю махновского движения. В.Я.Голованов].
                           12.01. біля с. Бригадівка, неподалік містечка Хорол, махновці потрапили в оточення з …(кривавих) частин загальною чисельністю 30 тисяч проти 5 тисяч махновців. бій точився 3-и години. Вирватися вдалося через лінію панцерних потягів, що стояли на залізничній колії Кременчук-Хорол. 17-та кавдивізія Котовського протягом 20 діб переслідування Махна ухилялася від боїв з повстанцями і пасивно переслідувала Махна на відстані, наступаючи на п’яти, виконуючи функції заслону.
                           За даними Фрунзе, на Лівобережній Україні на початку 1921 р. діяло бл. 150 загонів, в яких було 14 тис. повсталих. До 20 % цих загонів мали «махновський» характер. На Полтавщині до Махна приєдналося майже 3 тис. місцевих повстанців. Махновська рада вирішила продовжувати рух на схід – на Путивль, а потім до тамбовської армії Антонова.

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). 1921 рік. 2.

                      [ Фрунзе вирішив де­що змінити тактику боротьби, діяти не лише за допомогою кількості, а й якості військ, створити військове з’єднання, яке б не поступалося махновцям у швидкості пересуван­ня і маневреності і могло б завдати їм вирішального удару.
                      Так виникла і негайно була реалізована ідея «летючо­го корпусу». Основу його склала Окрема Заволзька зведе­на бригада під командуванням латиша В.Нестеровича, його ж призначили і командиром корпусу (+ частини 9-ї та 11-ї кавдивізій, – за В.Савченком). Вибір бригади не був випадковим, вона брала участь у боротьбі з мах­новцями у листопаді-грудні 1920 p., то ж її командири мали певний досвід і уявлення про ворога, з яким їм до­ ведеться мати справу, а Заволзький стрілецький полк за ­ рекомендував себе як одна із найбільш стійких частин в операціях з повстанцями: це його зусиллями була здобута перемога в бою біля Федорівни. Бригаді підпорядковувалося ще декілька кавалерійських частин. Загалом корпус на­раховував 1800 багнетів, 1100 шабель, 70 кулеметів і 12 гармат. Фрунзе наділяв Нестеровича правом повної сво­боди діяльності. Після того як він «вчепиться в банду», комкору наказувалося керуватися лише метою її повного знищення.
                       Корпус був сформований нашвидкуруч, фактично вся його організація звелася до підпорядкування окремих час­тин командуванню Нестеровича, а вони виявилися різними за боєздатністю. Надавши корпусу повну свободу діяль­ності, Фрунзе, якого 30 грудня наказом РВРР «за видатні військові природні обдарування» було включено до складу Генерального ш табу РСЧА, не подбав належним чином ні про підтримку корпусу іншими частинами, ні про налаго­дження зв’язку з штабами, ні про відповідну матеріальну частину, покликану забезпечити мобільність нового з’єднання. «...Як тільки корпус рушив з-під Полтави, він ли­шився зв’язку з штаукром і з сусідніми військами, – писав один з командирів корпусу. – Всі червоноармійські части­ни, які до цього часу переслідували Махна або виставля­лися на його шляху, залишилися позаду і ніякого впливу на наступну операцію не мали. Місцерозташування інших частин було невідоме, якщо не рахувати «апріорної», так би мовити, інформації про те, що у кожному населеному пунк­ті, місті, посаді чи фабрично-заводському центрі повинно бути щось із військової збройної сили. Штаб не дав точних орієнтирів і не надавав корпусу технічних засобів зв’язку». Вже 13.01. корпус виступив з Полтави до Решетилівки. В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                         [ 15.01.на поминках Пархоменко, состоявшихся в Екатеринославе был устроен торжественный митинг, на котором опять присягали и клялись отомстить. К.Ворошилов попытался смерть товарища представить в надрывно-патетических тонах. (В.Н.Волковинский. Махно и его крах,М,1991,с.196). Ворошилов человеком военным так и не стал, хоть и не расставался с гимнастеркой и портупеей до конца жизни, а как был, так и остался мелким партийным агитатором. Характерно, что ровно за месяц до этой своей речи он в статье «Новые задачи Красной Армии» тоже агитировал, что «архибандит» Махно (стиль!) «не представляет собой сколько нибудь серьезной опасности». (Там же,с.191).
                        Фрунзе был сформирован летучий конный корпус под командованием В.С.Нестеровича, который, начиная с 15.01., непрерывно преследовал Махно на протяжении 24 дней, каждый день, имея с ним стычки. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                        15.01. РПАУ(м) досягла села Борки, де приєднала до себе значне формування Христового і відбила атаку переслідувачів. На території Сумщини махновці сподівалися розшукати сліди Шуби, відправленого на Чернігівщину ще у 1919 p., але дарма. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                         16-17.01. махновці займали с. Веприк. В цьому районі на схід від Гадяча вони сподівалися на зустріч з Хре­стовим і Бутовецьким. Та з’ясувалося, що ще в кінці листо­пада обидва отамани були розгромлені. Засідання команд­ного складу вирішило рухатися на північний схід у район Путивля, де, можливо, діяв загін Шуби, а згодом – шука­ти союзу з Антоновим, який підняв повстання на Тамбовщині.
                          17.01. махновців намагалися оточити біля містечка Веприк, але вони прорвалися до містечка Недригайлова і зайняли його.
                         18.01. Махно занял городок Недригайлов. Командующий Харьковским военным округом Р.Эйдеман получил от Фрунзе приказ уничтожить банду во что бы то ни стало. Эйдеман выполнил приказ – но через полгода. В конце июня 1921 года именно в бою под Недригайловом будет встречным ударом расколото ядро махновской армии, которое после этого начнет неудержимо дробиться… Но на этот раз Махно ушел. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                          19.01. на світанку, …(криваві) оточили подвійним кільцем Недригайлів і, вирізавши сторожу, несподівано напали на махновців. Однак махновські командири зуміли ліквідувати паніку та організувати кругову оборону в центрі містечка. Махновська кіннота вирвалася з оточення і переправилася по льоду через р. Сулу.
                          Відірвавшись від переслідувачів, махновська кіннота увірвалася в с. Нові Гарни, де розбили …(кривавий) волинський гусарський полк та бригаду київських курсантів. Махновці проходили понад 90 верст на добу і практично не злазили з коней, вони залишили терени УСРР і пішли у Курську губернію. Махновці розраховували підняти у Курській губернії селянське повстання. Вони зайняли Суджанський повіт, де до них приєдналися місцеві селяни.
                         Червоні частини явно не встигали за ними. В журналі бойових дій 17-ї кавалерійської дивізії з 07 по 31 січня, коли її ударна група виконувала завдання по пересліду­ванню Махна, не зафіксовано жодного бою котовців з мах­новцями. Висунувшись в район містечка Луком’я, частини групи простояли тут без руху декілька днів. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                         [ Зигзагами, рухаючись маршрутом Веприк – Липова Долина – Недригайлів – Вільшана – Терни – Вири – Річки, вони досягли 20.01.1921. кордону України та увійшли на територію Курщини. Рейдуючи …(московітськими) губерніями вздовж кордону з Україною на південний схід, наприкінці січня РПАУ(м) досягла Корочі, де повстанці провели кілька днів. В околицях міста махновська розвідка виявила залишки повстанського загону Чередняка, який діяв з махновцями у 1919 р. У Корочі лави армії покинули анархісти Рибкін і Аршинов, які вирішили продовжувати боротьбу за ідеали третьої революції у харківському підпіллі. Тут стався і прикрий інцидент: під слідство комісії антимахновських справ, запідозрені у мародерстві, потрапили командири Савонов і Общий, які вирішили дезертирувати зі своїми бійцями в ліси Ізюмщини.
                        У Валуйках командування повстанської армії, яка тоді нараховувала до 2 тис. шабель, мала 50 кулеметів і дві гармати, вирішило повернутися до України через територію Луганщини. У Ровеньках армія поповнилася за рахунок формування Волоха і збільшилася до 2 тис. шабель, 500 багнетів, 4 польових чотиридюймових гармат і 70 кулеметів. Військо діяло двома – Особливою і Азовською – групами, які очолювали відповідно Троян і Вдовиченко. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                        [ Показательно, что и в этих местах, где имя Махно разве что слышали, ядро Повстанческой армии быстро облипало народом, – …(на Московщине) тоже ситуация была взрывная: антоновщина бушевала вовсю, в Сибири как раз взялось и пошло гореть, как по сухой тайге. К Махно, как к Антонову, крестьяне являлись с голыми руками в надежде, что оружие добудут в бою. На одной из сохранившихся фотографий махновцев, стоящих вдоль железнодорожного полотна, видно, что среди двух с половиной десятков повстанцев лишь у двух-трех есть ремни, на которых висят сабли. У одного имеется, похоже, что-то огнестрельное. Остальные – с голыми руками. Это обстоятельство мы тоже должны учесть, чтобы понять, какая армия сопротивлялась красным….
                          Сколько можно было выдерживать такое напряжение? Непонятно. Все сущее устает. Есть предел человеческим силам, тем более что существует неуловимая грань, за которой начинается психогенная усталость, подавленность, страх… А махновцы дрались! Я не случайно в самом начале главы применил к ним определение – «юродивые». Юродивый только мог это выдержать, ибо юродивый – это психологически особенный тип: без судьбы, без быта, без семьи, без собственно-личного, который в обмен на все эти атрибуты человеческой жизни и тепла получает сверхчеловеческую выносливость, невосприимчивость к лишениям, какое-то насмешливое презрение к своей судьбе. Но «юродивый», по-русски, всегда блаженный, добрый, Христа ради безумный человек. Для махновцев двадцать первого года надо бы подыскать другое определение. Они не юродивые – они юроды. Безумные, но оставленные Богом без пути, во мраке. Омраченные. Окаянные.
                         Юрод спит на снегу в одной холщовой рубашке – и не простужается. Или вообще не спит. Не ест. Ничего не боится. Но и не сострадает. Его смех – скорее имитация человеческой веселости, юрод глумится, а не веселится, хохочет, но не радуется. Он вне радости, вне всего человеческого.
                         С тех пор как Махно и повстанцы были в последний раз объявлены вне закона – а значит, оказались изверженными из человеческого стана, достойными только смерти и посмертного поношения, – все, что творили они, было сплошное юродство и окаянщина. И взятие Бердянска, и митинги, проводимые Махно, и раздача добра из разбитых складов, под визг тальяночки – когда преследователи были на расстоянии двухчасового перехода, и бессмысленное (?) уничтожение большевистских работников (пише московський окупант), которых под свист и улюлюканье выволакивали на майдан и, смеясь, рубали шашками, и вечное оборотничество, представление то примаковцами, то буденновцами, красное знамя, с которым, свернув черное, входили в село с каким-то мрачным восторгом вопя: Буденновцы мы! Всех коммунистов на сход! Митинг будет!
                          Залетев впервые в Россию, на юг Курской губернии в конце января 1921 года, махновцы в Корочанском уезде похитили всю литературу из Центропечати, перебили грампластинки, как могли, испортили библиотеку и музей, растворили и дали разворовать продсклады….
                          А на что еще, кроме бандитизма, сопротивления отчаянного и озверелого мог рассчитывать большевистский режим, затыкая миллионам людей, трудящихся на земле, глотку окриком или – в кость – солдатским сапогом?! Бандитизм как политическое оружие рождается от отчаяния, от немоты. Когда нет возможности объясниться словами. Когда никто объяснений не слушает и не ждет, не считает тебя за человека. Вот тогда, чтобы все-таки быть услышанным, отверженному приходится обращаться к другому языку – языку ненависти.
                         После прохода Махно в уездах по нескольку недель не могла возобновиться советская работа: люди были кто убит, кто до смерти напуган, бумаги сожжены, печати похищены. (С.Е.Волков. Банда Махно в Курской губернии,Курск,1929).
                          Это бешенство, пляска юрода, не знающего больше ни человеческих чувств, ни свойственной человеку усталости. После того как измочаленный погонями конный корпус Нестеровича сняли с преследования банды, Махно продержался еще месяц, до середины марта, прежде чем был вынужден раздробить армию на мельчайшие отрядики и в очередной раз распустить.
                          Сохранилось описание махновских отрядов, вторгшихся в пределы России: «8000 человек, причем из всей группы вооруженных винтовками человек 300, а остальные вооружены саблями, наганами и бомбами, имеют 55 пулеметов и одно орудие, но снарядов и патронов очень мало». (С.Е.Волков. Банда Махно в Курской губернии,Курск,1929,с.4).
                          Наверняка восемь тысяч образовалось лишь на краткий миг сведения счетов с ненавистной властью. Бей, пока пришел батька Махно! Ушел – беги до хаты.
                          Мятежники чувствовали, что за всеми деревенскими мероприятиями большевиков стоит нечто большее, чем просто государственное обирание трудящегося на земле человека. Его лишают достоинства. Его лишают права самому решать свою судьбу. Чем глубже вдохнул человек воздуха революции, тем острее он чувствовал унижение. Сильные не могли смириться с этим. Они знали, что достоинством можно и поступиться, но тогда жизнь утратит полноту и цвет, неистовую, кипучую силу свою и обернется скукой, канцелярией, неволей. Вот почему после нэпа не улеглась повсеместно и благодарно крестьянская война: мятежные духом знали, чувствовали, что нэп – это тоже кусок, брошенный псам, подачка, временное разрешение дышать одной ноздрей. Разрешение крестьянам жить Ленин дал в марте, а мятежники на Украине, на Тамбовщине и в Сибири резались до конца лета. Потому что в борьбе есть один закон: пригни голову – поставят на колени.
                          Против повстанцев работал механизм – Система. Они смутно чувствовали это и, как могли, мешали ее работе – убивали служащих Системы, рвали провода связи Системы, разрушали ее железные дороги, – но этим могли только чуть-чуть засорить механизм, но не остановить его ход. Сила Системы – в ее установке на слабость человека и в открывающейся в связи с этим возможностью манипулировать огромными массами людей. Пусть полки Системы нерасторопны – но за свой паек они приговорены к полному послушанию. Пусть кормители Системы недовольны – но их заставит повиноваться страх, и закрома Системы никогда не пребудут пустыми. Тех, кто не подчиняется, Система ломает. Тем, кто склоняет голову и служит, – дает надежды на рост, на достижение чинов и славы. Сила Системы не только в терроре, под нож которого с механической неотвратимостью попадает всякий несогласный, но и в положительно формулируемых ценностях. Прежде всего, Система (в обмен на «излишества» свободы) дает ощущение защищенности и стабильности. Она формулирует Большой Смысл и встраивает его в человеческие души, избавляя своих чернорабочих от мучительной обязанности отыскивать смысл бытия своего, и дарует им ощущение причастности к величественным процессам преображения мира, невиданного доселе созидания нового. В этом огромная притягательная сила большевизма (імперії), колоссальное его преимущество перед махновщиной (реги-аналовщиной), которая с 1920 года проявляла себя исключительно как разрушительная сила. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                         Втрати (обох сторін) були пов’язані не лише з боями, а й зі складними метеорологічними умовами (мороз, сніг, вітер), відсут­ністю взуття та одягу. Особливо від цього страждали …(кроваво)армійці. За час переходу від с. Олексіївни до Корочі їх замерзло близько 40, число обморожених обчислюва­лося сотнями. 24.01. Нестерович звернувся до Фрунзе за дозволом на відпочинок, аргументуючи своє прохання перевтомою бійців, повного відсутністю взуття. Того ж дня Фрунзе, поділяючи турботи комкора, відповів категоричною забороною. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                         28.01. махновці взяли містечко Корчу Курської губернії…. Та махновська армія скорочувалася за рахунок переходу отаманів Г.Савонова та Сироватського до тепленького лісу на Ізюмщині.
                         В січні 1921 р. махновці намагалися захопити Бєлгород, але втративши в бою бл. 400 чол., вони подалися до українських районів Воронезької губернії, в Острогозький повіт, де вирувало повстання.
                         В той же час, окремі махновські загони на (окупованій) Україні були здатні виконувати досить серйозні завдання. Так, у січні 1921 р. окремий загін Білаша заволодів на добу Бердянськом, а загін Чалого – Оріховим.
                                 Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                          На початку 1921 р. відбувся повний розрив економічних стосунків між містом і селом. Якщо місто намагалося вирвати хліб з се­лянських рук силою продзагонів, селяни відповідали та­ ким же чином, захоплюючи заводи, залізничні станції, а то й цілі міста, псуючи залізничну колію та лінії зв’язку, винищуючи представників державного апарату, особливо продпрацівників. Повстанство утруднювало, а часом роби­ло просто неможливою роботу багатьох державних уста­нов – Рад, міліції, громадських організацій, насамперед КНС, партійних осередків. За першу половину 1921 р. від рук бандитів, як повідомляли зведення, на Україні, загинуло близько 1,5 тис. чоловік, в тому числі 645 військовослужбовців, понад 100 рад-працівників, 56 прод­агентів, 108 міліціонерів, 108 членів Рад та КНС. Це далеко не повна статистика. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                          В последних числах января 1921 г. на Украину опять приехал Дзержинский. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). 1921 рік. 4.

ЛЮТИЙ 1921.

                      [ В конце января 1921 г. Махно шел с севера. Из Белгородской губернии вторгся в пределы Харьковского военного округа и двинулся в родные места, чтобы таким образом замкнуть, скрепить гуляйпольским замком маршрут своего очередного рейда – как он делал всегда. Но на этот раз каждый шаг стоил ему неимоверных трудов. На этот раз Махно не суждено было вернуться в Гуляй-Поле. По правде говоря, больше он не увидит его никогда.
                      Если пересчитать все части, которым было поручено настичь и уничтожить Махно, их окажется так много, что невольно возникает мысль о том, что до определенного времени имя Махно действительно внушало такой ужас, что части эти как бы даже против своей воли уклонялись от прямого боя с ним. Махно нужно было быть многократно, хоть и помалу, битым, чтобы преследовавшие его войска почувствовали себя сильнее его и сами поверили в возможность победы. Это случилось не сразу. Но факт: впервые зимой 1921 года у Махно недостало сил завершить операцию так, как он хотел. Его все-таки сбили с курса, отвернули от Гуляй-Поля. Он больше не мог ходить, «не меняя маршрут». Сам батька еще не понял, что это значит. Он только с горечью заметил нарастающую плотность и смертоносность преодолеваемого пространства: «Полк потерял убитыми более 300 человек, половину своих командиров, в числе последних наш славный милый друг юноша Гаврюша Троян. …С ним же рядом Аполлон и много других…». (П.А.Аршинов. История махновского движения,Берлин,1923).
                       Сбивали, постепенно сбивали красные неутомимый шаг двужильного хромого партизана. Правда, и красные не сразу это заметили, не сразу почувствовали, что он ослаб. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                        01.02. махновці повернулися в Україну, біля с. Кам’янка вони були знову оточені та знову, виходячи з оточення, розбили частини напівобмороженої …(кривавої) дивізії. Відірвавшись від переслідувачів та розгромивши кавалерійську бригаду, Махно спрямував свою армію, котра нараховувала тільки тисячу шабель і багнетів, на відпочинок до базового р-ону – в зону лісів між Ізюмом і Лисичанськом. Махновцям на короткий час вдалося захопити Лисичанськ і Біловодськ. До складу його армії ввійшли повстанські загони Пархоменка, Савонова, Каменєва, Марусі, Фоміна.
                         04.02. відбулася змі­на («летючого корпусу» Нестеровича на частини 2-ї кавдивізії) в с. Стрільцівка на схід від Біловодська. На цей час в корпусі (Нестеровича) залишилося 940 багнетів і лише 260 шабель. Через декілька днів, коли підтягнулися ар’єргарди, ці цифри дещо збільшилися. Загалом втрати корпусу за час рейду визначалися в 30 % піхотинців і 67 % кавалеристів. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                        В начале февраля 1921 г. Ленин был крайне неудовлетворен работой военного ведомства Троцко­го и опять раздраженно обращается к Склянскому: «Прилагаю еще одно "предупреждение". Наше воен­ное командование позорно провалилось, выпустив Махно (несмотря на огромный перевес сил и строгие приказы поймать), и теперь еще более позорно про­валивается, не умея раздавить горстку бандитов…». (В.И.Ленин. Полн. Собр. соч. т.52,с.67).
                         Коли зміст ленінської записки-«попередження» через головкома став відомий Фрунзе, той, зачеплений окриком, 07.02. телеграфував у Кремль: «Особливо образлива така оцінка з Вашого боку. Бандитизм зараз йде на спад». І в свою чергу дав Леніну привід для роздумів про те, що боротьба з цим явищем не може бути обмежена сферою діяльності військових, а вимагає політичних рішень. «Тільки усунення соціально-політичної основи бандитизму до­зволить довести боротьбу з ним до успішного кінця», ро­бить важливий висновок Фрунзе. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                          01-09.02.1921. РПАУ(м) рейдувала по теренах Луганщини та Північного Донбасу кількома групами, постійно відбиваючись від атак летючого загону Нестеровича, 2-ї і 9-ї кавдивізій і значної кількості …(кривавих) бронепотягів. Упродовж цього часу махновські загони, які інколи діяли на відстані 45 км один від одного, до 10 разів вступали в бої і сутички, декілька разів перетинали залізничні лінії, успішно форсували річки Камишна, Деркул, Айдар, Сіверський Донець. У боях загинув командир Особливої групи РПАУ(м) Троян, від армії відєдналися зі своїми бійцями Сировацький і Колесніченко, натомість приєднався із загоном отаман Пархоменко. Д.В.Архірейський.
                          [ Надо сказать, что многие исследователи махнов­ской темы, особенно после третьего разрыва с Сов-властью, показывают Махно мечущимся, пре­следуемым со всех сторон КА. Он бе­жит, петляет и не знает, где остановится. На самом же деле это не всегда так. Об этом говорят выявленные в Донецком облгосархиве два документа. Это приказ № 51 и № 53 Революционно-повстанческой армии Украины (махновцев) от 6 и 7 февраля 1921 года за подписью Махно и начштарма Дерланджи. Как это видно из приказов, каждое передвижение махновской армии фиксировалось в них и строго устанавливался поря­док движения частей. Приказ № 51 § 2 «Наши части расположены в селе Муратово и хутор (неразборчиво). Выход из занимаемого района в 3 часа дня, 6 февраля с/г по маршруту села Бобровское, Воронская левее станции Переездная через реку Северский Донец.... § 4 При движении соблюдать поря­док движения следующий: 1. Разведка, 2. Особый кавполк. 3. Два орудия. 4. Азовская группа. 5. Два орудия, 6. Отряд Перфеменка. 7. Все обозы и лазарет. 8. Кавгруппа Барановского». (ДОГА. Фонд Р-1146,оп.2,ед.хр.95,лист589).
                          Второй устанавливает порядок выступления 8 фев­раля 1921 г. западнее села Терны через село Злодиевку. Махно двигался на север. Ровно через полмесяца он уже занимает город Корочу, где издал несколько тысяч листовок под названием «На борьбу с больше­вистским рабством» (за яке сам же і воював проти України на боці більшовицьких рабовласників). (Там же, лист 587). Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева].
                         10.02. вийшли за межі нещодавно створеної Донецької губернії і досягли станції Межева. Перетнувши залізничну колію, повстанці зупинились у Новопавлівці, завершивши свій грандіозний рейд. Тоді ж до них приєдналися загони Каленика і павлоградської «сімки» (бл. 200 бійців разом). Д.В.Архірейський.
                         В січні – на початку лютого 1921 р. махновський рух на Запоріжжі не згас, незважаючи на відсутність армії Махна. В плавнях Дніпра, біля Олександрівська, був створений центр махновського руху, який координував дії окремих загонів Катеринославщини. Катеринославська та Олександрівська губернії були оголошені більшовиками (московськими окупантам) на становищі фронтових. Біля Маріуполя з підлітків 15-16 років був організований махновський загін «Сини ображених батьків». Навіть в комуністичних осередках і офіційних радах, за даними політорганів, зріла «мужицька опозиція.
                          На початку лютого 1921 р. проти диктатури більшовиків повстала 1-а бригада 4-ї кавдивізії 1-ї Кінармії. Ця бригада з грудня 1920 р. повинна була вести бої проти 3-ї групи Повстанської армії махновців. 1-а бригада була однією з кращих у Кінармії, але через безпосередній контакт з махновцями та
Місцевим населенням вона відмовилася вести каральні акції проти махновців, перейшовши на бік командира 3-ї групи отамана С.Брови, який стає начштабу кавбригади.
                        08.02. комбриг Г.Маслаков закликав місцеве населення до повстання, до підтримки Махна і наказав бригаді виступити на Дон. Ще на початку 1920 р. Г.Маслаков був командувачем 14-ї кавдивізії, а в листопаді – 4-ї кавдивізії 1-ї Кінної армії (після нього цими з’єднаннями командували Пархоменко та Тимошенко). В листопаді 1920 р. за прояви невдоволення та непокори в 4-й дивізії Маслаков був понижений до комбрига. На початку лютого 1921 р. Будьонним і Кº було вирішено віддати його під суд ревтрибуналу, сфабрикувавши справу на зразок справи «червоного полководця» Б.Думенка. Маслаков не став очікувати вирішення своєї долі. З 11.02.1921. Г.Маслаков опинився «поза законом».
                        11.02. махновська армія біля Павлограду об’єдналася із загоном отамана Брови (300 шабель) та повсталою бригадою будьонівців Г.Маслакова (600 шабель, 100 багнетів, 18 кулеметів, 2 гармати). Ще півтори сотні будьонівців з 4-ї та 6-ї кавдивізій теж приєдналися до повсталих. До махновців біля Павлограду перейшли також частина загонів Сімки та Коесника (200 бійців).
                         Маслаков і Брова просили штаб армії видати їм мандат на самостійні дії на Північному Кавказі. Махновське командування, з огляду на значні втрати під час рейду, ледь погодилося з вимогами Маслакова. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                          Частини 1-ї Кінної армії з початку своєї організації вирізнялися вільнолюбством, непідкоренням диктаторським наказам. Багато командирів частин були натхненниками різних «непорозумінь» і з пересторогою ставилися до Троцького, комісарів з Центру та політпрацівників.
                           У подальшому багато будьонівців під керівництвом своїх командирів Захарченка та Колесова без особливого спротиву здавалися махновцям або переходили до їхніх загонів.
                          Цього ж чи наступного дня (11 чи 12.02.) Новопавлівка була атакована силами 3-го кавкорпусу червоних, а також спеціальними загонами «червоних» махновців, повстанців-ренегатів, які, вислужуючи милість влади, погодилися збройно боротися проти колишніх своїх бойових товаришів. До зими 1920-1921 pp. ренегатство махновців не було поширеним явищем, а ось тепер прагматичні більшовики намагались витиснути з нього максимально можливу користь. Бій у Новопавлівці, можливо, був першим випадком, коли ренегати атакували безпосередньо основні сили РПАУ(м). Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                         12.02. Фрунзе вынужден был, пересилить недомогание и, строжайше предписать Р.Эйдеману окружить и уничтожить Махно в р-оне Чаплино-Гришино, комбинируя действия войск с бронепоездами. Один за другим Фрунзе отдает приказы, имеющие целью – покончить с Махно к 20.02., ко дню открытия V Всеукраинекого съезда Советов. Того самого съезда, на который, согласно подписанному им самим в октябре соглашению, должны были свободно избираться делегаты от махновцев. В.Я.Голованов.
                         13.02. розгромивши …(криваву) Інтербригаду, махновці вийшли на Запоріжжя. Закінчився 50-денний рейд Махна, коли було подолано 2 500 км. і витримано бл. 40 боїв.
                          Махно про настрої взимку: «Щоденні бої настільки втягли людей у нехтування своїм життям, що відвазі та героїзмові не було меж. Люди з вигуком "Жити вільно або вмерти у боротьбі!" кидалися на будь-яку частину та обертали її на втечу».
                          13.02. Політбюро ЦК КП(б)У доручило Фрунзе формування спеціальних частин для боротьби з бандитизмом. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                          14.02. махновці оточили …(кривавий) полк, який вирішив капітулювати. Але коли махновці почали цей полк роззброювати та відбирати коней, …(криваві) солдати почали стрілянину та відігнали махновців.
                         Під Федірівкою повстанці полонили піхотний полк …(кривавих), але коли почали його роззброювати, …(криваво)армійці раптом схаменулись, похапали гвинтівки, швидко вишикувалися у каре і почали відстрілюватись. Махновці відійшли у напрямку Царекостянтинівки. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                         В се­редині лютого, коли вони вступили на територію Гуляипільського району, в їх рядах залишалося не більш як 500 вершників. Армія зберегла лише 10 кулеметів і по­вністю лишилася артилерії. Підводячи в спеціальній статті підсумки дій «летючого корпусу» Нестеровича проти мах­новців, один з командирів корпусу М.Рибаков так визна­чив його результат: «Корпус вчепився у хвіст повстанської армії і бив її у хвіст, але голова завжди виходила з-під удару і вийшла остаточно. Ні разу не вдалося ...взяти противника у залізні кліщі чи приперти його до стінки…. Кор­пус висів на банді, душив її, але в нього не вистачало сил для взяття мертвою хваткою противника; він не міг роз­винути такої маневреної гнучкості, яка була у Махна. Він розчленовував її, розпорошував, але знову-таки не знищу­вав». В.Ф.Верстюк. Махновщина. 
                          [ 16.02. Берестовому повстанська армія ледь не зазнала остаточного розгрому, коли у черговий раз була атакована 3-м кавкорпусом …(кривавих). Повстанці не змогли організувати правильну оборону і тому рятувалися виключно втечею, залишивши …(кривавим) обоз і лазарет. Під час втечі розійшлися дороги Маслакова, який відійшов у бік Маріуполя, і штабу РПАУ(м), що панічно втікав у бік Новоспасівки, по дорозі втрачаючи бійців. До Новоспасівки прибуло тільки 200 чоловік, усе ще переслідуваних 3-м кавкорпусом. Тут махновські командири нашвидкуруч провели нараду і вирішили тимчасово відмовитися від активної партизанської боротьби, перейшовши у підпілля.
                         Але спочатку треба було відірватися від Нестеровича. Махно повів загін на схід, з-під Урзуфа повернув на північ, у бік Розівки. Дорога супроводжувалася постійними сутичками з урядовими частинами, а в колонії Фрідрихсталь (суч. Федорівка Володарського району) махновці полонили кавдивізіон 3-го кавкорпусу, зокрема до 30 повстанців-ренегатів, яких Махно особисто рубав шаблею, вигукуючи: «Всі наші зрадники отримають по заслугах». У Розівці до Махна приєдналися повстанці, що відстали від Маслакова. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                         [ Махно как будто издевался над Фрунзе. 17.02. стало известно, что накануне «банда Махно и части Маслакова численностью около 1000 человек заняли станцию Розовка, разгромили ее, порвав провода и уничтожив телеграфные аппараты, и подожгли мост на 351 версте. После двухчасового пребывания на станции бандиты, преследуемые частями интеркавбригады, направились на север…. Не исключена возможность возвращения Махно в Гуляй-Польский район. Начальник Мариупольского укрепрайона доносит, что рассеявшиеся на мелкие части бандиты (возможно – маслаковская группа) перешли линию желдороги Мариуполь-Волноваха…». (Фонд 4-й армии Южного фронта,РГВА,Ф.182,оп.3,д.441,л.82). Махновцы и маслаковцы, разгромив станцию Розовка, действительно разделились. Почему – не совсем понятно. Махно в письме к Аршинову писал, что отправил отряд «Маслака» в экспедицию на Кубань, но это звучит, по меньшей мере, самонадеянно и претенциозно. Маслаков подчиненным Махно не был, виделись они лишь несколько часов – какие приказы мог отдавать батька мятежному комбригу? Вполне возможно, что, обсудив ситуацию, Махно и Маслаков действительно признали положение неблагоприятным для открытых боевых действий и решили действовать самостоятельно. Маслаков, видно, был из кубанских казаков – естественно, он стремился «к себе». Через несколько месяцев, летом 1921 года, загнанный Махно сам уходил в те места и целый месяц шарил по ним, кого-то ища…. Но не нашел. Еще в июне маслаковцы рейдировали в Терской области, ведя «умеренную эсеровско-меньшевистскую пропаганду» или даже агитируя за советскую власть «при хороших, честных коммунистах». (Г.С.Маслаков. Биографическая справка РГВА по запросу автора от 24.3.1992 № 203и. Архив автора). Но после июля сведений о Г.С.Маслакове уже нет….
                        Вечером 18.02. махновцы попали под обстрел бронепоезда № 44, который принудил их частично рассеяться, а уже утром 19-го – атакованы маневренным отрядом 42-й дивизии и 125-й бригадой и, по донесениям, «в панике бежали на Рождественское». Ввиду того, что Махно был обставлен тремя бронепоездами и со всех сторон окружен, 42-й дивизии было в очередной раз строжайше приказано добить его. Были подтянуты резервы из частей, охранявших азовское побережье, 7-я кавдивизия, интеркавбригада Мате Залки. Все старые друзья собрались добивать атамана. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].  
                         Йдучи через села, загін обростав бійцями. У ніч на 19-те махновці перейшли залізничну колію між станціями Гуляйполе і Гайчур і на світанку дійшли до Заливного. Туди Махно прибув з трьома сотнями бійців і 20 кулеметами. Маючи таку силу, він передумав йти у підпілля і вирішив продовжити збройну боротьбу. 19.02. під Заливним махновці двічі відбивали атаки …(кривавих), але, зазнавши втрат, відступили на південь, до Жеребця (суч. Кірове). Тут оточення Махна вирішило розпочати 2-й зимовий рейд, тепер уже теренами Північної Таврії, з метою пошуку залишків Кримської групи і загонів Павловського. Низка командирів-організаторів – Куриленко, Москалевський, Філь – була відряджена в регіони для формування нових повстанських загонів. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                           Бригада Маслакова, в якій пере­важали вихідці з Кубані та Північного Кавказу, вирішила пробиватися до рідних країв. Шукаючи порятунку від …(кривавої) кінноти, загін Махна, в якому налічувалося бл. 200 бійців, від Берестової рушив на Новоспасівку, де від нього залишилася лише половина, інші розбіглися по домівках. За три наступні дні загін Махна зростає до 300 бійців, і питання про підпілля знімається з порядку денного. В.Ф.Верстюк. Махновщина. 
                         20.02. у с. Берестовому, на сплячих махновців (без варти?) напала 7-ма кавдивізія …(кривавих). Бій зав’язався на вулицях села. Махновці за відсутности єдиного командування ледве встигли вискочити з оточення, втратили бл. тисячі чоловік убитими й пораненими, 2 гармати та 6 кулеметів. Повстанська армія розпалася, її частини, рятуючись від переслідування, розійшлися в різних напрямках. Махно думає про перехід у підпілля та про розпуск армії. Однак через кілька днів махновці відновили свій бойовий дух, бо до загону Махна приєднався загін Білаша.
                          Утром 20.02. махновцы ударили на хутор Немецкое, где стояла 124-я бригада 42-й дивизии, разгромили ее (в очередной раз!) и небольшими отрядами ушли в разные стороны…. После этого красным командованием, в буквальном смысле слова, овладела какая-то тяжелая истерика. Начштаба 4-й армии, например, разослал по частям предписание, не имеющее, по-видимому, аналогов в Гражданской войне, требуя, чтобы «каждая… часть, о которой есть ПРЕДПОЛОЖЕНИЕ, что она не наша, расстреливалась интенсивным пулеметным огнем». (Фонд 4-й армии Южного фронта,РГВА,Ф.182,оп.3,д.441,л.93). В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                          21-24.02.1921. в ці дні махновці роззброювали …(криваві) кавдивізіони, полки, батарею…. Тисяча махновців захопила у полон бл. 5 тис. …(кривавих), причому бл. тисячі полонених перейшли до махновців і з них було сформовано новий піхотний полк. Чотири тисячі полонених були роззброєні, з них були зняті шинелі та чоботи. Загін Удовиченка та Білаша залишилися під Бердянськом.
                         23.02. Махно (1 300 шабель, 100 кулеметів, 8 гармат), після невдалої спроби захопити Гуляйполе, попрямував на захід до Олександрівська, окремі загони Куриленка, Каленика, Майбороди залишилися в р-оні Гуляйполя.
                         В феврале (24) Дзержинский принял участие в работе пленума ЦК КП(б)У, рас­сматривавшего вопросы борьбы с бандитизмом. Тог­да на Украине были заменены отдельные воинские части, которые неактивно сражались с Махно, вой­сками ВЧК. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                         [ 24.02. відбулося об’єднане засідання пленуму ЦК КП(б)У з членами Постійної наради по боротьбі з бандитизмом при РНК УСРР. Вів засідання X.Раковський, були присутні: Я.Гамарник, Ф.Дзержинський, Є.Євдокимов, В.Затонський, Ф.Кон, С.Косіор, Д.Лебідь, Д.Мануїльський, Г.Петровський, М.Скрипник, М.Фрунзе, В.Чубар. Виділимо рішення про створення особливих частин, укомплектування батальйонів ЧК і залучення чекіс­тів до військових дій. З іншого боку пленум висло­вився за посилення політичної роботи і навіть проведення спеціальної політичної кампанії проти бандитизму. Було визнано за потрібне провести по­станову про амністію через V Всеукраїнський з’їзд Рад, щоб надати цьому факту особливого звучання. Рішення про амністію знаменувало важливі зрушення в оцінці характе­ру повстанства як соціального явища. Воно свідчило, що в урядових колах зріє переконання в безперспективності боротьби з повстанством лише збройними методами.
                          В ніч на 24.02 махновці нападають на 42-гу дивізію у с. Заливному. Роззброєно декілька тисяч червоноармійців, дехто з них переходить на бік по­встанців, число яких виростає до 500. І знову різкий пово­рот сюжету. Блискавичний удар 3-го кінного корпусу – жорстока несподіванка для махновців. Доводиться рятува­тися втечею, залишивши на полі бою декілька вбитих, серед них і члена штабу Коляду. В.Ф.Верстюк. Махновщина].   

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). 1921 рік. 5.

