August 8th, 2016

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Січ-верес 1920. 1.

СІЧЕНЬ 1920.

                    [ 01.01.1920. Екатеринослав заняли части регулярной Красной армии. Махновцы подготовили триумф большевиков, изглодав белый тыл. Факты же таковы: отбросив махновцев от Екатеринослава, Слащев не преследовал их. Для этого у белых не было сил. К тому же на руку партизанам оказалась распутица, которая делала маневры белых просто невозможными вне железных дорог.
                    Махно с ядром в несколько тысяч человек ушел в бездорожные пространства Никопольского уезда. Остальные части выжидали, отогреваясь по хуторам: нужно было продержаться неделю-другую и только не пропустить момент, когда покатятся на юг отступающие белые. А уж тут не мешкать – либо отскочить с дороги, либо подрезать поджилки. А вслед за тем – здравствуй, Красная армия….
                     Наступил 1920 год, роковой для махновщины. Правда, историки всех направлений единодушны в одном: первые встречи красноармейцев и бойцов Повстанческой армии проходили в духе приподнятости и братства, того особого братства, которое объединяет людей, одолевших общего врага.
                     У красных было сытнее, надежнее. У красных медикаменты, махорка. Зато у махновцев была горилка, которой не было у красных. Была, была она, одна эйфорическая неделя, когда красноармейца с махновцем не разделяло, по сути, ничего, когда белые бежали…. Красные части, которым временно пришлось сражаться в частях Повстанческой армии, чтобы избежать полного разгрома и уничтожения, перешли к своим, часть красных хотела к махновцам. Присоединился к ним, например, партизанский отряд Огаркова, принимавший участие во взятии Орла. Был случай, когда команда бронепоезда передала повстанцам три тысячи снарядов.
                     Пока шло братание, в Екатеринославе и Александровске – где махновцы вновь встретились с частями 14-й армии, – прошли душещипательные митинги. В Екатеринославе митинг 1 января закончился голосованием резолюции: «Да здравствует всемирная коммунистическая партия большевиков! Да здравствует третий коммунистический интернационал! Долой анархию(Skirda A. Nestor Makhno,Paris,1982,р.211). Партизан заставляли повторять большевистский символ веры: началось постепенное вовлечение махновских частей в Красную армию. Окончательное размежевание произошло потом, когда Махно опять был объявлен вне закона: тогда много махновцев вступило в формирующуюся бригаду Г.И.Котовского, который привлекал неординарностью своей натуры и – при всем различии комплекции – неуловимой похожестью на «блистательного партизана» Махно….
                     Штаб махновцев близко не сносился с большевистскими частями. Расположившись в районе Гуляй-Поля – Александровска, махновцы заняли наблюдательную позицию. Наблюдения скоро выявили, что в повадках борьбы за власть большевики нисколько не изменились с лета 1919 года. Не изменились потому уже, что претендовали на власть целиком, ни с кем не собираясь делить ее. В.Я.Голованов].
                     Под натиском Первой конной, 8-й и 13-й армий красных, деникинцы оставляли города: 01.01.1920. –Иловайск, Амвросиевку. Ровеньки, а 3 января – Юзовку. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                     03-05.01.1920. …(криваві) частини заглибились у махновський р-он.
                     04.01. командування 14-ї рад-армії отримало таємний наказ – готуватися до знищення «банд Махна». 41-а дивізія мала контролювати р-он Оріхів-Пологи-Гуляйполе, Латиська дивізія – р-он Павлограду.
                     04.01. командарм-14 Уборевич издал секретный приказ, предписывающий «принять все меры к разоружению населения и уничтожению банд Махно». (Skirda A. Nestor Makhno,Paris,1982,р.212). Ясно, что приказ не был частной инициативой Уборевича, а являлся замыслом более высокопоставленного провокатора, которого мы не знаем. Однако приказ некоторое время сохранялся в секрете: для начала открытых боевых действий против Махно нужен был предлог. Его не пришлось ждать долго. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                     [ 02.01.1920. 1-ша бригада 45-ї дивізії ЧА отримала наказ взяти у білих Олександрівськ. Про­тягом 4-го січня до пізньої ночі йшов бій в районі залізничної станції Софіївка. Денікінці програли й відступили у напрямку Олександрівська. О 2-й годині ночі (05.01.1920.) 397-й полк червоних підійшов до міста, але серед ночі не наважився вступати в нього. На світанку, пустивши попереду броне­поїзд, полк у бойовому порядку з необхідними засторо­гами рушив на місто, готуючись до бою. На залізничній станції білих не виявилося, серед юрби залізничників, які висипали назустріч червоним, походжала людина в цивільному вбранні. Увагу до себе вона привертала черво­ною пов’язкою на руці. Напис на пов’язці інформував: «Комендант станції від військ батька Махна». Виявилося, що місто в руках махновської армії, а штаб її і сам «батько» теж знаходиться в Олександрівську.
                     Комбриг Ф.Левензон до такого повороту справи був явно не готовий, пізніше він згадував, що, наступаючи на Олександрівськ, бригада не мала більш-менш точної ін­формації про місцеперебування махновців та їх кількість і зовсім «не мали приводу гадати, що вже під Олександрівськом ми з ними зіткнемося». Левензон вирішив їхати у штаб до Махна. Він був учасником походу Південної гру­пи червоних і добре пам’ятав серпень 1919 p., коли Махнові вдалося порівняно легко відірвати від групи ряд час­тин, які перейшли до нього па службу. Не давали спокою і спогади про випадок із розстрілом махновського командира «Диявола». А якщо у махновському штабі відведуть комбригу роль «Диявола»?
                       Махно прийняв комбрига стри­мано. Зустріч була короткою. «Батько» зазначив, що всі попередні переговори вестимуть комкор Каретников та начштабу армії Білаш, розмова з якими затягнула ся на дві години. Білаш тримався спокійно і був небагатослівним. Каретников гарячкував, він нападав на аграрну політику Радянської влади…. Левензон намагався читати лекції з політграмоти. Дискусія закінчилася нічим. Каретников за­явив наприкінці: «На політичні теми ми з Вами бесіди вести не будемо. Про це поговорить наша Реврада з РВР Республіки. З військово-стратегічної сторони ми готові зайняти певну ділянку на фронті, тому що ворог у нас один». В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                     05.01.1920. войска 133-й бригады под командованием Ф.Я.Левинсона после небольшого боя заняли Александровск. Одновременно с правого берега в город стали входить махновцы. Махно тут же заявил, что Александровск принадлежит к сфере его деятельнос­ти, и назначил Щуся начальником гарнизона. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                      [ У Криворізькому районі червоні зіткнулися з махновськими загонами Мелашка, Матяжа, Бібікова.
                    Мелашко (Милашко, Малашко) М. (1882-1920) – учасник Першої світової війни, фельдшер. Член української партії лівих есерів, член Центральної Ради. Наприкінці 1917 заступник комісара Центральної Ради УНР у Донбасі. Учасник повстання проти Скоропадського на півночі Херсонщини. Учасник повстання Григор’єва, на початку осені 1919 р. тимчасовий учасник махновщини: комбат групи К.Матяжа і Т.Гладченка. З листопада 1919 оголосив себе отаманом Катеринославського козацького коша. На початку 1920 визнав владу більшовиків, став комбригом 45-ї дивізії РСЧА. Був заарештований червоними, втік і розпочав проти них повстанську боротьбу. Був удруге полонений і страчений чекістами.
                      Бібіков (Бібік) (?-?) – в середині 1919 комдив Південного фронту червоних. Восени того ж року приєднався до армії Махна, разом з якою протистояв білим у Північній Катеринославщині до приходу РСЧА на початку 1920/ За деякими даними, партизанив проти більшовиків на Полтавщині ще у 1921 р. Доля невідома. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                      О.О.Мельник. Антибільшовицький рух опору на Криворіжжі 1919–1923 років. Олександр Олександрович Мельник,Кривий Ріг: Вид. Р.А.Козлов,2018,-200с. http://krmuz.dp.ua/images/Melnyk-O.O._Antybilshovytskyy-rukh-oporu-na-Kryvorizhzhi-1919-1923-rokiv.pdf   
                      05.01. бригада 45-ї дивізії увійшла до Олександрівська, де знаходився штаб махновської армії, як і сам Махно. Махновці направили до командира бригади делегації для укладання воєнної угоди. Поки йшли переговори, поки …(москалі) та махновці (наймити москалів) ділили місто на сфери впливу, частини ЧА оточили Олександрівськ.
                     Газета «Коммунист» писала, що на переговорах махновці заявили про свою готовність до спільних дій (з кривавими московськими окупантами) проти білих (московських окупантів). Махновці заявили, що …(криваві) ПОВИННІ укласти з Махном і політичну угоду, яка б визначила вільний махновський район. Однак Троцький наказав жодних переговорів з Махном не вести і готуватися до розгрому махновців. за даними розвідки …(кровавих), в Олександрівську сконцентрувалося до 6 тис. піхоти та 1 600 кіннотників, приблизно 13 тис. махновців знаходилися біля Апостолового, Нікополя, Мелітополя.
                     [ В Олександрівську між бійцями обох армій (москалів і лугандонов) зав’язалися ДРУЖНІ кон­такти. Штаб …(кровавої) бригади повів, як того і вимагали інструкції, серед повстанців агітаційну роботу, проти чого махновці особли­во не заперечували. Як можна прочитати у спогадах Левензона, політком бригади Генін «з колосальним успіхом виступав у частинах Калашникова». Повстанці, в свою чергу, агітували червоноармійців.
                      Левензон згадував, що для нього було ясно: сутич­ка з Махном неминуча – і штаб робив все, щоб якомога краще до неї ПРИГОТУВАТИСЯ. «Пригадаю навіть розмову з тов. Якіром, – пише комбриг, – ми пропонували виділити групу товаришів, яка повинна була "покончить" з верхів­кою махновської армії». Якір заспокоював нетерплячих і вимагав чекати наказу. В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                      07.01.1920. Слащов стає біля Перекопу, закривши Крим.
                      [7 января Реввоенсовет Повстанческой армии выпустил декларацию, которую большевики не могли воспринять иначе как попытку вырвать у них политическую инициативу и провозгласить собственные принципы обустройства жизни на освобожденной от деникинцев Украине. Одного лишь обращения – «ко всем рабочим и крестьянам Украины» – с предписанием прочесть воззвание во всех уездах, на всех заводах и фабриках и, так или иначе, довести его до сведения каждого человека – было достаточно для того, чтобы вызвать гневный столбняк у (московських окупантів) партии большевиков. По существу, за год до Кронштадта в декларации были сформулированы все основные постулаты ненавистной большевикам ереси – «за Советы без коммунистов». А махновцы силились выкрикнуть еретические положения на всю Украину, более того: обращались непосредственно к грядущему Всеукраинскому съезду Советов, выражая надежду, что он не наденет народу на шею новое ярмо большевистской власти, а будет руководствоваться принципами свободы и здравомыслия. В декларации говорилось: все распоряжения деникинских властей и распоряжения большевистских властей, противоречащие «интересам народа», объявлялись отмененными; земля и инвентарь крупных землевладельцев и кулаков должны были перейти в руки крестьян, живущих своим трудом; размеры наделов и сроки наделения землей должны были определяться на местах самими крестьянами; шахты, заводы, фабрики, рудники объявлялись собственностью рабочего класса, «который при посредстве профсоюзов берет в руки все производство, организует общественное разделение труда». (Skirda A. Nestor Makhno,Paris,1982,р.209); в политическую структуру закладывались «вольные советы», которые махновцам виделись прежде всего беспартийными: в эти советы они предлагали избирать собственно трудящихся, а не партийных выдвиженцев, чтобы «советы рабочих и крестьян» не превратились в «советы депутатов партий»; существование чрезвычаек, ревкомов и других репрессивных органов объявлялось недопустимым при строе «вольных советов»; право трудящихся на свободу собраний, слова и организаций полагалось их естественным правом, а нарушение этого права – контрреволюцией; все, кто будет препятствовать распространению воззвания, будут считаться контрреволюционерами.
                       Но широкого распространения воззвание не получило – ни в 1919 г., ни позже. Из всех книг по махновщине оно упоминается только в книге А.Скирда, который знакомился с оригиналом декларации в Международном институте общественной истории в Амстердаме. У махновцев не было способов широко оповестить население о своей программе. В этом смысле они проиграли еще одну войну – информационную.
                       В любом случае, попытка выступить с программой, подобным образом «корректирующей» представления большевистских вождей о революции и народовластии, так просто с рук сойти не могла.
                       Ответные меры последовали незамедлительно. Никто из большевистских иерархов, естественно, не опустился до политических переговоров с руководителями повстанцев. Зато на следующий же день после выхода декларации, 8 января, штаб махновцев в Александровске получил из Екатеринослава приказ командования 14-й армии: немедленно двинуть Повстанческую армию на польский фронт по маршруту Александрия-Чернигов-Ковель. В.Я.Голованов].
                      Слащов, який у перші дні 1920 р. зайняв Мелітополь, визнав як загрозу для білих просування махновців у бік Криму. Залишивши 8 січня Мелітополь, він поспіхом рушив на Перекоп і Салькове (станція на Чонгарському півострові). Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                       08.01.1920. махновський Кримський корпус зайняв Мелітополь.
                       08.01. Реввійськрада 14-ї армії на пропозицію Троцького і Сталіна наказала махновській армії НЕГАЙНО вирушити на Польський фронт в р-он Гомеля. Махновська армія за цим наказом передавалася «у розпорядження РВР 12-ї армії». Наказ цей став провокаційним, лише приводом для походу проти Махна. Махновська армія на цей час не мала жодних домовленостей з ЧА і не перебувала в підпорядкуванні РВР 14-ї армії.
                     Реввоенсовет 14-й армии приказал махновским частям немедленно двинуться на Польский фронт в район г. Ковеля для борьбы в рядах Красной Армии с белополяками. Этот приказ являлся, по сути, предлогом для разгрома махновцев, так как ко времени его издания махновская армия никакого соглашения или договора с Красной армией не имела, и по сути находилась вне закона, согласно директиве №108. Командующий 14-й армией И.П.Убороевич признавал, что этот приказ «…является известным политическим маневром и только. Мы меньше всего надеялись на положительные результаты в смысле его выполнения Махно». [Вопросы истории,№9,1966,с.52].
                        [ Між командармом Уборевичем і начдивом Якіром від­булася розмова. Стрічка телеграфу: …Сталін тільки що передав роз­порядження Південфронту запропонувати армії Махна ви­ ступити на захист Радянської Республіки проти поляків в районі Мозиря. …Ми думає­мо, що те чи інше ставлення Махна до наказу дасть нам можливість мати певний матеріал для наших наступних дій….
                        Припустимо на мить, що Махно згодився б перекинути повстанців під Мозир. Відірваний від селянського середовища повстанський загін розтанув би в боях, як скупі залишки снігу під весняним сонцем. Але суть махновщини як раз і полягала в нерозривному з в’язку пов­станської армії з селянським середовищем, яке її поро­дило. Ця армія ніколи не відігравала самостійної ролі, її єдиним і постійним завданням був захист, відстоювання селянських інтересів. Саме реальна загроза цим інтересам змушувала селянина брати в руки гвинтівку і ставати повстанцем. Захищаючи рідні місця, повстанці демонстру­вали героїзм, винахідливість, боєздатність і здатність до самопожертви. З великим небажанням, як правило, під безпосередньою загрозою розгрому з боку переважаючо­го ворога вдавалися вони до короткочасного відступу з рідного району і незмінно поверталися назад. Як тільки небезпека зникала, широкий селянський загал вважав свою місію у повстанстві виконаною і масово брався до свого головного заняття – праці коло землі. В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                     Отримавши наказ, махновський штаб відповів на нього офіційною пропозицією підписати (з брехливими москалями) на вищому рівні військовий союз, надавши автономію махновському районові (окремі повіти Катеринославщини та Херсонщини). Ультиматум …(кровавих) про перехід махновців на Польський фронт було вирішено ПОКИ ЩО не виконувати, позаяк з усього було видно, що відірвані від своїх сил махновці потраплять у пастку до …(кровавих) ще в ешелонах, на шляху до Польського фронту.
                      Махно напісяв телеграму, що доки з центральною ВЛАДОЮ не буде досягнуто угоди (так анархіст-безвладник  Махно визнавав над собою ВЛАДУ московських окупантів), не може бути й мови про виконання махновцями наказів …(кровавих москалів), що після боїв партизани мають право на ВІДПОЧИНОК (!!!!!)…. Одним із подальших варіантів дій був РОЗПУСК махновської армії по своїх селах для місячного ВІДПОЧИНКУ (!!!!!). Махновська рада спільно зі штабом видала листівку-звернення до …(кроваво)армійців із закликом не піддаватися провокаціям і не брати участі у БРАТОвбивчих операціях (так махновські реги-аналы и лугандоны визнали, що вони та пси моськи «ОДИН народ» – один «многонациональный народ», відповідно до преамбули та ч.1 ст.3 Конституції РФ).
                      В этот момент, в начале января 1920 г., махновский РВС распался, часть его членов выразили недоверие Н.И.Махно в связи с расстрелом махновского командира – коммуниста А.Полонского за попытку создать в Повстанческой армии большевистский ревком и убить Н.Махно. Часть членов РВС перешла на сторону Красной Армии и выпустила воззвание, в котором призвала махновцев вступать в советские части. Председатель РВС анархист Волин был арестован, а батько, больной тифом, находился в бессознательном состоянии. Махновцы оказались предоставлены сами себе. Несколько тысяч их ушли из Александровска в Гуляйполе, увезя с собой больного командира. [Савченко В.А. Махно,X: Фоліо,2005].  