                         [ Штабы потеряли махновцев из виду. 24.02. совершенно неожиданные сведения стали поступать из Крыма. Начальник гарнизона в Джанкое докладывал нечто почти невероятное: якобы конная разведка махновцев делала попытки проникнуть в Крым, а главные силы – тысяча человек при трех орудиях – стоят северо-западнее Мелитополя. Как бы там ни обстояло дело, срочно в боевую готовность были приведены гарнизоны перекопских укреплений и Симферополя, а все подручные силы брошены к месту сосредоточения банды.
                          Зачем было Махно в Крым? Просто для того, чтобы отдышаться, спрятавшись в идеальном для партизан месте – Крымских горах, – а оттуда, возможно…. Что?
                          Красноармеец 115-го кавполка, побывавший в плену у Махно, рассказывал, что в Покровском и Рубановке, где махновцы ночевали с 23 на 24 февраля, отношение крестьян к ним было очень дружелюбное. При обмене лошадей крестьяне ничего не просили у махновцев, а те платили большие деньги за постой. Махновцы сказали, что зимой воевать не будут, а весной поднимут восстание, ибо у них много есть людей, готовых к выступлению. Гражданские власти разбегаются при приближении Махно. Пленный рассказал также, что среди крестьян упорно циркулируют слухи, что Врангель высадился и занял уже все побережье, и Первая конная повернулась против большевиков…. (Фонд 4-й армии Южного фронта,РГВА,Ф.182,оп.1,д.3). Как странно иногда совмещается в мечтах людей то, что в действительности кажется несовместимым, – и бойцы Буденного идут обок с Махно и казаками Барбовича…. В.Я.Голованов].
                          25.02. Махно вирішує йти рейдом через Таврію на Правобережжя. Одночасно ряд невеликих загонів в 10-30 чоловік на чолі з Куриленком, Москалевським та Калеником розсилаються у Маріупольський, Юзівський та Гришинський райони. В дніпровських плавнях до Махна при­єднується група Павловського з 100 чоловік. Короткочасне перебування на правому березі Дніпра дає махновцям поповнення, загін виростає до 1000 шабель, має 8 гармат і бл. 100 кулеметів. Декілька раз, щоб віді­рватися від погоні, махновці переходять з одного берега Дніпра на інший. Лід на річці втрачав міцність, і військо­вим підрозділам з великими обозами було небезпечно здійснювати переправи по льоду. В.Ф.Верстюк. Махновщина.  
                         25.02. махновці по льоду переправляються через Дніпро на Правобережжя України в р-он Апостолового, прямуючі до Херсона. Але в дніпровських плавнях Махна зустрів лише загін Павловського (150 чоловік), який приєднався до махновців.
                         Махно вирушив у напрямку Великої Лепетихи, де з'явився вже 25.02.. По дорозі до РПАУ(м) приєдналося чимало місцевих повстанців і полонених …(криваво)армійців. Після переправи через Дніпро 25.02. до Махна із сотнею бійців приєднався колишній комкор РПАУ(м) Павловський, який до цього часу переховувався у плавнях. Від Дніпра махновці вирушили на захід, у напрямку Малої та Великої Олександрівок (басейн Інгульця). РПАУ(м) тоді нараховувала вже близько тисячі шабель, 8 гармат, понад 100 кулеметів. Уздовж Інгульця махновці просунулися на північ, не уникаючи боїв з …(кривавими). Після 27.02. було вирішено повертатися на лівий берег. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                         Сувора зима 1920-1921 рр.. підірвала українську економіку. Зачинені й зруйновані заводи й шахти. Відсутність надії, хліба та дров. Трупи померлих від голоду на вулицях міст. Мешканці, аби не померти з голоду, втікають до села, щоб хоч якось прохарчуватися. Громадянська війна (москалів на окупованій Україні) закінчилася, але прості люди перемоги (під московською окупацією) не відчули. Навпаки, матеріальне становище більшості населення (під «русским сапогом») ставало ще гірше. Перемога (хохлів над самими собою) обернулася поразкою, позаяк організувати економіку на основах «воєнного комунізму» більшовики (московські окупанти) не змогли. (раби москалів були перенасичені до блювотини ОБІЦЯНКАМИ московського рабовласника). Почався процес протилежний революційному ентузіазмові. Настрої повної апатії або відкритого неприйняття (окупаційного) режиму, відсутність будь-якої віри у вчорашніх кумирів – характерна ознака часу (миру з дияволом: брехуном і людиновбивцею – московським окупантом, Ін. 8:44). Економічна криза переплелася з політичною.
                         Сибір, Поволжя, Тамбовщина палали селянським повстаннями. В більшовицькій партії постав розвал: крім троцькістів, з’явилися «демократичні централісти», «націонал-ухильники», група «робітничої опозиції», яких Ленін обізвав анархо-синдикалістами і люто сварив, а «залізний Фелікс» пригрозив їх розстріляти як «прихованих махновців», яким вони насправді НЕ були.
                           З середини лютого 1921 р., коли сувора зима, голод, насильство і підступність (окупаційної московської) влади позбавили багатьох страху та інстинкту самозбереження, в промислових центрах почалися стихійні виступи робітників. Сильної політичної опозиції всередині радянських республік вже НЕ існувало, і робітникам доводилося самоорганізовуватися. До робітників приєднувалася інтелігенція. В Харкові, Миколаєві, Херсоні, Одесі, Маріуполі виносилися резолюції про недовіру більшовицькому (окупаційному) урядові, починалися страйки.
                           24-27.02.1921. ЧК та її військові підрозділи по всій країні провели широкі арешти всіх невдоволених (окупаційним) режимом.
                            28.02. проти більшовицької диктатури повстали моряки Кронштадту. 30 тис. моряків з величезною кількістю артилерії, набоїв у неприступній фортеці стали ударною силою «третьої революції», союзниками Махна. Серед повсталих моряків було 10 тис. новобранців із Лівобережної України, зокрема і з махновських районів. «Ради без комуністів!», «Вільні ради!» об’єднували махновців і військових моряків. У Кронштадті вже на початку повстання з’явилися анархісти, котрі й очолили виступ моряків: С.Петриченко, Яковенко, Перепьолкін. До Махна було відправлено представника моряків для координації спільних дій. У своїх промовах, листівках та газетах лідери повсталих моряків не раз вказували, що махновський рух – це головний союзник Кронштадту в боротьбі проти диктатури. В Олешках була створена (діяла в лютому) таємна матросько-махновська група «Якір», котра друкувала прокламації із закликом створити «вільні ради» та підтримувати повстання в Кронштадті. 
                                  Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                           Зимой 1921 года против Махно было брошено почти 2/3 войск красных, сра­жавшихся с врангелевцами. «Совершенно невозмож­но представить, как Махно противостоял, и довольно успешно, такой громаде войск», – писал В.Ф.Верстюк в книге «Нестор Иванович Махно». Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева

Опала полководця Фрунзе у царя.
                         Фрунзе очень нервничал. В январе (1921) он получил очередной нагоняй от Ленина, тем более обидный, что вождь не самолично ему выразил недовольство, а поручил взбучку заместителю Троцкого Э.М.Склянскому, послав ему телеграмму: «Надо ежечасно в хвост и в гриву гнать (и бить и драть) Главкома и Фрунзе, чтобы добили и поймали Антонова и Махно». (В.И.Ленин. Полное собрание сочинений,М,1958-1965,т.52,с.42).
                          Как военный, Фрунзе не мог не понимать, что то, о чем просит Ленин, – невыполнимо. Но он старался. Он очень старался. Дело в том, что с ним случилась беда, несчастье: он впал в немилость.
                         «В.И.Ленин неоднократно встречался с М.В.Фрунзе, интересовался ходом борьбы с махновщиной, – пишет в своей книге о Махно В.Волковинский, – давал ценные указания по дальнейшей организации ее разгрома. Напутствия вождя, как вспоминал адъютант Михаила Васильевича С.А.Сиротинский, не только помогали М.В.Фрунзе в решении сложных вопросов борьбы с контрреволюцией, но и вдохновляли его, после встреч с В.И.Лениным он ощущал небывалый подъем сил, работал с удвоенной энергией». (В.Н.Волковинский. Махно и его крах,М,1991,с.190–191).
                           Но в том-то и дело, что за год, на который пришелся разгар борьбы против Махно, Ленин до встречи с Фрунзе НЕ снизошел. Он встречался с ним в сентябре 1920-го, когда Фрунзе отдавали Южный фронт, – и потом, осенью 1921-го. Может быть, действительно, вдохновлял. Но между этими двумя датами встречи НЕ было. Это легко устанавливается документально по биографической хронике жизни Ленина, являющейся наиболее точным и документально выверенным его жизнеописанием, подтверждается также материалами выходивших в дополнение к собранию сочинений и биохронике «ленинских сборников». И если визит неизвестного украинского анархиста в 1918 г. еще мог ускользнуть от фиксации биографов – и время было сумбурное, и человечек маленький (кто ж знал, что …Махно?), то встреча с командующим Южным фронтом в 1920–1921 гг.. от биографов никак ускользнуть не могла бы. Так что – не было ее.
                            Это не была случайность. Ленин принимал сотни людей и не принять командующего победоносным фронтом «по случайности» не мог. Он сознательно лишил Фрунзе своего благорасположения: «шлифовал» характер. Очевидно, его разозлило «добренькое» обращение Фрунзе к врангелевцам. И хотя после этого он выставил его лжецом и предателем, этого ему показалось мало. Нужно было, чтобы комфронтом как следует, помучился чувством вины.
                            28 ноября (1920), вскоре после разгрома Врангеля и два дня спустя после «разгрома» махновцев в Крыму, в Таврии и в Гуляй-Поле, Фрунзе выехал в командировку в Москву. Наверняка он, добывший для Страны Советов решающую победу, рассчитывал на встречу с вождем. Ждал скромного, по-большевистски организованного триумфа. Все полководцы ждут триумфа.
                             Фрунзе НЕ дождался. Вождь его НЕ принял.
                             Вместо этого на Фрунзе взвалена была тяжелая и очень ГРЯЗНАЯ военная работа – разделаться с политическим бандитизмом на Украине. И все. С этим Фрунзе уехал восвояси, так и НЕ изведав славы победителя. Как всякий настоящий партиец, Фрунзе не роптал и рьяно принялся за отряженное ему дело. Но невниманием Ленина он был, по-видимому, глубоко удручен. Ему хотелось скорее сообщить вождю радостное известие. После боев с махновцами под Андреевкой и Федоровкой он отправил в Москву телеграмму, в которой прочувствованно сообщал, что прорвавшаяся было из «котла» семитысячная (!) армия повстанцев на четвертой линии окружения в основном разгромлена и только Махно с четырьмя сотнями всадников удалось уйти. Вместе с телеграммой Фрунзе послал в Москву просьбу позволить ему приехать на Восьмой Всероссийский съезд Советов. Он думал, что заслужил. Он хотел понравиться.
                            А вышло, что обманул: Махно с основными силами вырвался, что и доказал, истребив штаб петроградской бригады и совершив ряд других беспощадств. В результате Фрунзе на съезд Советов (22-29.12.1920.) приехал, но опять во второстепенной роли. Слушал доклады Ленина, Кржижановского, Троцкого, Зиновьева. Поражался грандиозности задач мирного хозяйственного строительства, встающих перед страной (на съезде был принят план ГОЭЛРО и много было сказано слов про транспорт, промышленность и сельское хозяйство). Но столь важной для Фрунзе личной встречи с Лениным так и не произошло (случайная, коридорная, может, и была, но даже о ней хронисты не упоминают). Фрунзе встретил в столице Новый год, а вернувшись на Украину, узнал, что махновцами убит Пархоменко. Он, как оплошавший солдат, лихорадочно принимается демонстрировать необыкновенную активность и усердие. Составляет план уничтожения махновцев. Возглавляет Центральное постоянное совещание по борьбе с бандитизмом. Но на посту председателя этого совещания он остается всего только месяц, собственно, до первого его заседания, в ходе которого он был освобожден от исполнения обязанностей, хотя и остался заместителем Раковского, ставшего председателем. Явно какая-то тень недовольства пала на него, и от этого творилось с ним что-то странное.
                           Фрунзе 1921 загадочен: похоже, в нем схлестнулись потоки эмоций, с которыми он впервые в жизни не мог совладать. Впервые за все время Гражданской войны он заболел и взял бюллетень. Его мучила язва. Плохая еда – или нервы? Трудно предположить, что у главнокомандующего вооруженными силами Украины и Крыма, перемещавшегося по стране в персональном поезде, был какой-то ущерб в еде.
                           Значит, нервы. Одержал крупнейшую победу и на самом подъеме, на вдохе, когда он уже в грудь воздуху набрал, чтоб возвестить: «прощаю!» – был одернут. Впал в немилость. Дали грязное дело, сделали КАРАТЕЛЕМ (он не мог не понимать, не чувствовать, что речь идет не о ликвидации нескольких сот бандитов, как требовал думать Ленин, а о планомерной войне с крестьянами). Махно был постоянным источником его непрекращающихся невротических терзаний. Дошло до того, что летом, заслышав о приближении банды, Фрунзе совершает совершенно неадекватный поступок, бросаясь навстречу ей, на верную смерть – с тремя сопровождающими. По чистой случайности он остался в живых – кони оказались хороши. Но он не мог больше! Не мог, чтоб его «били, гнали, драли»!
                         Первый приступ болезни у Фрунзе случился 6 февраля (1921), когда заместитель Троцкого Склянский получил второе «предупреждение» от Ленина. В «предупреждении» беспощадно констатировалось: «Наше военное командование позорно провалилось, выпустив Махно (несмотря на гигантский перевес сил и строгие приказы поймать), и теперь еще более позорно проваливается, не умея раздавить горстку бандитов». Ленин потребовал отчета обо всем, что происходит (включая использование аэропланов и бронепоездов), и завершил «предупреждение» суровым назиданием: «И хлеб, и дрова, все гибнет из-за банд, а мы имеем миллионную армию. Надо подтянуть Главкома изо всех сил». (В.И.Ленин. Полное собрание сочинений,М,1958-1965,т.52,с.67).
                          После этого «подтягивания» Фрунзе и выключился на неделю.[28] И, надо сказать, в самый неподходящий момент, потому что случилось то, что могло ввергнуть Ленина в самый свирепый гнев: взбунтовалась Первая конная. Правда, почти сразу выяснилось, что взбунтовалась одна лишь 4-я дивизия, и даже не целиком, а одна кавбригада – но последствия могли быть непредсказуемыми.
                           Второй приступ болезни случился у него в конце марта (1921) в последний перед отъездом день очередной командировки в Москву, когда стало ясно, что встреча с любимым вождем снова не состоится. Вообще, хотя это лишь частное мое предположение, похоже, что цель – вернуть себе расположение Ленина (царя) – определяла в это время все поведение Фрунзе. Он (как каптёр, завхоз) кропотливо и усердно решал какие-то наваленные на него хозяйственные задачи, занимался хлебозаготовками, добычей соли, транспортом. Но за всем этим стояла еще одна козырная возможность заставить Ленина повернуться к себе: «подарить» ему Махно.
                                   В.Я.Голованов. «Нестор Махно».  

                           (Таке ставлення московського царя до московського полководця обумовлено тим, що кровавий московський окупант робив акцент на розгромі ЧУЖИХ йому, а тому непередбачуваних у діях і наслідках, національних повстань в ТИЛУ захоплених територій, що руйнували тили московської ІМПЕРІЇ – руйнували саму московську імперію з нутрі, а НЕ на розгромі СВОЄЇ московської імперської рідної «білої» опозиції, яка була і передбачувана – зрозуміла, і завжди контрольована – перед очима – на фронті).

Перший розстріл шпигунки М.Фортус відбувся на початку 1921 р..
                       Галина Кузьменко мала чіпке око і добру пам'ять на обличчя. Так, раз побачивши Марію Форту – червону розвідницю, вона впізнала її через кілька місяців у одному із махновських загонів уже як медсестру, хоч в Катеринославі бачила її в ролі вчительки, яка приходила до Мах­ на просити грошей для вчителів, сподобалася йому. Галина інтуїтивно відчула в ній суперницю і розвідницю наказала розстріляти. Але на щастя куля пробила Марії лише плече. І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський. Нестор Махно і повстанці.
                          Сотрудницу Украинской ЧК Марию Фортус внедрили под легендой медсестры прямо в штаб батьки Махно в 1920 году, где ее разоблачила как служившую в Елизаветградской ЧК лично супруга атамана Галина Кузьменко, и Фортус выжила при расстреле махновцами, выбравшись из тел других убитых с простреленным легким. Игорь Симбирцев. ВЧК в ленинской России 1917-1922. В зареве революции. https://e-libra.ru/read/246061-vchk-v-leninskoj-rossii.-19171922-v-zareve-revolyucii.html
                          В книге моск-авторов В.Бережкова (ветеран госбезопасности) и С.Пехтеревой (журналист) «Женщины-чекистки» приводятся факты из рассекреченной биографии легендарной советской разведчицы Марии Фортус. Оказывается, в конце 1920 года она занимала в Елисаветградской ЧК аж три должности – ответственного секретаря, зав. экономотделом и помощника начальника секретной разведки. Елисаветградская трагедия, или Был ли врагом советской власти врач Добровольский? http://old.uc.kr.ua/fresh6972/
                          Два года спустя (після подій 1919) она в первый раз была расстреляна (1921). В первый, потому что расстреливали ее дважды.... Елизаветград. В местной ЧК готовится операция по ликвидации окрестных банд. С группой сотрудников Маша идет в разведку. И в первом же селе – махновцы! Она успела передать связным все, что узнала. Вскоре ее схватили вместе с другими разведчиками и расстреляли. Очнулась Маша спустя три дня в больнице. Ее спасла случайность: пуля пробила металлическую пуговицу на груди и застряла у сердца. Чекисты. Сборник. Издательство ЦК ВЛКСМ. «Молодая гвардия», 1970. https://archive.org/stream/B-001-026-181-ALL/B-001-026-181_djvu.txt
                          В Пятихатки для получения разведывательных данных была направлена чекистка М.А.Фортус. Ей удалось устроиться работать медицинской сестрой. Сопровождая раненых и находясь в отряде махновцев, колесивших по Екатеринославской губернии, разведчица собирала ценные сведения и передавала их командованию Красной Армии. В начале 1921 года махновцы направили ее в Пятихатки уже в качестве своей разведчицы. Но во время одного из налетов банды на поселок М.А.Фортус была разоблачена, и враги приговорили ее к расстрелу. Большая медная пуговица, в которую попала вражеская пуля, несколько ослабила удар. После ухода бандитов местные жители нашли полуживую девушку и отвезли ее на подводе в Елисаветградскую больницу. (С.Качиков. Мария Фортус. Подвиг разведчицы,К,1976,с.42-46). История Городов и Сёл. Том Днепропетровская область,стр.605-615. http://archive.li/Z7YW
                           Історики-махнознавці подають перший розстріл жыдовки (україно-ненависниці в Україні) М.Фортус 1919 року або зовсім без дати, пов’язуючи події з Катеринославом. Ніхто НЕ вказує дату 1921 р., коли очевидно, що формулювання «два года спустя» після дати «1919», вказує на рік «1921». Також, не всі дослідники історії приписують саме Галині Кузьменко заслугу викриття більшовицького агента М.Фортус. Тому, щодо цього випадку, залишається відкритим три питання: 1. справжнє місце першого розстрілу М.Фортус; 2. хто, насправді, викрив московську шпигунку М.Фортус, адже, в цей час банда Махно (відповідно і Галина) не з’являлися на Єлизаветградському повіті; 3. хто, насправді, розстрілював більшовицького агента М.Фортус: махновці чи якась інша банда?  
                            Вадим Абрамов. Евреи в КГБ. https://www.rulit.me/books/evrei-v-kgb-read-199849-1.html   

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). 1921 рік. 7.

БЕРЕЗЕНЬ 1921.

                       01.03. Махно повертається на Лівобережжя та прямує до Генічеська, поблизу якого діяла мелітопольська група махновців – кримський полк Куриленка (250 шабель, 75 тачанок, 3 гармати).
                        Дніпро було перейдено на південь від Нововоронцовки вдень по кризі, що почала репатися, на початку березня. Під Верхнім Рогачиком Махно полонив окрему бригаду 6-ї армії. Звідти на Велику Лепетиху було відправлено загін Павловського (300 багнетів) для формування нової Таврійської групи РПАУ(м). Махно ж пішов на Нові Сірогози, де стався бій з 3-ю піхотною дивізією і кавдивізією 1-ї кінної армії. У …(кривавих) були також дві автомашини і три аероплани. Махновці зазнали втрат і відступили на південний захід, до села Скадовка, звідки повернули назад. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                        [ Зведення № 39 про станови­ще Олександрівської губернії відзначило, що на початку березня махновці повернулися з Херсонщини. 01.03. в с. Зелене вони зарубали продагента, порвали лінії зв’язку між Лепетихою і Рогачиком, захопили в полон якогось во­енкома, пройшли через декілька сіл і 02.03. зупинилися у с. Менчикур. В загоні нараховувалося 1500 повстанців, але бій біля Н.Серагоз повстанці програли.
                         З 25.02. по 03.03.1921. у Харкові працю вав V Всеукраїнський з’їзд Рад. На його адресу надійшла вітальна телеграма Леніна, в якій він шкодував, що ніяк не вибереться на Україну. Вождь бажав (московським наймитам) з’їзду успіхів у зміцненні (окупаційної) влади і відновленні народного господарства, але жодним словом не натякнув на можливі зміни політичного курсу. Тож делегати з їзду дружньо голосували за збереження продрозверстки як єдино правильного шляху вирішення продовольчої проблеми.
                         V Всеукраїнський з’їзд Рад прийняв закон про закріплення землі в 9-річне користування селянських госпо­дарств. Закон мав покласти край нескінченним перерозпо­ділам землі, які з 1917 р. повторювалися майже щорічно, і сприяти підвищенню продуктивності землеробства. Але одночасно законом стимулювалася проголошена ще у 1920 p. IV з’їздом Рад практика КОНФІСКАЦІЇ у куркулів лишків землі. Спеціальна інструкція, видана для впрова­дження закону, забороняла закріплювати землю там, де КНС не провели вилучення її лишків. У 1920-1921 pp. практика вилучення лишків досить часто перетворювалася в процес часткової або й повної експропріації заможної верхівки села. Перший масовий «похід на куркуля» восени 1920 р. був організований в Одеській губернії. За нею при­ йшла черга Катеринославської, Полтавської, Харківської, Миколаївської губерній. В Полтавській губернії акція мала назву «планової компанії», під час якої поєднувалися продовольча, радянська, ідейно-політична робота з експро­пріаціями (бралися заручники з числа куркулів і «взагалі злосного елемента»).
                       Каральна політика стала на перешкоді до ефективного проведення на (окупованій) Україні амністії оголошеної V Всеукраїн­ським з’їздом Рад. Амністія поширювалася на учасників повстанського руху. Ті з них, хто добровільно припиняв боротьбу проти Рад-влади, звільнялися від кримі­нальної відповідальності. Спочатку термін дії амністії був встановлений строком на сорок днів (до 15.04.1921.), а потім декілька раз продовжувався. Повідомлення про амністію, яке збігалося в часі з рішенням про відміну роз­верстки, справило СПОЧАТКУ сильне враження на повстан­ські маси. Багато з повстанців скористалося з амністії.
                        На початку березня V губерн­ський з’їзд Рад оголосив, що боротьба з куркулями і бандитами є «фронтом такої ж державної важливості, як і колишній білогвардійський». Губвиконкому доручалося до настання весни ліквідувати бандитизм і причини, що його породжують, а заразом провести «ряд заходів по ЗНИЩЕННЮ економічного панування куркуля, зміцненню незамож­ного селянства і організації міцної Радянської влади на селі». Приступаючи до виконання поставленого завдання, Катеринославський губвиконком на час проведення кампа­нії оголосив всю територію губернії на «становищі фронту з усіма витікаючими наслідками» і попередив, що невиконання розпоряджень і наказів губернської військової наради буде покаране «з усією суворістю фронтових поло­жень». Вся губернія поділялася на райони, в кожному з яких створювався польовий штаб на чолі з революційною трійкою. Штаб оголошувався на час діяльності в районі вищим органом влади, при кожному з таких штабів діяли ревтрибунали. Останнім надавалося «необмежене право у виборі міри покарання», при цьому спеціальна інструкція зобов’язувала їх керуватися «обставинами справи, велінням революційної совісті і тими обставинами, які переживає Радянська влада на Україні». Вироки, які виносилися рев­трибуналами , затверджувалися польовими штабами і не­гайно приводилися в дію членами трибуналів.
                       Ознайомившись з інструкція­ми, розробленими Катеринославським губвиконкомом ра­зом з командуванням 1-ї Кінної армії, начальник організаційно-інструкторської частини Реввійськтрибуналу всіх збройних сил на Україні Вельт писав до РНК України, що репресивна і відкрита боротьба з бандитизмом позитивних наслідків дати НЕ зможе. «Не слід забувати, що в бандит­ських загонах бере участь колосальна кількість місцевих селян, незадоволених Радянською владою і розпропагова­них контрреволюційними елементами, з одного боку, обуре­них діями місцевих цивільних властей – з іншого... – пише Вельт. – Каральні загони, вислані на місця, не стільки від­новлюють «порядок» і знищують бандитизм, як, навпаки, роздражнюють корінь цього зла – бандитизму – своїми репресивними заходами, тобто підпалами, масовими роз­стрілами та ін.». Шкода, але документів такого характеру в практиці 1921 р. було небагато, тоді як репресивні заходи застосо­вувалися масово. В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                         [ 01.03.1921. начался Кронштадтский мятеж. 02.03. Ленину становится известно о телеграмме, присланной в Наркомпрод с Украины, в которой прямо указывалось, что снабжение Красной армии становится «почти неразрешимой задачей» из-за налетов банд Махно и что надо бы от налогов отказаться, чтобы крестьяне поуспокоились. И что же? На следующий день Ленин эту телеграмму пересылает Троцкому с, необыкновенно для нас, важной ремаркой: «Очень интересные вещи. По-моему, украинские коммунисты не правы. Вывод из фактов не против налога, а за усиление военных мер к полному уничтожению Махно и т.п.». (В.И.Ленин. Полное собрание сочинений,М,1958-1965,т.52,с.88). Характерно пренебрежительное «и т.п.». И т.п. – это сотни тысяч человек, восставших по всей стране. Ленин требует их полного уничтожения. Совершенно очевидно, что он не представляет себе масштабов резни, формулируя, по своему обыкновению, вопрос чисто рационалистически. Нужно было что-то воистину ошеломляющее, чтобы вразумить вождя мировой революции.
                       Вразумляющим фактором стали, по-видимому, открывшиеся ему подробности Кронштадтского восстания, хотя из всех мятежей оно было самым бескровным, скорее напоминающим вооруженную демонстрацию. Но, во-первых, восстали части регулярной армии. Во-вторых, восстали организованно, дружно: в ревкоме были и анархисты, и меньшевики, и эсеры. Были сформулированы четкие лозунги. В руках у матросов были линкоры, а не вилы. И они могли не только разгромить, разбить из двенадцатидюймовых орудий какой-нибудь уездный городишко – они могли взять власть. Ведь в двух шагах был Питер, Питер!
                       Ленин испугался. Испугался, когда узнал о неудачной попытке с ходу подавить мятеж. Она провалилась в тот самый момент, когда в Москве шел X съезд РКПб (08–16.03.1921.). И Ленин изменил точку зрения. Он призвал к новой политике. Он убеждает партийный форум, что кое-какими принципами придется все-таки поступиться. Ибо «мы оказываемся втянутыми в новую форму войны, в новый вид ее, который можно объединить одним словом: бандитизм…. Эта мелкобуржуазная контрреволюция, несомненно, более опасна, чем Деникин, Юденич и Колчак, вместе взятые, потому, что мы имеем дело со страной, где пролетариат составляет меньшинство…». (В.И.Ленин. Полное собрание сочинений,М,1958-1965,т.43,с.10-24). Смысл высказываний Ленина прост: сила силу ломит, не выйдет напролом, придется в обход…. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                       Махно у листі до (П.Аршинова), коли вже був за кордоном. Подаємо за Аршиновим: У перших числах березня Брова і Маслак були виділені мною із армії, яка знаходилась при мені, в самостійну Донську групу і відправлені на Кубань. Виділена була група Пархоменка і відправ­лена в район Воронежа (тепер Пархоменко вбитий, на чолі зали­шався анархіст із Чугуєва). Виділена була група шабель 600 і полк піхоти Іванюка під Харків. І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський. Нестор Махно і повстанці. 
                       06.03. Махно дізнався про повстання моряків Кронштадту. Польова радіостанція Махна повідомляла про підтримку махновцями повстання на Балтиці.
                       06.03. Махно знову розбиває свою армію на кілька мобільних груп. Павловський з 300 махновцями вирушає для організації групи в село Велика Лепетиха. Загін Кожі нападає на концтабір, де утрималися невдоволені рад-владою місцеві селяни. Москалевський та Каленик – до р-ону Юзівки. Глазунов зі своєю сотнею залишився у дніпровських плавнях.
                       06.03. від армії відкололись Кожин і Тарановський, які на чолі двох сотень бійців з 45 кулеметами повернули у бік Дніпра. В Айгамані (суч. Фрунзе Нижньосірогозького району) махновці були обстріляні з кулеметів, а на хуторах на південь від Іванівки їх бомбардували з літака, що спричинило паніку і підштовхнуло деяких слабкодухих до дезертирства. При Махно залишилось близько 300 бійців і 10 кулеметів. Попри всі загрози, Махно вирішив пробиватися на схід, до свого традиційного району. Отож, залишивши поблизу Іванівки сибіряка Глазунова на чолі сотні бійців з кулеметом, Махно вирушив на схід. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                       06.03. махновці знаходилися біля с. Агайман. Загін розділили на декілька частин. З Махном і штабом залишилося до 300 повстанців, решта пішла з Хомою Кожиним і Тарановським. Потрапивши під чергові удари …(кривавих) частин, махновці змушені були відступати на схід і південь. Так вони опинилися у с. Єфремівці на західному березі оз. Молочного. Переправитися по льоду на східний берег озера вони не змогли. Це була пастка, адже з заходу шлях відгороджував Утлузький лиман, з півдня – берег Азовського моря, з півночі підходили …(криваві) війська. Вони були певні, що тепер вже махновцям від них нікуди не дітися. Та й цього разу Махну вдалося буквально вийти су­хим з води. Він скористався вузькою піщаною косою, яка розділяла море і озеро, і про існування якої …(криваве) командування не здогадувалося. Коса мала в довжину 22 версти, а в ширину – лише 10 сажнів, пройшовши по ній, махновці 08.03. опинилися у с. Степанівці, залишивши далеко позаду переслідувачів. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                     Махно: «Біля Мелітополя командування влаштувало мені пастку…. Тому мені самому сісти на коня і керувати маневром бою. Я ухилився від бою з одною часиною, іншу своїми розвідувальними частинами змусив стояти розгорнутим фронтом в очікуванні бою і цим часом здійснив перехід в 60 верст, розбив на світанку 8-го бе­резня третю частину більшовиків, яка стояла біля Молочного озе­ра, і через стрілку між Молочним озером і Азовським морем вий­шов на простір в районі Верхнього Токмака. Тут я відрядив Куриленка в район Бердянськ-Маріуполь керувати в цьому районі справою повстання. Сам відправився через Гуляй-Поле в район Чернігівщини, звідки від кількох повітів у мене була від селян де­легація, щоб заглянув у їх район…». (П.А.Аршинов. История…, Запорожье,1995,с.195-200).
                      [ У ніч на 07.03. махновці перетнули залізничну лінію Джанкой-Мелітополь на південь від ст. Якимівка і зробили невдалий напад на концтабір у Новопавлівці (суч. Партизани). Після цього досягли Охримівки на Молочному лимані, форсувати який можливості не було. Махновці опинилися фактично у пастці, затиснуті між Утлюкським і Молочним лиманами та Азовським морем. Шлях на північ був швидко перекритий урядовими військами. Тож було вирішено йти на південь у бік села Горілого (суч. Азовське) на узбережжі.
                       На світанку 08.03. махновці по косі Пересип вийшли на східний берег Молочного лиману. їх намагалися зупинити бомбами з літака, але невдало. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                      10.03. махновці зав’язали бій біля с. Новоспасівка, де їх чекала підмога в 500 чоловік. Спочатку вони розгромили кавбригаду, але самі потрапили в чергове оточення частинами Іркутської дивізії. 500 махновців заплатили життям за прорив з оточення.
                       [ 12.03. від полонених у Федірівці бійців ескадрону 9-ї кавдивізії повстанці дізналися, що Гуляйполе охороняється лише одним кавполком.
                        Коли ж наступного дня (13.03.) махновці атакували рідне село свого отамана, там їх чекав увесь 3-й кавалерійський корпус. Сили явно були нерівними, тому махновці, уникаючи серйозного бою, відступили на схід. Відступ перетворився на панічну втечу, по дорозі було кинуто чимало зброї та спорядження. З рештками загону Махно дістався Великомихайлівки, прикривши міст через Вовчу кулеметами.
                         На світанку 14.03. повстанці пішли на Комар, де знову були атаковані 3-м корпусом.
                         15 марта (1921) главные силы Махно, 500 сабель, окружили продполк в селе Комар Гришинского уезда Донецкой губернии. В селе махновцы зарубили 87 красноармей­цев. Сам Махно, как повествует архивный документ, бегал и кричал: Плена нет, рубить всех без пощады! Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                         Очоливши кавалерійську контратаку, Махно у черговий раз був поранений. Повстанці поспіхом відступили далі на схід. Цим відходом Білаш завершує Таврійський рейд, який тривав від 20 лютого і протягнувся на 950 верст. 14.03. відбулася нарада командування РПАУ(м), на якій було прийнято рішення розпустити основну армію, виділивши з неї декілька оперативно-бойових груп, що мали розійтися по районах Приазов’я і продовжити боротьбу. Так, група Забудька (начштабу Щусь) мала повернутися у Дібрівський ліс; група Ганжі повинна була йти в Юзівський район на з'єднання з Москалевським і чекати тут приходу групи Кожина-Тарановського, яка продовжувала рейд по Таврії; група Лисенка, що складалася переважно з гуляйпільців, поверталася на батьківщину; група Петренка мала охороняти керівний склад повстанської армії, включаючи й Махно. Бійцям дозволялося добровільно вибрати собі групу. Таким чином, до Забудька пішло 200 повстанців, до Ганжі – 300, до Лисенка – 50 і до Петренка – 100 (здебільшого їздові, писарі та штабна охорона). 15.03. групи розійшлися. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                        Махно писав: «У одній зверхбезумній по відвазі контратаці я був впритул пронизаний більшовицькою ку­лею в стегно через сліпу кишку навиліт і випав з сідла. Це стало причиною нашого відступу, тому що хтось по не­ досвідченості крикнув по фронту – "Батько вбитий!" 12 верст мене везли, не перев’язуючи, на кулеметній тачанці і я зовсім був стік кров’ю. Не маючи змоги спертися на ногу, зовсім не сідаючи, я лежав непритомним…. Це було 14 березня…». В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                         14.03. Махно без попередньої розвідки з ходу вривається до передмість Гуляйполя, де його загони одразу ж потрапляють у кільце 3-го кінного корпусу. Жорстоке румовище, здавалося, призведе до повного знищення махновців. під час бою були вбиті або захоплені в полон отамани Правда, Маровський, Іщенко. Махно був важко поранений пострілом впритул. 12 верст пораненого Махна везли на тачанці, не перев’язуючи ран, і він спливав кров’ю, не повертаючись до свідомости. (Держархів Запорізької обл.,Ф.Р.2,оп.2,спр.4,спр.21,спр.35). Штурм Гуляйполя коштував 150 повстанців убитими та 100 полоненими.   

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). 1921 рік. 8.