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Січ-верес 1920. 2.

                     09.01.1920. постановою Всеукрревкому Н.Махно та його командири були оголошені поза законом за «непідкорення наказам», «заколот», «розкладання частин» і за такі гріхи, як «дружба з Григор’євим», «відкриття фронту денікінцям», «злочинів анархістів у Москві». Було оголошено, що махновці «точуть ножі, щоб виступити збройною силою», «продають Україну вдруге (НЕ москалям, а) польським панам».
                      Постановление Всеукраинского ревкома об объявлении вне закона Махно и махновцев: «…Но Махно не подчинился воле Красной Армии, отказал­ся выступить против поляков, объявив войну освободительнице – Рабоче-Крестьянской Красной Ар­мии  (московського окупанта).... Поэтому Всеукраинский Революционный Комитет постановляет: 1. Махно со своей группой объ­является вне закона, как дезертир и предатель. 2. Все поддерживающие и укрывающие изменников укра­инского народа будут беспощадно истреблены.... Пет­ровский, Мануильский, Затонский.... 9 января 1920 года, г. Харьков». (ДОГА,Фонд листовок,ин.№1298).
                    Махно и махновцы обвинялись в антисемитизме, хотя в их прессе постоянно велась компания ПРОТИВ антисемитизма и НАЦИОНАЛИЗМА. В.С.Савченко. Измена «Батьки» Махно и «Железная метла» Л.Д.Троцкого. 2012.
                        ВВРК (подписали Петровский, Мануильский, Затонский, Гринько и др.) постановил. «...Махно не подчинился воле Красной Армии, отказал­ся выступить против поляков, объявив войну (?) нашей освободительнице Рабоче-Крестьянской Красной Армии.... Исходя из этого Всеукраинский Воен­но-Революционный комитет постановляет: 1) Махно со своей группой (около 100 тысяч человек) объявля­ется вне закона как дезертир и предатель. 2) Все поддерживающие или скрывающие этих изменников украинского народа подлежат беспощадному истреб­лению...». [ДОГА. Фонд листовок, инв. №1298].
                       09.01. бригада Ф.Левензона и войска 41-й дивизии, совместно с махновцами занимавшие Александровск сделали попытку захватить штаб Махно, расположившийся в лучшей гостинице города, и внезапным налетом разгромить части, расквартированные в пригороде. Махновцы не ждали удара. За несколько дней до этого состоялось совместное совещание повстанческого штаба с командирами Красной армии, и, хотя политические разногласия неизбежно вылезли, Семен Каретников прямо говорил Левензону, что повстанцы готовы вместе с красными ударить на белых на подходящем боевом участке, но только не под Ковелем. Каретников не знал, что после совещания значительная часть красных командиров предложила попросту перебить махновскую верхушку, но осторожный комдив Якир приказал обождать, предпочитая, чтобы прозвучало внятное указание сверху. Когда же приказание прозвучало, захватить махновцев все-таки не удалось: повстанческие части были рассеяны неожиданной атакой, но никто из руководителей не был схвачен. Штаб прорубился из города вместе с «батькиной сотней», а сам Махно выехал из города на телеге, переодевшись в крестьянское платье, никем не заподозренный…. Ф.Левензон отрапортовал, что вместе с Махно ушло в район Гуляй-Поля ничтожное число людей – всего около 300 человек. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                      Операція проти Махна розпочалася із виводу з Олександрівська усіх …(кровавих) частин і оточення міста 45-ю та 41-ю дивізіями. Червоне командування відмовилося тоді від штурму Перекопу та звільнення (??? очевидно, що В.Савченко обтруханий псами моськами лугандон) Криму, хоча саме тоді можна було зробити значно легше, ніж десять місяців потому. Якби ЧА не взялась тоді за махновців (як біла армія взялась за махновців восени 1919 р.), громадянська війна (??? між білими та кровавими москалями на окупованій Україні), напевно, закінчилася б набагато раніше. Однак (логічно ЧУЖІ) махновці виявилися для Троцького страшнішим за білих (СВОЇХ московских соотечественников).

                        [                                                        Проти всіх – значить НЕ потрібними НІКОМУ.
                   
                        Отже, бачимо колаборантську махновську «палочку выручалочку», яка (умисно чи без умислу) то послаблює білих московських окупантів, щоб ВРЯТУВАТИ від розгрому кривавих московських окупантів; то послаблює кривавих московських окупантів, щоб ВРЯТУВАТИ від розгрому білих московських окупантів, з метою підтримання БАЛАНСУ між двома сторонами (однієї монети) московських окупантів, ворогуючих між собою за право володіти Україною – за утвердження життєздатности будь-якого кольору московської окупаційної ВЛАДИ на окупованій Україні.
             
                       В цій анархістській ідеологічній невизначеності полягає зміст гасла «Проти всіх», бий по черзі (українців, союзників українців, білих, червоних, зелених
-григор’євців…, поміщиків, фабрикантів, буржуїв, попів, жыдов…), можливо потрапиш на справжнього ворога.
                   Если в начале и в середине Гражданской войны «зеленые» либо придерживались нейтралитета, либо чаще всего симпатизировали советской власти, то в 1920-1923 году они воевали «против всех». Например, на тачанках одного (киношного: Адъютант его превосходительства) командира «Батько Ангел» (https://uk.wikipedia.org/wiki/Ангел_Євген_Петрович ) было написано: «Бей красных, пока не побелеют, бей белых, пока не покраснеют». http://gorod.tomsk.ru/uploads/34046/1294088760/16.jpg  
                   Воювати «проти всіх» не був вибором анархічно налаштованих, вільних від будь-якої влади (крім своєї) безлічі отаманів під час національно-визвольної війни 1918-1921 рр.. Це був ВИМУШЕНИЙ, а отже, крок ВІДЧАЮ зі сторони «зелених» у зв’язку з тим, що вони спочатку були ПЕРЕШЕ ВІДКИНУТІ тими всіма, проти яких стали пізніше воювати, за умов непотребу будь-якій владі у СВОЄМУ тилу некерованих, своє-вільних, непередбачених у своїй діяльности «батьків»-егоїстів та їх воєнізованих структур, які призводили до руйнування державних правил поведінки та розкладали безвладдям законослухняне суспільство].

                  Операція РСЧА проти Махна 09-14.01.1920. проводилася кволо і не дала …(кровавим) бажаного результату. Кілька полків відмовилася виступати проти Махна, а 41-а дивізія пропустила через свої порядки махновців. Каральні функції виконували Латиська та Естонська дивізія, китайські та ІНТЕРнаціональні батальйони. За планами …(кривавих) не тільки ПОЛОНЕНІ махновці, але й селяни, котрі їм співчували, повинні бути «нещадно винищуватися».
                  …повстанци практически не оказывали сопротивления частям Красной Армии (45-й и 46-й сов-дивизиям). Махновцы ждали нового соглашения с (московськими окупантами) красной Армией, и, не желая с ней бороться, целыми полками переходили на ее сторону и сдавались. [Рутыч Н.Н. Биографический справочник высших чинов Добровольческой армии и Вооруженных Сил Юга России: Материалы к истории Белого движения,М: ООО «Изд-во Астрель»: ООО «Изд-во ACT»: АНО «Редакция альманаха «Российский архив»,2002].
                        Из армии Махно 15 тысяч человек заболели тифом и разошлись по домам, став тем самым распространителями эпидемии. Осталь­ных бойцов он сам отпускает к семьям. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                    З Олександрівська вийшли штаб махновців, кавалерія, частина піхоти, однак не змогли вирватися обоз з 200 кулеметами, 12 гарматами. 2 000 піших махновців вимушені були здатися в полон, але наступного дня більшість з них утекла.
                    10.01. ядро та штаб махновської армії з кількома тисячами махновців прибули до Гуляйполя. Наступного дня (11.01.) на засіданні штабу було вирішено РОЗПУСТИТ армію у ВІДПУСТКУ на місяць, а за цей час спробувати ДОМОВИТИСЯ з радянською владою (з моск-окупантами) про автономію.
                     Полки розійшлися по домівках. Штаб 1-го корпусу вирушив на Новоспасівку, рада та культпросвітвідділ махновців роз’їхалася по містах і селах. Червона контррозвідка повідомляла, що в Гуляйполі залишилася одна тисяча бійців. 
                      Повстанческая армия быстро таяла, часть повстанцев была поглощена Красной Армией, часть расходилась по домам, считая свою миссию по борьбе с белогвардейцами выполненной, в махновских частях свирепствовала эпидемия тифа. В Александровске, Мелитополе, Никополе махновские полки сдавались частям Красной Армии. В Никополе у махновцев были отобраны основные оружейные склада, 10 орудий, 2 бронепоезда, аэроплан. [Ряснянский С. 10-й гусарский Ингерманландский полк. Возрождённые полки Русской армии в Белой борьбе на Юге Росси. Составление С.В.Волкова,М: ЗАО Центрполиграф,2002,с.116-124].
                     12.01. …(криваві) увійшли до Мелітополя і почали роззброювати махновців. Були знищені 15-й та 16-й кінні полки Кримського корпусу махновців. Павловський та Володін вирішили вивести з-під удару збережені частини 4-го корпусу і війти в Крим, у тил білогвардійців. 20.01. (ё..уті «великим и могучим») махновці Кримського корпусу вдарили на Перекоп (а НЕ на кровавих москалів, які їх роззброювали). Але опинилися поміж двох вогнів (бо ё..уті): з півдня – білі (московські окупанти), з півночі – червоні (московські окупанти). З-під ворожих ударів удалося вийти лише декільком махновським загонам.
                     Володін та Протчан (100 шабель) зуміли прорватися до Криму з метою вийти до Кримських гір. Павловський (800 шабель) подався до дніпровських плавнів. З частин 3-го махновського корпусу, що стояли в р-ні Нікополя та Апостолового, 2/3 особового складу були хворі на тиф, частково розійшлися по домівках, частково опинилися в полоні.  
                         В.Білаш про події в Нікополі: «Наші командири розстрілювалися, незважаючи на те, хворі вони чи здоро­ві. Таке становище змусило мене тікати з міста. …На моїх очах на Крим проходи­ли червоні частини. Вони вели чистку махновщини, обез­зброюючи групи тифозних повстанців, розстрілюючи бага­тьох командирів. Було жахливо дивитися на цю криваву картину і хотілося крикнути: "Зупиніться, безрозсудні, махновці (вбиті) з вами (із вбивцями)!"». (Ну, хіба махновці не ё..утые? «великим и могучим»).
                        В середине января в Кривом Роге был арестован заболевший тифом Волин. В.Я.Голованов. «Нестор Махно». 
                    Понад тиждень махновців у Гуляйполі не чіпали. Здавалося, про них забули, позаяк їхня армія вже НЕ існувала. 20.01. …(кроваві) захопили Новоспасівку та розгромили штаб та структури 2-го Азовського корпусу махновців.
                        В начале января Махно окончательно свалился с ног, заболев сыпняком. Задов привез Махно в Гуляйполе, оставил надежную охрану, а сам с братом Даниилом двинулся в Юзовку. Уже без них тифозного Махно, его мать Евдокию Матвеевну, Галину Кузьменко и Феню Гаенко вывезли сначала в Дибровку, а затем на хутор Белый. Там чужие люди его скрывали и лечили целый месяц. Т.А.Беспечный.
                        [ В середине февраля Махно сломал сыпной тиф. Его увезли в Дибривку, оттуда – на хутор Белый, отстоящий от нее в пяти верстах. При нем оставалось лишь несколько человек охраны. Десять дней батька был без сознания. Никто не знал, где он. Вряд ли и он сам осознавал, где он.
                        Для чего выжил Махно, который был обречен на смерть – от пули, от подосланного убийцы, от болезни. Он один среди предводителей крупных повстанческих мятежей остался в живых. Что хотела сказать беспощадная насмешница История. Почему не дала ему тихо умереть на хуторе Белом, а вновь выволокла из-за кулис и вывалила на сцену, на арену, как умирающего гладиатора? Как римский центурион, знающий толк в военном деле, хладнокровно следит она за боем и, лишь когда трупы убитых замирают на арене и последний оставшийся в живых раб, израненный и забрызганный кровью, невидящими глазами обводит амфитеатр, чтобы узнать приговор поверженному врагу, она произносит: «Кто бы он ни был – добей его!» История не знает жалости. Гражданская война, начинаясь (московським агресором в Україні) как драматическая битва за правое дело, доводит сражающихся до таких пределов жестокости, предательства и опустошения, что, возможно, и прекращается потому лишь, что долгое существование в поле раскаленной ненависти невозможно для человека. Но именно туда, в полымя ненависти и гибели, готовилась вернуть История выздоравливающего Махно. Еще должен был состояться последний бой. Лишь после него энергия войны иссякает, как энергия вулканического извержения, и на конусе огнедышащего вулкана вновь вырастают кустарники и травы. Для этого нужно только время.
                        В 1920-м клубок возмутительных и неизбежных последствий 1917-го еще не размотался до конца: процессы, которые в обычное время занимали бы десятилетия, в спрессованном времени революции шли с колоссальными, брызжущими кровью перегрузками.
                        Чтобы понять этот неуловимый, ускользающий, промежуточный (1920) год, когда смыслы прошлого почти уже иссякли, а смыслы будущего еще не набрали силы.
                         Кающийся анархист Иосиф Тепер, стараясь выслужить прощение, назвал махновщину 1920 года «гигантской садистской организацией». Такова уж доля ренегата – обливать грязью то, чему раньше служил. И Тепер написал выдающуюся по подлости книгу. Но сколько бы лжи он ни вложил в бумагу, правда от этого не становится менее драматичной. В сущей тьме начал Махно 1920 год. Впереди – ни просвета, ни надежды.