                        [ В этих монотонных, как мартовское небо, днях бывали дни, особенно темные: в один из них, настигнутый со своими людьми, был пулей ранен в голову Удовиченко. Несколько человек из его отряда уцелели и рассказали, что командир еще был жив, когда налетели красные. Долго не знали, умрет он или раненый достанется ЧК. Удовиченко повезло – умер.
                        Махно тоже повезло (не вбили): 14.03. он был в схватке с красной кавалерией очередной раз ранен в ногу навылет, а поскольку была погоня и перевязать его было некогда, он в тачанке «едва не сошел кровью». Но не сошел-таки, дотянул до перевязки. Вечером состоялось заседание штаба, на котором решено было РАСХОДИТЬСЯ. Прорываться попросту было некуда: кругом были красные.
                        «…Возле меня сидели все командиры групп, члены штаба во главе с Белашом. Они просили подписать приказ – разослать на 100 верст по 200 бойцов Куриленко и другим (действующим автономно) командирам, чтобы они самостоятельно руководили восстанием. Подписал приказ Забудько», – писал в отчете Аршинову Махно для «Истории». На самом деле заседание штаба не было лишено, видимо, внутреннего драматизма: большой бандой действовать становилось невозможно, она притягивала к себе слишком много сил. Да и Махно, раненый, едва не теряющий сознание, становился обузой, страшно было с ним – вот каждый и просил отпустить его на волю, думая, что так вернее уцелеет.
                        В результате армия была разделена на три группы: Реввоенсовет, штаб армии с батькой во главе и отряд Петренко должны были прорываться на восток по-над берегом Азовского моря; Щусю предписывалось пробраться в родные места, в Дибривский лес, и затаиться там; третья группа отряжалась в Юзовский район. Не прошло и нескольких часов после разделения армии, как на группу Махно налетела 9-я кавдивизия и гнала махновцев 13 часов, прежде чем тем удалось оторваться от преследования и в селе Слобода накормить коней и дать им отдых. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                       15.03., відірвавшись від переслідування, махновські командири зібралися біля ліжка Махна. Нарада вирішила тимчасово розпустити армію, але діяти дрібними загонами у 100-300 шабель. Було зазначено, що боротьба переходить у нову фазу («нова тактика»): руйнування тилів ЧА, нищення «інститутів насильства та терору», пошкодження залізниць, роззброєння …(кровавих) та накопичення зброї, залучення селян та червоноармійців до махновського руху. Махновська армія ділилася на 4 частини. Кожен махновець мав право обрати собі командира і загін. У загін Забудька та Щуся увійшло 200 махновців (направлена до Дібровки), до Ганжі – 300 (до Юзівки), Лисенка – 100 (до Мелітополя), Петренка – 300 (до р-ону Бердянська), штаб махновської армії і рада (50 чоловік) залишилася із Петренком.
                      16.03. ще не роз’єднана армія Махна наштовхнулася на 9-ту кавдивізію і змушена була 180 верст утікати від неї.
                      16.03. Маслаков з бригадою та С.Брова і Кочубей (Ланцев) зі своїми загонами пішли від Махна на Північний Кавказ для організації там «Кавказької повстанської армії махновців». на цю акцію була дана згода Махна. Бл. півроку загін Маслакова (від 1 до 4 тис. бійців) вів повстанську боротьбу проти влади на Дону та в калмицьких степах. Він тимчасово захоплював калмицькі містечка: Елісту, Чалгар, Янкуль.  
                       Чувствительный удар по махновским отрядам на­нес X съезд РКП(б) 08-16.03.1921.. На нем, кроме других вопросов, рассматривался и был провозглашен переход к новой экономической политике (НЭП). Крестьянские массы (раби окупованої України) повсеместно приняли с одобрением замену продразверстки прод­налогом. В это время главные силы Махно находились в Гришинском уезде. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                       [ 12-13.03.1921. из закрытых и не включенных в стенограмму X съезда РКП(б) докладов Троцкого, делегаты узнали о том, что происходило в Кронштадте. 16.03. съезд принял знаменитую резолюцию о замене продразверстки продналогом. Это не был еще, собственно, нэп. Даже слова такого еще не было, но этим решением зачиналась новая эпоха. Палеолит большевизма закончился. Наступала кратковременная эпоха бронзы, которую потом подмял под себя, раздавил железный век Сталина.
                       17.03. возле Новоспасовки Махно вновь был настигнут 9-й кавдивизией. Пошла жесточайшая рубка. Измочаленная многомесячными боями батькина сотня натиска красных сдержать уже не могла и чуть не поголовно легла под саблями. Спасли Махно пять пулеметчиков-«льюисистов», взявшихся держать красных до тех пор, пока остальные не оторвутся. Левка Задов на руках перенес Махно из боевой тачанки в обычные дроги. Один из пулеметчиков просил передать отцам, что они честно погибли за крестьянское дело, защищая батьку и веря в него. Когда оставшиеся в живых тронули коней, сзади раздались разрывы гранат и затрещали «льюисы». Кавалькада ударилась в галоп. Куда неслись эти люди? Где было их место на земле? И были ли это люди еще, после трех месяцев, почти непрерывно проведенных в седлах, под пулями, на зимнем ветру? Да, это были люди – окаянные, проклятые, лишенные всего, исторгнутые из мира человеческих существ в свое окаянство…. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                       В 1921 году Лева Задов был тенью Махно в полном смысле слова. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.  
                       [ Часом можна прочита­ти що X з’їзд РКП(б) проголосив нову економічну полі­ тику. Це не зовсім так. Неп як політика набув своїх основ­ них рис і почав здійснюватися лише в другій половині 1921 р.. X з’їзду лише зробив пер­ші кроки у напрямі до цієї політики. В жодному з його документів неп не згадується. При тій ідеології та прак­тиці, яка панувала в партії протягом громадянської війни, годі було й думати про якийсь одноразовий перехід від однієї політики до іншої. Потрібен був перехідний період, який би дозволив перехворіти рецедивами «воєнного комунізму».
                       Після X з’їзду РКП(б) надзвичай­на сесія ВУЦВК прийняла рішення «Про заміну продроз­верстки натуральним податком», але на відміну від Росії продподаток запроваджувався на Україні не з весни, а з осені (з нового врожаю). А поки що, продовольчим орга­нам було вказано надолужувати збір (ЗАДАРМА) зерна за розверсткою, яка на той час була виконана на 40 %. Ленін визна­чив уряду України орієнтир у постачанні хліба – відправ­ляти до Москви 40-60 вагонів продовольства щоденно. Виконати таку рознарядку можна було лише надзвичайни­ми заходами.
                       Наведемо окремі положення красномовної інструкції по продовольчій роботі, розробленою у Катеринославі: «Необхідно якомога швидше ЗНИЩИТИ куркуля, допомог­ти незаможнику організуватися, стати на ноги…. Необхідно ЗА РАХУНОК куркуля забезпечити незаможника і допо­могти (ДИКТАТОРУ) робітнику міста. ...Незалежно від 100 % розверстки у куркулів відчуджуються (КОНФІСКОВУЮТЬСЯ) ВСІ знайдені продовольчі ЛИШКИ, залишається лише норма.
                     ...Уповноважені п’ятихатники і десятихатники вибира­ються з числа найбільш заможних господарів у селі – во­ни ж є відповідальними особами за проведення продоволь­чої розверстки всіма господарствами, уповноваженими яких вони є. Невиконання розверстки тягне за собою арешт уповноваженого як заложника. ...До виконання волостю 70 % хлібної розверстки ніякі заяви про неможливість виконання розверстки до уваги прийматися не повинні і обстеження не допускаються. Робота тут ведеться заходами впливу на куркулів: взяттям заложників та ін. Злісних судити на місці. ...У всю роботу необхідно як можливо ширше втягувати незаможника ...і навіть прагнути до перекладення всієї ініціативи на незаможника ...раз ступивши на цей шлях, незаможник остаточно порве з в’язок з куркулем, чим загострить класову боротьбу в селі».
                      Читаючи цю інструкцію, ловиш себе на думці, що вона спрямована не стільки на заготівлю зерна, скільки на те, щоб роздавити його вироб­ника, створити прецедент до боротьби між селянством. Тут особливі надії, як видно з документа, покладалися на ком­незами. В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                        17.03. загін Петренка-Махна наскочив на частини 9-ї кавдивізії, які гналися за змученими й нездатними до спротиву махновцями 25 верст. В с. Покровці …(криваві) наздогнали махновців.
                         Махно: «В сідло я сісти не можу, я лежу й бачу, як позаду за 40-50 сажнів йде взаємна небачена рубка. Люди наші вмирають тільки через мене…. Але кінець кінцем загибель очевидна і для них, і для мене. Супротивник чисельно в 5-6 разів більший, і бійці його все свіжі й свіжі підскакують. …Я чув лише кулеметний тріск та вибухи бомб, то «льюїсисти» проїхали 3-4 версти і перебралися через річечку, де й загинули». (П.А.Аршинов. История…,Запорожье,1995.с.195-200). В тому бою махновці втратили понад 200 повстанців….
                         Махно: Потім ми заїздили на це місце і селяни села Стародубівки Маріупольського повіту показали нам у полі (братську?) могилку, в якій вони, селяни, поховали наших льюїсистів. І до цих пір, згадуючи цих простих чесних селян-бійців, я не можу утриматись від сліз. Я все ж повинен сказати тобі, дорогий мій друже, що це мене, ніби, вилікувало. В той же день я сів у сідло і вийшов із того району. (П.А.Аршинов. История…,Запорожье,1995.с.195-200).
                         (16.03.) група Петренка досягла Павлівки. Тут на світанку 17.03. її атакувала 9-та кавдивізія …(кривавих), і сотня повстанців змушена була тікати на південний захід. З ходу перетнувши залізничну колію і проскочивши Білоцерківку, ввечері 17.03. махновці досягли Стародубівки. Але одразу ж були атаковані іншою кавалерійською частиною …(кривавих), тому, не зупиняючись, відійшли на Мангуш. Звідси Петренко і Махно повернули на південний захід. Повстанці мали крайню потребу змінити втомлених коней, але це ніяк не вдавалося. Сотня, як могла, дісталася Новоспасівки, сподіваючись у надійному селі нарешті знайти свіжих коней. Однак на підході до Новоспасівки махновці були в лоб атаковані кавалерією …(кривавих) і побігли на Стародубівку. По дорозі, під Миколаївкою, повстанців (їх залишалось 70 чол.) наздогнали 700 …(кривавих) вершників. Через перевтому коней зупинялися повстанські тачанки, і пораненого Махна посадили верхи. Ситуацію врятували хоробрі повстанці-льюїсисти і кмітливий Білаш. Перші (п’ять бійців) добровільно викликались ціною власного життя прикрити відхід своїх товаришів і командирів, а Білаш розкидав на шляху переслідувачів дзвінку монету з армійської скарбниці, що істотно затримало охочих до дармовини …(криваво)армійців. Того ж дня Петренко у Темрюку (суч. Старченкове) напав на роту …(кривавих) і роззброїв її. Тут нарешті вдалося замінити коней. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                       18.03. Кронштадт був захоплений …(кривавими) частинами, тисячі моряків були негайно розстріляні або повільно знищувалися у концтаборі на Соловках.
                        20.03. група командирів РПАУ(м) досягла німецьких колоній поблизу Заливного, звідки місяць тому починався Таврійський рейд. Саме тут було вирішено схоронитися, переклавши тягар боротьби з більшовиками на територіальні загони. Крім того, Махну і деяким іншим командирам було потрібне лікування. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                         20.03. Махно с горсткой оставшихся в живых сподвижников достиг разоренной немецкой колонии возле села Заливного Александровского уезда и укрылся там, почти месяц, не подавая признаков жизни…. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».  
                         З 20.03. до 06.04.1921. Махно, кілька штабістів і членів ради переховувалися поблизу Ізюму в отамана Савонова, на хуторах і в дніпровських плавнях Олександрівського повіту. Червоні слідопити втратили слід Махна, і преса розпатякалася про смерть «батька».
                                Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                         [ Махновцы вынужде­ны были отреагировать на решения X съезда РКПб. Через пять дней (21.03.) после его окончания штаб Махно издал приказ, в котором было сказано. «В данное время при известных боевых операциях Красной Армии наша Революционно-повстанческая армия Украины Махно для сохранения живой силы, конско­го состава, седел с сего числа расформируется, кроме отдельных самостоятельных командиров: Кожи, Лысенко и Заблудько, не считая группы, находящейся в Революционно-повстанческой армии Махно при штабе армии...». (ДОГА. Фонд Р-1146,оп.2,ед.хр.95,лист73).
                         Разделение армии делалось с единственной целью, чтобы малочисленным отрядам легче было существо­вать. Ведь крестьянам гораздо легче накормить 200-500 человек, чем 2 тысячи и больше. Нельзя забывать, что продукты для себя и корм для лошадей брали у крестьян, а также использовали трофеи, отбитые у красных. Шел 1921 год. Тогда в отдельных селах на Украине, в том числе и в Донбассе был не меньший голод, чем в 1933 году. Далее в означенном выше приказе ставилась общая задача боевым группам. Приказ не содержал даже намека на самоликвидацию. «... 1. Разрушить тыл Красной Армии и его институт насилия и произвола. 2. Разрушать линии железной дороги во время летнего сезона. 3. Разоружать Красные части, хорошее оружие в удобных местах должно быть спрятано. 4. Стараться увеличивать число бойцов в группах и их боеспособ­ность. 5. Ни в коих случаях не допускать в отряды лиц, способствующих бандитизму, которые подрывают авторитет махновцев. 6. Стараться сохранить сильные группы до известного времени. Каждый командир ответствен за свою группу. Командир батько Махно, нач. штаба Белаш». (ДОГА. Фонд Р-1146,оп.2,ед.хр.95,лист73).
                      В 1921 произошли изменения в тактике борь­бы с армией Махно. До этого гонялись за ним, но затем по предложению Эйдемана стали встречать махновцев. Это давало положительные результаты. Несмотря на то, что Махно довел до совершенства партизанскую тактику, теперь ему приходилось нелегко. НЭП также имела влияние на Махно. Начала «таять» махновская армия. Крестьяне, обнадеженные НЭПом, уходили от Махно, им надоело воевать. Многие добровольно сдавались Сов-власти. Кроме того произошло усиление внутренних войск ВЧК в Донецкой губернии. Они тогда уже назывались войсками внутренней службы – ВНУС (від 09.1920.). Созданная с помощью Дзержинского в Дон­бассе Богучарская дивизия ВЧК активизировала свою деятельность. Командовать ею было поручено Локатощу И.С.
                        Положение махновской армии становилось крити­ческим. Красная Армия и голод с двух сторон давили на Махно. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева].
                        [ В конце марта в Гуляй-Поле был схвачен начальник связи Повстанческой армии. Взяли его, видимо, военные, но попал он сразу в руки Чека, что у военных рангом повыше вызвало нешуточную тревогу. Из штаба 4-й армии в штаб 3-го конного корпуса ушла телеграмма: «Говорил с помнаштакор Крутиковым, который сообщает, что начсвязи находится в ведении гуляйпольской чека, если он не расстрелян, его просят… результат сообщить мне». Некто Левченко ответствовал на эту телеграмму: «Хорошо, передам Высоцкому. Но тилько нельзялы вияснит на верное, жыв лы иче начсвязи?» (Фонд 4-й армии Южного фронта,РГВА,Ф.182,оп.3,д.439,л.28). Приказано было, если не поздно, забрать махновца у Чека и доставить в штаб корпуса для допроса. Из Харькова спецтелеграммой от 26 марта было велено у пленного при допросе выяснить: 1) действительно ли распущена армия; 2) где находятся уцелевшие ее отряды; 3) где находится Махно и склады оружия; 4) куда Махно в принципе может скрыться?
                         Пока шла эта переписка, начсвязи Повстанческой армии, содержавшийся под стражей в гуляйпольской Чека, – сбежал. Обстоятельства этого невероятного побега выясняли, да так и не выяснили, потому что, найдись в этом деле виноватый, ему бы не сносить головы.
                         Жизнь довольно скоро предоставила ответы на все интересующие красное командование вопросы.
                         29.03. от командира гуляйпольского продбатальона поступили сведения о появлении в районе Новоуспеновки банды Щуся, с которым, по слухам, был сам Махно. К сведениям отнеслись недоверчиво, т.к. командир батальона вообще был подвержен паническим настроениям и уже дважды сообщал неподтвердившиеся факты. На всякий случай информацию все же передали в штаб Фрунзе, снабдив ее комментарием, что, скорее всего, комбат принял за отряд Щуся одну из «незначительных банд местного происхождения». В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                        У березні 1921 р. на (окупованій) Україні проводився «продовольчий місяць». На викачування (ЗАДАРМА) хліба в села були кинуті партійні і радянські керівники, продовольчі і військові загони, комнезами. В підсумку протягом місяця …(на Московщину) було відправ­лено понад 1,1 млн. пудів хліба, що майже в 10 разів пе­ревищувало кількість хліба відправленого у січні. В.Ф.Верстюк. Махновщина.

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). 1921 рік. 10.

КВІТЕНЬ 1921.

                        [ 01.04. поступили сведения из штаба Кавказского фронта, что банда махновцев под командованием Белаша заняла местечко Хомутов неподалеку от Ростова-на-Дону и оттуда двинулась в направлении на Новочеркасск.
                        Сколь бы фантастичными ни казались эти сведения, характерна мгновенная реакция Фрунзе, который, не медля ни секунды, потребовал от командарма 4-й армии точно выяснить местонахождение обеих банд, уничтожить их, Махно поймать.
                        Тут же выяснилось, что ловить бандитов некому – все кавалерийские части после изнурительных боев с махновцами переброшены на «поправку фуражом» в район Лозовой, и командование армии располагает лишь двумя кавполками каширинского корпуса, бригадой Туркестанской кавдивизии и частью 7-й. Фрунзе был, повидимому, в отчаянии от такого головотяпства, но он пытается не выпустить ситуацию из рук и хотя бы точно оценить обстановку. Телеграф отбивает его вопросы: сколько узбеков и туркмен в Турккавдивизии? Какова боеспособность полков конкорпуса?
                         Ответ из штаба 4-й армии: «Узбеков и туркмен (басмачей) во второй Турккавдивизии состоит 250 человек». Немного. Значит, дивизия боеспособна. Части третьего конного корпуса Каширина производили хорошее впечатление: «38 кавполк численностью 305 при 6 пулеметах и двух орудиях… Отряд 37 кавполка – один дивизион 102 сабли при 5 пулеметах. Обе части имели опыт борьбы с бандитами – бандами Кожа и Золотого Зуба». (Фонд 4-й армии Южного фронта,РГВА,Ф.182, оп.3,д.439,л.48).
                        Однако на этот раз тревога оказалась преждевременной: проявившиеся было махновцы больше нигде не обнаруживали себя. Казалось, Украина (москалями) усмирена. В разных местах еще кровоточило, продотряды боялись оставаться в деревнях из-за мелких банд, которые могли собраться на одну ночь, вырезать всех до единого, а утром – рассыпаться без следа…. Крестьяне озлоблены.
                        К тому же еще беда, что красноармейские гарнизоны «бесчинствуют, режут скот, птицу, без всякой санкции местной власти». (Фонд 4-й армии Южного фронта,РГВА,Ф.182,оп.1,д.3). Иногда доходило просто до негодяйства: какой-то заградотряд под Бердянском расстрелял, за попытки его приструнить, лучшего советского работника Новотроицкой волости, делегата губернского съезда советов. Протесты местных властей не дали ничего. Убоявшись распалившихся красноармейцев, весь волостной исполком бежал в Бердянск, «так как нет гарантии, что и другие совработники не будут расстреляны». (там же). Накладок такого рода было еще предостаточно…. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                        [ За даними розвідвідділу штабу збройних сил України та Криму, на 01.04.1921. на території республіки діяло 102 повстанські заго­ни, а серед них чимало махновських.
                         Весною 1921 р. вже не вживався метод (огульної) кругової поруки села, влада намагалася, при змозі, використовувати бідноту як свою опору, тому кругова порука застосовувалася до заможної частини села. Зміна політичного курсу відбилася на каральній політиці. Вона вже не носила огульного характеру, її намагаються поста­вити в певні рамки, обмежити нормами.
                         «Інструкція про заложників» від 02.04.1921. затвер­джена X.Раковським і М.Фрунзе, говорила про те, що заложників можна було брати лише у місцевостях, ого­лошених «ударними по бандитизму», до того ж лише після того, як населенню будуть поставлені ультимативні вимоги, а воно їх не виконає. Інструкція вказувала на необхідність брати заложників переважно з куркулів, але до заложників могли потрапити родичі бандитів, а також особи, «запідо­зрені у співучасті та співчутті бандитам і повстанцям». В.Ф.Верстюк].
                        В той час, коли Махно хворів, його маневрові групи продовжували боротьбу. Група Щуся-Забудька рейдувала по Харківщині, Полтавщині, Катеринославщині, Запоріжжю і намагалися захопити Гуляйполе. 04.04. ця група об’єдналася із загонами Кожі та Савонова. Фрунзе віддав наказ командувачу Харківського округу Ейдеману терміново знищити загони Щуся-Забудька, однак ці загони успішно виходили з оточень. Загони Куриленка, Москалевського та Марусі змушені були піти з приазовських степів на Чернігівщину та Харківщину. Махновцями цих загонів на кілька днів були захоплені Слов’яносербськ та Старобільськ.
                         Інші махновські загони діяли на Херсонщині (Свища, Чорного Ворона, Павловського – 300 чол.), у Північній Таврії (Глазунова – 1 тис. чол.), на Донбасі (Пархоменка – 300 чол.), біля Катеринослава (Чалого – 700 чол.), біля Костянтинівграду (Ігнатюка – 500 чол.), біля Старобільська (Каменюка, Терехова, Золотого Зуба, Спільного, Сіробаби – до 2 тис. чол.). загін Савонова (1 тис. чол.) діяв між Верхньодніпровськом і Новомосковськом.
                          Під час лікування (до 06.04.) Махно пише нову «Декларацію махновців», в якій відходить від принципів безвладдя, котрі були нездійсненими. Нову владу він бачив у вигляді ревкому незалежної України з урядовими функціями. В очевидну суперечність з анархістською теорією входила теза про «диктатуру праці», яку треба було встановити після захоплення махновцями частини України. Ця «диктатура праці» уявлялася Махном як перехідний стан до анархістського комунізму…. Однак анархістська рада не підтримала «Декларацію» Махна. Командири вже не хотіли жодної програми, а вважали, що головне в махновському русі – захист селянства від більшовицького насильства.
                         В квітні 1921 р. пройшло обговорення проекту 2-ї Декларації РПАУ/м/, де не прямо закликалося до поновлення союзних відносин з українськими державниками. Н.Махно вбачав у цьому чи не єдиний вихід з ситуації, коли треба було створити якомога потужніший антибільшовицький фронт. Про те, що Н.Махно реально розраховував затвердити цей документ, свідчить той факт, що напередодні, в кінці лютого, він вступив у відносини з "Комітетом врятування України", очолюваним отаманом Струком і через деякий час мав прибути до нього для випрацювання плану спільних дій. І.Тепер говорить, що сутність проекту зводилася до "національного визволення України". Однак штаб та Рада революційних повстанців України не підтримали командарма. Дві течії українського визвольного руху розходились назавжди. В 1921 р. махновці подекуди співробітничали з петлюрівцями на місцевому рівні, але питання союзу між ними до рівня практичної реалізації ніколи більше не порушувалося. "Махно и Украина" Бордульов С.В.
                        В.Білаш свідчив на допитах: «не було ніяких офіційних зв’язків з петлюрівськими з’єднаннями за винятком випадкових, так як петлюрівці боялися нас як ОПОЗИЦІЙНИЙ табір і уникали зустрічей». (Кубанин М. Махновщина,М,1928,с.184).

Интернационализм и национализм в махновском движении.

                       Еще в одном пункте меняется характер махновского движения в 1920 и 1921 годах. Махно и махновцы отбрасывают в сторону свой псевдо-интернационализм и избирают одним из методов борьбы с советской властью шовинизм, от чего было совершенно свободно движение в 1918 г.
                        Лакмусовой бумажкой, определявшей действительный интернационализм той или иной политической группы в годы гражданской войны, могло служить отношение в первую очередь к (московським окупантам) Советской России и во вторую – к (ОБМОСКАЛЕНИМ) национальным меньшинствам [на Украине к евреям]….
                        (Слід розуміти, що совок і совки – це одна і та ж ознака московської окупації.
                        Далі москаль Кубанін спочатку розповідає «русские сказки» про Махна та махновців як вони чудово ставилися до совків-нацменів: жыдов і москалів у 1918 та 1919 роках на окупованій ними УНІТАРНІЙ Україні).
                         Конечно, антисемитизм имел место в массе и среди отдельных командиров. Не обходилось и без ограблений евреев. Уже то, что приказы настойчиво долбят в головы махновцев о необходимости прекращения отдельных еврейских грабежей и грозят расстрелом за каждый факт грабежа, доказывает, что они имели место. Были даже отдельные случаи убийств и погромов.
                         Но, не будучи сам антисемитом и выступая в своей печати против антисемитизма, Махно не особенно преследовал своих ближайших сотрудников за отдельные антисемитские акты.
                         В этом был залог легкой возможности для Махно скатиться к антисемитизму.
                         Все же, несмотря на эти одиночные факты, все движение не являлось антисемитским и тем более враждебно настроенным по отношению к (московським окупантам) Советской России. В махновской армии (1918-1919 рр..) НЕ имела места и агитация против Советской России, против «московских насильников», не было также и грандиозных погромов, которые организовывала в этот период петлюровская армия по прямому распоряжению своего командования.
                         Но совершенно иначе обстояло дело в 1920 году. Надежды на создание своей обособленной махновской республики были разбиты. Из махновской армии уходят, разочарованные движением, идейные представители анархизма (Барон, Марк Мрачный…). Тонкая анархистская позолота окончательно стирается. Махновский штаб, во главе со своим руководителем, обращается лицом к украинской интеллигенции. Оставшиеся в армии анархисты, во главе с Аршиновым и Д.Поповым (бывш. левым эсэром), слабы, чтобы противостоять напору шовинистической идеологии, завербовавшей себе сторонников в значительной части штаба, во главе с женой Махно. Союз с кулаком оказывает свое действие и на середняцкую часть армии. Махно начинает оказывать содействие петлюровским отрядам, заключает с ними перемирие, соглашение о ненападении и совместном действии против советской власти. Нападки махновских газет и самого Махно направлены против «московских насильников», воззвания пестрят все больше и больше такими перлами, как «освобождение родной Украины от русского гнета» и т.д.. Окончательным актом, который должен был оформить переход махновцев в лагерь шовинистов, должен был быть выпуск специального воззвания – универсала – об освобождении «неньки Украины» (показания Белаша и др.). Этот акт Махно не успел издать из-за своего бегства в Румынию.
                               М. Кубанин. Махновщина.

                         [ Была объявлена амнистия бандитам, которые сдадутся до 15 апреля. Советские историки не раз писали, что мера эта имела решающее значение для ликвидации махновщины. Но это не так. Весной бандитам было наплевать на амнистию. Поскольку большевистская власть всегда любила отчетность, мы можем судить об этом совершенно определенно. 03.04. начопервойск Украины прислал в штаб 4-й армии запрос для Постоянного совещания по борьбе с бандитизмом, – сколько было случаев «добровольной сдачи банд и главарей нашим частям, указав где, когда и в каком числе».
                         Ответ был краток: «…случаев добровольной сдачи банд и главарей в районе 4А не было». (Фонд 4-й армии Южного фронта,РГВА,Ф.182, оп.3,д.439,л.80). А 4-я армия фактически контролировала все Левобережье! В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                         Махновці ще не знали (в травні), що на початку квітня 1921 р. здалися по амністії кілька впливових отаманів (як то Біленький) з частиною своїх козаків. Махновці не знали, що Полтавщина перетворена більшовиками (московськими окупантами) на військовий табір і в ненадійних селах уже розставлено великі …(криваві) гарнізони, що чекісти безперервно заарештовують і ЗНИЩУЮТЬ селян, незадоволених (московською окупаційною) владою.
                         [ У квітні в пресі з’явилися повідомлення про добровільне припинення боротьби атаманом Біленьким з Полтавщини, який з’явився в губчека і був амністований. В тому ж міся­ці загін Савонова залишило 180 повстанців, а 19 квітня з’явився з повинною у рад-органи вістовий Махна, який повідомив, що серед махновців йде сильне бродіння у зв’язку з відміною продрозверстки і частина їх «стоїть за перехід на бік Радянської влади». Дійсно, вже 24 квітня у Гуляйполі зібралися амністовані махновці. Вони провели свій з’їзд і звернулися до колишніх товаришів із зверненням, в якому пропонували «ні хвилини не сумніватися і вийти з тих проклятих загонів, що руйнують життя, прийти (до диявола: брехуна та людиновбивці – московського окупанта, Ін. 8:44) з повинною». До травня кількість амністованих повстанців обчислю­валася сотнями, було серед них і 17 отаманів. Більшість амністованих своє рішення пояснювала двома факторами: відмовою держави від політики продрозверстки та самим фактом амністії. Типове зізнання отамана Ф.Зуба: «Після того як пар­тизани наших загонів прочули про намір заміни продроз­верстки продподатком, їх настрій почав змінюватися. По­частішали випадки непокори, відмова від виконання дору­чень. Після оголошення амністії у багатьох з них зовсім пропало бажання воювати з Радянською владою».
                         Загалом до кінця літа амністією скористалися до 10 тис. селян, які брали участь у повстанському русі. Напевно, цей процес мав би ще більший розмах і проходив би інтенсивніше, якби навесні практика амністії не зіткнула­ся з фактами розстрілів тих, хто вирішив добровільно скласти зброю. 24.04. голова РНК УСРР Раковський, людина жорсткого характеру і схильна до крутих заходів, не зміг стримати хвилю обурення, викликаного діям и 1-ї Кінної армії. В його телеграмі Будьонному говорилося, що, незважаючи на ряд інструкцій, командири Кінної армії продовжують розстрілювати людей, що з’являються по амністії і цим зривають «масову здачу бандитів, яка поча­лась було на Катеринославщині та Полтавщині». Особливо негативну реакцію у Раковського викликав випадок, який мав місце у Костянтинограді. Агент ЧК Друзь, пробрав­шись у банду, переконав отамана Бондаренка здатися. Про факт здачі банди і час її прибуття до Костянтинограду був попереджений начальник тилу повіту, який вирішив амніс­тією не займатися. Як тільки повстанці з’явилися, їх ото­чили і перебили з кулеметів. Раковський наказував відда­ти начтилу під суд. Зазначений факт був непоодиноким і відбивав певну практику. На одному з засідань постійної наради по боротьбу з бандитизмом при СНК УСРР її член В.Затонський виступив з заявою, в якій відзначив, що у більшості представників місцевих органів влади спостері­гається підозріле ставлення не лише до колишніх бан­дитів, а й до самої амністії, «неодноразово спостерігалися випадки арештів, побоїв і навіть розстрілів колишніх бандитів». В.Ф.Верстюк. Махновщина].  

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). 1921 рік. 11.

                    10.04. Махно захоплює ст. Жеребець.
                    12.04. біля Мелітополя Махно з’єднується з кримським полком махновців, після чого видає наказ про новий збір повстанської армії для походу на допомогу полтавським повстанцям.
                    14 і 18.04.1921. махновський полк втратив третину свого складу. 18.04. під Бердянськом була розбита азовська бригада махновців, що змусило Махна відкласти похід на Полтавщину. 18.04. Щусь захопив Костянтинівград, але через кілька годин був вибитий з нього.
                     Спроби регламентувати каральну політику (щодо селянства) відбилися і на постанові РНК УСРР від 19.04. про урегулювання діяльності надзвичайних трійок. Як і раніше, на «трійки» покладалася «безпосередня розправа з бандитами», збе­рігалося право розстрілу, але вони могли створюватися лише в частинах, які брали участь у боротьбі з бандитиз­мом і лише на час виконання загоном оперативного завдання. У кожному окремому випадку створення «трійки» тепер санкціонувалося губернською особливою нарадою по бо­ротьбі з бандитизмом, на губернські наради покладався контроль за діяльністю «трійок». Постанова РНК УСРР відзначала, що ніяких інших органів, крім «трійок», з по­дібними правами ні місцевою владою, ні військовими ство­рювати не можна. Однак не варто переоцінювати нормо- творчість урядових документів, це були лише перші кроки до правового (??? дурдом Верстюка, законодавче) регулювання каральної політики. Вони НЕ ста­вили під сумнів необхідність інституту заложників чи про­ведення розстрілів, як і саму каральну політику, не гарантували від зловживання на місцях. Про приклади каральних методів, які застосовувалися при виконанні розвер­стки, можна згадати і про фантастичний проект голови Запорізького губвиконкому Пахомова «снести до основания» Дібрівський ліс, який був визнаний «постійним бандитським гніздом у районі Гуляйполя». В.Ф.Верстюк. 
                      Документы Информацион­ной сводки Донецкой губернской чрезвычайной ко­миссии (Донгубчека): «24 апреля 1921 г. Мариуполь­ский уезд. Остатки банды Куриленко и Белаша 20 апреля действовали в р-не Колонии в севере от Ново-Николаевской (Новоазовска)». Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                      21.04. в 8 часов утра в штаб 259-го стрелкового полка прискакал начальник летучего отряда, высланного накануне в район станции Гайчур. Был он ранен саблей в голову и поведал, что накануне вечером возле деревни Черемисово заметил колонну всадников. На вопрос, кто такие, получен ответ: «Мы буденновцы 31 полка, восстали и идем на присоединение к Маслакову». Летучий отряд вступил с колонной в бой, потерял 15 человек и вынужден был отступить. Командир отряда сообщил также, что в колонне было не менее 500 всадников «при невыясненном количестве пулеметов и большом обозе». Все одеты в красноармейские шлемы, имеют на груди красноармейские значки. Командир полка просил выяснить в штабе Первой конной, «действительно ли часть 31 полка повстала и пошла на соединение к Маслакову или это очередная уловка бандитов?» (Фонд 4-й армии Южного фронта,РГВА,Ф.182,оп.3,д.439,л.127). Но это были не буденновцы. Это был сам Махно. В.Я.Голованов. «Нестор Махно». 
                       [ Дані про дії махновських формувань у другій половині березня – першій половині травня 1921 р. є доволі суперечливими. Білаш повідомляє, що частина членів РРПУ(м) і штабу армії, включаючи Махна, самого Білаша, Петренка, очевидно Дерменжі, Клейна, Данилова, Серьогіна та ін., всього до 30 осіб, увесь цей час переховувались у німецьких колоніях і хуторах поблизу села Заливне на Верхній Терсі. Водночас у різних районах Лівобережжя, Приазов’я, Таврії, на Слобожанщині активно оперували бойові групи повстанців, дії яких з підпілля координував штаб армії. Деякі з цих територіальних загонів діяли виключно у певних районах, інші ж практикували метод рейдування.
                        Однак Білаш у своїх спогадах, подаючи доволі узагальнені дані про дії територіальних повстанських загонів, наводить декілька суперечливих фактів, які ускладнюють реконструкцію махновського руху кінця березня – середини травня 1921 р. Наприклад, він переконує, що сам Махно з 30 членами штабу і РРПУ(м) з 20 березня до 25 квітня перебував у підпіллі, таємно переміщуючись з однієї німецької колонії до іншої на кордоні Олександрівської та Катеринославської губерній. Причому Білаш натякає, що сам він увесь цей час перебував поруч з Махном. Але більшовицькі військово-оперативні документи свідчать дещо про інше. Зокрема про те, що Махно не пізніше 18 квітня особисто очолював окремий повстанський загін, який рейдував територією Гуляйпільського, Павлоградського, Новомосковського, Кобеляцького районів. За тими ж даними, Білаш принаймні з початку квітня перебував у загоні Куриленка, зоною діяльності якого до кінця квітня була територія, обмежена Бердянськом, Юзівкою, Таганрогом. Причому Білаш то перебуває у групі Куриленка, то очолює власний загін. Крім того, серед другорядних територіальних махновських отаманів Білаш називає якогось Громова, не зазначаючи району діяльності останнього, але більшовицькі інформатори повідомляли, що «Громов» – це псевдо самого Білаша.
                      Ще одна суперечність стосується Чернігівського рейду, здійсненого, як свідчить Білаш, спільно групами Кожина-Тарановського, Щуся і Куриленка наприкінці квітня у першій половині травня. У книзі екс-начальника штабу РПАУ(м), зокрема, говориться, що приблизно в середині квітня названі повстанські групи об'єдналися на кордоні Харківської і Полтавської губерній. 18 квітня вони пройшли Костянтиноград, пройшли повітами Харківщики на Сумщину і повернули на північний захід, у південні райони Чернігівщини. 28 квітня махновці розгромили Ніжинський загін …(кривавих) і зайняли село Дорогинку на південний схід від Ніжина. Після цього повстанці пішли у напрямку на Київ і 30 квітня захопили станцію Заворичі. Тут вони перехопили спеціальний потяг з українсько-російською радянською урядовою комісією по демаркації радянсько-польського державного кордону. Махновці розгромили цей потяг, вбивши трьох членів комісії. Від Заворичів повстанці попрямували на північний схід, імітуючи наступ на Ніжин, причому просувалися вони вздовж залізничної лінії Київ-Ніжин, фактично унеможливлюючи будь-який рух по цій лінії. 1 травня махновці атакували містечко Носівка. Через деякий час після цього махновські отамани повели своїх бійців на південь на з'єднання з групою Махна, що вже вийшов з підпілля.
                       Однак з більшовицьких документів випливає, що група Куриленка 30 квітня перебувала ще на території Донецької губернії, хоча поспішала на з'єднання із Щусем, який нібито також ще був на північно-західному кордоні цієї губернії. Отже, або Куриленко не брав участі у спільному поході Щуся і Кожина, або цей рейд треба датувати дещо іншим часом. Принаймні зрозуміло, що сам Білаш участі в Чернігівському рейді не брав, інакше, очевидно, він дав би більш детальну інформацію про нього.
                        Не зовсім також ясно, що впродовж другої половини березня – початку травня робив Забудько. Відомо, що штаб направив його разом із Щусем командувати окремою групою повстанців на території Гришинського, Павлоградського і Гуляйпільського районів. Причому Забудько призначався командиром групи, а Щусь лише начальником її штабу. У подальшому, як свідчать документи, цю групу очолював вже Щусь. Враховуючи, що після об'єднання у травні всіх основних повстанських груп Забудько став одним з провідних командирів відродженої РПАУ(м), важко припустити, що у березні – на початку травня він утратив свій авторитет, Є дані, згідно з якими штаб відкликав його з посади командира групи і направив у Гришинський район для формування нового повстанського загону. Можливо, таке переміщення зумовлювалося пораненням Забудька наприкінці березня у боях. Або ж спільна група Забудька-Щуся при відкликанні першого була розділена на два окремі підрозділи. Таким чином, у той час як загін Щуся здійснював Чернігівський рейд, формування Забудька залишалось у Гришинсько-Гуляйпільському районі, активно співпрацюючи з підпільним штабом. А може, саме Забудько під іменем Махна здійснив наприкінці квітня – на початку травня Полтавський рейд, імітуючи спробу пробитися до рейдуючих по Південній Чернігівщині Щуся і Кожина. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                       Залишений без уваги …(кривавих), Махно, як тільки підлі­кував рану, зразу ж у кінці квітня зібрав навколо себе де­кілька сотень повстанців. 26.04. його загін протягом 9 го­дин вів бій біля с. Бучок з Особливою кавбригадою і мав певний успіх, хоча й поніс втрати. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                        Документы Информацион­ной сводки Донгубчека: «28 апреля 1921 г. ...На борьбу с бандами Куриленко и Белаша из Юзовки выступил истреботряд в 146 штыков при 2 пулеметах. Отряду дана задача восста­новить Советскую власть в районе Бешево, Б.Коракуб, Н. Николаевке, Ольгинское, Ново-Троицкое и Александровске. Таганрогский уезд. Маневровый отряд 150 шты­ков, 100 сабель при 4 пулеметах вслед за бандой Куриленко и Белаша движется на Бешево. Для вос­препятствования переходу бандой ж-д Успеновка-Харцызское курсирует бронепоезд № 73. 10 остались добровольно из взятых 45 продармейцев в плен бан­дитами в с. Федоровка, 35 раздеты, отпущены. Для ликвидации банды из Мариуполя в Таганрог движет­ся 7 кавдивизия. Кулацкое население в подрайоне при занятии бандитами сел оказывает им всемерную под­держку... ». Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.  
                         Після короткотривалого захоплення Костянтинівграду загін Щуся вирушив до Чернігівської губернії на з’єднання з місцевим отаманом Галахом і загоном анархістів Марусі та Яценка. Для поповнення набоїв планувалося захопити Ніжин з його великими військовими складами.
                         28.04. Щусь підійшов до Ніжина, розбивши ніжинський ком-загін. Але заволодіти містом йому не вдалося. Група Щуся була пошарпана біля с. Степанівка.
                          28.04. біля Нехворо­щі відбувся новий бій (Махна) з тією ж (Особливою) кавбригадою, махновці втратили 150 убитими і пораненими і змушені були від­ступати на Царичанку. Начальник Полтавської губдільниці отримав наказ з штабу ХВО, «чого б те не коштувало, вчепитися у банду і знищити її». В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                          До загону Махна приєдналася частина будьонівців із повсталого в Гуляйпольській волости 40-го кавполку. В кінці квітня махновці вели бої з особливою кавбригадою в р-оні Павлограда біля сіл Великі Бучки, Нехвощі, Попасне. 29.04. Фрунзе наказує притиснути армію Махна до Дніпра і знищити її силами 4-ї кавдивізії та Заволзької кавбригади, в жодному разі не допустити махновців до Полтави (Але накази не були виконані, – В.Ф.Верстюк.).
                         Відтіснивши частини …(кривавих), махновці пробиваються до міста Кобиляки на Полтавщині, де діяв отаман Шевченко, який проголосив себе головним отаманом Полтавщини. Отаман Левченко запропонував Махнові об’єднатися силами українських повстанців, створивши «Всеукраїнський ревком». На 1 травня він намітив всеукраїнське повстання. Однак через арешти керівництва повстанням ця акція була зірвана.
                                Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                          Документы Информацион­ной сводки Донгубчека: «2 мая 1921 г. Гришинский уезд. Банда Курилен- ка-Белаша 29/IV-21 г. из Калиновки перешла на Казеннторское, в ночь на 30/IV – Золотой Колодец. Гарнизон Гришино приведен в боевую готовность. Банда в 200 сабель, 6 пулеметов, технически хорошо вооружена и разъезжает под красным флагом». Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                         [ У квітні 1921 р. комнезами були оголошені ВУЦВК «організаціями державного значення», які наділялися ши­рокими повноваженнями, включаючи контроль за всіма сферами сільського життя, право на конфіскацію, викори­стання зброї, переселення куркулів у хати бідноти і навпаки. За КНС зберігалося від 10 до 25 % зібраного у селі хліба, окрім того, вони отримували цілий ряд пільг за ра­хунок своїх більш заможних односельців. Таким чином, у селі створювалася досить агресивна соціальна група (УТРИМАНЦІВ), яка звикала жити не за рахунок виробництва і праці, а за рахунок перерозподілу продукції, землі, реманенту заможної частини, «експропріація куркуля» стала її головним за­собом до існування. У 1921 р. така діяльність КНС цілком влаштовувала партійні і радянській органи, які надавали комнезамам всілякої підтримки і активно використовували їх як провідників своєї політики. Зрозуміла і ненависть повстанців до незаможних, члени КНС чи не найчастіше ставали жертвами повстанських розправ. З свого боку, незаможні з кінця 1920 р. брали активну участь у бороть­бі з повстанством, ними було створено декілька сотзаго­нів самооборони, а також спеціальні кіннотні загони.
                       В квітні, коли тиск на село послабився, кількість зібраного для …(Московщини) хліба впала до 132 тис. пудів. В.Ф.Верстюк. Махновщина].  