                         Так же неизбежно было возобновление махновщины, крестьянский взрыв в 1920–1921 годах. В.Белаш в своих показаниях ЧК говорил, что если бы не красный террор в деревнях, махновщина в 1920 году не возобновилась бы. Однако сам террор был следствием процесса куда более масштабного. Я бы назвал его чиновничьим унижением единоличного крестьянства, превращением его во вспомогательный государственный класс. Крестьяне сделали свое дело в революции, придав ей колоссальную разрушительную стихийную мощь. Теперь их нужно было обуздать, а для этого, говоря языком блатных, – «опустить», то есть так унизить, запугать, измарать в грязи, чтобы они забыли мечту о своем крестьянском рае, более того, забыли человеческое достоинство свое, всякое свое «право». В.Я.Голованов].
                       04.01.1920. в Луганске был организован губернский ревком во главе с В.П.Антоновым- Саратовским. В числе первых предгубревкома подпи­сывает приказ (о создании Донецкой губернии) об установлении границ Донецкой губернии на территории всего Донецкого угольного бассейна. Он был опубликован 18.01.1920. в газете «Известия». 21.01.1920. Сов­нарком под председательством Ленина принял постановление о создании Укрсовтрудармии, предсе­дателем которой был утвержден Сталин. Когда Сталин приехал на Украину, ему показалось мало означенных районов, входящих в Донецкую губернию. И он выносит (15.03.1920.) свое постановление совета, в котором расширяет ее территорию. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева. 
                       [ У січні 1920 р. було створено Українську трудову армію. До кінця року в її лавах нараховувалося до 30 тис. бійців. Вони повинні були забезпечувати окремі підприємства робочою силою, а в разі потреби використовувалися як знаряддя примусу. Особливу роль відігравала Україн­ська Рада трудової армії, яка була проголошена обласним органом Ради Праці та Оборони РСФРР і одночасно об’­єднувала діяльність всіх економічних наркоматів, здійсню­вала контроль за ними, звужуючи до мінімуму компетен­цію українського уряду, який так гучно декларував свою незалежність.
                        Засилля адміністративних методів, сувора централіза­ція, ігнорування економічних законів, відсутність досвіду господарницької роботи, диктат комуністичної ідеології, помноженим на труднощі воєнного часу, призвели еконо­міку до повного розвалу. Голодне і холодне місто ледь по­ давало ознаки життя.
                        Робітничий клас все частіше виявляв незадоволення діями Радянської влади. 20 січня на засіданні Катерино­ славського губпарткому відзначалося: «Значна частина робітників заражена махновщиною – ще більші труднощі існують економічного характеру». З введенням мілітари­зації праці з Донбасу поступала інформація про те, що у робітничих масах «відчувається незадоволення і бродіння». У більшості випадків основними причинами такої поведінки були голод, зрівнялівка в оплаті, повне обезцінення грошей. В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                    22.01.1920. до Гуляйполя прибула делегація, що НІБИТО з’ясувати, чи збирається Махно підкорятися наказові 14-ї армії…. Махновський штаб відкинув пропозицію роззброюватися….
                        Якщо вірити чекістському документу (в інших джере­лах про цю зустріч нічого не говориться), відповідь махновців складалася з трьох пунктів: …2. Повстанська армія бачить у ТОВАРИШАХ червоноармійцях БРАТІВ по духу (антихриста, «що НЕ сповідує Ісуса Христа» під час богослужінь, 1Ін. 4:3) і (розлитої української) крові і у будь-який момент гото­ва пліч-о-пліч з ними йти проти спільного (українського державницького) ворога…. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                    23.01. …(криваві) штурмували Гуляйполе силами Естонської та 42-ї дивізії. 300 махновців загинули або потрапили у полон, причому їхні ПОЛОНЕНІ командири були негайно РОЗСТРІЛЯНІ. До …(кривавих) потрапили: махновська скарбниця, лазарет, велика кількість набоїв, 8 гармат, 8 кулеметів.
                         [ Згідно з оперативним зведенням 42-ї дивізії за 28 січня, події розгорталися так: «О 15-ій годині (25.01.1920.) 2-га бригада всту­пила в бій з махновцями, 373-й полк з легкою батареєю зайняв південно-східну околицю Гуляйполя, відтіснивши махновців до центру села. В той же час 374-й полк був направлений для обхвату району з півночі... 375-й полк спрямований у Марфополь з завданням відрізати шлях до відступу махновців на південь.... Нічною атакою 26 січ­ня 373-й полк за йняв Гуляйполе і захопив 3 гармати, 8 кулеметів, 300 полонених, 1000 гвинтівок, 40 коней з сідла­ми, 5 тис. набоїв, 8 телефонних апаратів, 5 верст кабелю, 3 скрині з срібними речами, 30 мішків муки, 7 мішків сала, топографічну карту.... Частина махновців розсіялася. До 18 годин 26.1 всі бригади вступили у Гуляйполе і зайнялися облавами».
                      Судячи з інших документів, особливого бою за Гуляй­поле не було: поки червоні намагалися оточити село, бо­єздатні махновці зникли. Правда, в селі залишилися хво­рі, які й потрапили в полон, і залишки матеріальної час­тини армії. Повстанська армія як єдине організоване ціле припи­нила своє існування.
                       Начальник гарнізону с. Гуляйполе в наказі (28/29.01): «Підле вбивство двох беззахисних (? червоноармійців) товаришів змушує тепер червоні війська вжити рішучих і безпощадних заходів для придушення злочинного бандитизму і розбійництва.... Я попереджаю бан­дитів і населення: за кожного вбитого червоноармійця бу­дуть розстріляні десять ватажків махновців». В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                    Відносний спокій у селах «вільного (від української влади) районі» у січні-лютому 1920-го пояснювався тим, що селяни були знекровлені боротьбою з білими та тифом. Більшовицькі ж порядки, насильства й грабунки під гаслами «воєнного комунізму» ще не стали повсякденним явищем. Цей період скидався більше на запаморочення від великої втрати крови…. Село ВИЧІКУВАЛО, куди зверне Всеукрревком – тимчасовий орган, до якого увійшли боротьбисти, створивши видимість блоку лівих сил.  
                             Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                         27.01. (1920) Всеукрревком – надзвичайний вищий за­конодавчий та виконавчий орган влади на (окупованій) Україні – на­гадав про дію на території республіки угоди від 01.06.1919. про об’єднання військової державної і господар­ської діяльності РСФРР та УСРР, у зв’язку з чим Всеукревком вважав за необхідне анулювати всі декрети і по­станови УСРР, які стосувалися органів влади, підвідом­чих їм військових, народногосподарських, продовольчих, фінансових та деяких інших установ, і ЗАМІНИТИ їх декретами РСФРР, які вступали в дію на українській терито­рії з моменту публікації рішення Всеукрревкому. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                        [ Зимой 1920 года Лева Задов вместе с братом Данькой из опустевшего повстанческого района тихонечко двинул в выстуженный, мертвый, охолоделый город Юзовка (Донецк), чтобы там, посовещавшись с родней, решить, как жить по-новому. Ибо казалось тогда Левке Задову, что махновщина иссякла, и, что бы там ни было в прошлом, надо опять ПРИСТРАИВАТЬСЯ к жизни и искать, пожалуй, путь ВОЗВРАЩЕНИЯ в Красную армию (московського окупанта)….