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). 1921 рік. 13.

ТРАВЕНЬ 1921.

                      01.05. махновці спробували захопити містечко Носівку, але були вибиті частинами Владимирської дивізії.
                      [ Документы Информацион­ной сводки Донгубчека: «4 мая 1921 г. Бахмутский уезд. Банда Курилен­ ко-Белаша в ночь на 2/V продолжала оставаться в р-не Грузская (45 верст восточ. Бахмута).
                       5 мая 1921 г. Юзовский уезд. При прохождении банды Белаша-Куриленко на ст. Очеретино банда шла под знаменем: «Мы власть не устанавливаем, пусть народ ее установит». Бандой командует якобы белогвардеец поручик Роговский, состоит из молодежи 20-25 лет, отрицает принадлежность к махновцам».
                      7 мая 1921 г. Гришинский уезд. Банда Белаша-Ку­риленко в 23 часа 2 мая в р-не Александровки-Варваровки имела бой с Барвенковским маневротрядом, после чего бежала на Беспаловку, оставив красное знамя с надписью: "Голодная Украинская Трудовая армия". Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева ].
                       05.05. Махно оголосив новий загальний збір повстанської армії. До Коноградського повіту зійшлися загони Кожі, Куриленка, Каленика. Армія збільшилася до 5 тис. чол. при 8 гарматах та 200 кулеметах. Але цього було недостатньо для взяття Полтави або Харкова. Покружлявши на початку травня біля Миргороду, Полтави, Кременчука, Махно вирішив повернутися на Запоріжжя.
                       [ 06.05. Фрунзе видає новий наказ «Про остаточну ліквідацію банд Махна та Щуся». Визнавши, що, незважаючи на значну витрату сил, бажаних результатів не досягну­то, Фрунзе приходить до висновку: необхідно міняти при­йоми боротьби на такі, які б «найбільше відповідали характеру противника і умовам бойової роботи», а тому наказує приступити до створення трьох летючих винищуваль­них загонів, керуючись при цьому такими вимогами:
                        «1. У складі загону мати до полку кінноти (не менш як 500 кіннотників) з кінним артвзводом і достатнім числом кулеметів (легкого типу), загону надати роту стрільців на возах, яка відповідає всім вимогам пішої розвідувальної команди. 2. Широко забезпечити загони необхідною технікою лег­кого зв’язку. 3. Широко використати для складу загонів доброволь­ців, які цілком відповідають вимогам чесного, відважного, ініціативного бійця, звичного до партизанської роботи. На підбір всього складу загону – і добровольців, і по призначенню – звернути особливу увагу. Безумовно, необхідне найширше комплектування загонів комуністами, які мо­жуть внести ідейний характер у відповідальну роботу летючих загонів. 4. Начальників загонів призначати по можливості з чис­ла добровольців, старих, досвідчених партизан, відданих справі, які зберегли порив і енергію.... 5. Укласти угоду з відповідними особливими відділами про призначення до складу летюче-винищувальних заго­нів своїх представників. 6. Летючим винищувальним загонам керуватися попе­редніми моїми вказівками та інструкціями «маневреним летючим загонам». Завдання загону вважати закінченим тільки з повним знищенням банди, проти якої він спрямо­ваний...».
                       Отже, у боротьбі з Махном починають використовува­ тися спеціальні відбірні військові частини, до складу яких з метою зміцнення їх ідейно-політичної стійкості було влито понад 1 тис. комуністів.
                        07.05.1921. Політ­бюро ЦК РКП (б) знову вказало ЦК КП(б)У на необхід­ність дотримуватися норми постачання, у відповідь на що уряд республіки оголосив черговий продовольчий місяць. На яких засадах він проводився, можна зрозуміти з теле­грами Раковського, розісланої в усі губернії України. В ній говорилося, що за дорученням (московського окупанта) ЦК РКП(б) постачання продовольством (московського окупанта) Москви і Петрограда стає БОЙОВИМ завданням КП(б)У. Для цього пропонувалося створити щоденно діючу нараду, до складу якої повинні були увійти голова губвиконкому, секретар губпарткому, голови опродкомгубу та губчека, а також старший військовий начальник на те­риторії губернії. «П’ятірці» надавалися широкі повнова­ження у використанні партійного та радянського апарату для продроботи і покладалося завдання «всіма засобам и сприяти: 1) прискоренню (збору) продрозверстки; 2) при­ скоренню товарообмінних операцій; 3) прискоренню вантаження (продовольства)». Знову цифра вивезеного на пів­ніч хліба пішла вгору. Травень дав 522 тис. пудів, а чер­вень – 728 тис., загалом за вісім місяців 1921 р. до …(Московщини) було відправлено 3,9 млн. пудів хліба.
                        У травні 1921 р. відбувся судо­вий процес над керівниками Української партії соціалістів-революціонерів, він мав явно показовий характер і, здається, ВІДКРИВАВ цілу серію судових політичних шоу, які продовжувалися вподовж 20-30-х pp.. і набрали свого апогея у 1935-1938 pp.. Поряд з цими масштабними процесами проводилася велика кількість дрібних процесів на місцях. Вони розглядалися як «одна з найбільш популяр­них і доступних форм і методів агітпропаганди». Спеці­альна інструкція ЦК КП(б)У пропонувала предметом су­дової справи робити помітні соціально-політичні події, влаштовувати суди над бандитизмом, Петлюрою, Махном, кронштадтськими заколотникам и і т.д..
                        Інструкція вимагала ретельної підготовки процесу, яка б включала підбір складу суду, в якості захисника, обвинувача та свідків ре­комендувалося виділяти «добре підготовлених товаришів», бажаним було залучати до участі безпартійних робітників, які користувалися авторитетом у масах. Протоколи до­питів свідків і обвинувачуваних, які брали участь у про­цесі, повинні були складатися попередньо, як і обвину­ вальний акт. Причому останній, говорилося в інструкції, «повинен опиратися на фактичний матеріал і дані свідків, іноді на зізнання обвинувачуваного» (зізнався, і тим виніс собі смертний вирок). Визнавалося за ба­жане підготувати речові докази у вигляді прокламацій, закликів, які випускали вороги Рад-влади. Інструкція вимагала при проведенні процесу дотриму­ватися всіх процесуальних норм. Звичайно, йшлося лише про формальний, ЗОВНІШНІЙ бік справи, що ж стосується його внутрішнього змісту, то він, як і результат процесу, був наперед визначений.
                        Ось як згадана інструкція перед­бачала проведення процесу над групою махновців: «З від­криттям суду голова оголошує про розгляд такої-то спра­ви, наприклад: слухається справа шести учасників (перераховуються імена та прізвища) банди Махна, після корот­кого допиту звинувачуваних оголосити обвинувальний акт. У обвинувальному акті повинно бути вказано, що обвину­вачувані є учасниками банди Махна, що у них знайдено відозви, надруковані від імені батька Махна, що свідчен­нями свідків цілком установлено, що обвинувачувані бра­ли участь у систематичних грабунках і крадіжках у сіль­ського населення. Троє чи четверо із обвинувачуваних на­лежать до куркульського елемента по своєму соціальному становищ у і були завжди гнобителями селянської бід­ноти. У одного із обвинувачуваних знайдено шифрований документ, з якого видно, що батько Махно отримував інструкції від закордонних контрреволюціонерів і що йому доручено грабувати і знищувати радянські (окуповані) міста та села.
                        Після допиту обвинувачуваних повинні бути допитані свідки та потерпілі. Свідки повинні показати, що вони особисто бачили обвинувачуваних при нападі банди Мах­на на село, що обвинувачувані брали участь у пограбуван­ні бідних селян, забираючи у них останнього воза та коня. Потерпілий показує, що за непокору махновцям і за те, що він доніс Рад-владі, його будинок спалили і все забрали. Свідки захисту показують, що деякі із обвинува­чуваних були мирними, добрими жителями, що їх загіту­вав піп, який зник з села, що син попа і син поміщика, колишні денікінські офіцери, агітували в селі і погрозами змусили деяких із селян приєднатися до ватаги Махна.
                        Після допиту свідків захисту і обвинувачення суд ого­лошує цілий ряд документів, з документів оголошується відозви махновців і накази селянам, а також розшифрований документ про зв’язок Махна з закордонними контрре­волюціонерами.
                         Обвинувач процесу говорить про соціально-політичний бік справи, про зло, якого завдає Рад-владі і се­лянській бідноті бандитизм, указує на зв’язок бандитів із закордонною контрреволюцією, з’ясовує фактичну вину всіх обвинувачуваних і ступінь їх участі добровільної чи підневільної у бандах Махна. Залежно від серйозності і доведеності обвинувачення вимагає відповідного пока­рання.
                        Захисник з’ясовує обставини, які полегшують вину об­винувачуваних, показує, що обвинувачувані по своїй несві­домості були загітовані петлюрівськими і денікінськими офіцерами, що двоє з обвинувачуваних по класовому ста­новищу належать до селянської бідноти, що обвинувачу­вані у даний момент каються, що Рад-влада оголо­сила амністію для бандитів, що здалися добровільно, і то­му вимагає поблажливого і милосердного відношення з боку суду до обвинувачуваних.
                        Після дебатів сторін надається останнє слово обвину­вачуваним, які можуть чистосердечно покаятися, визна­ти свою провину перед трудовими масами Радянської Республіки. Суд йде на нараду і виносить відповідний вирок».
                        Наведений документ нам здається зразком політичного цинізму, в чер­говий раз застосованого як у відношенні махновщини, так і тих, на кого подібний фарс був розрахований. В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                        10.05. загін Щуся залишив Чернігівську губернію та попрямував на південь, щоб з’єднатися з армією Махна. Загін Кожі (300 шабель) здійснив рейд за маршрутом, схожим з маршрутом Щуся: Полтавська-Чернігівська губернії.
                        На Запоріжжі Махна чекали ретельно підготовлені …(кривавими) пастки. Біля Великої Михайлівки махновці наскочили на 9-ту кавдивізію. Махно знову розпустив свою армію та з особливим полком (500 чол.) вирушив на Великий Токмак. Щусь (500 чол.) пішов на Гришине, Ф.Кожа (500 чол.) – на Павлоград, Куриленко (500 чол.) – до Бердянську.
                         [ Поки загони Щуся, Кожина і, можливо, якась частина Азовської групи Куриленка здійснювали Чернігівський рейд, підпільний штаб армії розробив план подальших дій, згідно з яким Колесник (Колесніченко) мав передати свій загін Сировацькому і вирушити на Кавказ для зв'язку із Маслаковим і Бровою; Пархоменко продовжував боротьбу в лісах Вороніжчини; кавполк Общего (Спільного), загони Забудька та Глазунова 10 травня мали прибути в район Заливного і об'єднатися з групою Петренка і штабом; 13 травня об'єднані загони Петренка, Глазунова, Общего і Забудька вирушали у Кобеляцький повіт на з'єднання із загонами Кожина, Щуся і Куриленка; це об'єднання мало відбутися 25 травня.
                        Слід сказати, що план штабу в цілому було виконано, але життя внесло деякі непередбачувані корективи. Пархоменко, Колесник і Сировацький свої завдання виконали. Кавполк Общего по дорозі на Гуляйпільщину наштовхнувся неподалік Барвінкового на заслін червоних і майже повністю був знищений. Сам Общий загинув, а рештки його полку (50 шабель, 10 кулеметів) на чолі з Херсонським 13 травня прибули у пункт призначення і об'єднались із загоном Петренка. Не зміг вивести із Теплинського лісу свій загін Савонов, розбитий напередодні. Глазунов під час рейду був оточений у Тимошівці, де колись була розбита Кримська група махновців, і також зазнав поразки. Йому вдалося вирватися на чолі всього 30 вершників з 5 кулеметами, з якими 10 травня він прибув під Заливне. Рештки загонів Херсонського і Глазунова, поповнивши місцевими повстанцями, об'єднали в одну групу, що нараховувала 150 бійців і 20 кулеметів. Всього група Махна в той час нараховувала 300 шабель.
                      13 травня під Заливним відбувся бій з полком …(кривавих) гусарів, під час якого махновці полонили близько 200 ворожих бійців, а решту відігнали на Олександрівськ. Окрилений перемогою, Махно вирішив поповнити загін і з цією метою вирушив на Новоспасівку. Тут з'ясувалося, що залишені в селі для лікування Вдовиченко і Матросенко були зненацька захоплені винищувальним загоном ренегата Зверева і вчинили збройний опір. Під час бою Матросенко застрелився, а важкопоранений Вдовиченко був узятий у полон і перевезений до Олександрівська, Махновці вирішили йти на губернський центр і спробувати звільнити колишнього командира Азовської групи. Незважаючи на серію перемог на підступах до Олександрівська, повстанці розуміли, що повне військ місто вони не візьмуть. Тому, не доходячи до нього, Махно різко повернув на північ, вирішивши йти на з'єднання з військом Кожина-Щуся-Куриленка, яке поверталося з Чернігівщини. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                        16.05. Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом при РНК УСРР, роз­глянувши хід боротьби проти загону Щуся, визнала її незадовільною і рекомендувала військовому командуванню передати до суду Реввійськтрибуналу «всіх винних у без­ діяльності». В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                         [ Обходячи Синельникове з північного заходу, махновці громили по дорозі дрібні підрозділи …(кривавих). 17 травня в селі Олександрівка група Махна об'єдналась із загоном Забудька. Об'єднане формування нараховувало до 700 шабель, 65 кулеметів і 4 гармати. У ніч на 18 травня воно, просуваючись з півночі на південь, перетнуло залізничну лінію Синельникове-Чаплине поблизу Письменної і зайняло Григорівку.
                         У цю ж ніч з Катеринослава на Кавказ по цій же залізниці потягом переїздили частини 1-ї кінної армії на чолі з Будьонним. Майбутній …(кривавий) маршал дізнався про перебування повстанців у Григорівці і вирішив їх атакувати, Три кавполки (до 1200 шабель) і 12 панцерників повели наступ на позиції махновців. Махно рішуче контратакував і особисто спостерігав, як Будьонний, кинувши своїх бійців, утікав з поля бою на легковому авто. Махновці розпорошили ворожу кінноту, захопили два панцерники й легкове авто, які спалили, але бомбардування з літака не дозволило їм розвинути успіх. Повстанці відійшли на південь, до Новомиколаївки, де полонили цілий полк піхоти і захопили ще один панцерник, після чого перейшли до Великомихайлівки. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                         18.05. біля сіл Стремяне та Нова Григоріївка махновці були оточені 19-ю кавдивізією та армійськими панцерниками. На них з літаків кидали бомби. Та махновці блискуче вийшли зі скрутного становища, розгромивши три кавполки дивізії (1 200 шабель) і стрілецький полк (800 штиків). До загону Махна приєднався загін Щуся, після чого Махно оточує …(кривавих) на ст. Пологи.
                         19.05. група Махна вирушила через ст. Демурине на північ і наступного дня (20.05.) була вже в Миколаївці на Самарі, де до неї приєднались 200 бійців Камінюка. Перетинаючи залізничну лінію, повстанці пошкодили станції Демурине і Просяна. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                         20.05. Махно знов оголосив про збір всіх колишніх махновців до повстанської армії через 5 діб (місце збору – ліс на березі р. Самари). Прибули загони: Куриленка (150 чол.), Кожі (300 чол.), Білаша (200 чол.), Забудька (120 чол.), Золотарьова (80 чол.), Савонова (100 чол.), Брови (200 чол.), Каменюка (200 чол.), Марусі, Матвієнка, Петренка (разом 300 чол.). загони Спільного та Глазунова були розбиті …(кривавими) по дорозі до Махна. Також було розгромлено загін Удовиченка, а він поранений потрапив до полону. Усього об’єднана махновська армія нараховувала 2,5 тис. багнетів, 3 тис. шабель при 300 кулеметах, 12 гарматах. У наказі махновської армії говорилося про необхідність почати спільний похід проти більшовиків (соціальних минулих братів-союзників), захопити Харків і розігнати український радянський уряд. (А.В.Белаш, В.Ф.Белаш. Дороги Нестора Махно,К: РВИ,Проза,1993,с.500,-570с. ).
                         На раді командирів махновської армії було обрано нове командування: начштабу – Тарановський, члени штабу – Домашенко, Павлинов, начоперчастини – Петренко, заступники Махна – Щусь і Куриленко. Було створено дві мобільні кінні групи. Першою командували Щусь і Забудько, друга мала об’єднане командування у складі Куриленка, Кожі та Шевченка. Було розроблено спільний план рейдів, який мав повторити рейди літа 1920 р.. 3 тис. махновців вирушили на Полтавщину, загони Брови, Матвієнка, Петраша залишилися в базових р-онах Катеринославщини. Білаш із загоном пішов у р-он Новоспасівки готувати нове повстання.
                         Документы Информацион­ной сводки Донгубчека: «21 мая 1921 г. Гришинский уезд. В селе Новопавловка (35 верст юго-запад. Гришино), Никоновке и Муравское находятся два близких друга батьки Мах­но: Чернокнижник – председатель, учитель Гуляйполя и Подкочайдо – оба видные работники Махно. Цель того и другого в указанных селах организовать повстанческие отряды и по их приказу в Новопавловку стекаются бандиты. Меры по ликвидации УЧК приняты. По имеющимся сведениям к банде Кури­ленко-Белаша присоединились Щусь и Фома Ко­жин...». Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                         21.05. Фрунзе у своєму наказі констатував між іншим: «…бандою Махна на ст. Стульневе спалено ешелон з аеропланами та іншими вантажами…».
                         [ Тільки протягом 23.05. відбулося дев’ять боїв і сутичок із ворожими заслонами і переслідувачами.
                         24.05. махновці перетнули залізничну лінію Лозова-Мерефа поблизу ст. Краснопавлівка.
                         25.05. махновці перетнули з/лінію Лозова-Костянтиноград через ст. Кузьмичівка, спаливши останню. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                         В кінці травня Махно кинув останній виклик Рад-владі та її армії. 25.05. біля с. Перещепине Костянтиноградського повіту відбулося об’єднання загонів Махна, Куриленка і Кожина. Махно згадував пізніше, що в один кулак було зібрано понад 2 000 кіннотників і декілька полків піхоти. Білаш загальну кількість відновле­ної армії обчислював у 2 000 шабель і 3 000 піхотинців, на озброєнні яких виявилося 300 кулеметів і 12 гармат. За даними …(кривавого) командування, загальна кількість об’єднаної армії Махна не перевищувала 2-3 тис. повстанців. Наказ № 1, підписаний Махном, говорив про відновлення армії, командуючим якої призначався Махно, його заступни­ками – Куриленко, Петренко, Щусь і Тарановський, останній виконував обов’язки начштабу армії. Плани у штабу виявилися наполеонівськими. Махно зга­дував: «Вирішено було піти на Харків і розігнати земних владик із партії комуністів-більшовиків. Але останні не спали». В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                         [ Все это, конечно, ерунда. Махно выдумал эту «охоту на вождей» уже в Париже, в порядке, так сказать, моральной компенсации. Историки же, которые пишут об «авантюристическом наступлении на Харьков», просто, очевидно, не составили себе труда взять карту и посмотреть, где в действительности оперировал Махно и что он делал. Для того чтобы перебить большевистских вождей, не нужно было брать Харьков и уж тем более не нужно громить сахарные заводы под Полтавой, чтобы добыть сахар – валюту 1921 года. Для этого достаточно было бы заслать в город группу боевиков и совершить один или несколько террористических актов. Техника этого дела была анархистам великолепно известна.
                         Махновщина 1921 г. была формой проявления очень разноречивых чувств, которые владели громадными массами людей в конце длительной, опустошительной, жестокой, братоубийственной войны. Это была форма отчаяния. Опустошенности. Злобы за перенесенные оскорбления и унижения. Желания отомстить – за убитых товарищей, за предательство. За «вне закона». За то, что люди (реги-аналы, лугандоны, «раби, підніжки, грязь Москви»), целиком отдавшиеся борьбе за народное (?) дело, не только не были приглашены разделить с большевиками (московськими окупантами, рабовласниками) радость победы (над собою), не только отстранялись от обустройства нового мира, но и прямо назывались разбойниками, подлежащими истреблению, как бешеные псы. За дьявольскую большевистскую гордыню, за то, что голос твой не слушают, потому что не хотят считать за человека, слушать не хотят. Но если так, то, может быть, выстрел из обреза будет подоходчивей слов?
                         Махновщина 1921 г., как антоновщина, как григорьевщина когда-то, – это чистая эмоция, никакой политической программы у нее НЕТ. И цели нет. Даже с экономической точки зрения она нецелесообразна: продналог был обдираловкой, и взымали его, особенно в 1921 г., как и продразверстку, при помощи войск, но все равно, холодно рассуждая, воевать за такое дело, жизнь свою класть – слишком расточительно. И партизанскую армию кормить расточительно. Нерационально. Но махновщина 1921 г. совершенно иррациональна. И не потому крестьяне шли в отряды Махно, что были кулаками, и не для того он был им нужен, чтобы защитить добришко, а потому, что эмоции реактивны, потому что за большой войной всегда тянется длинный хвост отчаявшихся, озлобленных, все потерявших и на все готовых людей, которым не осталось уже места в жизни.
                         Конечно, Махно был обречен. Он все еще блуждал где-то в 1918-1919 гг.., а настал уже 1921-й. Революция победила. Победители вовсю пользовались ее плодами. Осваивались на новых должностях, примеривали новые френчи, после боевой походной жизни заводили обстановочку и обзаводились семьями. Придумывали новые дерзкие проекты. Возрождались, по мере надобности, искусства. Вплотную подступало кипучее, сумбурное, шальное время нэпа – время совершенно неожиданных творческих и научных обнаружений, время рынка и эфемерной роскоши бытия…. А Махно все бандитствовал….
                         Шальная пуля – дура, куда летит – не знает, бьет совсем не в того, кому предназначена была, и хоть силы в ней мало, и кувыркается на излете – может убить. Махно весной 21-го – как эта шальная пуля. Кругом они, шальные последние пули агонизирующей войны. Шальная пуля настигла Махно и чуть не прикончила, когда он переправлялся через Ингул.
                         Перед началом рейда под Полтаву Махно издал приказ № 1 по Революционно-повстанческой армии Украины, тем самым давая понять, что трехлетняя партизанская война на Украине не закончена – есть армия, есть штаб, война продолжается. Приказом в частях вводилась железная дисциплина. Самовольные реквизиции у населения запрещались под угрозой расстрела. Запрещался выезд рядовых повстанцев из строя без ведома командира, все бойцы должны были носить при себе оружие, не расставаясь с ним. Расправы над пленными запрещались, их следовало доставлять в штаб.
                          Он все еще верил в свою Революцию. Он думал, что люди поддержат его и вновь, как в 1918-м, ударят в штыки за землю и волю. Но он ошибся. Люди устали. Люди больше не могли и не хотели воевать. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                          [ 26-30.05.1921. формування Махна оперувало в зоні дії повстанців Іванюка. 29.05. військо досягло села Богачка (очевидно, сучасна Багата Чернещина у басейні Орелі). Активно діяла махновська розвідка, яка доповідала, що на підході групи Кожина (йшов з Новомосковщини), Щуся (наближався з Павлоградщини), «Синів ображених батьків» (пробивалися з Юзівського району), Куриленка, можливо, якісь дрібні повстанські загони. В очікуванні їхнього прибуття штаб і РРПУ(м) провели 29.05. у Богачці нараду, на якій було реорганізовано РПАУ(м). Командармом залишався Махно, його заступниками вибрали Куриленка, Щуся, Петренка і Тарановського. Останнього призначили також начальником штабу армії. Членом штабу став Данилов. Ад'ютантом командарма з оперативної роботи – Петренко. Начальником зв'язку було призначено Серьогіна, комендантом штабу – Домашенка. Армія розділялася на дві кавгрупи і окремий кулеметний полк. 1-ю кавгрупою, яка складалась із загонів Петренка, Забудька і Щуся, командували відповідно Забудько (комгрупи), Щусь (начштабу) і Карпинський (помічник комгрупи). На чолі 2-ї кавгрупи, в яку вливалися загони Куриленка і Кожина, були Куриленко (командир), Дерменжі (начштабу) і Бушкін (помічник комгрупи). Командиром кулеметного полку став кубанець Шевченко. Армійську контррозвідку очолили Огарков та його помічник Тарасенко.
                         30.05. відбулося остаточне об'єднання основних махновських загонів у Перещепиному. Тепер РПАУ(м) нараховувала бл. 2 тис. шабель, 3 тис. багнетів, до 300 кулеметів і 12 гармат. Махновці негайно вирушили на Полтавщину, обходячи Полтаву з півдня.
                          Червоні, дізнавшись про активізацію РПАУ(м), явно запанікували. Рада народних комісарів УСРР цими днями терміново виділила 25 млн. карбованців на створення і забезпечення загонів по боротьбі з бандитизмом. На Полтавщину негайно переводилася значна кількість урядових військ і бронепотягів. Боротьбу з махновцями особисто очолили командуючий військами України і Криму Фрунзе і командуючий військами Харківського військового округу Ейдеман. Окремими винищувальними загонами …(кривавих) на полтавському театрі бойових дій командували Зоммер, Бубенець, Ульянов. Деякий час тут перебував Троцький. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                         31.05. махновці захопили містечко Решетилівку за 7-м верст від Полтави. Але від плану йти на Полтаву Махно відмовився, бо в місті знаходилося до 12 тис. …(криваво)армійців.
                                Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). 1921 рік. 15.

ЧЕРВЕНЬ 1921.