лугандон Жлоба – буревестник большого террора.
                  В анонимном свидетельстве «старого большевика-ленинца», изданном в Париже в 1970 г., рассказан эпизод о том, как один из карателей, Жлоба – бывший донецкий шахтер, ставший партийным активистом, взял в Синельникове сто заложников из числа чуждого рабочему классу элемента: священников, богатых крестьян, торговцев. Будучи препровожденными в ЧК, заложники узнали, что они обязаны указать, где скрываются руководители банды, в противном случае 25 из них будут немедленно расстреляны. Не привыкшие к столь крутой постановке вопроса, заложники молчали, ибо никто из них ничего не знал ни о банде, ни о ее руководителях. Первые по списку 25 человек были названы пофамильно и расстреляны на глазах у остальных. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                      Трупы убитых – широкий жест! – были без проволочек выданы родственникам. На второй и на третий день допрос продолжался с тем же результатом. Наконец, на четвертый день оставшиеся в живых последние двадцать пять заложников на тупо повторенный вопрос, известны ли им агенты махновцев, наперебой загомонили, что таковые им известны в органах советской власти и в руководстве партии: в частности, это председатель городского Совета, секретарь городского комитета партии и сплотившиеся вокруг них враги советской власти… Неизвестно, остались ли в живых заложники, но названные руководители, по воспоминаниям «старого большевика-ленинца», были расстреляны как махновские агенты. (Skirda A. Nestor Makhno,Paris,1982,р.127)]. 

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Січ-верес 1920. 4.

ЛЮТИЙ 1920.

                        [ Вже 2 лютого невеличкий загін (20 бійців), очолюваний безпосередньо Махном, у селі Успенівка розгромив каральний загін червоних, взявши у полон близько 100 вояків і 2 кулемети. Очевидно, саме тоді була започаткована жорстока, але цілком логічна, з погляду чорного терору, традиція: полонених червоних командирів і комісарів розстрілювати чи рубати, серед рядових проводити мітинги, переконуючи приєднуватися до бійців «третьої» революції. Тих, хто не приєднувався, як правило, відпускали на всі боки, взявши обіцянку проти махновців не воювати.
                        з 2 до 8 лютого Махно перебував у Гуляйполі. Сюди потроху сходилися старі повстанці, ветерани, чия «відпустка» добігала кінця. З агітаційною метою друкувались антикомуністичні листівки. Звідси Махно, загін якого був вибитий із села червоним полком, відправився у своєрідне «полюддя», обходячи навколишні села і хутори, агітуючи ветеранів і молодь вступати до лав свого формування і здійснюючи чорний терор. Слід визнати, масового припливу добровольців до загону не сталося. Це дратувало Махна, і він вживав жорстоких заходів щодо відмовників і дезертирів. Махно РАДІВ, коли йому доповідали про розстріли махновців-ветеранів червоними карателями. Червоний терор, очевидно, допомагав йому збільшувати власне формування. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                       «Батько» знав, що селянство півдня йому сліпо довіряло, вважаючи його своїм єдиним захисником від гнобителів, а на криві посмішки «ветеранів» махновського руху дивився крізь пальці, відчуваючи, що коли хто-небудь з його сорат­ників виступить відкрито, буде знищений тими ж селянами. «Симпатії цих селян, – писав білогвардійський офіцер І.Герасименко, – були на боці Махна, і коли з корінним махновцем можна було вести будь-яку розмову з дуже злою критикою Махна, при селянині-махновцеві у такому разі можна було б чекати смерті». В.М.Волковинський. Батько Махно.
                         Перша операція загону була спрямована проти червоного підрозділу, який переслідував весь час повстанське ядро. 2 лютого повстанці підстерегли його біля с. Успенівки і несподівано вдарили з тилу. Зачепив махновський терор і колишніх повстанців. Як не намагався Махно заохотити їх до продовження боротьби, вони вперто не хотіли воювати з (московськими окупантами) Радянською владою. Пасивність селянства викликала озлоблення в Махна, яке проявлялося по-різному, включаючи і терор. У дослідників є змога буквально день за днем просте­ жити і дії махновського загону, і настрої його окремих членів у лютому-квітні 1920 р.. Дають її два щоденникові записи дружини Махна Галини Кузьменко та начальника махновської контрроз­відки Лева Голіка. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                       Голік Лев – із селянської сім'ї Старобільського повіту ст. Кабаннє. За професією – токар. З 1914 р. мешкав у Гуляй­полі. Анархо-терорист. Беззмінний начальник контррозвідки. 31.11.1920. був живий. Помер від інфаркту. І.К. Кушніренко, В.І.Жилінський.
                        Закон Всеукраинского революционного комитета О земле 05.02.1920.. https://constituanta.blogspot.com/2012/09/1919-1920.html    
                        05.02.1920. вышел декрет Всеукраинского ревкома о земле – упор делался на совхозное землевладение, все бывшие помещичьи, казенные, монастырские и прочие подлежащие дележу земли, за исключением крупных свекловодческих и овощеводческих хозяйств, отдавались крестьянству. Но большевики не были бы большевиками, если бы уже в первоначальной редакции декрета не была заложена мина, направленная против собственника: первым делом – удовлетворяется нужда в земле «безземельных и малоземельных крестьян и земледельческих рабочих». (М.Кубанин. Махновщина,Л,1927,с.131). Своеобразной данью за право пользоваться землей была продразверстка. В конце марта вышел еще разъяснительный циркуляр: чтобы землей наделять по трудовой норме на едока, а у кого больше, хоть бы он и не применял наемного труда, – отрезать в пользу общества. Но самое важное: большевики поняли, что сами они воспринимаются в деревне как ПРИШЕЛЬЦЫ и что своими силами им не решить даже самой ближайшей задачи – не изъять хлеб у крестьян, не накормить армию. Значит, нужно было деревню расколоть и заставить одну часть деревенского населения обирать и грабить другую. А для этого был только один путь – путь соблазнения бедноты. Соблазнить в 1920 г. можно было только двумя вещами – властью и хлебом. В.Я.Голованов. «Нестор Махно». 
                          На початку 1920 р. селянство доброзичливо зустрічало (московську окупаційну) Червону Армію як визволительку від денікінського режиму. Бен­тежило (рабів) лише одне питання: чи не збираються (рабовласники) більшовики і цього разу нав’язувати селу комуну? На початку лютого 1920 р. Всеукрревком видав новий земельний закон, який прого­лошував зрівняльний поділ землі, добровільність (у рабстві) у створен­ні колективних господарств, обмежував кількість і земельну площу радгоспів. Закон від 5 лютого одержав повну (?) народну підтримку (?), здавалось, що він міцно зв’яже селянство з (окупаційною) Радянською владою. Та досить швидко стало зрозуміло, що новий земель­ний закон не являє собою принципово нову політичну лі­нію, спрямовану на те, щоб заспокоїти село і дати йому можливість спокійно працювати (під окупацією), як того вимагав на VIII Всеросійській конференції РКП(б) В.Затонський, а лише є тактичним ходом, рецидивом у системі «воєнного комунізму» та «диктатури пролетаріату». У 1920 р. «воєн­ний комунізм» не лише зберіг усі свої характерні риси, але й набув певної завершеності. Україна протягом цього року залишалася полігоном, на якому випробовувалися і удосконалювалися до повної абсурдності ліворадикальні новації. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                       Рішення конференції анархістської організації «Набат», що відбула­ся в Харкові у лютому 1920 p. Прокоментував І.Тепер (Гордєєв): «Саме з моменту цієї конференції почалося відділення Махна від махновщини і навпаки. Поряд з визнанням махновщини достатньо здоровим рухом, здатним …виконувати завдання третьої соціально безвладної революції, сам Махно через його відірваність від анархістів і анархістських організацій, через його моральне падіння був визнаний непридатним для керівництва рухом».
                        Більшовики (московські окупанти) планували ВІДІБРАТИ (а НЕ купити, як німецькі союзники) в українського (реги-анального) селянства 600 млн. пудів хліба відповідно до продрозкладки. Вони одразу ж наклали свою (загребущу) лапу на самостійні (від української влади) селянські організації, намагаючись ствердити своє панування.
                         До початку лютого 1920-го про Махна та його армію не було жодних повідомлень, але раптово Махно на кілька днів захопив Гуляйполе. У полон потрапили бл. 200 солдатів 42-ї дивізії та артбатарея. Там йому вдалося видрукувати кілька тисяч листівок. Селянам пропонувалося створювати таємні збройні загони в кожному селі, припинивши будь-яку допомогу властям. Махно почав формувати свою армію у складі трьох полків, полку кавалерії, кулеметного полку.
                        (08.02.1920.) 522-й кавполк 42-ї дивізії наскочив на Гуляйполе і оточив махновський штаб. Махно рейдував по селах Великі Янісоль – Святодухівка – Туркенівка – Воздвиженка, проводячи в захоплених селах мітинги та вербуючи добровольців. Махно зумів вирватися з оточення разом з тридцятьма вершниками. В кінці лютого біля Дібровки Махно з’єднався з загоном Петренка, котрий, роззброюючи дрібні червоні частини, курсував біля сіл Комар та Велика Янісоль. Туди ж підійшов і загін Забудька.
                               Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                        19.02.1920. Український радянський уряд, віднов­люючи свою діяльність, звернувся до всіх народів і урядів з короткою заявою, в якій підкреслив, що має тверду волю «охороняти незалежність і недоторканість Соціалістичної Радянської Республіки України». Та далі розмов і декларацій про незалежність справа не пішла. З перших кроків від­новлення Радянської влади республіка послідовно ІНТЕГРУВАЛАСЯ до створених в Радянській Росії державної, політичної та економічної структур. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                        Записи начальника махновської контррозвідки Лева Голіка: «20 лютого. …маємо 70 кінних при 10 кулеметах на тачанках».
                        21.02.1920. Махно ненадовго займає Гуляйполе. Тут було полонено близько 500 червоноармійців, взято 2 трофейні кулемети, також 2 млн. армійських грошей. Але червона кавалерія вибила махновців із села, причому в полон потрапили деякі видні повстанці, зокрема брат Махна Сава, незабаром розстріляний. Архірейський Д.В. Махновська веремія. 
                        Галина Кузьменко в своєму щоденнику: «24 лютого 1920 року. Сьогодні Феня…. Залишила нас і добре зробила. А я? Була думка залишитися де-небудь разом з нею. Була. Чому ж я не залишилась? …Відомо що: апатія, байдужість до всього на світі, фізичне і духовне безсилля.... Фу, яка гидота! Не вистачило духу довести думку до почуття».
                        В самом конце февраля, едва оправившись от тифа, поднимает голову Махно. 26 февраля на кратком митинге в Святодуховке он призывает начать с большевиками такую же беспощадную борьбу, как ПРОТИВ ГЕТМАНА и австрогерманцев в 1918-м. Для войны нужны причины. Одну из них мы упоминали уже – террор (ЧК, продотрядов, реквизиции КА…). В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                        Л.Голік: «27 лютого. Ми в Бешаулі. Прийшли В.Данилов і Зеленський. Говорять, що у Гуляйполі більшовики проводять арешти. Махно торжествує. Він говорить: "А, стерви, не хотіли воювати, так і на виручку не підемо. Хай сволоту розстрілюють"».
                        Братья Задовы, прибыв в Юзовку, решили не показываться местным сов-властям. Лева За­дов скрывался у знакомых сестры. А Даниил не удержался от соблазна побыть рядом с матерью и остановился у нее, где его и арестовал уголовный розыск. (Военно-исторический журнал,№4,1990,с.63). Освободиться Дани­илу удалось хитростью. По пути ему якобы предложи­ли свободу за выкуп, предполагая, что у бывшего махновца припрятано много добра. Даниил смекнул и сказал, что действительно закопал ценности, и добавил: Если меня отпустите, то завтра принесу на квартиру своей матери выкуп. Конвоиры поверили и отпустили Даниила. Но т.к. братья не привезли из армии Махно никаких драгоценностей, расплачиваться было нечем, то тут же предупредил Леву и, посоветовавшись, решили, что «испытывать судьбу не стоит, так как расстреляют в два счета». Вследствие этих обстоятельств они ранней весной оказались снова у Махно. Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева
 

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Січ-верес 1920. 6.

БЕРЕЗЕНЬ 1920.

                      01.03. Махно з боєм бере Гуляйполе, вибивши звідти полк червоних. Поповнившись добровольцями з-поміж полонених, загін у селі не залишається і ще раз обходить район по колу. Архірейський Д.В. 
                      01.03. [за іншими даними – 07.03.] махновці вибили з Гуляйполя червоний полк. У загоні Махна зібралося бл. 1,5 тис. повстанців. 04.03. червоні спробували заволодіти станцією Гуляйполе, але були відбиті.
                      После выздоровления Махно начал собирать отпу­щенных по домам повстанцев. Он приказал выдать махновцам зарплату, рядовым – 1000 руб., а коман­дирам – 1500. Одни сами возвращались, к другим применялись такие формы воздействия, которые хо­рошо описаны Галиной Кузьменко, гуляйпольской учительницей женской гимназии в дневнике. Она вела записи (есть такое утверждение) с подругой Феней Гаенко, которая, как считают гуляйпольцы, дружила с Левой Задовым. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева. 
                       Дневник Галины Кузьменко писался урывками всего 40 дней, часть записей сделана явно в отсутствие батьки, так что о документе такого рода он мог и не знать. Уже в старости Галина Андреевна подтвердила его существование в письме гуляйпольскому краеведу Кузьменко: «Дневники я вела, и один из них действительно был взят красноармейцами вместе с моим чемоданчиком. Писался дневник в общей тетрадке, сверху покрытой черной клеенкой и подписанной рукой Фени Гаенко. Это была ее тетрадь….» (Ф.Гаєнко вбита на Херсонщині у серпні 1921 р., – В.І.Жилінський). [Г.А.Кузьменко. Письмо гуляйпольскому краеведу: ксерокопия. Архив автора (В.Я.Голованова)]. В начале 1990-х годов дневник был разыскан в тогдашнем ЦГАОРе (ныне – Государственный архив РФ), заново переведен с украинского на русский язык и опубликован. Дневник охватывает совсем небольшой промежуток времени – с 19.02. по 27.03.1920.. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                       5-7.03. Махно знову проводить у Гуляйполі. Знову мітинги і «розборки» з ветеранами-відмовниками. Розстріляли повстанця Користильова, бо він видав червоним заховані кулемети. Архірейський Д.В. 
                       Л.Голік: «5, 6, 7 березня. Стояли у Гуляйполі. Батько почав пи­ти ще з Федорівни (03.03.). Він ходить з хлоп­цям и по знайомих і під гармошку танцює. Селяни сміються, а він злиться і з «біблея» стріляє повстанців, що си­дять дома і не бажають йти воювати. Зі своїми «холуями» він сів на коня і відвідував повстанців, матірно їх лаючи. Зустрічаючи на вулиці колишніх махновців, він бив їх нагаєм. Двом навіть розбив голови, а одного загнав у річ­ку на лід. Той провалився, а потім, вибравшись, обмерз­лий побіг на Бочани. На вулиці піймали Користильова, побили, а увечері розстріляли за те, що червоним видав три кулемети. Збирали мітинг, але селяни НЕ з’явилися, а колишні махновці, не бажаючи війни з (московськими окупантами) червоними, від нас ховалися...».
                       Галина Кузьменко: «8-го марта (1920)... Приехали в Гуляйполе. Тут под пьяную руку батька начали вытворять что-то невозможное. Кава­леристы начали бить прикладами и нагайками всех бывших партизан, каких только заставали на улице (повстанцев, которые не торопились опять браться за оружие). 9-го марта... точно сумасшедшая дикая орда несутся на конях, налетают на невинных людей и ни с того, ни с сего начинают бить, приговаривая: «Это тебе за то, что не сберег винтовку!» 10-го марта... Гуляйпольцы стали негодовать потихоньку по углам, а открыто боялись высказывать свое мнение, недоволь­ство, такой напал на всех страх...». [Гуляйпольский краеведческий музей. Дневник].
                       12.03. махновців було вибито з Гуляйполя. Махно пішов на Успенівку – Дібровку – Гаврилівку –Комар – Велику Янісоль, де до нього приєдналися нові загони, створені Огарковим, Василевським, Будановим, Тарановським.
                       13.03., Г.Кузьменко: «Батька и сегодня выпил. Разговаривает очень много. Бродит пьяный по улице с гармошкой и танцует. Очень привлекательная картина. После каждого слова матерится. Наговорившись и натанцевавшись, заснул…». (Г.А.Кузьменко. Дневник: 40 дней в Гуляй-Поле,М,1991,с.8).
                       Выздоровление Махно от сыпняка шло медленно. Месяц он был прикован к постели, но затем тиф отступил. И только встал он на ноги, сразу же занялся восстановлением своей армии. В свои ряды звал бывших партизан. Тех, кто уклонялся, он угощал плеткой, как писала в своем дневнике Галина Кузьменко: «В те мартовские дни, Нестор часто напивался самогона. Махно был не прочь пропустить стаканчик в относительно спокой­ное время, но тогда в марте его попойки с Каретни­ковым, по-моему, связаны со страхом перед возврат­ным тифом. Люди, пережившие сыпняк, в один голос утверждали, что спасением от этой болезни был само­гон. Его пили, чтобы предотвратить заболевание». Т.А.Беспечный.
                       Залишатися на довгий час у Гуляйполі було ще небезпечно, і Махно знов виступає у мандри і знов у східному напрямку. Все повторюється, хоча жорстокість поступово зростає. Так, махновці спалили німецьку колонію Марієнталь і перебили ВСІХ чоловіків-німців тільки за те, що в колонії насмілились убити махновського розвідника. У Времіївці було розстріляно повстанця-відмовника, у Павловському – ще чотирьох, у Костянтинівці – п'ятьох. Архірейський Д.В. Махновська веремія. 
                        [ Щоб запобігти зростанню негативних настроїв проле­таріату, уряд докладав зусиль для подолання продовольчої кризи. Але шлях цей був традиційний (для окупанта) «воєнно-комуністичний». Як і минулого року, на (окупованій) Україні була застосована продовольча розверстка, а це означало одне – селянство не вправі розпоряджатися наслід­ками своєї праці. Хліб понад встановлену норму при­мусово вилучався з господарств. У 1920 р. до збіжжя додалися розверстки на м’ясо, яйця та окремі види овочів. Сталін, поставлений на чолі Української трудової армії, пе­реконував делегатів IV конференції КП(б)У (17-23.03.1920) в тому, що «у нас (?) лишки є і повинні бути». Головним аргументом для нього було те, що 500 млн. пудів зерна Росія і Україна до першої світової війни експортували. Не вдаючись до ана­лізу стану господарства тоді й тепер, він визначав кіль­кість хлібних лишків на (окупованій) Україні у 600 млн. пудів і був пе­реконаний, що при «певному напруженні ці шістсот міль­йонів можна б було взяти» (ЗАДАРМО). Що означало «напруження», делегатам конференції не треба було пояснювати. На викачування хліба з українського села була кинута гігант­ська армія. Лише штат губернських, повітових і районних особливих продовольчих комітетів складав 60 тис. чоло­вік. Сюди ще слід додати продовольчі загони, частини трудармії та війська внутрішньої служби.
                        Неважко зрозуміти, під який прес потрапило україн­ське селянство (яке не хотіло воювати проти москалів навіть у Махна). Чи могло воно (быдло московское) відчути радість від одержа­ної (від окупанта) землі? Проте й реальна передача землі в руки працюючих виявилася справою затяжною, на перепоні постали фронтові дії та відсутність достатнього числа спеціалі­стів – землемірів.
                         Поставивши за мету будь-що виконати продрозверстку, зміцнити свої позиції серед селянства, більшовики знову зробили ставку на внесення класової боротьби в село.
                         Резолюції III з’їзду КП(б)У знайшли повне підтвердження у резолюціях квітне­вого та серпневого Пленумів ЦК КП(б)У, що відбулися у 1919 p.. У республіці оголошувалася війна «куркулеві». При цьому IV конференція КП(б)У не вдалася до най­ менших спроб з’ясувати, хто ж підпадає під категорію куркуля в українському селі. Знову соціальний термін ви­користовувався як політичний жупел. Куркуль оголошу­вався винуватцем усіх бід, які випали на українське село за роки революції. Виявляється, це він найбільше виграв від революційних перетворень. Резолюція не уточнювала конкретних проявів і ознак куркульської влади, але й не залишала будь-яких сумнівів в тому, що «утвердження справжньої робітничо-селянської влади на селі і ліквідація поміщицького землеволодіння мислимі тільки із знищенням диктатури куркуля».
                      IV конференція КП(б)У відзначила, що незначний відсоток виконання розверстки є ознакою політичної нерозшарованості села. Щоб знайти опору на селі для виконання розверстки, уряд звільнив від неї господарства з земельним наділом до 3 десятин, більше того, їм за умов виконання розверстки мало виділяти від 10 до 25 % зібраного в односельців хліба. Але й це слабо допомагало.
                      24.03. Наркомзем видає інструкцію про впрова­дження земельного закону, в якій пояснює, що трудовим господарством вважається лише таке, яке володіє не біль­шою за встановлену для даного району нормою землі. Господарства, які мають більшу кількість землі, хоч вони і не експлуатують чужої праці, підлягають конфіскації землі для розподілу її між безземельними і малоземель­ними. Того ж дня голова уряду підписав циркуляр губерн­ським і повітовим ревкомам, яким поставив їм в обов’язок «повністю усунути від всякої радянської роботи всі за­ можні і куркульські елементи». В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                       У березні 1920 р., коли продзагони більшовиків дісталися аж до віддалених степових сіл, настрої селянства ЗНОВУ ХИТНУЛИСЯ в бік збройної боротьби проти «совдепії».
                       (Отже, селянство окупованої України НЕ вважало більшовиків за московських окупантів, а тому, з цієї причини НЕ воювало проти диявола: брехуна та людиновбивці (Ін. 8:44), але намагалося, з ідейних комуністичних причин, жити в мирі з приблудними антихристами, 2Ін. 1:7. І лише тоді, коли московські загарбники зачепили тимчасове черево, селянство почало збройно захищати свою, порвану «великим и могучим», жопу, а НЕ свою ВІЧНУ національну-ДУХОВНУ оселю Україну, НЕ Мову-Духа Божого в собі та своїх ближніх, 2Кор. 4:18. Таким чином, зі сторони махновського – анархічно налаштованого селянства України, війна була НЕ національно-визвольна, але тупим бунтом проти МАТЕРІАЛЬНОГО засилля, адже саме селянством було, ще раніше, ВІДКИНУТО право на існування держави Україна, яка змогла б їх захистити від будь-якого ІНОплемінного рабовласника).
                        20.03. Махно здійснив напад на Гуляйполе, але через два дні був вибитий звідти особливою кавдивізією червоних.
                               Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                         В.Білаш згадував, що зиму й весну 1920 р. він, Вдовиченко, Бондарець, Миронов, Долженко та ряд інших помітних в махновських лавах діячів переховувалися на Миколаївських хуторах біля Новоспасівки Бердянського повіту. Весь цей час ішли нескінченні і гострі суперечки…. В. Куриленко, який з літа 1919 р. служив у Червоній Армії, приїхав у відпустку і розшукав старих товаришів, закликав не допустити нового кровопролиття, пропонував написати відозву до селян з засудженням боротьби проти Радянської влади. Йому пояснили, що Михайло Уралов, робітник, анархо-комуніст і махновець, написав таку відозву, де негативно оцінив новий виступ Махна, але через якийсь час його арештувала ЧК м. Бердянська. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                         Вот что показал на допросе Белаш: «6 марта в селе Ивановке Криворожского уезда по распоряжению Зиньковского были изрублены два милиционера и один комнезаможник. 27 марта в селе Белоцерковке Брянского уезда Запорожс­кой губернии по распоряжению Зиньковского были изрублены два комнезаможника и два милиционера. 30 марта в селе Вырубово Больше-Токмакского уезда Запорожской губернии были изрублены по распоряжению Зинь­ковского и Галины один комнезаможник и два совработника. 12 июля в селе Андреевке Гришинского уезда по распоря­жению Махно и Зиньковского – один комнезаможник и один милиционер». Скорбный список. Полагаю, таких случаев было еще боль­ше. Ф.Зинько. (Одесса). Матеріали науково-теоретичної конференції, Запоріжжя-Гуляйполе, 1998.

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Січ-верес 1920. 8.

КВІТЕНЬ 1920.