                         [ 01.06. махновцы заняли Малую Багачку неподалеку от Миргорода. Разведка 7-й стрелковой дивизии донесла, что в отряде 500 сабель, 300 человек пехоты при 15 пулеметах. Мгновенно миргородский гарнизон был приведен в боевую готовность, в Миргород переброшены два отряда общей численностью в 600 человек и выставлены на позицию два боеспособных орудия….
                         02.06. махновцы заняли станцию Гоголево, отцепили от состава паровоз и, по старому партизанскому обычаю, пустили его на (бронелетучку) «Красного оборонца», который портил им кровь, курсируя по железной дороге. Но крушения не произошло: паровоз разбился о буферную платформу бронепоезда, нагруженную, вероятно, гравием или песком. Вечером два батальона 488-го полка настигают банду и ведут с ней упрямый, вязкий бой…. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                         [ Влітку 1921 р. боротьба з Махном вступила в свою завершальну фазу. Їй передувало ретельне вивчення такти­ки партизанської боротьби, яку Махно, за визначенням …(кровавого) командування, довів до досконалості. Потрібні були тривалий час і досвід, щоб вивчити не лише зовнішні її прояви, але й зрозуміти основи, на яких вона буду­валася. Фрунзе на Ейдеман починають розуміти, що дії Махна тільки на перший погляд виглядають хаотични­ми, позбавленими логіки. Аналіз маршрутів махновських рейдів виявив цікаву тенденцію тяготіння повстанців до одних і тих же районів і навіть окремих сіл. «Якими б безладними не здавалися маршрути Махна, нанесені за певний строк на карті, вони неминуче перехрещувалися у цілому ряді пунктів, – згадував пізніше Ейдеман. – Які б зигзаги не робив Махно, на його шляху завжди виявляли­ся станції, куди він завертав з якоюсь вражаючою законо­мірністю. Це привело нас до висновку, що з цими пункта­ми, як видно, особливо пов’язані існування та діяльність банд Махна, напрям його окремих рейдів. Агентурна роз­відка згодом повністю підтвердила наші передбачення. У Махна виявився свій тил, непогано влаштований, відрив від якого неминуче повинен був поставити його у тяжкі умови. Характерно, що у нього існували навіть свого роду етапні частини. Якщо Махно під час своїх рейдів часто завертав до Ізюмського та Костянтиноградського районів, завертав якби з видимою закономірністю, то це далеко не випадково. У першому з них постійно діяв, ховаючись у Ізюмських лісах, Савонов, його вербувальник і охоронець польових магазинів, у другому – Іванюк, що діяв та­ким же чином». Ейдеман зізнається, що до цієї простої істини вдалося дійти лише ціною важких уроків, невдач і поразок. Але врешті-решт вона дала ключ до оволодіння успішною тактикою боротьби з махновцями. «Достатньо виявилося встановити основні опорні пункти цього своєрідного партизанського тилу, – продовжує Ейде­ман, – щоб боротьба з метким Махном від хаосу і безсис­темності перейшла у новий і разом з тим переможний етап систематичних і послідовно продовжуваних операцій проти Махна».
                         До чого ж звелась ця боротьба? По-перше, Фрунзе остаточно відмовився від керівництва військами, задіяними у боротьбі з Махном, через центральні і проміжні штаби, натомість був створений спеціальний польовий штаб, який знаходився безпосередньо у військах, що пересліду­вали махновців. Роботою штабу керував Ейдеман. Вій­ськам ставилося завдання постійно переслідувати Махна, з цією метою влітку 1921 р. активно використовувалися автобронечастини. Переслідування, як і раніше, поєдну­валося з організацією зустрічних заслонів, але вони ви­ставлялися не навмання, а на підставі аналізу попередніх маршрутів пересування Махна в даному районі. По-друге, в місцях, які можна було розглядати як опорні тилові ба­зи Махна, розташовувалися сильні гарнізони, яким стави­лося завдання, з одного боку, не допускати махновців в район, а з іншого – провадити серед населення роз’яснювальну, агітаційно-пропагандистську роботу, зміцнювати партійні, комсомольські та рад-органи. Про один з прикладів такої роботи 02.06. повідомила газета «Ком­мунист», орган ЦК КП(б)У. Вона писала, що рішенням Олександрівського губкому КСМУ було перекинуто з Мелітополя до Гуляйполя групу комсомольських працівни­ків, у селі Гуляйполі організувався союз молоді, до якого входило 130 чоловік. Союз, зазначалося в газеті, вів посилену боротьбу з бандитизмом. Особливий розмах літом набрав рух по створенню кавалерійських маневрових загонів членами КНС.
                         В пропаганді і агітації переважала тема нової еконо­мічної політики. Розверстка пояснювалася як надзвичай­ний захід, до якого Радянську владу змусила громадян­ська війна (між кровавими та білими московськими окупантами на окупованій Україні). З нею (розкладкою) остаточно покінчено. В.Ф.Верстюк].
                         При підготовці плану полтавської компанії Р.Ейдеман вирахував попередні рейди махновців на Полтавщину, передбачивши серію зустрічних ударів. З метою позбавлення махновців однієї з основних переваг – маневреності та швидкості було вирішено відганяти коней з р-онів, якими йтимуть махновці, а також знімати телефонні апарати, щоб запобігти прослуховуванню …(кривавих) наказів махновцями. Для розвідки та визначення напрямку рейдів повстанців і з метою бомбардування їхніх маршових колон було вирішено застосувати авіацію.
02.06. махновці захопили Зіньків, де до них приєдналися загони місцевих повстанців. (П.Сергеев. Полтавская операция против Махно. Война и революция,М,1927,№9,с.122-134).
                          Продрозкладка, яка почалася в Україні у травні, викликала новий підйом повстання, що повністю ЗІРВАЛО план (забаганки московських окупантів) продрозкладки на Лівобережній Україні. Повстання охопило волости навколо Гуляйполя: Жеребківську, Павлівську, Берестовську, Разівську, Новоспасівську та ще 50 волостей поблизу Мелітополя, Маріуполя, Павлограду, Костянтинівграду, Олександрівська.
                          [ Вспомним, что в 1921 г. начался голод. Информационные сводки Донгубчека:
                          «7 июня 1921 г. Юзовский уезд. Настроение рабочих и крестьян из-за отсутствия продовольствия и дождей плохое. В Рутченковском кусте на шахтах 30 и 31 в течение 16 часов бастовало 300 человек. На Григорьевском руднике бастуют камеронщики и кочегары. Шахта не работает с 3 июня. Забастовали шахта № 13 и 15 Новороссийского куста, здесь же забастовали шахты № 16, 19, 21. Приняты меры к аресту подстрекателей».
                         8 июля Бахмутский уезд. В Константиновском районе замечается недовольство среди рабочих на почве плохого снабжения продовольствием. За июнь месяц хлеба рабочим еще не выдавали. Были случаи, когда рабочие у станков падали в обморок….
                         15 июня Дебальцевский уезд. Все рудники Криндычевского района стоят. Запасов продовольствия нет. Хлеб выдается рабочим, занятым на откачке воды. В Чистяковском районе из 40 рудников работа производится только на 4-х, на остальных работают кочегары и водоливы». Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева].
                         07-16 липня (? червня) відбувся перший етап полтавської операції. Махно рейдував між Полтавою, Гадячем, Миргородом і Зіньковом, намагаючись підняти селян на боротьбу із (будь-якою) владою. За 10 діб махновці витримали 8 боїв і вирвалися з 4-х оточень, улаштованих …(кривавими) біля сіл Рубаївка, Веприк, Решетилівка, Колонтаєвка. Махно вирішує повернутися до Гуляйпільської волости. 16.06. махновці, відходячи на південь, були знову оточені під час переправи через Ворсклу. Повстанська армія розпорошувалася й ховалася в лісах, а за тим об’єднувалася й громила винищувальні загони ревтрибуналу та частини Владимирської дивізії. Махновці були втомлені постійними пересуваннями та боями, бл. половини армії Махна загинуло на Полтавщині. (П.Сергеев. Полтавская операция против Махно. Война и революция,1921,№9,с.122-134).  
                         10.06. состоялся суд над тремя махновцами, захваченными в плен в деревне Медвежье. Председателем трибунала был сам Р.П.Эйдеман, зам.командующего войсками Украины, имевший задание непосредственно возглавить операции по ликвидации махновщины. «Из предварительного опроса пленных никаких сведений от них о банде добиться не удалось», – сообщали из штаба 7-й дивизии. (Фонд 4-й армии Южного фронта,РГВА,Ф.182,оп.2,д.185,л.52). Нераскаявшихся бандитов приговорили к расстрелу, и приговор привели в исполнение. Эйдеман был тоже романтик войны, а потому не терпел сантиментов. Окаянные упорствовали в своем окаянстве, но вызвать движение в народе уже не могли. Махно пришел к крестьянам звать в бой за волю, а те не откликнулись. Они не отнеслись враждебно к нему, но, кажется, не выявили и сочувствия. Только старые, закоренелые в ожесточении партизаны с подходом Махно оживились. В.Я.Голованов. «Нестор Махно». 
                        10.06.1921. постійна нарада по бо­ротьбі з бандитизмом прийняла рішення про оголошення с. Пархомівки «контрреволюційним гніздом» на підставі того, що тут зупинявся загін Махна. Винних у «безпосередньому зв’язку з Махном» піддали вищій мірі покарання. Ті, що лишень були запідозрені в подібному, виселяли­ся за межі України, а їх майно конфісковувалося і переда­валося бідноті. Військовому командуванню було запропоно­вано зібрати дані про села, які надавали активну допомогу Махнові або переховували його загони, з тим щоб у відно­шенні таких сіл застосувати подібну міру покарання. В.Ф.Верстюк. Махновщина. 
                         [ 11.06. Махно занял Чупаховский сахарный завод. Что могли, махновцы попортили, прихватили немного сахару. По словам местных жителей, в отряде активных бойцов было человек 500 и около ста раненых в предыдущих боях – на тачанках.
                         12.06. Махно проходит через Диканьку, 13-го идет на Сагайдак, 15-го возвращается в Решетиловку, где уже ночевал однажды. Все по кругу, неостановимо, неизменно, безнадежно.
                          14.06. Эйдеман приказал срочно выслать ему 300 пудов бензину на 16 бронемашин. Планировалось в Решетиловке махновцев все-таки окружить и – уничтожить. 16.06. Эйдеман прибыл к поезду Фрунзе не ночью, как обычно, а в 6 часов утра, чтобы в очередной раз сообщить, что банда из окружения ушла. С этим сообщением он и уехал.
                          В середине июня на станцию Сахновщина налетела банда Иванюка и учинила разгром. Рота курсантов, охранявшая состав с боеприпасами, была перебита с примерным беспощадством: в окна вагона, где курсанты то ли ели, то ли спали, бандиты сунули несколько пулеметов и с криками «Здравствуйте, товарищи!» открыли огонь, превратив в решето внутренность вагона. Состав подожгли, три вагона снарядов расхитили. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                          У червні ініціатива остаточно переходить до рук …(кривавого) командування, воно починає диктувати мах­новцям свою волю. З 9 по 16 червня безпосереднє керівни­цтво військами на Полтавщині здійснювали Фрунзе і Ейдеман. Вони були разом з військами, а одного разу бі­ля Решетилівки ледь не поплатилися життям. 15.06. махновці обстріляли автомобіль Ейдемана, а Фрунзе, який вирішив особисто з’ясувати обстановку, врятував кінь, що виніс свого вершника пораненим, але живим із-під пов­станських куль. Та ці епізоди швидше слід віднести до розряду курйозних, ніж тих, що дають можливість зрозу­міти справжній характер подій, які розгорталися на Пол­тавщині. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                         [ Фрунзе не выдержал. Бесконечные «бандсводки» и доклады надоели ему смертельно. Он велел оседлать коней. Через несколько минут появился с маузером через плечо. Дальнейшее описал комдив И.Кутяков, получивший назначение на Украину и, как старый боевой товарищ Фрунзе еще по Восточному фронту, сопровождавший его в этой операции.
                          Поедем в местечко Решетиловку, – сказал Фрунзе.
                          Ординарец Фрунзе и его адъютант взяли карабины. Стояло тихое ясное утро. Поглядывая вокруг, группа выехала на бугор, с которого Решетиловку было видно как на ладони.
                          «В это время, – пишет Кутяков, – из местечка послышалась беспорядочная ружейно-пулеметная стрельба, а через несколько минут все стихло. Это, как впоследствии выяснилось, банда Махно окружила в одном дворе автомобиль Эйдемана. Ему удалось благополучно, хотя и на пробитой машине, отбиться и присоединиться к истребительному отряду. Когда услышали стрельбу, Фрунзе сказал: „Нужно поторопиться“, и мы подняли коней в рысь». (И.С.Кутяков. Три эпизода. В кн.: М.В.Фрунзе: Воспоминания друзей и соратников,М,1965,с.119).
                           Но едва только группа, проскакав улицей, выскочила на церковную площадь, как из другой улицы показалась «колонна в строю повзводно. Впереди ехали трое – один в черной бурке, без шапки, длинные черные волосы зачесаны на лоб, а остальные тоже в черных бурках, но в кубанках. В первом ряду развевалось красное знамя, в центре колонны – свернутое знамя черного цвета. Всего всадников насчитали не более двухсот человек. Сзади было несколько тачанок с пулеметами и каким-то имуществом….
                           При виде этой колонны мы все четверо осадили коней и оказались… на расстоянии тридцати метров. Колонна, вероятно, от неожиданности, остановилась. С минуту мы, молча, смотрели друг на друга. Я успел разглядеть лица бойцов. Загорелые, они выглядели старше тридцати лет. У меня сразу блеснула мысль, что в нашей армии осталась двадцатитрехлетняя молодежь. Значит, это махновцы, и мы влопались. Перевожу взгляд на плотного всадника с длинными черными волосами, без фуражки. По фотокарточке, которую я видел в вагоне Фрунзе, можно безошибочно сказать, что этот самый и есть батька Махно.[29]
                           В своей монографии (В.Н.Волковинский. Махно и его крах,М,1991) В.Волковинский утверждает, что Махно никогда не вспоминал о встрече с Фрунзе и, следовательно, возглавлял отряд кто-то другой. Но в то время банда не была распылена, Махно шел с основной группой. Да и Кутяков, наверное, был не слепой.
                       В это время задние взводы поднажали на передних… а первые ряды всадников начали спокойно снимать карабины.
                       Нас почти отрезали от дорог и прижали к какому-то огороду.
                       Фрунзе спросил, какая часть. Главарь ему ответил: эскадрон 138-й бригады.
                       Я одновременно с вопросом Фрунзе наставляю с неимоверной быстротой наган и кричу: Стреляю на ять, осадите фланги!
                       Они молча, но медленно пятят лошадей. Тогда Махно сам спросил, кто мы, и в то же время ловко взбросил карабин наизготовку. Я в ужасе крикнул: Не стреляй, это комвойск Фрунзе!
                        В это время раздался залп. Сквозь дым и свист я видел, что Фрунзе удержался на коне и бросился через изгородь на дорогу, что ведет на Полтаву.
                       Тогда я дал коню шпоры и помчался на Решетиловскую дорогу, так как мне отрезали путь махновцы. Около пятидесяти человек устремилось за мной…
                        Мой адъютант, вероятно, заслушался и не держал коня в сборе. Его сразу же окружили и зарубили. Фрунзе и я обязаны ему жизнью, ибо первым бойцам Махно он преградил своим телом дорогу. Это позволило нам оторваться метров на двадцать.
                        Таким образом, я и ординарец скакали по Решетиловской дороге, а Михаил Васильевич по Полтавской, причем эти дороги идут верст пять параллельно и расходятся к востоку. Наша дорога шла низкой местностью, а дорога Фрунзе – по возвышенности, и мне было хорошо видно и слышно беспорядочную стрельбу и крики…. А за ним (Фрунзе) – с полсотни человек…. Видно было по вспышкам дыма, что Фрунзе отстреливается из маузера». (И.С.Кутяков. Три эпизода. В кн.: М.В.Фрунзе: Воспоминания друзей и соратников,М,1965,с.119–120).
                        Конь Фрунзе оказался хорош – вынес хозяина. Да и Михаил Васильевич был не робкого десятка: оторвавшись подальше от банды, он спешился и выстрелами из маузера отогнал тех, кто гнался за ним. В результате Фрунзе отделался легким ранением в руку. Но больше истерических попыток самостоятельно захватить Махно он не предпринимал.
                         На заседании Совнаркома Украины, состоявшемся на следующий день, X.Раковский сделал доклад о случившемся. Фрунзе похвалили за проявленную отвагу, но рекомендовали впредь воздерживаться от личного участия в боях. Однако товарищи из Совнаркома, видимо, поняли, что главком «дошел» и начал терять самообладание. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                         15.06.1921. от рук махновцев едва не погиб Командующий Вооруженными силами Украи­ны и Крыма Фрунзе, который руководил полтавской операцией и непосредственно участвовал в боях. Вблизи Решетиловки передовые махновские отряды открыли огонь по Р.П.Эйдеману, который доложил Фрунзе о происшедшем. Через некоторое время Фрунзе решил сам разведать обстановку и в сопро­вождении 4-х человек поехал в сторону села. Его также обстреляли махновцы. В непродолжительном бою был убит начальник местной милиции Маховский. Фрунзе был ранен, но несмотря на это продол­жал отстреливаться, убил одного махновца и ушел от преследования. Его верхняя одежда оказалась проби­та махновскими пулями в семи местах. Примерно в 17 часов из поезда командующего была отправлена в Харьков телеграмма: «Тов. Фрунзе оказана медицинс­кая помощь. Он на ногах, чувствует себя здоровым...». (В.М.Волковинскнй. Фрунзе на Украине,1985,с.28). По возвращении в Харьков 17-го июня этот случай рассматривался на заседании Совнаркома Украины и ЦК КП(б)У. Фрунзе была выражена благодарность за личное руководство войсками против Махно (які НЕ приносять ніяких результатів) и признали нецелесообразным принимать участие командующему в незначительных разведоперацпях. Т.А.Беспечный.
                          [ 16.06. у Нових Санжарах махновці ледь не захопили потяг із членами Комінтерну, в якому перебував Троцький.
                          Ввечері 16.06. у Нехворощі відбулася нарада командування РПАУ(м), на якій було вирішено дещо реорганізувати армію. Однією з двох кавгруп РПАУ(м) продовжив командувати Куриленко, другу відтепер очолив Кожин, який замінив Забудька, вочевидь, через поранення останнього. Але й Кожин до того часу не зовсім вилікувався, тому його групою тимчасово командував її начштабу Москаленко (очевидно, Москалевський).
                           З 22 до 26.06.1921. бійці РПАУ(м) кружляли по території Богодухівського, Валківського і Зінківського повітів. 26.06. махновці переправились через Ворсклу в 5 верстах на південь від Охтирки. На шляху Махна, намагаючись перекрити переправи через Псел і Сулу, Ейдеман розставив чимало загороджувальних загонів. Після переходу Ворскли махновці вирушили у північно-західному напрямку, у бік Ромен. Махновська розвідка знайшла безпечну переправу через Псел, і повстанська армія зранку перейшла без бою на інший берег. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                           Великий загін махновців, у 1 000 чол. при 15 кулеметах та 2-х гарматах, очолював Каменюк і здійснював рейди по Катеринославській, Харківській, Донецькій, Воронезькій губерніях, загрожуючи Луганську та Маріуполю, Гришиному та Юзівці. Проти загону Каменюка Фрунзе кинув 16-ту бригаду 7-ї кавдивізії. В червні 1921 р. загін Каменюка здійснив рейд до Куп’янська, ведучи зі змінним успіхом боротьбу з донецькою дивізією ВЧК. В боях 24-26.06.1921. біля Старобільська та Маріуполя загін Каменюка втратив третину свого складу. Але відновивши сили, цей загін продовжував діяти до листопаду 1921 р..
                            [ 26.06. непосредственное руководство операциями против Махно было передано В.К.Авксентьевскому, заместителю Фрунзе. В паре с ним работал Р.Эйдеман.
                            27.06. под Недригайловом махновцы напоролись на части ударной группы, возглавляемой Григорьевым, – в жестоком встречном бою было убито около 200 человек. В рубке с красной кавалерией погиб Ф.Щусь. Махновцы опять смяли …(кровавые) заслоны и опять ушли из подготовленного Эйдеманом окружения, но от этого удара оправиться уже не смогли. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                          (Махно лжесвідчить про свою непричетність до вбивства Щуся): У квітні я зв'язався зі всіма своїми частинами, і тим, які були неподалік від мене, наказав згрупуватися на Полтавщині. …Через місяць (у травні-червні ?) після цих боїв там же, на Полтавщині, в одному бою загинув і Щусь. (П.А.Аршинов. История…,Запорожье,1995.с.195-200).
                          27.06. Махно рушив до Недригайлова, що слугував повстанцям базовим місцем, ще збиралися добровольці та складувалася зброя. Командування …(кривавих) саме на це і розраховувало, створивши біля Недригайлова черговий «мішок». Махновці були оточені «летючим» загоном …(кривавих) козаків і піхотною бригадою. В запеклому бою махновці втратили третину свого складу, але вирвалися з оточення, кинувши 20 тачанок обозу.
                           Білаш розповідав, що, коли після поразки під Недригайловим повстанці намагалися прорватися на південь, аероплани їх не бомбили, а замість бомб розкидали ли­стівки, в яких від імені уряду оголошувалася амністія тим, хто припинить боротьбу. Після чого, підкреслював Білаш, дезертирство набуло епідемічного характеру: «Тя­га повстанців додому пересилювала воєнний порив: йшли групами, загонам и, йшли поодинці. Урядова амністія роз’єднала лави махновщини, і швидко штарм міг розраховува­ти лише на свої власні сили.... Нема більше в нас союзни­ків серед селян, – сказав Махно, коли розйідка, що прибула, повідомила про загибель груп Куриленка і Кожи­на. – Треба повертати у Європу». В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                          [ 28.06. РПАУ(м) вступила у бій під Кимличкою із загоном Григор’єва, що наступав від Коровинців. У цьому бою загинули нібито 56 повстанців, але й …(криваві) втратили багатьох своїх. Після бою Махно змінив напрям і вирушив на північний схід, у бік Сум. Григор’єв пішов за ним.
                          29.06. махновці дійшли до Марківки і різко повернули на захід, намагаючись збити переслідувачів зі сліду.
                          30.06. повстанці, переслідувані вже 60-м полком, проминули Деркачівку, обходячи Недригайлів з півночі. Між Хоружівкою і Гринівкою РПАУ(м) з двох боків була атакована 60-м і 488-м полками …(кривавих). Уникаючи значного бою, махновці поділилися на дві групи: менша пішла на південь, а більша, очолювана самим Махном, – на північний схід. Махна переслідували особисто Ейдеман на чолі …(кривавих) козаків і загін Григор'єва. Цього разу Махнові не вдалося уникнути бою, …(криваві) козаки нав'язали махновцям жорстку рубку. Зазнаючи великих втрат і відстрілюючись із кулеметів, повстанці пробилися на південь. Десь у боях під Кимличкою або Хоружівкою загинули Щусь і комполку Мурін. Менша ж група непомітно дісталася Малих Будок, де розпорошила …(кривавий) заслін. Архірейський Д.В.].
                         30.06. махновці наштовхнулися на …(кривавий) кавзагін. Бій міг закінчитися перемогою Махна, але на допомогу …(кривавим) підійшли загони Заволзької та 55-ї кавбригади, а з повітря махновців бомбардував авіазагін. Махновці відступили та розпорошилися.
                          Окрім повстанської армії, в Україні ще діяли десятки махновських районних загонів, підпорядкованих головному штабові Махна. Кілька тисяч повстанців оперували на Донбасі, у південно-східних повітах Харківської губернії. В Ізюмо-Слов’яносербському р-оні діяли загони Савонова, Шурупи, біля Змієва – загін члена махновської контрозвідки Гурова. Для боротьби з ними більшовики (московські окупанти) створили ударний район і постійну нараду з боротьби з бандитизмом, якій у розпорядження надавалася 9-та Заволзька дивізія. На Донбасі навесні-влітку 1921 р. нараховувалося 46 загонів повстанців загальною чисельністю бл. 8 тис. чоловік (загони Жигуліна, Гордєєва, Милюшенка…). Для боротьби проти цих загонів у Донбас були направлені донецька дивізія ВЧК, ВНУС, три панцерні потяги.
                          Загін Савонова (500 махновців) рейдував у р-оні Ізюм-Костянтинівград-Павлоград. Влітку 1921 р. загін було розгромлено, частина повстанців здалися за амністією, частина перейшла до частин Щуся. Савонов потрапив у полон і був негайно розстріляний.
                          Центром махновців також були ліси поблизу Старобілська. Тут відпочивали після рейдів загони загальною чисельністю до 2 тис. чоловік отаманів Волоха, Гаркуші, Гайворонського, Чорної Маски, Буданова, Панченка, Зайцева. Поблизу Костянтинівграду діяв базовий загін Іванюка (до 700 чол.), у якому знаходився лазарет махновської армії та військовий склад, де іноді набиралося до мільйону набоїв. Тут були запасні коні. Під час полтавського рейду Махна загін Іванюка приєднався до нього і декілька тижнів діяв на Полтавщині. Загони Золотого Зуба, Марусі, Іванова, Савченка та ще дюжини отаманів діяли в 1921 р. по всій Лівобережній Україні, а також на Правобережжі в р-оні Катеринослав-Миколаїв. Ці загони нараховували в цілому до …(2-3? Стор. 273 Савченко, махно-федерація) махновців, іноді вони входили до складу головного загону Махна.
                                    Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). 1921 рік. 17.

ЛИПЕНЬ 1921.

                        [ У Влізьках  (01.07.) відбулася необхідна реорганізація махновської армії, яка складалася тепер з трьох кавгруп і кулеметного полку. Комгрупи-1 став Забудько, який вилікувався після поранення, комгрупи-2 – Куриленко, третю групу очолив Фомичов, а кулеметний полк – Кожин.
                        02.07. махновці рухалися вже єдиною колоною, що розтяглася на 10 верст і ретельно прикривалася кінними роз'їздами. Цього дня повстанці дістались Куземина на Ворсклі, яку форсували на південь і на північ від цього села окремими групами. Червоні встигли накрити вогнем деякі групи, відбивши два кулемети. У відповідь махновці кулеметним вогнем завадили супротивнику переправитися через Ворсклу, що дозволило основним силам РПАУ(м) відносно спокійно провести ніч у Котельві. Архірейський Д.В].
                        02.07. махновці були оточені в р-оні ст. Кочубеївка. З великими втратами, під вогнем кулеметів та артилерії їм довелося переправлятися через р. Ворсклу. Переправившись, махновці потрапили під артобстріл панцерних потягів. Згодом махновці відірвалися від переслідувачів на 100 верст, зберігши 300 вершників і 12 кулеметів. Вони вирушили в базовий Костянтинівградський повіт, у володіння отамана Іванюка та Брови і в «базові» новомосковські ліси.
                         [ 04.07. РПАУ(м) перетнула залізничну лінію Полтава-Харків у 30 верстах на північний схід від Полтави. Після цього махновці вирушили у південно-східному напрямку і наступного дня (05.07.) досягай Варварівки, під якою з армії дезертирувала сотня кубанця Шевченка.
                         06.07. повстанці дійшли до станції Борки, не доходячи 30 км. до Харкова. Тут вони наштовхнулися на заслін із бронепотягів, тому змушені були повернути на південь. В Охочому повстанцям нав’язали бій, їх бомбардували з літака. Проте РПАУ(м) трьома колонами вперто просувалася на південь, на зустріч з Іванюком. Того ж дня в районі Козачих Майданів від армії відкололися 400 сибіряків на чолі з Глазуновим, які вирішили повернутися додому. Дезертирство повстанців, відмова деяких командирів продовжувати боротьбу спільно з РПАУ(м), оголошена більшовиками амністія і початок голоду змушували махновське командування розробляти нові концепції і методи збройного опору комуністам. Махно вважав, що повстанській армії необхідно пробиватися за кордон, на територію Галичини, і там, зв'язавшись з есерами, меншовиками і оточенням Петлюри, чекати слушного моменту. Більшовики навряд чи послаблять репресії, селянство рано чи пізно знов повстане, ось тоді з-за кордону з'являться махновці і очолять антибільшовицьку боротьбу селян. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                        06.07. закінчився полтавський рейд махновців. за 77 доби махновці витримали 69 боїв, у яких вони втратили всю свою артилерію, більшість кулеметів, а головне 4/5 особового складу махновської армії. Загинули кращі махновські командири, які очолювали групи та загони: Ф.Щусь і Куриленко, були важко поранені Махно і Ф.Кожа. 3 750 кілометрів, які пройшла майже без відпочинку махновська кавалерія, нескінченні бої виснажили махновців і підірвали їх бойовий дух, переконаність у можливости перемоги.
                         З літа 1921 р. Україну охоплює страшний голодомор, що робить неможливим утримання великої повстанської армії, яку добровільно годують селяни. Останні 53 перебування Махно на батьківщині були повні безконечних боїв. За цей час його загоном було пройдено 2 700 км. і витримано 41 бій. Фактично махновці вже відмовилися від будь-яких спланованих тактичних дій, а прагнули лише зберегти свій загін, вижити, рятуючи від переслідувачів. Селяни, розорені та змучені війною, мордовані голодом, що його організувала нова (московська окупаційна) влада у південно-східній Україні, уже НЕ так активно підтримували махновців. До того ж ОБІЦЯНКА (окупантами) непу давали їм (рабам) можливість, хай і в перспективі, але налагодити господарство (ЗМИРИТИСЯ з рабством у псів мосек).
                         06.07. махновці рушили на Гуляйполе. Рухливі загони ЧА в очікуванні Махна зайняли позиції на р. Орель і Самара з наказом не пропустити махновців на Запоріжжя, а при їх наближенні завдати нищівного зустрічного удару. Наскочивши на ці загони у с. Дібровка, махновці звернули у бік Костянтинівки, але там на них чекав «мішок» – оточення з 7-х панцерних потягів, батареї та 6-ти винищувальних загонів. Прийнявши бій, махновці прорвали цю оборону та розпорошили свій загін….
                        Одной из самых филигранных операций махновцев Эйдеман назвал переход ими в ночь с 06 на 07 июля железной дороги Лозовая-Константиноград, по которой курсировали 5 бронепоездов. Этот переход даже не был замечен: банда перешла железную дорогу ночью, на широком участке, небольшими группами, определив место сбора в двенадцати верстах южнее линии железной дороги. Уже вечером Махно был вновь обнаружен и вновь окружен. Ему опять удалось вырваться, набросившись всеми силами на истреботряд, а затем, разделив людей на несколько групп, запутать погоню. Одна группа, правда, была настигнута на хуторе Марьевка и изрублена. Вместе с товарищами сложил в рубке свою голову Василий Куриленко…. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                         З 07.07. наказом Фрунзе безпосереднє керівництво операцією проти Махна покладалося на помічника коман­дуючого військами ХВО Германовича. В.Ф.Верстюк. Махновщина. 
                         [ 07.07. права колона Кожина, перейшовши колію, мала взяти зі складів Іванюка боєприпаси, але на підході до них, у селі Чорнолози, нарвалася на заслін …(кривавих) і втратила у бою до 70 % свого складу.
                         08.07. колона Куриленка, форсувавши Оріль, також потрапила у засідку в селі Мар’ївка і майже повністю була знищена. Загинув і сам Куриленко. Отже, уціліла лише центральна колона, керована Махном, Петренком і Тарановським (1500 шабель). Ця група також форсувала Оріль, потім Самару і на деякій час зачаїлася у Новомосковському лісі. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                         09.07. біля ст. Мечебилове провалився ще один план оточення махновців, які захопили ст. Зайцеве та знищили там роту …(криваво)армійців.
                         11.07. Махно (500 шабель, бл. 100 чол. піхоти на тачанках, 30 кулеметів) підійшов до Гуляйполя. Зі сходу на з’єднання до Махна рухався загін Марусі та Золотого Зуба (500 шабель). Перед …(кровавими) виникла загроза об’єднання махновських сил і поповнення їх місцевими «ворожими елементами». Бій за Гуляйполе був для махновців невдалим. Тритисячний …(кривавий) загін відбив атаку кінноти махновців, після чого ті розсіялися по Запорізькій губернії невеликими мобільними загонами. Тоді ж ...(москальський) загін махновців під командою Глазунова (200 сибіряків) залишив Махна, щоб з боями пробиватися до Сибіру.
                         З 13.07. у Махна починаються постійні бої з рухливою групою Германовича (2 кінних загони, 8 панцерних потягів, 2 мотоцикли, 2 вантажівки з піхотою). Групу підтримувала 7-ма кавдивізія та кавполк іркутської дивізії. Це була нова тактика …(кривавих): постійного переслідування Махна рухливими загонами з використанням панцерної техніки. Перший бій відбувся біля ст. Анадоль поблизу Маріуполя, після якого …(криваві) загони «висіли на хвості» Махна, не даючи махновцям відпочинку ні вдень, ні в ночі, знищуючі всіх, хто відстав від ядра загону.
                         Махновцям, щоб відірватися від переслідування, довелося розділитися на дрібні загонию загони Громова (70 чол.) і Золотого Зуба (80 чол.) попрямували до Кутейникового, загін Куриленка (? той же Савченко пише, що він загинув під час полтавського рейду. 60 чол.) повернувся до Маріуполя. Махно із 250 повстанцями вирушив до Таганрогу з метою з’єднатися з повстанцями Каменюка. (Г.Эсбах. Последние дни махновщины на Украине. Война и революция,М,1926,№12,с.40-50).
                         Щусь погиб не в бою, а был застелен самим Махно. Щусь выступил с критикой программы Махно, т.е. предложил сдаться Красной Армии. Махно его остановил и скомандовал: Те, кто за Щуся – в оду сторону, а те, кто за Махно – в другую сторону. Когда на сторону Щуся перешло меньше – Махно тут же его застрелил. (Личный архив Жилинского В.И.). Это произошло в один из последних дней пребывания Махно в Гуляйпольском районе. Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                         15.07. 250 махновців було затиснуто групою Германовича у балці біля р. Міусу та щільно оточено. У пастці під кулеметним вогнем 8 панцерників, їм довелося ховатися за каміння, спішуватися, махновці не могли навіть піднятися в атаку, і відстрілюватися від панцерників було даремно. Три години панцерники випльовували вогонь, але через відставання піхоти не могли «викурити» махновців з балки. Один із панцерників все ж зумів в’їхати в балку та дати сигнал ракетницею, махновці вирішили, що це сигнал до загальної атаки …(кривавих), кинулися на відчайдушний прорив, залишивши в балці обоз (53 тачанки, 33 кулемети). 130 махновців (бл. 100, за В.Ф.Верстюком) загинули в тому бою, інші махновці відірвалися від переслідування, але через 2 дні їх наздогнав загін Германовича. В новому бою махновці втратили ще 20 чоловік. До базових р-онів махновці так і не змогли пробитися через, створену …(кривавими), ешелоновану систему загорож.
                          [ Махно мог быть талантлив, неутомим, хитер, верток, беспощаден. Но против него работал механизм гораздо большей мощности. Система располагала неизмеримо большими ресурсами. Система заменила людей, сражавшихся против Махно: на него была брошена молодежь – по сути, поколение, сформировавшееся уже при большевиках, которое ничего не знало о «легендарном» Махно…, но несло в себе черный голод 1919-го и острую ненависть к врагам, кто бы те ни были. Возможно, один из парадоксов истории в том, что Махно не мог быть уничтожен солдатами революции; он мог быть уничтожен только новым поколением призывников – солдатами Системы.
                         Противостояние махновцев как материализованной эмоции ненависти и Системы как равнодушной машины стало особенно наглядным, когда Эйдеман решил резко сократить число преследовавших махновцев истреботрядов и заменить их бронечастями. Тут уж есенинское видение соревнующегося с паровозом жеребенка из поэтической метафоры перелилось в план совершенно практический. И конь стальной победил коня живого. Броневики в буквальном смысле слова загнали махновцев. Неделю без передышки 7 бронеавтомобилей, два грузовика с красноармейцами и две мотоциклетки, на которых гоняли разведчики, преследовали остатки банды. Уйти в район Гуляй-Поля Махно так и не удалось: его погнали по-над Юзовкой к верхнедонским степям, снова вытесняя в Россию. Погоня длилась до тех пор, пока партизаны не были совершенно измотаны и сломлены морально. К этому шло: люди много дней уже ничего не ели, не спали. Проносясь по селам, не успевали даже расправляться с советскими работниками, только меняли коней, иногда буквально вырывая их у крестьян. Бойцы бронеотряда отмечали, что после махновских реквизиций крестьяне, не ерепенясь, указывали броневикам дорогу. Крестьяне, глядя на полубезумные, изможденные лица повстанцев, тоже ведь понимали: э-э-э, да от этих что ж добра искать… Хватит. Дурные, шалые, окаянные – ничего не будет от них, кроме беспокойства и худа….
                           Хроническая усталость наконец сказалась у махновцев в каком-то странном симптоме: они стали бояться броневиков. В принципе ведь броневик легко можно было подбить гранатой или захватить орудие у какой-нибудь части и воспользоваться им, чтоб разгромить весь этот бронеотряд…. Но нет: у партизан, забывших, казалось, о чувстве страха, по отношению к броневикам, неотступно преследующим их, неумолчно гудящим сзади моторами, развилась какая-то фобия. Они вдруг прониклись к ним ужасом, как немецкие солдаты, впервые увидевшие английские танки на Сомме в 1916 году… До добра это довести не могло.
                          15.07. преследуемая бронеотрядом банда скатилась в балку реки Ольховая и скрылась там. До подхода пехоты махновцам ничего не угрожало – машины не могли спуститься по крутым склонам оврага, – но чтобы поддержать паническое настроение отступающих партизан, броневики три часа по очереди поливали балку из пулеметов, пробуя простреливать ее, то с одной, то с другой стороны. Кончилось тем, что один бронеавтомобиль подъехал почти к самому краю балки и, дав сигнал ракетой, включил сирену. Для издерганных махновцев этого оказалось достаточно, чтобы потерять хладнокровие: приняв ракету и гудок за сигнал к атаке (хотя пехота так и не подошла), они в панике бросились из оврага в поле, под беспощадный пулеметный огонь….
                         Здесь мы должны чуть-чуть перевести дыхание и оглянуться, оглядеться вокруг себя. Река Ольховая – это ведь километров шестьдесят всего от станицы Вешенской, и даже если Махно к ней вышел в среднем течении – то максимум сто. Вот здесь опять – как когда-то на Кичкасском мосту, когда в 1917 году «черногвардейцы» разоружали идущие с фронта казацкие эшелоны, – могли бы встретиться махновцы и герои «Тихого Дона». Но какая пропасть пережитого пролегла меж ними за эти годы! Воевали вместе за красных, и друг против друга, и против красных вместе бандитствовали, но мы не знаем – встретились или нет. Махно промелькнул лишь в верховьях Дона: после разгрома остатки банды – всего около 60 человек с одним ручным пулеметом, – ударились на юг и, переправившись через Донец, ушли на территорию Северо-Кавказского военного округа, под Ростов. Проводником был, вероятно, Виктор Белаш, который со своими людьми уже пережидал весеннюю грозу в этих местах и имел здесь связи и агентуру. Возможно, Махно надеялся разыскать следы отрядов Бровы и Маслакова, возможно, рассчитывал на возмущение казаков, зная про их недовольство. Во всяком случае, на Украине ему нельзя было оставаться.
                         Помимо истреботрядов была придумана подлость: добровольные отряды каэнэсов (комитетов незаможных селян), которых навербовали до 56 тысяч человек. Чем уж расплачивались с ними за «бандитов», остается сегодня гадать (за беглого зэка при Сталине таежные охотники получали сахар и муку, предъявив, как доказательство, отрезанную голову или ухо беглеца), но не могло быть, чтобы добровольная опричнина не получала доли с царской охоты: на этом всегда держалась власть Системы.
                          В середине июля красные «вычислили» и накрыли Иванюка под Полтавой и Савонова под Изюмом – их банды были раздавлены; под пытками открылись тайные места сберегаемого оружия. Махно лишился всех арсеналов, своих лучших снабженцев и вербовщиков. Но сам он об этом еще не знал. Он многого не знал. Не знал, что Антонов разбит. Он надеялся (как Антонов надеялся, тронув весною свои армии в Воронежскую губернию с целью пробиться – опять же, к Дону), что можно еще куда-то двинуться и найти таких же несмирившихся, чтобы плечом к плечу драться до последнего…. Но никого не было: находились лишь отдельные люди, с судьбами, татуированвыми страшными письменами…. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                         Махно: Посуха і неврожай в Катеринославській, Таврійській, частко­во Херсонській і Полтавській губ., а також на Дону, змусили нас пересуватися частково на Кубань і під Царицин і Саратов, а част­ково – на Київщину і Чернігівщину. На останній весь час вів бої тов. Кожин. При зустрічі з нами, він передав мені цілі стоси протоколів чернігівських селян про повну підтримку нам в боротьбі за вільний радянський лад. Я особисто з групами Забудька і Петренка зробив рейд до Волги, обігнув увесь Дон, зустрівся з багатьма нашими загонами, зв’язав їх між собою і азовською групою (колишня Вдовиченка). (П.А.Аршинов. История…,Запорожье,1995.с.195-200).
                         Посуха та неврожай 1921 р. на півдні України, примусове вилучення хліба продзагонами призвели до сильного голоду, особливо в Запорізькій губернії, де з вересня щоденно помирало до 100 селян (а НЕ містян). В губернії загинули та були з’їдені бл. 40 тис. коней. По Україні голодувало бл. 4 мільйони людей, особливо в її південно-східних р-онах. У той же час хліб з України активно ВИВОЗИВСЯ до Москви. Крім того, …(московське) керівництво ЗАБОРОНИЛО доставляти закордонну допомогу для голодуючих селян України. Якщо Поволжю так-сяк допомагали, то Україну вирішили (москалі) ЗАДУШИТИ штучним голодом, ЗАДУШИТИ повстанський селянський рух, який весь час відчував потребу в провіанті. Письменник В.Короленко зазначав, що голод ПРОВОКУВАВСЯ «гіршими (начебто є ліпші) елементами» комнезамів.
                            Щоб не погіршувати становище селян, Махно видає наказ про переведення своїх найбільш численних загонів (Махна, Забудька, Петренка) на Дон для об’єднання з повстанськими загонами Пархоменка, Каменюка, Терезова, Маслакова, з повсталими донським козаками. На Дону махновці розраховували на відпочинок і лікування, бо половина членів загону Махна мали поранення. Загін Кожі вирушив на Чернігівщину.     

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). 1921 рік. 18.

                         [ 16.07. в селі Ісаївка відбулась остання нарада вищого командування єдиної РПАУ(м). Білаш наполягав, що треба домовлятися з комуністами і вирушати до Туреччини…. Махно агітував за галицький варіант. Розв'язання проблеми було запропоноване всьому війську: бійці мали самі вибирати один з двох варіантів і відповідно вступати до загону Білаша чи Махна.
                         17.07. групи Білаша і Махна розійшлися назавжди, що, по суті, означало розпад єдиної РПАУ(м). У подальшому повстанці-махновці діяли лише окремими загонами. З Білашем зостався поранений Кожин, більшість командирів погодилися йти за Махном до Галичини. Але спочатку Махно вирішив відшукати Камінюка, Пархоменка і Фоміна та вмовити їх йти за кордон.
                         17-18 липня Махно, зазнаючи великих втрат від вогню панцерників, вперто просувався у бік Сіверського Дінця, який форсував у районі Гундоровської (сучасний Північно-Гундорівський). Тут залишки його групи (150 шабель при трьох кулеметах) дізналися про те, що Камінюк і Пархоменко діють у районі станиць Вьошенської й Урюпинської (сучасний Урюпинськ), тобто в басейні Нижнього Хопра, і вирішили йти до них. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                           19.07. махновці переправилися через р. Донець і вийшли за межі Харківського військового округу і України, що й порятувало її від повного розгрому, але вже не давало жодних надій на відродження руху. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                           Информационная сводка Донгубчека: «20 июля 1921 г. Юзовский уезд. Сильно развит бандитизм. В уезде банда Москалевского (Золотой зуб), Фомы Кожина и Белаша-Куриленко. 18/VII 91 батальона из двух рот атаковали банду Белаша в районе х. (хутора?) Ольгинского (6-8 верст северо-запад Кутейниково) и потерпели поражение, роты были смяты кавалерийской бандой и судьба их неизвестна.
                           Банда Фомы Кожина в 100 сабель того же числа заняла Андреевку, а затем через Новоселовку двинулась на Еленовку…. Банда Махна атакована в 19 часов 17/VII на отдыхе в д. Нагольная (8-10 верст южнее ст. Ровеньки) отрядом бронемашин была рассеяна…».
                           21.07. в селе Исаевке Махно и Белаш, собрав всех оказавшихся поблизости партизан, устроили последний совет остатков Повстанческой армии. Теперь это была тысяча отверженных, погубленных людей, у которых не осталось уже ни охоты, ни надежды вернуться к мирной жизни. Среди них мог быть с отчаяния подавшийся в бандиты Григорий Мелехов (головний герой роману М.Шолохова «Тихий Дон». Одним з прототипів персонажа є, на думку дослідників, командир 1-ї повстанської дивізії в Вешенському повстанні Харлампій Єрмаков). Большинство же этих людей потеряли все. Быть может, они и хотели бы вернуться назад, да не могли: ничего не осталось в прошлом, все выгорело. Но не так-то просто было погибнуть достойно. Виктор Белаш предложил, договорившись с красными, уходить в Турцию, на помощь Мустафе Кемалю в его борьбе за республику. За этот «чегеваристский» вариант проголосовали человек 750. Махно же предложил уходить через Галицию на запад – чтобы оттуда раздуть пламя нового мятежа на Украине. Его поддержало человек четыреста. На следующий день отряды разошлись: Белаш и Махно расстались навсегда. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                         У липні 1921 р. на прощальному мітингу перед тими, хто залишився, Мах­но сказав: «Трудящі зробили свій вибір в надії на совість ПЕРЕМОЖЦЯ (московського окупанта), під його чес­ну (???) обіцянку, під НЕП – цей тимчасовий сплеск панської ласки. Але це слова і дур­ман, якими вони тимчасово обдурюють громадян.... Фундамент суспільству, який заклали комуністи-більшовики (за підтримки Махна), знищив­ши всі партії, всіх своїх конкурентів – нічого спільного з комунізмом немає. Ця замкнута напіввійськова секта "солдат Маркса" із сліпою дисципліною і пре­тензією на безпомилковість і безапеляційність, яка поставила перед собою мету створення тоталітарної держави без свобод і прав громадян, яка проповідує своєрідний ідеологічний расизм…. Їх експерименти не матимуть кінця, вони будуть кооптувати свої ряди з таких же насильників, як і самі, влада вихлюпне безвідповідальне покоління демагогів і диктаторів. Самі будуть владарювати, але тюрмами і знущаннями примусять довго трудя­щих працювати за кухоль кислого молока.... Але довго так тривати не буде. Посилення влади призведе до повного ідейного і мораль­ного розриву між трудящими і командним складом влади...». І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський. Нестор Махно і повстанці.
                          У липні Махно рушив в Донську область, сподіваючись знайти там підтримку, а далі планував піти на Волгу і, мож­ливо, навіть до Сибіру, де орудували невеликі селянські загони. Побувавши на Дону, він зрозумів, що і тут не знай­ де підтримки їздячи протягом кількох днів зі станиці до станиці, він усвідомив безперспективність свого дальшого перебування тут. Порох спалахує від іскри, махновський загін був смолоскипом, але ніякого навіть натяку з боку козаків на повстання не було. В.М.Волковинський. Батько Махно
                          Махно попрямував на Дон в район станиці Вьошенської, де сподівався на об’єднання з повстанськими загонами Пархоменка і Каменева. Форсувавши Дон, він рушив до Волги, але і там не знайшов повстанських загонів, тому вирішив повертатися на (окуповану) Україну. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                          З 21.07. махновці рейдують по Дону (по Північнокавказькому військовому округу). 21.07. в с. Ісаївка поблизу Таганрогу відбулися останні збори командирів і повстанців махновської армії та ради, які мали вирішити подальшу долю махновського руху. Махно, як варіант, пропонував похід у Галичину з метою підняття там повстання проти польських окупантів, створення великої армії з селян-галичан і повернення з нею у степову Україну, де нова армія відновить боротьбу проти …(кривавих). Махно розраховував, що планом українського повстання на Галичині можна було б зацікавити й більшовицький (московських) керманичів (в т.ч. і Махна), котрі марили світовою революцією, (ЗНОВУ найнятися на службу до москалів) отримати від них зброю, гроші, свободу (?????) маневру (все, що Махно проходив на службі у москалів, все те біснуватого НЕ навчило і навчити НЕ могло), а потім усе це використати в боротьбі проти (дурніших за Махна) більшовиків. Махно (який НІКОЛИ не був на Галичині) переконував, що Галичина бунтує і успіх там очевидний.
                          Однак, більшість командирів хотіли продовжувати боротьбу на (малій) батьківщині. Деякі командири пропонували погодитися на амністію. Білаш (з ХВОРОБЛИВИМ маренням) нагадав зборам про давню домовленість (??? пропозицію) з …(кривавими) про похід махновців до Туреччини і (з впертістю безумного) наполягав на цьому варіанті. Він (у безпам’ятстві) виступив за встановлення зв’язку  Харковом (а чомусь НЕ з Москвою), для укладення нового перемир’я (між переможеним і переможцем). Однак (блукаючи в хмарах своєї значущості), зв’язатися з більшовицьким керівництвом (катом) махновцям (приречених на смерть) так і не вдалося. Зійшлися лише в одному – що в Україні більшовики (московські окупанти) махновцям (використаним, обтруханим лугандонам) спокійно існувати не дадуть.
                           За пропозицію Махна висловилися 400 чол., Білаша підтримали 200. Проте збори не прийняли спільного плану дій. Загони Білаша (подався до р-ону Бердянська) та Махна (– на Дон) роз’їхалися. Однак і на Дону Махно не зміг знайти навіть тимчасового укриття від переслідувачів. Не змогли махновці привернути на свій бік і знекровлений Дон. На Дону їх атакувала 2-га Донська дивізія та комуністичний батальйон Ростова. Не знайшов Махно своїх отаманів Пархоменка та Каменєва біля Вешенської, голод на Волзі змусив його повернути на захід.
Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                          В одній козацькій хаті (на Дону) старий колишній есаул з вицвілими лампасами і «Георгієм» на грудях прямо сказав батьку: «Ті, кого ти шукаєш, полягли ще у 1918 р. або порубані червоними у 1919 р. Нічого в тебе тепер не вийде». Того ж вечора Махно дав команду сідлати коней і рушив на Волгу. У цей період потрапив до рук Махна і майбутній автор «Тихого Дону» М.Шолохов. Але зустріч ця обійшлася для молодого комуніста вдало. «Батько», як це він робив дуже часто, був у хорошому настрої і відпустив Шолохова. В.М.Волковинський. Батько Махно
                         [ Махно вновь со своими людьми кинулся в сторону верхнедонских станиц – но никто уже на этой опустошенной земле не откликнулся ему. Там, где в 1919 г. горело верхнедонское восстание, остались лишь могилы да страх за последних мужиков. Слишком дорогую цену заплатили казаки большевикам за непокорство.
                         В Поволжье нечего было ходить: земля высохла, как порох, в пищу – полынь да человечина…. Бросившись на север, Махно достиг пределов воронежских и увидел, что пересохла река Чир, и Дон убавился наполовину, и от крестьян узнал, что Антонов разбит, обе его армии разгромлены Тухачевским, одиннадцать тысяч повстанцев пало убитыми, и нет уже в России места, где бы могли подняться мужики…. И тогда он повернул назад. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                         23.07. махновці перетнули залізничну лінію Чорткове-Мілерове поблизу станції Зоріківка. Далі шлях повстанців пролягав через станицю Мешковську, між Казанською і Вьошенською вони форсували Дон. І тут з'ясувалося, що Пархоменко насправді діє десь на Тамбовщині, а Фомін встиг розпустити свій загін за амністією, а сам перейшов у підпілля. Не зустрівшись із Фоміним, Махно повернувся до реалізації плану, пов'язаного з відходом у Галичину. Але спочатку треба було повернутися до України. Архірейський Д.В.
                           [ Літо 1921. В більшості губерній України збір розверстки припинився, а там, де вона продовжувалася, починає широко застосовуватися товарообмін. Лише у Миколаївській губернії (московським колонізаторам) при допомозі товарообміну в короткий строк вдалося заготовити (у тупих туземців) 300 тис. пудів хліба. Розгорнулися товарообмінні операції і у Запорізькій губернії. 28.08.1921. газета «Коммунист» писала, що на обмін ідуть мануфактура, колісна мазь, сірники, залізо, дріт, тю­тюн і махорка, цукор, сіль та ін. (все виготовлене та конфісковане в Україні). «Ще деякий час тому селянство Запоріжжя ставилося з недовірою до нової еко­номічної політики Радянської влади, – робить висновок (окупаційна) газета. – Поступово недовіра (рабів) почала зникати (до рабовласників), хоч не мож­на сказати, що вона вже повністю зжита».
                        Краща ознака змін у ставленні селянства (рабів) до (окупаційної) влади  пожвавлення (роботи черева та жопи) господарської діяльності. Здавалося, що приречене «воєнним комунізмом» на повну натуралізацію господарства села влітку 1921 р. проявляє перші ознаки до розширення сільськогосподарського виробництва. Ось як зафіксував їх звіт Харківської губернської економічної наради: «Заміна розверстки продподатком на літній сіль­ськогосподарській компанії 1921 р. різко відбитися не могла, так як на той час посіви вже були закінчені. Разом з тим необхідно відзначити, що вплив заміни продрозверстки продподатком давався взнаки.... У припиненні про­гресивного росту тенденції до перетворення селянського сільського господарства у споживче і відродження вироб­ничого напрямку... що особливо виявилося у збільшенні літньої оранки і посівів озимого клину на 1922 р.».
                         Громадянська (?) війна відходив у історію, поступаючись місцем новим, хай ще недостатньо чітко окресленим, суспільним процесам. Мирне життя (з дияволом: брехуном і людиновбивцею – московським окупантом, Ін. 8:44) брало верх над війною (із сатаною). Літо 1921 р. пере­конливо доводило, що для зміцнення державної (ІМПЕРСЬКОЇ-диявольської) влади пуд колісної мазі, аршин ситцю і десятина зораного поля важать (для «рабів, підніжок, грязі Москви») куди більше, ніж десятки відозв і резолюцій, заповнених заклинанням и і гаслам и про священні принципи класової боротьби і непорушний союз пролетаріату з тру­дящим селянством. Товарно-грошові відносини виявилися зброєю (московського окупанта), ефективнішою, ніж кулемети.
                        Господарську ініціативу було важко поєднати з повстанським рухом. Вони виключали один одного. Повстан­ство з літа 1921 р. втрачає підтримку селянства.
                          Визнання з боку держави (московської ІМПЕРІЇ) за одноосібним господарством права на існування і повнокровну (? збреше і не перехреститься Верстюк) діяльність одразу змінило стосунки обох сторін: і селянства, і держави (окупанта). Виявилося, що війна між ними (приблудним вбивцею та місцевою жертвою, дияволом і Богом) абсурдна, на її продовження не вистачає ні фізичних, ні моральних сил. Країна пере­бувала у стані війни з 1914 p., перетворившись з імперіа­лістичної у громадянську (? національно-визвольну в Україні), війна набрала небачених на (окупованій) Ук­раїні форм. Поштовхом до військових дій ставали полі­тичні, ідеологічні, класові, соціальні і національні супе­речності. Нарешті (? для моск-окупанта), фронт збройної боротьби розмежував і спустошив село. Сили в цій бойні були вичерпані до дна.
                          Зазначимо, що й держава (ино-СРАНАЯ імперія), яка протиставила собі гігантські маси (окупованого) населення, оголосила війну цілим класам і верствам суспільства, ледь подавала ознаки життя. Страшну ціну, яку довелося заплатити за війну з се­лянством і «воєнний комунізм», виявив масовий голод. Вже влітку 1921 р. він став реальністю для мільйонів. Скорочення посівів в минулі, розверсточні роки, ПОВНА відсутність страхових фондів, посилені посухою, поставили південні (переважно махновські) хліборобські райони Ук­раїни у катастрофічне становище. В Олександрівській, Катеринославській, Одеській, Миколаївській, частково Полтавській губерніях урожай склав лише незначну частину середньостатистичної норми.
                         Барометр селянських настроїв завжди визначав погоду і в махновському русі. В.Білаш зазначає, що вирішальну роль у розкладі армії відіграли не військові дії ЧА проти повстанської, а перехід до непу: «Рішення X з’їзду РКП проникали в усі пори селянського організму, захоплюючи переважно середняцькі господарства. Село починало ПОКІРНО виконувати закони індустрі­ального пролетаріату, об’єднаного в РКП, відвертаючись від махновщини. На вустах (обдуреного оманою) середняка тільки й були слова «узаконений господарчий розрахунок, вільна торгівля, змі­на продрозверстки продподатком». І махновщина була залишена на власні сили, які, розуміючи безцільність бо­ротьби, розкладалися». В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                          Наприкінці літа 1921 р. вже було видно, що над Повол­жям нависла смертельна небезпека – голод. Махно, який добре знав життя села, його закони та звичаї, неозброєним оком побачив, що голод буде сильний. Страх продрозкладки примусив місцеве селянство йти на хитрощі й засівати невеличкі наділи в розрахунку прогодувати тільки свою сім’ю і дещо залишити для посівів у майбутньому році. «Батько» зрозумів, що посуха 1921 р. легко знищить ці не­ значні посіви і, не маючи жодних запасів і резервів, повол­зьким землеробам нічим буде прогодувати себе до наступ­ного врожаю. Відкинувши всі свої далекосяжні плани, «батько» різко повернув на захід. Цей рейд був найтяжчим. Кожну версту доводилося приходити з боями. В.М.Волковинський. Батько Махно
                           31.07.1921. Раковський у газеті «Коммунист» обіцяє: «Щоб не трапи­лося, більше Радянська влада не повернеться до розверст­ки». Робився наголос на прогресивності продподатку, се­лянам пояснювали, що він і менший за розверстку, і застосовується, на відміну від розверстки, індивідуально, а це значить, що кожне окреме господарство не буде нести від­повідальність за сусіда. Після здачі податку селянин має змогу вільно розпоряджатися наслідками своєї праці (голодоМОРИ 1932-1934 та 1947 років підтвердили брехню диявола – московського окупанта, Ін. 8:44). В.Ф.Верстюк. Махновщина.

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). 1921 рік. 20.

СЕРПЕНЬ 1921.

                      Махно: В перших числах серпня 21 року по більшовицьких газетах ми читали про цей загін (Глазунова), що він з'явився в Самарській губернії. Більше про нього не чули. (П.А.Аршинов. История…,Запорожье,1995.с.195-200).
                       [ Форсувавши Дон, знову-таки з боями, махновці просувались у бік станції Чорткове. Здійснивши серію маневрів на підході до залізничної лінії, повстанці перетнули її 03.08.. Вже на українській території вони наштовхнулися на Богучарську бригаду ВЧК і кавалерійський загін Гороха. Поступаючись силами, Махно не міг прийняти бій, тому різко звернув у бік і знову почав маневрувати, прямуючи у бік Воронезької губернії.
                       06-07.08.1921. Махно оперував на території Олексіївського повіту.
                       08.08. Махно зайняв Простаків і Новоолександрівку Старобільського повіту. Архірейський Д.В.].
                       [ 08.08. Махно всту­пив у межі Харківщини. В Україні він не виключав можливості посилити свій загін за рахунок отаманів Іванюка, Чорного Ворона та Іванова. Об’єднання з Іванюком збільшило «армію» Махна тільки до 100 чоловік. Очевидно, цей аргумент остаточно зміцнив його в думці припинити на деякий час боротьбу і перейти кордон. Три тижні провів Махно за межами України. Докумен­тальних свідчень про стан загону, настрої у махновсько­му середовищі у цей період майже не залишилося. Ймо­вірніше, то був час напруженого пошуку виходу з ситуа­ції, що склалася, час підведення невеселих підсумків і повної кризи руху, хоч й тут Махно намагався використати перший-ліпший і навіть ілюзорний шанс до продов­ження боротьби. З цього часу загін Махна рухається виключно на захід, майже не вдаючись до якихось маневрів і змін напрямку руху, хоч за ним знову організовано переслідування.
                        Називаючи довгий перелік повітів, які особливо постраждали від посухи, один з ке­рівників наркомзему, В.Качинський, 09.08. в газетній публікації відзначив: «Поля тут повністю вигоріли. Якщо передбачити, що середня величина врожаю з десятини у цих повітах дорівнює 10-12 пудам, то це буде, певно, до­сить оптимістичним розрахунком». З таким врожаєм мар­но було сподіватися перезимувати, а про підтримку по­встанства не могло бути і мови. В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                         Повернувшись до України, Махно рушив на Старобільський повіт, де були ліси, і де населення співчувало махновцям. Але на шляху туди біля ст. Сватове махновці наштовхнулися на полк …(кривавих) гусарів, полк …(кривавої) богучарської бригади, панцерний потяг і кілька …(кривавих) панцерників.
                          Махновцям усе ж вдалося прорватися і проникнути в ліси біля м. Ізюм. Це був базовий р-он, де до них приєднався загін Іванюка (100 шабель). Однак, Іванюк був розгромлений винищувальною групою Харківського військового округу, було знищено і основний запас продовольства та зброї, котрий Іванюк зберігав для Махна під Костянтинівградом.
                         Махно розраховував знайти в Україні загони Іванюка, Чорного Ворона, Свища, Марусі, Іванова, можливо, інших територіальних отаманів і умовити їх йти разом з ним за кордон. 10.08. його група з'явилась у Куп’янському повіті, а наступного дня ввійшла в Ізюмський ліс, в якому, вочевидь, розраховувала знайти Савонова. З Ізюмського повіту Махно пройшов через Конградщину на територію Сахновщини, де до нього приєдналися 100 бійців Іванюка разом з отаманом та його заступником Лосем. Далі махновці пройшли у напрямку Кобеляцького повіту. Архірейський Д.В. Махновська веремія..
                          Перед переходом за границу основные силы батька рассыпались на очень мелкие группки. Сам Махно также руководил небольшим отрядом в 200 сабель. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                         11-15.08.1921. Махно потрапив під зустрічні та перехресні удари загонів «завіси» Заволзької бригади, групи Германовича, винищувальних загонів КНС.
                          13-го августа в один день Махно был шесть раз ранен, но легко. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                          У ніч на 14.08. в с. Мішурине на махновців, що спали у хатах, напав загін КНС. Комнезамівці вирізали в ліжках 30 повстанців. Махно приймає рішення тимчасово припинити боротьбу та виїхати з невеликим загоном за кордон для лікування командного складу та концентрації сил повстанців.
                          [ Махно знал закон битвы: пригни голову – поставят на колени. Но он знал только свою правду. Он не хотел видеть правду изменившегося времени…. Он был перестарком, юродом, который был смертельно опасен. Он требовал жить по своей ветхой, ненужной правде – и тут стояла смерть. Он требовал помощи и соучастия себе – но за помощь ему тоже была смерть.
                          Он нес смерть в себе и больше не был нужен. В этом смысле чрезвычайно показательно свидетельство, приведенное В.Волковинским: после переправы махновцев через Днепр в селе Мишурине крестьяне набросились на них спящих и пытались перебить. Махно был шесть раз задет пулями, но главная, шальная пуля его не нашла.
                            Но этот случай потряс его до глубины души. Он шел по тем самым местам, где когда-то бился с деникинцами, где полыхало григорьевское восстание…. Все изменилось, он был чужой. Иногда встречались ему группки бандитов, закосневших в злодействе, с порыжевшими обрезами – уверяли, что будут ждать. Но их было мало. Большинство людей – кто мог – вернулись к обычной трудовой жизни. Был поздний август. Люди убирали урожай 1921 года – первый после войны. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                           Летом 1921 г. начался окончательный распад махновщины. Это видно из того, что самые стойкие и верные махновцы уходили от Махно. В начале августа 1921 в Гуляйпольское политбюро явилась жена Щуся добровольно (можливо через вбивство Щуся Махном), которая затем была использована чекистами «для работы среди бандитов». (Запорожский обл. архив. ЗОГА, фонд Р2,оп.5,ед.хр.59,лист7).
                            [ 15.08. від гирла Ворскли Махно, за переказами краєзнав­ців, направив до Дібрівського лі­су трьох бійців, які мали взяти із схованки золото, необхідне для прориву за кордон. Повстанці взяли золото і, повертаючись на­зад, заїхали у Великомихайлівку попрощатися з родиною одно­го з них. Як наслідок, дружина махновця відмовила їх вирушати за кордон. Поділивши скарб, во­ни розійшлися: один залишився у Великомихайлівці, другий ру­шив на Чаплине, третій – до Гуляйполя. Що сталося з ними і їх­нім золотом в подальшому, кра­єзнавці не повідомляють.
                           Увечері 15.08.1921. загін Махна (300 бійців при 4-х кулеметах), форсувавши Ворсклу близько її гирла, досяг села Переволочне (сучасне Світлогорське) і на світанку наступного дня, залишивши тачанки і частину майна, на 17 рибальських човнах переправився на правий берег Дніпра і висадився у селі Мишурин Ріг.
                           Весь день 16.08., користаючи з відсутності поблизу урядових військ, махновці провели у цьому селі, активно займаючись розвідкою і підготовкою до подальшого рейду. Махновська розвідка, немає сумніву, змогла дізнатися про те, що у Верхньодніпровському повіті оперують повстанські загони Левченка і Марусі (Марії Чорної), на підтримку яких міг розраховувати Махно. Зважаючи на те, що тачанки залишились на лівому березі Дніпра, махновці мали потурбуватися про розв'язання транспортної проблеми, для чого треба було домовлятися з місцевими селянами. Але в Мишуриному Розі вже діяв комітет незаможних селян, який намагався саботувати вимоги махновців. Вночі загін місцевої самооборони взагалі відважився напасти на повстанців, що відпочивали перед маршем. Внаслідок чого махновці втратили до 30 бійців полоненими і близько 20 пораненими. Шість разів, але легко, був поранений і сам Махно. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                           16.08. махновці були оточені були оточені біля Перевалочної та притиснуті до Дніпра. Під вогнем кулеметів вони почали переправлятися на Правобережжя України. багато з них назавжди залишилися у водах Дніпра. (Г.Эсбах. Последние дни махновщины на Украине. Война и революция,М,1926,№12,с.40-50).
                            Переправившись на другий берег Дніпра, махновці були негайно атаковані …(кривавими), що переслідували їх на панцерниках і вантажівках.
                           10-18.08.1921. на південному сході України в ході широкомасштабної операції були розгромлені махновські загони Громова, Федорова, Каменюка, Золотого Зуба.
                          [ 17.08. загін Махна зигзагами вирушив загальним напрямком на південний захід. Неподалік Жовтого махновці перетнули залізничну лінію П'ятихатки-Олександрія і ввійшли до району дії колишніх григор’євців. Махно розрахував на зустріч у цій окрузі з низкою правобережних отаманів. Шлях загону пролягав через Петрове на Інгульці і Верблюжку. В Петровому відбулася перестрілка з …(кривавими), і це означало, що Махна виявлено. Повстанцям тепер необхідно було остерігатися заслонів і засідок і притому продовжувати пошук місцевих отаманів. Тому у Верблюжці загін розділився на дві частини.
                          Зранку 18.08. одна група перетнула залізничну лінію Долинська-Знам'янка через станцію Куцівка, дійшла до Інгуло-Кам'янки і вздовж Інгулу попрямувала на південь, у напрямку Нового Бугу.
                          Іншу групу Махно повів на південний схід, розшукуючи повстанців отамана Іванова. Зустріч загонів Іванова і Махна відбулась, очевидно, 18-19 серпня в одному із сіл на схід чи південний схід від Кривого Рогу. Звідти Махно пішов на схід, а потім на південь, загальним напрямком на Нікопольщину.
                          19.08., очевидно, вже після об'єднання Махна та Іванова, десь у трикутнику Софіївка-Нікополь-Апостолове група була атакована 7-ю кавдивізією 3-го кавкорпусу, перекинутою аж із Новоспасівки. Йти на відверту рубку з переважаючою кіннотою …(кривавих) Махно дозволити собі не міг, тому повстанці кинулись тікати у південно-західному напрямку.
                          Махно, хоча і переслідуваний …(кривавими), розрахував свій маршрут таким чином, аби пройти через зону дії повстанців Свища і Чорного Ворона. Втім на ретельну розвідку часу явно не вистачало. Десь на південь від Апостолового, вочевидь, на підході до Інгульця чи на переправі через нього, того ж 19.08. …(криваві) наздогнали махновців і нав'язали бій. Бій був запеклий, і Махно втратив визначних і близьких безпосередньо до нього повстанських командирів – Дерменжі, Клейна, братів Коростильових. Однак група прорвалась і вздовж Інгульця попрямувала на Снігурівку.
                          По дорозі туди повстанці ще раз були атаковані своїми переслідувачами. Махновці зазнали чергових утрат: за деякими даними, саме в цій сутичці загинули такі легендарні махновські командири, як Іванюк і Петренко. Натомість Махно зустрів загін Марії Чорної, яка приєдналася до нього зі своїми бійцями. Об'єднана група Махна, за даними …(кривавих), нараховувала бл. 50 чоловік з одним ручним кулеметом.
                          Повернувши під Снігурівкою на північ, повстанці попрямували до Нового Бугу, маючи намір об'єднатися зі своєю першою групою. По дорозі махновці зненацька наскочили на бригаду 7-ї кавдивізії (до 600 щабель) що відпочивала, захопили 25 ворожих тачанок з кулеметами і відійшли на Новий Буг, розчищаючи шлях вогнем з трофейних кулеметів. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                          Біля с. Новий Буг махновці, підсилені загонами Марусі та Іванюка, отримали останню фантастичну перемогу. Сотня зранених, замучених махновців раптом нападає на 1-шу бригаду 7-ї кавдивізії, яка ВДЕСЯТЕРО переважала їх. Загальна паніка охопила …(кривавих) тільки при появі махновців. Махно нехтуючи пекельним болем від останньої рани, верхи на коні очолив лави атакуючих (можливо так шукав смерти). Розбивщи кулеметну команду, махновці захопили 25 тачанок з 16 кулеметами і відкрили шалений вогонь по табору …(кривавих). 
                          Махно: «19.08. за 12 верст від Бобринця ми наштовхнулися на розташовану на р. Інгулець 7-му червоноармійську кавалерійську дивізію. Поворот назад загрожував нам загибеллю, позаяк один кавалерійський полк помітив нас справа та прагнув відрізати нам шлях назад, внаслідок чого я попросив Зеньковського посадити мене на коня. Вмить, оголивши шаблі та з криком "ура" кинулись ми в село і вскочили у розташування кулеметної команди згаданої дивізії. Захопивши 13 кулеметів "Максим" і 3 "Льюїси" ми вирушили далі».
                           После 19 августа в постоянном совещании по борьбе с бандитизмом при Совнаркоме Украины уже не слушались доклады по махновщине, хотя в 1921 году именно Махно в основном были посвящены 32 его заседания. В.Я.Голованов. «Нестор Махно». 
                           Однак на недбалість …(кривавих) махновці відповіли власною. Знаючи про близькість 7-ї кавдивізії, вони, проте, затягли свій вихід з району Нового Бугу і були за це покарані. Вранці 21.08. …(криваві) атакували повстанців, і ті фактично в паніці кинулися на південь, загубивши по дорозі свого начальника штабу Тарановського, що був схоплений місцевими активістами і, за переказами, спалений живцем. Намагаючись вискочити з-під удару ворожої кавалерії, загін Махна протягом дня постійно маневрував: спочатку вирушив на південь, потім – на захід з наміром форсувати Інгул і вийти з блокованого району. Архірейський Д.В. Махновська веремія. 
                           Через два дні (21.08.) 90 махновців витримують новий бій з 7-ю кавдивізією біля містечка Голта. В цьому бою Махно був поранений у потилицю, куля пройшла крізь щоку навиліт.
                       
                          (У мого завжди безпартійного тата, що воював з 1941 по 1945 рр.. зв’язківцем на фронтах Другої світової війни на боці московських окупантів і дослужився до сержанта, куля пройшла навиліт у районі плеча біля хребта. Залишився шрам – поглиблення на тілі. Незважаючи на те, що маються документальні підтвердження неодноразових поранень, йому, вже після війни, так і НЕ вручили орден «вітчизняної війни» І ступеню, що вручаються воякам, які отримали в боях поранення, а обмежилися орденом ІІ ступеню, для тих, хто НЕ отримував поранення. Це сталося тому, що у мого тата були ОСОБИСТІ неприязні стосунки з начальником воєнкомату.
                         Крім цього, під час війни, мій тато був нагороджений іншими бойовими медалями та нагрудними відзнаками. Коли в 1948 році москалі скасували пільги орденоносцям, перестали шанувати тих, хто їм зберіг життя, то тато, свої не чисельні бойові медалі, отримані від московського окупанта: брехуна та людиновбивці – від диявола, просто РОЗДАВ дітям, і хоча б у такий, вимушений спосіб ЗРІКСЯ (нагород) сатани, Ін. 8:44. Також я ніколи не чув від нього не тільки ніякого зневажливого слова на адресу мешканців Західної України, на кшталт «бандерівці», а і взагалі НІКОЛИ не чув ніяких розповідей про ВІЙНУ, яку він чесно пройшов від «А» до «Я», відповідно багато чого БАЧИВ.
                         Царство Небесне рабу Божому, таткові моєму, якого Бог знає та, вірую, що шанує.
                         Так почему после войны отменили выплаты за ордена? https://colonel-baranez.livejournal.com/1146402.html  
                         Почему сталин отменил льготы ветеранам. http://gorod.tomsk.ru/index-1304924860.php
                         Двадцять років поспіль жодних згадок про перемогу і не було, аж поки не настало її двадцятиліття і про жертви поступово стало ЗАБУВАТИСЯ. Натомість з'явилося багато людей, які почали хизуватися своєю участю у війні без особливих на то підстав. Коли я закінчив свою 25-літню службу, мені не видавали документи, поки я місяць не відпрацюю у військкоматі. Надходило 40-ліття перемоги і на честь свята усі учасники війни мали отримати орден Вітчизняної війни. Хто мав поранення, тому належав орден першого ступеня, а решті – другого. Я працював разом з іншими такими самими "дембелями" над особовими справами учасників війни для вияснення, хто якого ордена заслуговував. Так от, нам кинулося в очі, що більшість ветеранів були на фронті від кількох днів до кількох тижнів і переважно влітку 1941 року. Ясно, що решту війни вони провели у полоні. Серед тих, хто пройшов усю війну або велику її частину, були переважно штабісти і артилеристи (очевидно далекобійної артилерії). Тобто, реально у боях брали участь далеко не всі ветерани, тому більш справедливо було би вшановувати тепер тих, хто загинув, а не тих, хто вижив. Хоча, судячи по моєму начальству, люди, які пройшли війну, явно відрізнялися у позитивний бік від тих, хто робив військову кар'єру у мирний час. Напевно сам Господь Бог береже під час війни тих, хто найбільше відрізняється своїми добрими людськими якостями. Валентин Стецюк, підполковник у відставці, керівник експедиції "Дністер" Товариства Лева (Львів). Війна, окупація, евакуація).

                       Після цього бою махновці переховувалися в саранських лісах, де вербували своїх прихильників. Махно укладає угоду про спільні дії з місцевими петлюрівськими отаманам Лихом і Заболотним (наперед знаючи, що ЗДРИСНЕ за кордон).
                       22.08. на переправе через реку Ингул махновцев настиг истреботряд и в воде безнаказанно расстреливал, как дичь, на выбор. Махно был ранен в голову пулей, которая ударила его чуть ниже затылка и вышла, разорвав правую щеку от уха до самого рта, отчего на весь остаток жизни раскраивал лицо его рубец, как от сабельного удара. На ингульской переправе погибло человек сорок, среди них – Тарановский и Петренко, немногие из уцелевших еще старых товарищей. В живых осталось еще человек семьдесят. Преследовал их в последние дни совсем небольшой отряд с одним автоброневиком. Красные, по-видимому, тоже понимали: уходят. Не надо особенно мешать. Случалось, по пути партизаны подбирали листовки: «Махно убит». Убит! – они хохотали над этой бессмысленной ложью, угадывая за нею испуг и вечную большевистскую врунявость. Ничто не могло причинить им большей радости, чем эти лживые листовки, подтверждающие, что они еще страшны, что только их смерть избавит врагов от страха. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                           [ Переправа через Інгул поблизу Малої Ганнівки стала ледь не найдраматичнішою подією останнього рейду Махна. Винищувальний загін …(кривавих) підійшов до місця переправи у той момент, коли повстанці були разом з конями ще у воді, і відкрив по них прицільний вогонь. Загинуло до 40 махновців, включаючи Чорну і Лося. Тяжко поранений був і сам Махно. Куля увійшла йому нижче потилиці і вийшла крізь праву щоку, не зачепивши, очевидно, кісток черепа. За підрахунками дослідників, це було дванадцяте взагалі і друге важке поранення Махна.
                            Знекровлений загін поволі рушив на північний захід, у напрямку Костянтинівки на Південному Бугу. Нові плани махновців, очевидно, передбачали переправу через цю річку, що давало повстанцям можливість наблизитись до румунського кордону. Втім переправи через Буг, ясна річ, ретельно охороняли урядові війська. Не вступаючи до бою, махновці відступили на північ, до Тишківки, Тернівки і Покотилового (р-он злиття Ятрані і Синюхи). Тут остаточно було вирішено відмовитися від плану потрапити до Галичини і йти до Румунії. На всі боки по окрузі розійшлися махновські агенти і вербувальники, переконуючи місцеве юнацтво пристати до Махна і йти з ним за кордон (? вербувальники агітували йти … за кордон!?).
                        25.08 група вирушила лівим берегом Південного Бугу на північний захід. По дорозі, поблизу села Вільхове, відбувся останній бій махновців з підрозділами 7-ї кавдивізії, під час якого повстанці нібито втратили 67 бійців і 20 коней, однак Махно зумів відірватися. Бій остаточно переконав його у неможливості пробитися через польський кордон і необхідності йти до румунського. Очевидно, що Махно навмисно вів свій загін у зону схрещення польського і румунського кордонів, аби вже на місці було легше вибирати кращий варіант переходу.
                        Ввечері 25.08. загін зупинився у селі Чорна Гребля (суч. М'якохід) на південь від Теплика. До румунського кордону залишалося 90 верст. У Чорну Греблю махновці ввійшли під виглядом червоного підрозділу і зайняли західну частину села, виставивши охорону. Очевидці з-поміж місцевих селян пізніше повідомляли, що загін увійшов правильною колоною, бійці були у червоноармійській формі нового крою, багато хто у будьонівських шоломах і червоних шароварах, комсклад мав відповідні нашивки РСЧА. Попереду колони несли згорнутий червоний прапор. Бійців нараховувалося від 100 до 140, на трьох з п'яти наявних у загоні тачанок були кулемети. Майже кожен вершник мав по одному- два запасних коні. Махно з дружиною їхав окремою тачанкою, запряженою четвіркою коней. Він був у чорному командирському френчі, чорному ж кашкеті, з планшетом через плече. Махно шкутильгав на ліву ногу і був поранений у лівий бік. Рани на голові очевидці чомусь не помітили. Багато хто з бійців також були поранені. Вночі пролунала хибна тривога, і загін через п'ять хвилин вже був готовий до бою чи маршу.
                        На світанку 26.08. махновці виступили на південний захід, у напрямку кордону. Непомічені, вони форсували Буг на ділянці Кошаринці-Сумівка. Вдень повстанці перепочили у Демидівці, а далі перейшли у Буди. По дорозі розвідка активно розпитувала селян про ситуацію у прикордонній зоні. З Буд махновці перейшли до Верхівки, а далі до Цибулівки, де зупинилися на ніч. Архірейський Д.В. Махновська веремія]. 

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). 1921 рік. 21.

                        26.08. махновці прориваються крізь кордони ворога на околицях лісу, але в бою гине особистий друг Махна – старий повстанець Петренко. Частини 45-ї дивізії кидаються вслід за втікачами. (Г.Эсбах. Последние дни махновщины на Украине. Война и революция,М,1926,№12,с.40-50).
                         27.08. виступивши в газеті «Коммунист» з статтею, присвяченою боротьбі з бандитизмом, Р.Ейдеман неспо­дівано для себе і, можливо, багатьох інших, хто декілька років поспіль твердив про небезпеку куркульської контр­революції, робить висновок, що «українського куркуля, як ми звикли його бачить і розуміть до цих пір, за рідкими виняткам, вже не існує». В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                          Переправившись через річку Бережанку, вранці 27.08. вони вирушили на Крикливець, поблизу якого зарубали двох радянських активістів і трьох …(криваво)армійців. Удень загін розсипався лавою і перетнув останню залізничну лінію на своєму шляху – Вапнярка-Кодима – поблизу станції Рудниці. Повстанці продовжували рух і вночі. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                         [ 28.08.1921. Махно, втікаючи від більшовиків, із загоном у 78 чоловік опиняється біля Дністра – румунського кордону. Тут, звертаючись до своїх бійців, він сказав: «На цьому березі закінчується рідна багатостраждальна Україна, а там – невідома чужина. Погоні як не видно. ОБКЛАЛИ нас червоні зі всіх сторін, як мисливці хижих ЗВІРІВ і немає сили їх зупинити. (В.Высоцкий, Охота на волков. https://www.youtube.com/watch?v=RPn4sbnyEQY ) І розте­четься червона повінь по нашому степу на багато років. А нас, революціонерів-повстанців, шельмуватимуть бандюгами і зрадника­ми революції. Та ми нікого не ЗРАДИЛИ (? на службі у московських окупантів) і не проклинали, як уже тепер нас про­клинають і малих дітей лякають батьком Махном. А ми ж добра людям хотіли (але БЕЗ української Мови, влади, держави, Церкви), та комісари використали (як туалетний папір) і винищили нашу силу – цвіт Революційної Повстанської Армії в Криму, під Мелітополем, Малою Токмачкою як зрадників і мародерів. Так Ленін, Троцький і Фрунзе віддячили нам за взяття Криму, розгром чорного барона Врангеля. Вони (московські рабовласники) перехитрили нас («рабів, підніжок, грязі Москви»). І до чого ми докотилися? І з чиєї ласки опинилися на останньому рубежу своєї землі? За річкою боярська Румунія і хто не хоче потрапити до черво­ного Чека, тому порятунок на тому березі», – кволо махнув рукою. І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський. Нестор Махно і повстанці.
                         От антихриста (московського окупанта, 2Ін. 1:7) «…в итоге будут страдать те, кто примет ЗНАК антихриста (дух антихриста, 1Ін. 4:3). Их будет мучить дьявол ("демон или злой дух", Тов. 6:8), поскольку всё это натворил он (московський окупант). Заставит человека ему поклоняться (Ін. 4:24, язиком антихриста), а затем будет его терзать (на "великом и могучем"), поскольку у него отсутствует человеколюбие. …Он бесчеловечный (бес во плоти человека) и человеконенавистник. Он стремиться возыметь власть над человеком через грехи (ДВУязычные, Сир. 5:11, Сир. 6:1, Рим. 6:23, Сир. 5:17), через НЕверие (Українська Мова-Дух Божий, 1Ін. 4:2), после чего подвергнет человека мукам (обнищанию и ВОЙНЕ)». Окупаційний Почаївський листок. 
                        Як чорні хмари, стоять понурі, утомлені (хохлы и нацмены, реги-аналы и лугандоны) брати Льова і Дани­ло Зіньковські, Яків Домашенко, Іван Хмара, Андрій Шанкала, Григорій Серьогін, Василь Харламов.
                         Махно продовжував: «Полягло нас тисячі. Спитаєте за що? За революцію, за ідею свободи, рівності і вільної праці (щоб НЕ було в Україні української влади, Церкви, Української Мови-Духа Божого, 1Ін. 4:2). Нази­вають нас анархістами-комуністами (а НЕ націоналістами). Це правильно. Але за що без вагань і сумнівів віддали своє життя Петро Гавриленко, Олександр Калашников, Мусій Калениченко, Семен Каретник, Пилип Крат, Сидір (він же Петя) Лютий, Олексій Марченко, Сава Махно, Андрій Семенюта, Гаврило Троян, Степан Шепель, Борис Веретельников (але Щуся НЕ згадав, що підтверджує його вбивство саме Махном) і ...сотні... тисячі борців. За вільний лад (без української влади, Церкви, Української Мови-Духа Божого), де б не було ні рабства, ні брехні, а панували б лише правда і любов (за панятіямі брехунів і україноненависників в Україні). На цьому прапорі написані святі слова: "Влада породжує пара­зитів. Хай живе анархія!" і це глибока правда. А ще ми на своїх чор­них та коричневих (брунатних) знаменах писали і такі слова. Гляньте! Он вони, – показав на прапор, …у руках прапороносця Омеляна Горлиці. – "Смерть всім тим, хто на пиришкоді здобутья вольності трудовому люду”. – Нас звинувачують, що ми проти радянської влади. А це ж суща брехня. Ми за ради, але без ко­муністів, без їх диктатури, які несуть народу терор і голод. Згадаймо останні події на Україні: засуха принесла неврожай сплюндрованим братовбивчою війною селянським господар­ ствам. А тут ще внадилися до нас послані Леніним і Троцьким комісарські продзагони. Це ж тільки додуматись треба, щоб у го­лодних хліборобів відібрати силою результат їхньої нелегкої праці – хліб і вивозити на чужину, в Росію (навмисно забув як сам відправляв ж/д ешелонами хліб на Московщину), залишаючи ук­раїнський народ на вмирання. Це ж не хто інший, а Ленін написав 26 травня 1918 року, щоб армію переробити "для війни за хліб" 1. Мобілізувати її "для систе­матичних воєнних дій по завоюванню, відвоюванню, збору і заве­зенню хліба і палива". А для тих, хто не віддаватиме хліб, "запро­вадити розстріл". Так хто, питається, перший розпочав війну про­ти свого народу? Більшовики чи ми? І хіба ми, селянські діти, мог­ли стерпіти наругу і не стати на захист батьків, матерів, своїх дітей. Тому і прозвучала для червоної Москви засторога: "Заяв­ляю вам, що я і мій фронт залишається незмінно вірними робітни­чо-селянській революції, але не інститутам насильства в особі ваших комісарів та надзвичайок, які чинять свавілля над місцевим населенням". І, коли нас не почули (насправді, коли окупант відмовився від послуг наймита), ми чинили гідний спротив численним продзагонам, що відбирали у селян не хліб, а душу, а часом одночасно і те, і друге. За нечувану сваволю кремлівський уряд оголо­шував нас поза законом. Те він робив тричі і щоразу, коли ми були потрібні йому, він нас прощав (а реги-аналы и лугандоны щоразу РАДО ПОВЕРТАЛИСЯ до служіння московського окупанта). Вина моя, що я вірив (дияволові: брехуну та людиновбивці – московському окупантові, Ін. 8:44) Леніну, Фрунзе, а вони вкотре обдурили. Не можу простити собі, що дав уговорити себе і послав цвіт армії – 10 тисяч своїх кращих бійців – у Крим на розгром Врангеля. …Половина полягла в Криму, решту – підступно червоні вини­щили під Мелітополем, Малою Токмачкою. Тоді, випровадивши армію в дорогу, відчував тривогу і не­ впевненість. Недобрі передчуття краяли серце, що червоні обдурять і на цей раз, так і сталося. Після Кримського походу до Гуляй-Поля прорвалося лише... 250 чоловік, що їх привів Олексій Марченко. Так я кажу, Льово?... Звичайно, ми не святі, і на наших руках і знаменах БЕЗневинна (!!!) людська кров, перемішана із землею. Через те і прапори наші чорні та коричневі (брунатні). Але ж і багато несправедливого, жорстокого зроблено навмисне під нашою маркою, щоб оббрехати, зневажати, викликати у селян ненависть до нас, нашого революційно-повстанського руху. Хіба не ми, анархісти-комуністи, перші за російських більшо­виків не тільки проголосили (перевагу черева над національним духом, диявола-мамону над Богом-Мовою, здобуття матеріальних благ без Української Мови-Духа Божого, без української влади та Церкви в Україні), що земля належить селянам, а фаб­рики, заводи – робітникам, а практично втілювали ці ідеї в життя у Гуляйпільському районі ще задовго до жовтневого перевороту в 1917 році в Петербурзі, відбираючи землі в поміщиків і створюю­ чи трудові комуни? Але більшовики (московські окупанти) не визнали наших (рабів) вільних рад і комун і почали терор проти нас. Чує моя душа, що червоний терор довго витатиме над рідним Гуляй-Полем, над нашими близькими. …Сьогодні, як не прикро, а треба визнати, що селянський рево­люційно-повстанський рух зайшов у глухий кут. Ленін і тут своєю новою економічною політикою підкосив нашу силу, і селяни відвернулися від нас. Тому вважаю подальшу збройну боротьбу проти червоних безперспективною і шкідливою для трудового народу. Перейшовши через Дністер, залишимося непереможеними, а, здавшись на милість ворога, одержимо шибеницю і розстріл. Тож, дорогі мої побратими, рідні соколики, давайте попро­щаємося по-християнськи і з Богом (НЕхристь Бога згадав НАМАРНО, 3-тя заповідь Божа) на той бік річки, бо ловців як не видно».
                          Аж ось махновці побачили чорні цяточки, що навально несли­ ся зі степу. Гаятися не було коли.
                          Коня! – прохрипів Махно. – Мені і матері Галині. – Бійці не забарилися виконати його наказ. Зіньковські Льова і Данило, Домашенко, Хмара, Андрій Шанкала, Серьогін, Харламов, гайда за нами у воду, решта стримує ворога і теж відходить на той берег. А тепер уперед!...
                          Позаду почулися постріли, кулі шльопали у воду…. І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський. Нестор Махно і повстанці].
                          28.08., обеззброївши …(криваву) прикордонну заставу за 5 км. південніше с. Кам’янка, махновці переправилися через р. Дністер й рушили у глиб румунської території (з 1918 р. Молдова знаходилася в складі Королівства Румунія).
                                 Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                          В августе 1921 г. небольшой отряд Махно разору­жил сов-пограничную заставу между селами Рыбница и Подоймица, благодаря опять изобрета­тельности Левы Задова. Он, переодевшись в красноармейскую форму, отвлек внимание пограничников, а в это время 77 махновцев переплыли на лодках Днестр и ступили на территорию Румынии. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева. 
                           [ Дії махновців 25-28.08.1921. свідчать, що їх відступ за кордон не був втечею охоплених панікою, зовсім здеморалізованих, розгублених людей. Навпаки, судячи з усього, повстанці, незважаючи на відчутні втрати і нелюдську втому, цілком зберігали дисципліну, до кінця залишаючись повноцінним військовим підрозділом.
                           Як окрему і доволі блискучу військову операцію слід розглядати перехід махновцями Дністра, яким проходив державний кордон. На світанку 28.08. близько сотні повстанців наблизились до річки на південь від містечка Кам’янка, приблизно на ділянці Подойма-Рашків. Видавши себе за винищувальний загін червоних, махновці роззброїли патруль прикордонників і почали переправлятися на правий берег разом з конями, кинувши на лівому всі п’ять тачанок, кулемети, спорядження. З Махном та його дружиною на румунський берег переправилося 76 бійців. Коли повстанці майже досягли іншого берега Дністра, на радянському березі з’явилася кіннота 24-го полку і обстріляла махновців, але невдало.
                          Переходом Дністра вранці 28.08.1921. завершилася бойова діяльність Махна на теренах батьківщини. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                           [ 28.08.1921. Махно с соратниками в количестве 80 человек перешел реку Днестр недалеко от города Ямполя и сдался румынским властям. Это произошло возле села Монастыржевки. Л.Задов переоделся в красноармейскую форму и отвлек внимание пограничников, а махновцы напали и разоружили заставу.
                         В этот самый день Белаш в Бердянском районе с небольшим отрядом размышлял, как ему поступить. Из его отряда добровольно перешли к чекистам четыре бандита. Документ: «Сам Белаш колеблется, есть предложения перехода». (ЗОГА, фонд Р-2,оп.5,ед.хр.59,лист71).
                         Затем был задержан в Бердянском морском порту курьер Белаша, который намеревался через Азовское море уехать на Кавказ. Вместо него «обратно под видом бандита командируется контрразведчик». (Там же,лист84). Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева].
                          [ Ранним утром 28.08. махновцы достигли Днестра. За рекой была Бессарабия, тогда румынская – берег спасения, который для самого Махно станет лишь первым причалом ненавистной чужбины.
                          В.Волковинский описывает короткую – на лету – стычку, опрокинувшую заставу пограничников возле Камянки, когда махновцы из последних сил рванулись – уже не обращая внимания на раненых, цеплявшихся за колеса тачанок….
                          Наиболее достоверным все же кажется рассказ, который поведала внучатому племяннику Махно В.И.Яланскому, Галина Андреевна, жена батьки, когда в 1976 г. она была в Гуляй-Поле. Он безыскусен, в нем нет ничего надуманного, ничего «героического»: ранним утречком 28 августа у Днестра махновцы наскочили на пограничный разъезд. Сориентировались мгновенно: благо, одеты все были в гимнастерки, красноармейские буденновки и фуражки. Не замедляя хода, помчались к пограничникам. «Зачем вы нас вызывали?!» – громко крикнул Левка Задов с тачанки. «А мы не вызывали вас», – удивленно ответил взводный. Пока произносились эти две фразы, пограничники были окружены. Сопротивляться им не было никакого смысла: разъезд был человек двенадцать, махновцев – семьдесят восемь.
                           Днестр – бурливая река. Один из пограничников показал, где можно переправиться.
                           Галина Андреевна – «она ведь любопытная была…» – спросила парня, как хоть его звать, чтобы помянуть потом добрым словом. Он сказал фамилию. Она запомнила на всю жизнь: Олексенко.
                           Оружие красноармейцев забрали все с собой, чтоб не стреляли в спину. Левка Задов помог перебинтованному батьке слезть с тачанки и войти в реку, держась за седло. Конь вошел в воду. Левка поплыл рядом. Какая-то дальняя застава вроде бы пыталась стрелять по ним, но безуспешно…. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                         [ После введения нэпа (https://uk.wikipedia.org/wiki/Нова_економічна_політика ) Махно лишился массовой поддержки со стороны крестьянства и его малочисленные отряды пополнялись лишь за счет активных врагов Советской власти. В этот период зверства и бандитизм махновцев стали массовыми. [Шамбаров В.Е. Белогвардейщина,М: Изд-во ЭКСМО-Пресс,2002]. В августе 1921 г. основная часть махновцев во главе с батькой, потеряв всякую надежду на продолжение борьбы, бежала в Румынию. Но еще до конца 1921 г. отдельные махновские банды продолжали свой кровавый террор на Украине.
                         Конечная цель махновского движения – создание анархистского, безвластного общества на ограниченной территории – была утопична и не соответствовала ни экономическим, ни политическим возможностям того времени. Романтизм анархических идеалистов шел вразрез с очередными задачами Советского (будь-якого) государства. В.С.Савченко. Измена «Батьки» Махно и «Железная метла» Л.Д.Троцкого. 2012].
                           Незважаючи на попередні спроби Махна поширити повстанський рух у Воронезькій, Курській губерніях, Донській області, на Кубані та Нижньому Поволжі, навіть у Сибіру, куди отаман відрядив загін під командою Глазунова [47. Штирбул А.О. Н.І.Махно, махновщина і Сибір / Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету,Запоріжжя: ЗНУ,2009,Вип. XXVII,с.137, 139], (деякі) дослідники дотримуються думки, що Махно, спрямувавши рух свого загону на захід, мав на меті підняти повстання в Галичині. Однак крах планів, виснажлива боротьба з більшовицькою владою і воєнні невдачі спонукали залишити терени України. Найбільш ґрунтовно, як на наш погляд, останній рейд Махна проаналізував Д.Архірейський [62. Архієрейський Д. Останній рейд Махна. Наукові записки історичного факультету Запорізького державного університету,Вип.ХVІІ,Запоріжжя: Просвіта,2004,с.103-112]. [63. Архієрейський Д. Марш на захід (останній рейд Нестора Махна). Грані,2004,№2,с.29-34; №3,с.36-41]. Використавши матеріали бюлетеня секретно-інформаційного відділу РНК УСРР, складеного на підставі отриманих результатів проведеного червоноармійськими частинами розслідування та праць дослідників махновського руху, автор детально проаналізував події з 25 по 28.08.1921. і дійшов висновку, що відступ Махна за кордон не був панічною втечею. Навпаки, повстанці, незважаючи на втрати і втому, зберегли сувору дисципліну і до кінця залишались повноцінним військовим підрозділом [63,с.39], а переправа через Дністер була невеликою військовою операцією, у якій вирішальну роль зіграли не сила зброї, а досвідченість, хитрість, рішучість махновців, відмінне знання свого ворога. [62,с.111].
                          [ Хто ж переплив Дністер? Нестор Іванович Махно на кобилі Діана, Галина Андріївна Кузьменко на лошиці Галочці, Льова Задов, Данило Зотов, Василь Нестор Махно і повстанці Антонович Харламов, Яків Домашенко, Олексій Хмара, Василь Данілов, Андрій Скомський, Олександр Мельник, Василь Бут, Се­мен Шевченко, Степан Шевченко, Дмитро Бохан, Сидір Тихенко, Сидір Зінченко, Кузьма Балканов, Костянтин Чуприна, Архип Попов, Григорій Нестеренко, Микола Нестеренко, Іван Лепетченко, Олександр Каленикович Закревський, Григорій Іванович Серьогін, Бурима, Андрій Капітонович Шанкала, Омелян Бойченко та інші. Якщо ж вірити автору книги "Махно" В.А.Савченку (X,2005,с.416), то махновців, що перейшли до Румунії, нараховувалось від 78 до 125 чоловік. Більшість дослідників схиляються до цифри 78.
                           28.08.1921., «на румунському березі їх зустрів роз'їзд, – стверджує В.Голованов. – Знову Льовка пояснив так, мов, і так, ми емігранти, просимо у вас притулку.... У хлопців зразу ж забрали зброю. Нестор віддав свій пістолет. Галина – свій, хоч її не обшукували, як дружину командира. …Незабаром приїхав начальник їх застави …На заставі їх нагодували, дали випити. Потім передали владі». І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський. Нестор Махно і повстанці].
                           Через день (30.08.) к месту происшествия прибыл главнокомандующий войсками Украины и Крыма Фрунзе. Вроде бы долго стоял, глядя на противоположный берег. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                           З інформа­ційних зведень …(кривавого) командування, ВУЧК, міліції восени 1921 р. досить швидко зникають повідомлення про прояви бандитизму, а останні свідчать про повну кризу повстанства, ніж про підривні дії. Зведення № 91 по Запорізькій губернії за 31.08. повідомляло, що у Мелітопольському повіті піймано бандита Хмару, а у степу поміж Лепетихою і Верхнім Рогачиком знайшли труп отамана Глоби і тяжкопораненого отамана Гайду. Виявило­ся, що вони перестрілялися через тактичні суперечності. В.Ф.Верстюк. Махновщина. 
                          В июле (03) 1921 г., когда в Москве проходил очередной парадный съезд – на сей раз Профинтерна, – тринадцать анархистов в таганской тюрьме объявили голодовку, требуя либо осудить их открыто, либо, если судить не за что, выпустить. История с голодовкой стала известна делегатам конгресса на десятый день, во избежание международной огласки анархистов выпустили из тюрьмы. На всякий случай предложили уехать за границу. Тех, кто не последовал этому честному предупреждению, потом погубили. Уехавшие остались в живых. Среди них был Всеволод Волин, бывший председатель Реввоенсовета Повстанческой армии. Перед отъездом он пришел проститься с братом – будущим известным литературоведом Борисом Эйхенбаумом. Братья проговорили всю ночь. В этом разговоре промелькнула – и врезалась в память Бориса (и так уцелела) поистине замечательная фраза брата Всеволода, которую следовало бы сделать обязательным эпиграфом к каждой книге, посвященной Махно: «Не верьте ни одному слову из того, что вам будут рассказывать о махновщине…». В.Я.Голованов. 
                           (Тому що її ніколи, в підсумку, не існувало, а краще сказати, махновщина – реги-аналовщина – лугандонщина ніякої користі НЕ принесла Україні, а тільки ШКОДУ. Такий висновок випливає з того, що служба московському окупантові закінчується вчасно гідною винагородою від диявола).
                         В.А.Антонов-Овсеенко (московський окупант) подчеркивал, что Н.И.Махно (реги-анал и лугандон) мог быть сильным союзником и мог бы быть "…великолепно использован нами". [Шубин А. Анархия – мать порядка. Между красными и белыми,М: Яуза,Эксмо,2005].
                           Військові дії Махна 1917-1921. https://cont.ws/uploads/pic/2016/6/махно_кар_1.jpg  

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). 1921 рік. 23.

ВЕРЕСЕНЬ 1921.

                      Загалом у 1921 р. правом амністії скористалися 30 махновських командирів і 2443 рядових повстанців. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                      «К осени 1921 года сдались: член штаба махновской армии Зверев, инспектор артиллерии Шаровский, начальник связи Полено, электротехник Пахарь и другие махновские командиры – всего 30 человек, 2 443 рядовых махновцев». (Голиков Д.Л. Крушение антисоветского подполья в СССР,М,Издательство политической литературы,1975,с.492).
Лишь к осени, когда стало ясно, что дальше сопротивляться бесполезно, в плен сдались 2 443 рядовых махновца и 30 командиров – что, надо признать, составляло ничтожную долю тех, кто принимал участие в движении. В.Я.Голованов. «Нестор Махно». 
                         У вересні 1921 р. по амністії здалося 120 махновців. За різними даними, махновців, що перейшли до Румунії, нараховувалося від 77 до 125 чоловік. Більшість дослідників схиляються до цифри 78, хоча згодом до махновців у Румунію могли перебратися ще кілька десятків їхніх побратимів з України. В.Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                        На початку вересня 1921 …(криваві) війська зведенні з українського «повстанського фронту» повідомляли, що в Запорізькому повіті продовжує боротися махновський загін із 60 шабель, у Бердянському повіті – махновський загін із 50 шабель і 4-х тачанок, у Гуляйпільському повіті – загін із 100 чоловік. Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                         Махно оказался в королевской Румынии, связанной с Советской Россией Рижским мирным договором (по нему Румыния обязалась освободить Бессарабию, но, не выполнив этого обязательства, продолжала тянуть дело на свой страх и риск, воздерживаясь от дипломатических отношений с РСФСР). В этом смысле Румыния не была убежищем ни желанным, ни даже надежным. Военное вторжение советских войск не случилось в 1919 г. только благодаря мятежу атамана Григорьева, войска которого и должны были поднять на штыки последнюю захудалую монархию Гогенцоллернов. Опасались здесь и революции – в этом смысле страна была не только не либеральной, но прямо враждебной всякой революционности. Именно поэтому повстанцы Махно, о которых румыны толком ничего не знали, были для начала обезоружены, потом погружены в вагон и отвезены сначала в Рашков, потом в Бельцы и, наконец, в Брашов, где был лагерь для интернированных. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                       Махно з Галиною та братами Льовкою та Данилом після переходу румунського кордону спочатку жили в Бухаресті в готелі. А коли скінчилися гроші, перебралися в табір інтернованих до товаришів, з якими перейшли Дністер. І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський.
                        [ Румынские пограничники разоружили махновцев и отправили в Вадратков, а затем в Бельцы. Через 10 дней их перевезли в Брашев, в котором организовали лагерь для интернированных.
                        Румынские власти разрешили Нестору Махно, Га­лине Кузьменко, Леве и Даниилу Задовым жить в одной из гостиниц Бухареста. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                        Позже на допросе Задов так об этом говорил следователю: Здесь в гостинице мы пробыли дней десять, после чего я и Даниил ввиду отсутствия средств к существованию уехали в лагерь Брашев, а Галина и Нестор остались в Бухаресте. (Воєнно-исторический журнал, №10,1990,с.56)].
                         Румыны немедленно интернировали махновцев. Долгое время им пришлось жить в очень плохих условиях, в тифозных вшивых бараках, без лекарств и перевязок, питаясь кукурузной похлёбкой. Через две недели после их прибытия (17.09.) нарком иностранных дел РСФСР Георгий Чичерин потребовал выдачи Махно (Skirda A. Nestor Makhno,Paris,1982,р.305). Но румыны несколько месяцев отвечали отказом.  
                         20.09.1921. правительство Советской России и Украины в ноте правительству Румынии излагали событие так: «Известный бандит Махно перешел 28 августа бессарабскую границу у Монастыржсвки с шайкой своих приверженцев, ища убежище на террито­рии, которая фактически находится под властью Румы­нии. Этот разбойник в качестве главаря преступных банд совершал на территории Советской России и Украины бесчисленные преступления, сжигая и грабя деревни, избивая мирное население и пытками вымогая у него имущество. Ввиду этого Российское и Украинское правительства обращаются к Румынскому правительст­ву с формальной просьбой выдать их как обыкновенных уголовных преступников упомянутого главаря шаек с его соучастниками». (Документы внешней политики СССР,т.IV,с.364).
                          21.09. газета «Коммунист» напечатала слова Фрунзе: «Факт перехода в Бессарабию махновской банды установлен мною при посещении (30.08.) приграничной полосы». (В.Н.Волковинский. Махно и его крах,М,1991,с.217).
                           [ Чичерин рассчитывал, видимо, на то, что румынам не до Махно и уж во всяком случае, не до «бандита». Признание его политическим противником обрекло бы просьбу о выдаче на провал. Однако генерал Авереску был не дурак и понимал, что не всякий раз министры иностранных дел и главы правительств проявляют заинтересованность касательно «обыкновенного бандита».
                           В телеграмме от 27.09.1921. Авереску ответил Чичерину: «Я получил вашу радиограмму от 17 текущего месяца и не могу согласиться ни с ее формой, ни с ее содержанием. Если преступники действительно нашли прибежище на территории румынского королевства, ваши власти могут требовать выдачи этих людей, и, хотя между нашими странами не существует договоренности на этот счет, румынское правительство могло бы, на взаимной основе, дать ход подобному ходатайству. Но в таком случае следовало бы действовать в соответствии с нормами международного права, иначе говоря, следовало бы отправить постановление об аресте, исходящее из соответствующего юридического органа, в котором были бы перечислены статьи уголовного кодекса, вменяемые преступникам. Более того, следовало бы дать детальное описание преступников. В связи с тем, что в Румынии отменена смертная казнь, необходимо, кроме того, чтобы вы в официальном порядке заявили, что наказание смертью не будет применено к выданным лицам. Когда эти условия будут выполнены, румынское правительство изучит дело бандита Махно и его сообщников и вынесет решение, будет ли дан ход вашей просьбе об их выдаче». (Skirda A. Nestor Makhno,Paris,1982,р.306). В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                         [ У зведенні Гуляйпільської міліції за початок вересня від­значалося, що останнім часом «серед бандитів спостерігає­ться незадоволення і сильне дезертирство, банда Замоти з кожним днем зменшується».
                         Масові експропріації, а разом з ними і каральна полі­тика (московського окупанта) до заможного (українського) селянства застосовувалися до осені 1921 p., коли стало цілком зрозуміло, що вони лише поси­люють деградацію селянського господарства. Політика експропріації СУПЕРЕЧИЛА курсу нової еконо­мічної політики, яка мала на меті підтримку «старанного селянина». Її організатори ніяк не могли відмовитися від воєнно-комуністичної ідеології, їм здавалося, що зміцнюю­чи бідноту, вони знекровлять ґрунт, на якому розвивалося повстанство, але не можна не бачити, що така політика мала і зворотний бік – множила ряди незадоволених Радянською владою. Пленум ЦК КП(б)У (липень 1925), повернувшись в іншій політичній ситуації до аналізу названих подій, констатував: «Розкуркуленням же істотно зачіпалися інтереси не лише куркульства, а й частини більш заможних середняків». Особ­ливо негативні наслідки мало збереження до осені 1921 р. продрозверстки і активне вилучення зерна. То ж і повстан­ський рух залишався помітним явищем.
                          Загін Білаша, який спочатку мав намір прориватися на Кавказ, зустрівши опір ЧА, повернувся до Маріупольського по­віту, де остаточно розпався в середині вересня. За словами Білаша, повстанці думали лише про амністію. В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                          Загін Білаша (до 100 шабель) прагнув пробитися на Північний Кавказ, щоб з’єднатися там з «Кавказькою армією махновців» Г.Маслакова та С.Брови. Але біля Новочеркаська загін наскочив на потужну загорожу та повернув назад, згодом розпався. «Кавказька армія махновців» влітку 1921 р. поповнилася перекинчиками з 2-ї Кінної армії та виросла до 3 тис. шабель. Однак значна частина повстанців Маслакова у вересні 1921 р. здалася …(кривавим) по амністії. Щоб заслужити у …(кривавих) катів повне прощення, група амністованих повернулася до повстанського загону та (підступно) вбила Маслакова та Брову, чиї голови були пред’явлені як докази лояльности. Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація.
                            В.Ф.Білаш у (вересні) 1921 р. був арештований чекістами і завербований ними в агенти, завданням котрого бу­ло викриття підпільних махнов­ських та анархістських осеред­ків. У своїх показаннях співробітникам НКВС у грудні 1937 р. він заявляв, що це Каретник разом з іншим колишнім махновцем Воробйовим ще на початку 1920-х викопав дібрівські скарби для продовження антирадянської ді­яльності. Викривав Білаш і Задова, і Лепетченка. Архірейський Д.В. Махновська веремія. 
                           У 1920 р. Білаш врятував чекіста – не дозволив вчинити самосуд над полоненим. Це був Баліцький, згодом заступник голови Української ЧК. У 1921-му доля знову звела їх, і тепер від Баліцького залежало Білашеве життя. Страту відстрочили. І запропонували Білашеві написати як спогади про махновський рух усе, що він знав. Білаш писав – за гратами, в камері смертників – про шляхи Махна і його армії…. 24.01.1938. В.Ф.Білаша стратили в Єйську. Могила – на дні Азовського моря. І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський.
                          [ Румунська преса назвала Махна українським «гетьманом» і «страдником цивілізації та прогресу».
                          У Румунії Махно створює Закордонний центр махновського руху, з якого він намагається керувати своїми розрізненими загонами та підпіллям в УСРР. Мета центру – підготувати всі умови для поновлення широкомасштабної боротьби проти …(кривавих), для повернення Махна в Україну. Центр організував «вікна» на кордоні, через які в УСРР постійно проникали махновські емісари.
                           На південному заході УСРР махновці могли розраховувати на 300-350 багнетів і шабель, і на кілька сотень членів свого підпілля, яким керував підпільний штаб (керівник – Данилов), що повинен був зберегти махновські кадри, вербувати нових добровольців, проникати в апарат рад-влади, у ряди ЧА, компартії для руйнування їх зсередини. Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                            У Румунії махновський центр сподівався залучити до своїх рядів українських повстанців петлюрівського напрямку і вояків колишньої армії УНР (до 4 тис. колишніх солдат і повстанців), що змушені були емігрувати до Румунії. З петлюрівським емігрантами Махно мав постійний зв'язок через такого собі агента «Геродота». (В.А.Савченко. «Махновщина после Махно»: махновское движение после вынужденной эмиграции Нестора Махно из Украины. Крестьянский фронт 1918-1922 гг.. Сборник статей и материалов,М,2013,с.237-253)].

Екіпірування махновця.
                       Різноманітність форменого одягу махновських кавалеристів підкреслює недержавний і переважно партизанський , отже, нерегулярний характер РПАУ(м). Основу повстанської кінноти, як і піхоти, складали селяни Південної України, яким у принципі неважко було ставати кавалеристами, враховуючи їх навички поводження з конем, що в селі прищеплювалися фактично з дитинства. Крім того, багато хто з них проходив строкову військову службу під час Першої світової війни саме у кавалерійських підрозділах. Певну частину махновської кавалерії становили також кубанські та донські козаки, професійні, по суті, вершники , які з'являлися в Україні у складі білих та …(кривавих) військ і часто переходили на бік повстанців.
                        На початку діяльності махновсько-повстанських загонів нерідкістю було побачити верхи матроса (відомо, що в 1918-1919 pp.. таким чином своїм матроським минулим хизувався командир Ф.Щусь). Багато хто з повстанців екіпірувався елементами форменого одягу різних родів військ або використовув цивільний одяг. Тобто можна було побачити повстанського командира у червоних гусарських чакчирах (брюках), кітелі піхотного офіцера царської армії, чоботах німецького чи австрійського вояка та селянській шапці. У зовнішньому вигляді повстанців, особливо командного складу, домінував «революційний» стиль: довге волосся, найекзотичніший і різнокольоровий одяг, переобтяженість холодною та вогнепальною, подекуди церемоніальною, зброєю.
                         Під кінець же війни всі махновці були переважно у військових одностроях. Вибір і форми, і зброї був суто раціональним. Повстанські кавалеристи одягали похідні кітелі, шкіряні куртки, ка-валерійські шаровари чи галіфе, хромові або юфтеві чоботи, використовували російські офіцерські портупеї взірця 1912 р. (поясний ремінь з двома наплічними ременями). Взимку використовували овечі кожухи, козацькі бурки, рідше військові шинелі. Серед головних уборів у махновській кавалерії переважали офіцерські польові кашкети з ремінцями під підборіддя, військові та козацькі папахи, взимку могли вживатися селянські овечі шапки, кучми, інколи башлики. Зачіски були по-військовому акуратними, хіба що кавалеристи відрізнялися чубами. Таким чином, добір форменого одягу у повстанців визначався потребами війни та можливостями їх реалізації, переважно індивідуальної.
                         Махновська кавалерія озброювалася типовою для того часу зброєю, яка, по змозі, була зручною, функціональною, ефективною. Холодну зброю представляли переважно шашки, хоча використовувалися й шаблі та, рідше, кавалерійські палаші. Холодна зброя була представлена кавалерійськими карабінами, револьверами та пістолетами різних систем, ручними кулеметами. Т.зв. обрізи (гвинтівки, обрізані по прикладу та дулу), що їх приписувала махновцям рад-пропаганда, були придатні для індивідуального терору, але не для фронтової війни, де вони були малоефективними. Отже, махновська кавалерія їх фактично ігнорувала.
                        Воюючи проти козацьких формувань у складі білих чи …(кривавих) армій, махновці брали до своїх лав тих козаків, які бажали долучитися до повстанців. Чисельність козаків-махновців була подекуди такою, що з них формували окремі підрозділи до полку включно, причому як піхотні, так і кавалерійські.
                         Власних військових відзнак на форменому одязі махновці не мали, проте активно використовували прапори – із ідеологічними цілями, і для відзнаки окремих підрозділів. Основним кольором махновських прапорів був чорний (як символ анархії, але й як символ землі, адже РПАУ(м) була переважно селянською). На полотнищах, як правило, робилися відповідні написи – або ідеологічні (типу «Мир хижинам, война дворцам!», «Свобода или смерть!» тощо), або позначення певного підрозділу (полку, групи і т.п.). Використовувалися прапори й червоного, загальнореволюційного кольору. Проте, чим запеклішою ставала боротьба між більшовиками та махновцями, тим частіше останні використовували червоні прапори для маскування під ворога.
                                Архірейський Д.В. Махновська веремія.

Кулеметна тачанка у бою.
                       Можливо, махновці не першими додумалися ставити станковий кулемет на тачанку, перетворивши, таким чином, цей цивільний транспортний засіб на грізну та ефективну зброю польової війни. Але вони першими почали зводити кулеметні тачанки в окремі підрозділи (до полку включно), що давало їм цілковиту перевагу в боях абсолютно над усіма ворогами, які таких підрозділів довго не мали. Махновські кулеметні полки здатні були вирішувати долі окремих битв. Наприкінці війни тачанки махновців поступилися тільки панцерним частинам ЧА більшовиків (московських окупантів).
                         Вважається, що тачанки були виключно сільським транспортним засобом, який використовували у повсякденному житті німці-колоністи Південної України. Це й обумовило основний ареал використання кулеметних тачанок, які з'являються, як мінімум, у 1918 р.. Перевагами тачанки були: кріплення колісних осей на спеціальних ресорах, що давало їй додаткову стійкість, амортизацію, маневреність; комплектація залізними деталями, що давало міцність і можливість швидкого полагодження у стаціонарних чи пересувних майстернях; конструкція, що робила тачанку, з одного боку, компактною, з іншого, – зручною та місткою; простота у догляді та керуванні. У тачанку запрягували від двійки до четвірки коней, що давало їй швидкість і можливість пересуватися по пересіченій місцевості. Тачанки перевозили як станкові, так і ручні кулемети на триногах. Перевага останніх була у можливості стріляти на всі боки.
                          Кулеметники вважалися елітою махновської армії. Екіпаж (команда) тачанки із станковим кулеметом складався з трьох бійців: візник і кулеметний розрахунок (стрілок і 2-й номер). Практикувалася взаємозамінюваність бійців команди, до якої кулеметні командири добирали найдосвідченіших візників і кулеметників. Кулеметні тачанки, як правило, супроводжувалися кавалерійським прикриттям. Кулеметники полюбляли зручний і практичний військовий одяг: шкіряні куртки, френчі, офіцерські кітелі та каш кети, чоботи, галіфе чи кавалерійські шаровари. На озброєнні мали персональну зброю ближнього бою: гранати, револьвери та пістолети різних систем, холодну зброю. Візники озброювалися карабінам и чи гвинтівками.
                          Любов махновців до вірних тачанок проявлялася у «тюнінгуванні» останніх: на бортах тачанок робили грізні та жартівливі написи, наносили малюнки.
                                  Архірейський Д.В. Махновська веремія.

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). 1921 рік. 25.

ЖОВТЕНЬ 1921.

                        Незважаючи на відсутність Махна в українських степах, восени 1921 р. махновські загони в Україні та на …(Московщині) являли ще значну військову силу – до 2 тис. шабель та багнетів при 30-33 кулеметах. До цієї цифри треба ще додати численне махновське підпілля та симпатиків – відчайдухів, що на певний час закопали свою зброю (таких потенційних махновців було ще до 8 тис. чоловік). Однак, утративши свій керівний центр, ці махновські загони почали швидко танути. Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                         В спеціальному бюлетені секретно-інформаційного відділу РНК УСРР, присвячено­му хроніці внутрішнього фронту, датованому 18.10., не згадується жодного махновського загону. В спеціально виділеній рубриці про стан Запорізької губернії говорить­ся, що «боротьба з бандитизмом в губернії закінчена, крупних організованих банд нема зовсім». В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                          25.10.1921. Фрунзе, после более чем годичного отлучения, был, наконец, лично принят Лениным. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                           [ Чичерин выказал признаки нервозности – к чему это международное право! Только как убедить в этом болванов-румын? Он не сдержал эмоций:. «Российское и украинское правительства считают, – телеграфировал он 22.10.1921., – что формальные процедуры имеют второстепенное значение и полностью теряют смысл перед фактом, что банда преступников, которые в течение долгого времени терроризировали мирное население Украины, нашла убежище под покровительством румынского правительства…». (Skirda A. Nestor Makhno,Paris,1982,р.307).
                           Очевидно, что Махно не мог быть посвящен в тонкости этого дипломатического обмена мнениями. Однако что-то наверняка стало известно ему, потому что очень скоро по прибытии в лагерь он оставляет своих товарищей почивать на нарах и есть мамалыгу, а сам вместе с Галиной Кузьменко и братьями Задовыми отправляется в Бухарест для осуществления довольно-таки рискованной миссии – связаться с представителями петлюровского штаба и с их помощью подготовить переход своих людей в Польшу. В Бухаресте им удается найти жилье, но не деньги. В конце концов Лев и Даниил Задовы покидают батьку и добровольно отправляются обратно в лагерь – там, по крайней мере, хоть есть давали. Махно (не зная ни одного языка, кроме русского и украинского) тем не менее, разыскивает в румынской столице петлюровцев и просит дать ему возможность встретиться с представителями штаба Петлюры, чтобы обсудить возможности совместных действий по освобождению Украины от ее врагов (Skirda A. Nestor Makhno,Paris,1982,р.308). В конце концов, Махно получил приглашение в резиденцию петлюровцев в Бухаресте, чтобы поговорить об интересующем предмете с дипломатическим представительством петлюровского штаба, расположенным тогда в Варшаве. Махно сказал, что повстанческих сил, которые действуют сейчас от Дона до Воронежа, недостаточно, чтобы сопротивляться специализированным отрядам Красной армии: вот почему он пришел к выводу о необходимости совместных действий с петлюровцами.
                          Батька блефовал. В действительности махновцы никогда не сотрудничали с петлюровцами и прекрасно знали, какая пропасть их разделяет. Однако он понимал и то, что партизанам не на что рассчитывать в Румынии, что только благоприятное стечение обстоятельств, до поры до времени, уберегает их от выдачи …(кровавым) и что их единственный шанс состоит в союзе – пусть временном и вынужденном обстоятельствами – с Петлюрой. Их собеседник в Бухаресте не дал себя одурачить и в своем рапорте петлюровскому «правительству» советовал «полностью покончить с этим (реги-анальным, лугандоновским, колаборантским, антиукраинским, антигосударственным, антисоборным, антицерковным-богоборческим) движением и его верхушкой, после чего оставшиеся могут быть влиты в националистическое движение Украины». (Skirda A. Nestor Makhno,Paris,1982,р.310). Однако Махно получил, по-видимому, заверения в самых благих намерениях, ибо он начинает вызывать к себе из лагеря повстанцев, прося их предварительно обзавестись оружием. Иван Лепетченко, вместе с Махно ушедший в Румынию, полтора месяца (т.е. сентябрь и половину октября) служил у помещика в городе Плоешти, после чего получил из Бухареста от Махно записку, в которой говорилось, чтобы он разжился у своего хозяина оружием и приезжал в Бухарест в личное распоряжение Махно. Лепетченко «забрал болгарский наган» (Л.Яруцкий. Махно и махновцы,Мариуполь,1995,с.107) и приехал в Бухарест. Махно там тоже заимел браунинг и чувствовал себя относительно свободно. Очевидно, петлюровцы пообещали ему «провести» его в Польшу по своим адресам, ибо батька предпринял попытку самостоятельно перебраться через границу, чтобы достигнуть главного штаба Петлюры. У границы его разведчик попал в засаду (видимо, не случайно); вместе с ним исчезли бумаги с адресами явок, пользуясь которыми, можно было перейти границу, и Махно вынужден был вернуться в Бухарест.
                         Тем временем, дипломатические переговоры о Махно на высшем уровне продолжались. Делом Махно занялся министр иностранных дел Румынии Таке Ионеску. И хотя он принципиально не был противником выдачи повстанцев, он, однако, желал, чтобы все осуществлялось по закону (телеграмма 29.10.1921.). Чичерин поспешил воспользоваться этим, чтобы выдачу Махно сделать условием нормализации отношений между Румынией и советскими республиками. Он написал, что вопрос о Махно является сейчас более принципиальным для нормализации отношений между Румынией и Советами, чем территориальный спор о Бессарабии, которая была спорной территорией между Румынией и страной Советов с марта 1918-го. Такая постановка вопроса привела румын в полное замешательство. С одной стороны, им хотелось соблюсти свои территориальные интересы – т.е. добиться за Бессарабией признания бесспорной румынской территорией, с другой – кто такой Махно, если за него Советы готовы пожертвовать столь многим? Не продешевят ли они, выдав его, и не потеряют ли международное лицо? Первым делом они обратились за разъяснениями о Махно к петлюровцам, которые занимали в Румынии видное положение. Петлюровцы объяснили румынам, кто такой Махно, но заметили, что повстанцы очень скрытны, ничего не говорят о своих силах, планах и намерениях, а также о причинах, которые заставили их покинуть Украину. (Skirda A. Nestor Makhno,Paris,1982,р.309). В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].   

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). 1921 рік. 27.

ЛИСТОПАД 1921.

                       Уряд Радянської …(Московщини) і Радянської України в нотах до румунської влади (20.09., 22.10., 11.11.1921 року) наполегливо вимагали видачі Махна та його соратників, вказуючи, що всі вони є звичайними «карними злочинцями», грабіжниками, розбійниками, бандитами, погромниками, і що вони готуються напасти на рад-Україну разом із Петлюрою. Видача Махна розглядалася рад-дипломатами як попередня умова переговорів про нормалізацію відносин рад-республіки з королівською Румунією. Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                       В ноті від 11.11.1921. писалося (Нестор Иванович Махно. Воспоминания, материалы и документы,К,Дзвін,1991,с.185): «Ми ждемо від Вас підтвердження при­буття Махна в Румунію, щоб зробити юридичні кроки з цього при­воду. Російський і Український уряди готові будуть надати Ру­мунському уряду документальні дані і навіть фотографії. Тільки юридичне зволікання Румунського уряду у питанні про бандита Махна, які підняли ми, змусили нас розглядати в ціло­му позицію Румунії по відношенню до її міжнародних зобов'язань. ...Позиція Румунського уряду по відношенню до бандита Махна набуває для нас важливість у зв'язку з документальними даними, отриманими нами відносно тих прийомів Махна, які по­казують, що за час свого відступу в Румунію (він) підготовляє од­ночасно з Петлюрою нові наступи своїх банд, які складаються із карних злочинців, проти Української республіки. Документальні дані... показують, що Одеса призначена базою дій Махна для здійснення ним своїх злочинних грабунків одночасно з операціями Гуляй-Гуленка. Все це перебуває у зв'язку з планами, які виробляються петлюрівськими партизанами на румунській і бес­сарабській території. …Ці дії українських білогвардійців (? дурдом) у Румунії і Бессарабії зму­шують нас звернути більш серйозну увагу на бандитів загально-карного характеру таких, як Махно, який міг би скористатися ци­ми обставинами для того, щоб затіяти нові злочини проти мирно­го українського населення…».
                        26.11.1921. У Бухаресті Махно зустрівся з міністром закордонних справ УНР, де заявив, що тільки УНР правомочна представляти український народ і успішно боротися з більшовиками, маючи для цього регулярну армію та допомогу Польщі і Румунії. [В.Верига. Визвольні змагання в Україні 1914-1923 рр.. У 2-х т.,Львів,«Місіонер»,1998,т.2,-502с. // Ф.3696,Оп.3,Спр.26,Арк.12-14].
 

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). 1921 рік. 29.

ГРУДЕНЬ 1921.

                           [ (У Харкові 09-13.12.1921.) VI Всеукраїнська конференція КП(б)У, на відміну від попередніх партійних форумів, які приймали розгорнуті резолюції з приводу куркульської контррево­люції і бандитизму, лише одним рядочком у резолюції про ЧА констатувала: «Внутрішній бандитизм знесилів, втративши під собою політичний ґрунт».
                           Як ретроспективне явище розглядав махновщину голо­ва ВУЧК, звітуючись у грудні перед делегатами VI Всеук­раїнського з’їзду Рад (14-17.12.1921.). Він підкреслив, що амністія і нова економічна політика остаточно відштовхнули від Махна «селянське населення колишніх махновських районів», а перехід Махном кордону лишив махновців лідера і керівника, тому «цілий ряд відомих махновських сподвиж­ників» припинив боротьбу, добровільно з’явившись у органи Радянської влади. «Таким чином, на Лівобережжі у зв’язку з відходом Махна, – робить висновок голова ВУЧК, – бандитизм поступово розкладається і знаходиться у стадії остаточної ліквідації».
                           Це було вірне свідчення того, що махновщина, як і повстанський рух в цілому, на осінь 1921 р. припинили своє існування. В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                           В докладах Донецкой губмилиции за ноябрь и по 15-е декабря 1921 г. находим такие данные: «Случаев органи­зованных вооруженных нападений со стороны бандитов был один в Лисичанском районе Бахмутского уезда.... Не превышают 40 человек в Луганском, Шахтинском, Сла­вянском, Бахмутском, Старобельском, Таганрогском уездах.... Борьбу с бандами проводит начтылами при участии милиции». (ДОГА.Фонд Р-1146,оп.2,ед.хр.96,лист 23).
                           Для видачі Махно не було належних юридичних під­ став, оскільки Верховний трибунал УСРР не виніс відповід­ного вироку. Цю справу було доручено наприкінці 1921 р. наркоматам закордонних справ РСФРР та УСРР, зокрема Г.В.Чичеріну, М.М.Литвинову та X.Г.Раковському. В.М.Волковинський. Батько Махно
                           [ 9-й Всеросійський з’їзд рад (Москва 23-28.12.1921.) у своїй декларації указав, що Махно за підтримки румунської влади готує напад на Україну. Однак румунський прем’єр (влада) А.Авереску відповідали, що для видачі Махна та махновців у румунської влади нема ніяких юридичних підстав «відповідно до норм міжнародного права». Авереску пропонував рад-стороні довести, що Махно є дійсно є карним злочинцем, винести подібний судовий вирок і взяти зобов’язання не застосовувати до Махна смертної кари, бо в Румунії на той час її не існувало.
                          Тоді для дискредитації Махна керівництво рад-України, наркомат юстиції, наркомат закордонних справ, ДПУ завели слідчу справу як на «злочинця Махна», прагнучі довести, що Махно не політична фігура, не вождь мас, а звичайний ватажок карної банди, що вчинила тисячі карних злочинів.
                           Розслідуванням по справі Махна курирували голова РНК УСРР Х.Раковський і нарком закордонних справ Г.Чичерін. обвинувачу вальний акт був зроблений в екстреному порядку до січня 1922 року. у чотирьох губерніях України було почато слідство на місцях «за фактом злочинів Махна», в ці губернії були направлені слідчі групи. Верховний трибунал ВУЦВК назвав Махна винним у грабунках і розбійницьких нападах. Для винесення вироку залучалися значні свідчення начальника махновського штабу В.Білаша – на той час в’язня рад-тюрми. Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.)].
                          Про Махна чекісти доповіли, що «сам Махно 28/ХІІ з Киши­нева виїхав у Бухарест». (ЦДАГО,ф.1,оп.20,спр.1305,арк.26). Хоча не було виявлено мети даної поїздки, передбачалось, що Махно намагався підготувати в певних емігрантських колах ґрунт для організації нового антибільшовицького повстання на Україні. Останню тезу підтверджував факт появи на межі Полтавської і Харківської губерній в лютому 1922 р. махновської кінної розвідки (15 бійців із-за кордону), що дуже збентежило радянське керівництво і військове командування. І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський. Нестор Махно і повстанці.

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). 1921 рік. 30.

                      СПОКУСЛИВО увірвавшись у долю народів …(Московщини) декретам и про мир і землю, ОБІЦЯНКАМИ демократичних свобод, соціалістична революція (ПЕРЕВОРОТ, насправді) досить швидко обернула­ся жахливою межи-усобицею громадянської війни (на Московщині та національно-визвольними змаганнями на окупованих москалями територіях), циніч­ною жорстокістю і ріками крові, війною, страшна правда про яку десятиліттями камуфлювалася романтизовани­ми міфами, зведеними на підвалинах священних принципів класової боротьби.
                        Зараз цілком зрозуміло, що то наслідок небувалого загострення соціальних, економічних, політичних, національних та багатьох інших суперечностей, які зародилися і визріли в надрах романівської …(Московщини), ознака того, що її суспільство ніколи не роз­вивалося як органічне і єдине ціле, а скоріше являло штучний конгломерат (фіно-тюркський гібрид на Московщині), об’єднаний силою держави (імперії), а тому нездатний до саморегулювання. Протягом декількох сто­літь …(московське) самодержавство, спираючись лише на вузьку правлячу касту, ставило численні перепони на шляху розвитку більшої частини суспільства, нещадно приду­шувало найменші спроби до формування політичної, гро­мадянської, національної самосвідомості народів.
                        Своєрідність …(московської) історії досить точно помітив М.Бердяєв. Він відзначив, що у імперії, створеній Пет­ром І, виявилася ВІДСУТНЬОЮ внутрішня органічна єдність між владою і народом, народом та інтелігенцією, між народностями, що населяли країну, а натомість, панувала ПРИМУСОВА єдність. Протягом століть соціальні конфлікти на …(Московській) імперії не вирішувалися, заганялися вглиб силою державної влади, міць якої спиралася не на віль­ний розвиток суспільства, а на його ЗАКРІПАЧЕННЯ.
                         На той час коли західні європейські сусіди виро­били цілком дієздатні правові, політичні системи регулю­вання соціальних проблем, …(Московщина) на початку XX ст., не поступаючись їм у темпах економічного розвитку, безнадійно відстала у розвитку державно-правовому, політично­му та культурному. Складалася певна історична традиція. Соціальні конфлікти у такій країні могли вирішуватися ли­ше у формі революційних ВИБУХІВ. Протягом XVII-XVIII ст. …(Московщину) потряса­ють селянські війни. Характерне в цьому відношенні ставлення імперії до України. Союз двох держав за Б.Хмель­ницького був оформлений конкретними політичними уго­дами, які регламентували права і обов’язки кожної з них. Але вже за Петра І від цих угод залишилися тільки ледь помітні прояви української державної атрибутики, за Катерини II були ліквідовані й вони. То ж не випадково, що в …(московській), а за нею і в радянській (московській) історіографії біль­шість з українських гетьманів, наступників Б.Хмельницького, назавжди залишилися зрадниками (для московських окупантів) і політичними інтриганами. Ту обставину, що вони не мали засобів для оборони суверенних прав України, крім зброй­ної боротьби з царизмом, ніхто не хотів брати до уваги. Цілий ряд повстань, заворушень, виступів пронизує істо­рію …(Московщини) XIX ст.. Від більш глибоких соціальних потря­сінь країну на деякий час врятували реформи 60-70-х pp.., але й вони практично не змінили характер її політичного життя. Будь-які спроби до політичної самоорганізації су­спільства суворо переслідувалися. Права на створення по­літичних організацій не мали не лише пригноблені, але й привілейовані класи. Наслідки такого явно ненормального стану продемонструвала історія початку XX ст..
                          Як тільки державна влада, в силу тих чи інших причин, слабіла, країну охоплювала революція. Так було у 1905-1907 pp., двічі протягом 1917 р.. Остання з цих революцій набрала форм громадянської війни.
                          Відсутність масової політичної культури у суспільстві особливо згубно виявилася 1917 р.. Змівши в однодення ненависний романівський режим, стихійна, народна Лютнева революція не зламала бар’єру відчуженості між (многонациональным) народом (відповідно ч.1 ч.3 Конституції РФ) і державою (імперією), народом і інтелігенцією. Перехід від тоталітарного режиму абсолютної монархії до повної демократії давався надзвичайно болюче. За зовнішніми про­явами повної розкутості суспільного життя, фейерверком проголошення громадянських свобод, політичної діяльнос­ті не можна не побачити, що Тимчасовому уряду, під знамена якого були зібрані кращі …(московитьські) політики, не вда­лося встановити дійовий контроль за ситуацією в країні та завоювати загальнонаціональну підтримку (за умов ВІДСУТНОСТИ у москалів – фіно-тюркського гібриду етнічного КОРЕНЯ, а отже, національного ПАРОСТКУ). Ситуація з двовладдям – перший доказ тому.
                          Спроби уряду діяти відповідно до загальноприйнятих правових норм наражалися на нерозуміння народу (звиклого до РАБСТВА). Вже у квітні розгорілася перша урядова криза. Трапилося це після того, як 18 квітня П.Мілюков, міністр іноземних справ, запевнив союзників, що …(Московщина) буде дотримуватися взятих на себе раніше зобов’язань у веденні війни. Нота Мілюкова викликала бурю гніву.
                          Народ вимагав негайного вирішення всіх суперечнос­тей, які визріли у суспільстві, безвідносно до реальної си­туації і не особливо замислюючись над майбутніми наслідками. Уряд, навпаки, не без підстав боявся катастро­фи, діяв досить обережно і тому переживав одну кризу за іншою, втрачаючи залишки авторитету. Незадоволення державними інститутами, традиційно притаманне соціаль­ним низам і посилене тягарем війни, вміло використали більшовики.
                          Їх прихід до влади восени 1917 р. пов’язаний не з конструктивною діяльністю у зміцненні ледь утворених форм демократії, працею у державних структурах, стабілізацією політичної і економічної ситуацій, участю у законодавчій роботі, пошуками загальноприйнятих виходів з війни, а з діями зворотного порядку. Курс на соціалістичну револю­цію, проголошений Леніним, пролягав через (АНАРХІЗМ) повний під­рив державних підвалин, на які спирався Тимчасовий уряд, через ліквідацію парламентської республіки. Ленін­ські гасла спрямовувалися на поразку …(Московщини) у війні, дезорганізацію армії та тилу. При цьому вони мали яскраво виражений популістський характер. Більшовики ОБІЦЯЛИ вла­ду Радам, солдатам – мир, робітникам – заводи та фабрики, селянам – землю.
                          Восени 1917 р. не без участі більшовиків, яких октябристи задовго до 1917 р. влучно і в’їдливо прозвали труба-дурами бунту, країну охопила загальнонаціональна (? відомо, що москалі – «многонациональный на рот») кри­за: заводи і фабрики стояли, армія мітингувала, селяни масово громили поміщицькі маєтки. За таких умов під гаслом «експропріації експропріаторів» влада без особ­ливих ускладнень перейшла до рук (словоблудів) РСДРП(б). Та досить швидко виявилося, що більшовицький уряд не має реаль­ного плану виводу країни з кризи, всі його надії й наміри звернені на світову революцію, внутрішня політика буду­валася не на конкретному аналізі стану економіки, її на­гальних потребах, а виключно на теоретичних постулатах марксизму і бажанні неодмінно будувати на …(Московщині) соціалізм. Керуючись (відсутністю будь-якою) логікою своїх завдань, більшовики швид­ко покінчили з демократією в особі Установчих зборів, трансформували Ради з представницьких організацій в органи «диктатури пролетаріату». Проведена урядом націоналізація (? одержавлення) заводів і фабрик зробила їх власністю НЕ робітників, а (НОМЕНКЛАТУРИ) держави. Селяни, заволодівши спочатку части­ною поміщицьких земель, лишилися права розпоряджати­ся наслідками своєї праці, а досить швидко і для них магістральним шляхом господарювання було визнано дер­жавний радгосп чи колективну комуну. Такий поворот у діяльності нового уряду поляризував суспільство ще біль­ше, ніж події 1917 p.: країна занурилася у збройний кон­флікт, вступила в громадянську війну, з миром теж дове­лося зачекати.
                          Відповідно до пануючої в рад-історіографії точ­ки зору громадянська війна (на Московщині) була нав’язана країні силами контрреволюції, які асоціюються виключно з колишніми експлуататорськими класами, підтриманими світовим ім­періалізмом. У такого визначення надто багато ідеологіч­ної заданості і недостатньо об’єктивності. Численні документи свідчать, що так багато про громадянську війну (на Московщині), як більшовики (переможці, що писали історію), у 1918 р. не говорила жодна політична партія. Більшовики ніколи не виступали противниками гро­мадянської війни (на Московщині) і не без пафосу підкреслю вали, що во­ни – єдина партія, яка стоїть за таку війну. Для них це був один із засобів знищити старий лад, зміцнити свою владу і прискорити хід світової революції.
                           Вивчення суперечностей, які лежали в основі громадянської війни (на Московщині), показує, що їх не можна звести до бороть­би експлуатованих з експлуататорами, не спотворивши при цьому історичної реальності. Привілейовані класи складали на …(Московщині) лише декілька відсотків [не більш як 4] від загальної кількості населення країни, тоді як 80 % належали до одного класу – селянства. Чому ж при такому розкладі класових сил кровопролитна війна, що продов­жувалася без малого чотири роки, закінчилася, як пере­свідчився читач, не у Криму у листопаді 1920 р. і навіть не на льоду Кронштадта у березні 1921 р..
                           Характерний симптом сповзання країни до стану гро­мадянської війни (на Московщині та національно-визвольних змагань на окупованих нею територіях) виявився уже в тому, що влада до рук більшовиків потрапила шляхом підготовки збройного по­встання. І наступні події, скажімо, збройний конфлікт Раднаркому з Центральною радою, свідчили про неба­жання політичних сил країни, особливо більшовиків, вести конструктивний діалог, спрямований на збереження гро­мадянського миру, про їх невміння об’єднати зусилля різ­них соціальних (і НАЦІОНАЛЬНИХ) сил. Скоріше, навпаки, політика будувала­ся на протиставленні класів (і НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ з москалями), абсолютизації інтересів одно­го з них, розбурхуванні між-класових (і між-НАЦІОНАЛЬНИХ) конфліктів.
                          Кожна з партій, що сформувалися в умовах постійної протидії, претендувала на монопольні права у розумінні політичної істини, її проголошення, втілення у життя від імені народу (селян, робітників). Тоді як за останнім рев­но зберігалося право політичного статиста, покірного ви­конавця волі партійних режимів. Революційні події 1917 і наступних років, незважаючи на розмах соціального катаклізму, внесли не так багато, як це може здатися на перший погляд, порівняно з попередніми періодами у полі­тичну культуру країни (імперії). Всі політичні партії країни (імперії) змогли об’єднати у своїх лавах лише декілька сот тисяч членів. У відношенні до всього населення країни це складало ли­ше десяті долі відсотка. Кількість активних і свідомих по­літичних діячів була набагато меншою. Основний контин­гент політизованих партійних мас належав до середніх міських верств. В цьому можна було пересвідчитися не раз з наведених вище прикладів з історії найбільшої полі­тичної сили того часу на Україні – КП(б)У, вплив якої в моменти перебування при владі не поширювався далі повітових центрів. Ще більш обмеженими виглядали орга­нізаційні можливості інших партій.
                          За таких умов політична діяльність в масах будувала­ся переважно за найбільш простими і доступними для сприйняття ідеологічними зразками. Вплив на суспільний загал формувався і поширювався через гасла, декларації, відозви і резолюції. Варто звернутися до будь-якого з документальних збірників, присвячених боротьбі за зміцнен­ня влади Рад, щоб переконатися, що саме документи та­кого характеру превалюють над всіма іншими.
                          Війна гасел, війна ідеологій відіграла вирішальну роль у формуванні вододілу між таборами, що протистояли у громадянській війні (на Московщині та національно-визвольного руху на постколоніальній території). Саме як боротьба ідеологічних сим­волів – червоні, білі, денікінці, врангелівці, будьонівці, махновці, петлюрівці, григор’євці – вкарбувалася остання у суспільну свідомість народу, а вже згодом вчені-історики у підтексті цих символів виявляли класові (а НЕ національні) ознаки, ре­тельно затушовуючи при цьому факти масових переходів, іноді цілими полками і бригадами, з однієї ворогуючої армії в іншу. Скільки таких випадків лише в історії мах­новщини. Не випадково в пропаганді ворогуючих сторін в цей період одне з центральних місць посідає політичний і соціальний жупел. Ворог зображується гротескно, карикатурно, плакатно, для його дискредитації використовує­ться будь-який компромат. За твердженнями білих, біль­шовики продали …(Московщину) німцям, на думку червоних, це зро­били денікінці, колчаківці і петлюрівці на догоду Антанті. Іноді така метода давала збої, читач пам’ятає, як влітку 1920 р. рад-пропаганда інспірувала чутки про союз махновців з Врангелем і як після цього сутужно їй довело­ся шукати пояснення власної угоди з повстанцями.
                         Політика, побудована на приматі ідеології (черева та жопи), одночасно була і надзвичайно релятивна, і не менш послідовна, аж до проявів ідеологічного фанатизму (домінування тимчасового-матеріального над вічним-духовним). Не випадково вва­жається, що немає нічого страшнішого за засліпленого ідеєю фанатика. Здається, останній обставині більшою мі­рою, ніж наперед спланованим акціям, громадянська вій­на (на Московщині…) завдячує проявами масового терору до ідеологічного ворога. Тут вона нагадує релігійні війни середньовіччя і, можливо, саме тому так вражає своєю жахливою амо­ральністю, абсолютно не відповідною до етичних норм XX ст..
                          Незаперечно, основна лінія громадянської війни (на Московщині…) вияви­лася у протиборстві білих і червоних. Мовою ідеологій це була в найбільш загальному вигляді боротьба нового (московського) й старого (московського) ладу [не політичних, НЕ державних (імперських) систем, а са­ме ладу (комуністичного та капіталістичного), що не одне й те саме]. Кожна з цих ідеологій мала своїх політичних вождів, ідейних натхненників, ядро фанатично переконаних прихильників. Але переважна ма­са населення в силу свого культурного, політичного і еко­номічного рівня стояла перед складним вибором, бо кожна зі сторін, з точки зору, скажімо, селянства мала незаперечні переваги і не менш вагомі недоліки. Білі (московські окупанти на окупованій Україні) не заперечували проти свободи тор­гівлі, ринку і товарно-грошових відносин загалом, лояльно ставилися до релігії, сільського укладу життя, але так чи інакше захищали поміщицьке землеволодіння. Червоні (московські окупанти на окупованій Україні) рі­шуче покінчили з поміщиками, але посіяли великий сум­нів, запроваджуючи комунальний обробіток землі, а головне заборонили вільно розпоряджатися хлібом – наслід­ком своєї праці. Обидві (імперські окупаційні) ідеології мали повне підтверджен­ня і у відповідній практиці, підсилюючи цим драматизм ситуації. Не знаходячи повного задоволення своїх потреб у політичних програмах і ідеологічних лозунгах обох (московських) ворогуючих сторін, (колонізоване) селянство змушене було постійно коли­ватися між ними (колонізаторами), віддаючи перевагу то одним, то іншим (Замість того, щоб ПОВНІСТЮ зректися сатани та завжди БОРОТИСЯ з білими та кривавими московськими агресорами). Марксисти і особливо Ленін досить часто повторювали, що коливання складають найбільш характерну рису се­лянства як соціальної сили, що селянство не здатне до по­літичного самовиразу і що у нього є лише два шляхи: або з (ОБМОСКАЛЕНИМ) пролетаріатом, або з (МОСКОВСЬКОЮ) буржуазією. Історія громадянської війни (на Московщині…) засвідчила зовсім інший висновок: у кожного із зазначених класів немає самостійного шляху, всі вони, ба­жаючи рухатися вперед по висхідній соціального прогре­су, просто приречені на співпрацю, виконуючи кожен лише йому (селянству, пролетаріату, буржуазії, але ВИКЛЮЧНО національним, а НЕ реги-анальным ІНОплемінним ІДОЛОпоклонникам – лугандонам) притаманну функцію. Шкода, що цей висновок став очевидним лише через сім (десять) десятиліть після революції.

                           [ Те, що Бог (Мова-Дух Божий) об’єднує, те диявол (язык-дух антихриста) роз’єднує і навпаки. https://pomisna-ukraine.livejournal.com/2016/06/21/ ]. 

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). 1921 рік. 31.

                        Коливання селянства зовсім не означали, що воно не шукало свого самостійного, третього (? Верстюк приписує селянству анархізм), шляху. Дійсно, в ме­жах країни (імперії чи самостійної держави) йому не вдалося об’єднатися в єдиний соці­альний рух, тим більше висловити свої вимоги в єдиній політичній програмі. Та спроби до цього, безперечно, бу­ли. Цілком закономірно, що вони носили інтуїтивні і сти­хійні форми. Окремі селянські антирадянські виступи, які мали місце у 1918 p., згодом зросли у значні селянські повстанські рухи. Це і антонівщина, і виступи селян Західного Сибіру, повстання на Дону та Кубані, чапанна вій­на ( https://ru.wikipedia.org/wiki/Чапанная_война ), виступ Сапожкова ( https://ru.wikipedia.org/wiki/Восстание_Сапожкова ) і виступ моряків Кронштадту. Не менш потужні повстання виникали і у тилу білих. Звичайно, вони виглядають фрагментарно на фоні загального фону війни, але загальні закономірності їх незаперечні.
                          До таких рухів належить і махновщина (селянщина). Можливо, се­ред них її слід поставити на перше місце, оскільки вона помітно вирізняється повнотою свого самовиразу. За своїм характером це найбільш розвинений у соціальному і по­літичному відношеннях селянський рух, який наскрізь про­низує весь хід громадянської війни (на Московщині…), виявляє своє став­лення до всіх державно-політичних режимів, які існували на (окупованій) Україні у 1918-1921 pp..
                          Стрижень руху складали два характерних явища, а са­ме: боротьба селянства півдня України проти спроб рес­таврації поміщицького землеволодіння згадуваними вище політичними режимами і різко негативна реакція того ж селянства на ліворадикальний «воєнно-комуністичний» ек­сперимент більшовиків. Ці тенденції чергувалися в історії махновського повстанства. Підкреслимо ще раз, що махновці НЕ зробили жодного кроку до компромісу з гетьман­цями (націоналістами), денікінцями, врангелівцям и і разом з тим двічі (ТРИЧІ, за свідченням Махна) протягом громадянської війни (на Московщині…) ставали союзниками біль­шовиків (московських окупантів) у відновленні Рад-влади. Цілком можли­вим був і третій союз (раба і рабовласника) з ними після розгрому Денікіна, якби рад-сторона (рабовласник) виявила прагнення до цього.
                           Як пояснити цей феномен, виходячи з тверджень про контрреволюційний характер махновщини? Певно, можна і далі наполягати на тому, що махновщина не що інше, як різновид куркульської контрреволюції. Але цей стереотип історіографії ні на йоту не просуне нас вперед до розумін­ня суті повстанства. Читач мав змогу пересвідчитися, що таке визначення бере витоки з «воєнно-комуністичної ідео­логії» і започатковане одним з її стовпів, Л.Троцьким, у червні 1919 p., а потім загартоване у вогні громадянської війни (на Московщині…) його підручними.
                           Політичний жупел куркуля активно використовувався більшовиками для пояснення незадоволень селянства і активної боротьби з ними. Всі антирадянські селянські ви­ступи тоді одержували майже автоматично ярлик кур­кульських. Оскільки куркуль – експлуататор, церемони­тися з ним зовсім ні до чого, та й, за глибоким переко­нанням революціонерів, тільки на шкоду Рад-вла­ді. Тому будь-які методи впливу на селянина, оголошеного куркулем, а тим більше придушення антирадянських ви­ступів, навіть якщо вони досягались шляхом розстрілів, підпалів, масових арештів, вважались доцільними і виправданими. Історія махновщини переконливо довела неефективність такого підходу, як і спроби політичного розшарування селянства на три умовні верстви: бідноту, середняків і куркулів. Правда історії полягає в тому, що махновщину, як і повстанський рух в цілому, вдалося остаточно ліквідувати не стільки збройною боротьбою і політичним розшаруванням села, скільки переходом до нової економічної політики.
                          (Протестний матеріальний рух ліквідували матеріальними чинниками.
                          Таким чином, махновщина – це НЕ національний – НЕ духовний рух.
                          А раз так, то махновщина – це антинаціональний рух на службі московських окупантів).
                          Абсолютизація класового підходу, побудована на ідео­логічних стереотипах громадянської війни (на Московщині…), була взята на озброєння рад-історичною наукою. Як і будь-яка абсолютизація, вона мала ряд негативних наслідків. Істо­рики майже патологічно боялися розглядати селянство як єдине ціле, зв’язане столітніми традиціями, єдністю ви­робничих процесів, загальною культурою, релігією, соціальною психологією, національним характером. Це зава­жало науці не тільки досліджувати вплив вказаних про­цесів на хід історичного розвитку селянства, в т.ч. і на формування махновщини, але, що більш важливо, не дозволило винести із історичного минулого ні одного важливого морального і соціального уроку (національний урок справедливо замовчується, бо у махновців нічого національного НЕ було, інакше б вони за національний чинник воювали). А без таких уроків, як відомо, наука безплідна. Більше того, саме завдяки такому підходу виправдовувалися методи колективізації, які призвели до втрати цілого класу селянства, хоч, як те пояснювали, боротьба йшла тільки з куркулем-експлуататором.
                           Наша суспільна свідомість, стаючи все більш цивілізо­ваною у відношенні до категорій власності, більш аб­страктно сприймає глитайський характер селянського господарства з трьома кіньми, такою ж кількістю великої ро­гатої худоби і десятьма десятинами орної землі. Очевидно, з часом це сприймання ще більше ускладниться. Тому значно продуктивнішою і, безсумнівно, необхідною стає спроба подивитися на селянина як на виробника товарної сільськогосподарської продукції і з цих позицій оцінити його реакцію на «воєнно-комуністичні», зовсім чужі йому новації, зрозуміти логіку та мотиви його поведінки. Тільки такий підхід зможе наблизити нас до розуміння махнов­щини.
                             Махновський рух – це один з конкретних проявів ре­волюції і громадянської війни (на Московщині та національно-визвольних змагань на окупованих нею територіях). Його правдиве відтворення можливе лише в контексті цих більш значних явищ. Поза ними він втрачає реальні обриси. Безкомпромісна боротьба з білими, союзи з …(кривавими) свідчили про те, що мах­новське повстанство цілком ототожнювало себе з револю­цією (з москалями-голодранцям). Останнє твердження можна також прослідкувати по своєрідній махновській ідеології. Вона, як і ідеологія пов­станства загалом, досить проста і відбита у гаслах: «За експлуатованих проти експлуататорів!», «Геть біло­гвардійську сволоту!», «За вільні ради!», «Геть комуни!»,. «За ради без комуністів!». Активно виступивши проти по­літики «воєнного комунізму», махновці цілком лояльно ставилися до форми Радянської влади, виявляючи свою незгоду тільки з її трактуванням більшовиками (про національну-духовну владу мова серед реги-аналов и лугандонов мова не йшлася). Для мах­новського селянства Ради були повнокровними і повно­правними представницькими органами місцевого самовря­дування з широкими повноваженням и і лише частковим делегуванням окремих функцій вищим державним устано­вам, для більшовиків вони стали органами (під ширмою) диктатури про­летаріату безпосередніми провідниками політичної волі (НОМЕНКЛАТУРИ) центру.
                            Послідовно відстоюючи інтереси селянина-виробника, махновщина не змогла знайти свого місця у створеній біль­шовиками системі «воєнного комунізму» і «диктатури про­летаріату». Наголошуючи на незгодах і розбіжностях, не можна не побачити в їх характері дещо спільне, характерне для революції. Розриваючи стосунки з вчорашніми союзниками (це вчорашні союзники ЗАВЖДИ перші розривали стосунки з махновцями), махновці часто звинувачували, і не без під­став, більшовиків (своїх московських хазяїв) у підступності щодо махновщини. Але скільки разів вони самі вдавалися до подібної практики. Двічі уклавши угоди з петлюрівцями (українськими державниками), вони і НЕ подумали їх виконувати після того, як отримали зброю та матері­альну допомогу. Не менш разючим виглядає вбивство ота­мана Григор’єва. Як і більшовицький, махновський суд спи­рався не на юридичні закони, а на повстанську правосві­домість (?) і часто закінчувався розстрілами на місці.
                          Ядро махновського повстанського руху безперечно во­лоділо окремими елементами політичної культури, що й підняло цей рух на особливу висоту. Як було показано ви­ще, певна кількість махновців належала до різних полі­тичних партій і течій, в тому числі більшовиків, лівих есе­рів та анархістів, Історіографічна традиція говорить про особливий вплив останніх на повстанство, іноді називаю­чи рух анархо-махновським. Це теж одна з характерних ознак ідеологічної природи громадянської війни (на Московщині…). Вплив анархізму на повстанський рух невиправдано перебільше­ний. Робилося це свого часу з однією метою – одночасно скомпрометувати і повстанство, і анархістів – опонентів більшовизму. Не можна серйозно сприймати спорадичні спроби двох десятків анархістів до ідейної пропаганди як політичне керівництво повстанством. Навіть у махновсько­му керівному ядрі не було однозначного ставлення до анархізму. Махно на різних етапах то наближав до себе ідейних анархістів, використовуючи їх як культурну силу, то віддаляв. Не ототожнювали себе з махновщиною і анархісти.
                           Не випадково цей рух очолив Нестор Махно. Природа щедро обдарувала цю людину талантами. Можна здога­дуватися, яких висот вона б могла досягнути у військовій справі (ВБИВСТВА), якби мала можливість розвинути природні дані си­стематичною освітою. Можливо, не менших успіхів Махно досягнув би і на політичній ниві, хоч понад усе мріяв про ниву звичайну – власне селянське господарство. «Батько» ніколи не виділяв себе з селянського середовища, і тут, певно, прихований секрет його невірогідної популярності. Для селян він був простий, доступний і зрозумілий.
                           Махно уособлював тип народного вождя, народженого вибухом селянської стихії. Бентежний, імпульсивний, кміт­ливий по-селянськи, одночасно і тиран, і раб стихії, яка винесла його на гребінь слави, він увібрав в себе усі характерні риси повстанця. Його особистість безумовно на­клала певний відбиток на характер руху. Та не настільки, щоб зображати Махна одноосібним диктатором. Диктату­ра у махновщині – нонсенс, викликаний повним нерозу­мінням суті повстанства. Слово «батька» було вагомим, але не єдиним і не завжди вирішальним.
                           В історії громадянської війни (на Московщині…) навряд чи знайдеться якась інша, окрім Махна, фігура, навколо якої б виникла така кількість легенд і міфів. Міфологізація продовжує­ться і тепер. Справа істориків не примножувати ці сумнів­ні історії, а рішуче відділити реальність від вигадки, пояснити феномен (реги-анала и лугандона) Махна, як і інших схожих на нього пасин­ків («русской») революції, без цього ми не зможемо до кінця зрозумі­ти природу і драматизм громадянської війни (на Московщині…). Можливо, у цьому відношенні доля Махна найбільш показова, тра­гічна і ПОТВОРНА.
                           Все життя цієї людини з юнацьких років було віддане справі революції і революцією відкинуте. Чотири роки без­ перервних боїв, славних перемог і гірких поразок закінчилися повного особистою катастрофою. В останніх боях втрачені всі найближчі бойові друзі, і лише втеча за румунський кордон порятувала самого Махна від подібної участі: йому амністії не пропонували.
                            «Батькові» довелося пережити махновщину (дуже погано, коли батьки переживають дітей). Тринадцять років, поспіль поневіряючись у еміграції, пройшовши через декілька тюрем, концентра­ційний табір, суд, вороже білогвардійське емігрантське оточення, крайню нужду і хвороби, Махно зберігав одне бажання – довести, донести до наступних поколінь, що його життя було віддане не розбою, а служінню («русской») революції, як він її розумів (отож, «як він її розумів»). Це була справжня idee fixe (нав’язлива, маніакальна ідея). Його далеко не блискучому перу належать десятки статей, де­кілька брошур і три книжки спогадів про революцію і махновщину. Читаючи їх, переконуєшся, що Махно за аркушем паперу переживав заново всі перипетії боротьби, відтворюючи їх з дивовижним революційним пафосом, а часом і поетичною строфою. Ні, він не був схожий ні на розбійника, ні на бандита, ні на авантюриста (але був розбійником, бандитом і авантюристом).
                            Махно помер влітку 1934 р. у неповних 45 років від численних ран і сухот. Не менш трагічно склалася й доля тих, кого «батько» вів під знаменами повстанства і кого Рад-влада амністувала у 1921 р. Вони були оголошені «воро­гами народу» у 1937 р. з усіма наслідками. Певно, тому, й відверта розмова про махновщину у рад-історіографії була відкладена на декілька десяти­літь.
                                    В.Ф.Верстюк. Махновщина. Київ-Гостомель 1989-1990.

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). 1921 рік. 32.

                          Отже, всі історики, в один голос заявляють, що махновщина була НЕ національно-визвольним рухом, але була СОЦІАЛЬНИМ рухом; і не просто соціальним, а ВУЗЬКОсоціальним, тобто, винятково СЕЛЯНСЬКИМ – НЕ рухом пролетаріату, НЕ інтелігенції, НЕ буржуазії, НЕ релігійним рухом, але антирелігійним, анти-поміщицьким, анти-інтелігентським (антиукраїнським), антипролетарським рухом за володіння землею та плодами земними, що на землі вирощують.
                          Ось чому махновщина не могла перемогти в апріорі, тому що:
                          «…видиме (рукотворний храм, ікони, земля, хліб, гроші…) ДОЧАСНЕ, а НЕвидиме (НЕрукотворна духовна ікона – Мова-Дух Божий, 1Ін. 4:2) – ВІЧНЕ», 2Кор. 4:18.
                          Так само і пролетаріат не міг перемогти навіть під брендом «диктатури пролетаріату», і НЕ переміг, але тимчасово, тактичну перемогу отримала політична НОМЕНКЛАТУРА.
                           Але і ця номенклатура не була абстрактною, а була конкретною – МОСКОВСЬКОЮ номенклатурою, чужою Україні – ІМПЕРСЬКОЮ номенклатурою, без жодних ознак національного життя, але з ознаками національної СМЕРТИ. Всі національности та всі соціальні верстви населення були РАБАМИ московської-вавилонської вежі-імперії – імперської московської НОМЕНКЛАТУРИ.   
                         Так само і сьогодні на постколоніальній Україні до імперської московської НОМЕНКЛАТУРИ обмоскалених нацменів додалася олігархічна НОМЕНКЛАТУРА, хоча із безліччю партій, та все ж таки ОЛІГАРХІЧНИХ за своїм змістом (фінансуванням), яка здійснює ротацією олігархів як в парламенті так і на золотому президентському унітазі.
                          Таким чином, на окупованій Україні ми маємо, всупереч вимогам Закону Божого та Конституції України, владну політичну НОМЕНКЛАТУРУ нацменів (Втор.17:15) і олігархів (Притч. 22:16, КУ ст.103. ч.4), що тримають в рабстві гоїв і хохлів не стільки за соціальною-тимчасовою ознакою, скільки за вічним-духовним розмежуванням на НОСІЇВ языка-духа антихриста (1Ін. 4:3) та Мови-Духу Божого (1Ін. 4:2), на нацменів (= язичників) і українців (= україномовних). А тримають нацмени та олігархи в рабстві громадян України тому, що ми РОЗ’ЄДНАНІ, РОЗКОЛОТІ за духовними-вічними ознаками на нацменів (= язичників) і на українців (= україномовних).
                          «Поділяй і володарюй» – таке гасло і сучасної політичної, обмоскаленої по самі яйця пса моськи, олігархічної НОМЕНКЛАТУРИ.
                          А тому, війна прихована-інформаційна та явна-кривава між ПРОТИЛЕЖНИМИ духами-язиками ПРОДОВЖУЄТЬСЯ.

01.02.2019. Ідеолог українського націоналізму, Сир. 15:17-18.