                       На початку квітня у с. Федорівці Махно зібрав з’їзд представників 10 волостей (спільно з повстанцями), перед якими виступав з гаслом «Геть комісародержавство!» та закликав до активної боротьби з більшовиками. В.Ф.Верстюк. Махновщина
                       Було обрано нову Військово-революційну раду на чолі з матросом О.Лащенком.
                       [ Вконце марта 1920 с прибытием марковской дивизии из Новороссийска в Севастополь эвакуация остатков деникинской армии в Крым была завершена. Армию удалось спасти. Казалось, можно спасти еще и белое дело.
                        Первым шагом на этом пути представлялась замена главнокомандующего. Ультиматум А.И.Деникину предъявил генерал Кутепов, заявивший, что после всего происшедшего в Новороссийске, после бегства и малодушного отступления перед партизанскими бандами «зеленых» Добровольческий корпус уже не доверяет ему так, как раньше.
                         Деникин понимал, что означают эти слова. Армии нужен был новый вождь. Под него давно копал Врангель, рвался к власти честолюбивый Слащев. Новороссийский разгром совершенно деморализовал войска: это уже по тому было видно, с каким трудом удавалось пресечь бесчинства переправленных в Крым частей. Сам генерал Кутепов так усердствовал в наведении дисциплины, что вызвал даже протест симферопольского земства: «Население лишено возможности посылать своих детей в школы из-за болтающихся на фонарях висельников». (А.А.Валентинов. Крымская эпопея: Архив русской революции,т.5,М,1991,с.90). Ясно было, что такими мерами нельзя ни спасти армию, ни добиться победы. Во главе войск должен был стать другой военачальник, способный выдвигать новые идеи.
                        Главных претендентов на этот пост было, как уже ясно, два. Первый – генерал Яков Слащев-Крымский, отвоевавший для белых Крым, первым сообразивший – когда еще Доброармия вяло стекала на Дон, – что спрятаться можно будет только на полуострове, и первый замкнувший крымские перешейки силами своего корпуса. Слащев был человек необыкновенного военного дарования, даже пристрастие к кокаину не притупляло его талант, а только, может быть, делало его парадоксальнее и злее. Вторым был генерал Петр Врангель, политический оппонент Деникина, тайно интриговавший за его спиной и несколько раз пытавшийся угрозами отставки подтолкнуть главнокомандующего к более решительным внутренним реформам.
                         У Врангеля были сторонники, считавшие, что крушение белого дела обусловлено прежде всего бездарным промедлением решения вопроса о земле. Деникин знал эти настроения, наиболее отчетливо формулируемые в «особых мнениях» по пересмотру проекта земельного уложения и в разного рода предупредительных записках, присылаемых в Особое совещание при главнокомандующем. В одной из них профессор Харьковского университета М.М.Соболев договаривался до прямого эсерства, предупреждая, что крестьянство может быть умиротворено только при условии наделения малоземельных землею – ему даже казалась небезопасной ставка на свободного покупателя земли, ибо так «не будет решена земельная проблема, как ее понимает крестьянская масса». (М.Н.Соболев. Записка в Особое совещание главнокомандующего ВСЮР по поводу Земельной реформы. ГАРФ. Ф. 355. On. 1. Д. 29). Но Деникин и не желал быть вождем масс, в понимании которых наилучшим решением земельного вопроса был революционный грабеж. Он защищал даже не помещиков, а незыблемость Закона: ибо, если упраздняется Закон, у страны не может быть иного выхода, кроме, как в хаос и распад. С другой стороны, нельзя было отрицать, что, следуя букве закона, он хаоса и распада не избег, что растяжение «подготовительного этапа» реформы на два года имело результатом колоссальный социальный взрыв, испепеливший тыл его армии. Деникин не знал, как найти выход из этого противоречия. Расположившись в феодосийской гостинице «Астория», он ждал, какое решение примет генералитет Добровольческой армии. Он был готов к отставке.
                         03.04. в Севастополе начался военный совет, посвященный выбору кандидатуры нового главнокомандующего. Совет длился целый день. Лишь ночью 04.04. по прямому проводу в Феодосию было сообщено: Врангель. Деникин не замедлил с ответом, немедленно подписав приказ о назначении последнего главнокомандующим Вооруженными силами Юга России. 05.04. А.И.Деникин, после официального прощания со штабом и офицерской ротой охраны, одетый в матерчатый английский плащ, вышел из своего номера в гостинице «Астория» и, поднявшись на борт стоявшего под парами английского миноносца, навеки оставил землю России. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»]. https://ru.wikipedia.org/wiki/Деникин,_Антон_Иванович  
                        [ 04.04. А.Денікіна на посту головнокомандуючого Збройними силами Півдня Росії змінив П.Врангель. Він заходився не лише реорганізовувати армію, а й суттєво почав міняти політичний курс свого попередника. Про новий похід на Москву вже не могло бути мови, разом з тим Врангель рішуче відвів спроби західних дипломатів схили­ти його до переговорів з більшовицькою Москвою. Свою політичну стратегію він визначив в одному з квітневих ін­терв’ю кримській пресі так: «Не тріумфальною ходою на Москву можна звільнити Росію, а створенням хоч би на клапті російської землі такого порядку і таких умов життя, які б притягли до себе всі подуми і сили народу, що стогне під червоним гнітом». Але в будь-якому випадку успішне протистояння більшовикам вимагало, на думку головнокомандуючого, об’єднання всіх антикомуністичних сил і створення надійної масової соціальної опори білого режиму. Врангель одразу ж заявив про відмову від ідеологи «єдиної і неподільної Росії», урочисто обіцяв Дону і Кубані не порушувати автономні права козацтва, зробив ряд кроків у пошуках контактів з петлюрівським урядом Украї­ни.
                       З весни 1920 р. радянські і партійні органи доклали всіх можливих зусиль, щоб поділити село на «своїх» та «чужих», провести т.зв. політичну диференціацію се­ла, в основу якої було покладено рівень заможності. (Комітети незаможних селян – КНС, створені за законом ВУЦВК від 09.05.1920.). Вони проголошувалися головним інструментом впро­вадження і зміцнення Радянської влади на селі. В преам­булі до інструкції НКВС УСРР про комітети незаможних селян говорилося, що їх головне завдання полягає в «ос­таточній перемозі куркульського засилля». До листопада КНС були створені майже в 11 тис. сіл. загалом їм вдавалося відіграти роль опори «диктатури пролетаріату», ста­ти тим плацдармом, з якого почалося, за висловом Раковського, завоювання українського села, перетворення його «з ворожого у дружнє».
                        Основне завдання, яке покладалося на КНС, полягало у тому, щоб завдати якомога відчутнішого УДАРУ по заможних верствах села. Комнезамівці активно вилучали «куркулів» зі складу волосних і сільських Рад під час спе­ціальної ударної кампанії, яку проводив влітку Наркомат внутрішніх справ. На їх підтримку і участь розрахову­вали радянські органи під час проведення т.зв. по­ ходу на куркуля – ще однієї ударної кампанії літа – осені 1920 р.. Комнезами, як відзначалося на їх 1-му Всеукраїн­ському з’їзді (15.10.1920.), доклали зусиль і при перерозподілі селян­ської землі, коли у заможних селян вилучалися угіддя по­над зрівняльну норму. http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Komitety_nezamozhnykh_selyan В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                        Однак деякі комнезами стали таємним підпіллям махновців і вербували для Махна прихильників. Більшовицька «чистка» комнезамів виявила, що 30% КНС Катеринославщини не відповідали своєму призначенню або були «отруєні махновщиною».
                         Села, котрі відмовлялися створювати ревкоми та комнезами …зазнавали військової блокади, артобстрілів, виселення та розстрілів населення. За вбивство комуніста у селі або на околицях села розстрілювалося 10-20 чоловік «заручників» цього села.
                         [ Економічне життя радянських республік у 1920 р. розвивалося відповідно до рішень IX з’їзду РКПб (29.03.–05.04.). Незважаючи на те, що на початку року з’явилася можливість перейти до мирного будівництва, «воєнно-комуністичні» методи господарювання були повністю збережені. З’їзд РКП(б) голосував за єдиний господарчий план, централі­зацію управління, трудове змагання, мілітаризацію праці і позаекономічні форми примусу.
                        За прикладом РСФРР з початку року на (окупованій) Україні роз­горнулася націоналізація. Вона проводилася під гаслами викорінення приватнокапіталістичної анархії, звільнення планового пролетарського господарства від вільної конку­ренції окремих підприємств. До рук держави перейшло 11 тис. заводів, фабрик, шахт. Правда, її органи змогли забезпечити роботу лише 4 тис. з них, та й ті працювали а великими перебоями і недовантаженням. Видобуток ву­гілля порівняно з 1913 р. скоротився у 6 разів, чавуну – у 170, сталі та заліза – в 36, цукру – в 21, солі – в 3 рази. Катастрофічно падала продуктивність праці. Згор­таючи товарно-грошові відносини, господарські органи широко вдавалися до позаекономічних методів діяльності.
                        Лише навесні 1920 р. розпочалися ви­бори до Рад. Але й на кінець (1920) року ревкоми переважали в загальній структурі державних органів. Вони діяли в 7 губернських і 46 повітових центрах, у 1009 волостях і 9248 селах, тоді як ради – в 5 губернських, 51 повітовому центрі, 922 волостях та 6280 селах. Та, як правило, всі справи в тих місцях, де іс­нували Ради, вирішувалися президіями виконкомів, т.зв. трійками або п’ятірками, які мало чим відрізнялися від ревкомів. Відповідно до рішень IV з’їзду Рад УСРР Наркомат внутрішніх справ республіки мав необмежені повноважен­ня на ЗАМІНУ виборного складу Рад. Все це робилося для того, щоб до радянських органів не потрапили люди з політичними поглядами, що не збігалися з лінією цент­ру.
                        Документи свідчать про те, що лише у великих про­мислових центрах, таких як Донбас, більшовики користу­валися підтримкою переважної більшості трудящих, На решті території України, особливо на селі, їх позиції були слабкими. Селяни на початку 1920 р. висловлювалися за Радянську владу, але насторожено ставилися до комуніс­тів, часто віддаючи перевагу представникам інших партій. 23 лютого С.Косіор повідомляв з Києва у Харків до ЦК КП(б)У: «За винятком Чернігівської губернії, в ос­танніх губерніях майже ніякої роботи наша партія розгор­нути не встигла, а почасти не змогла.... Зародки організа­ції є тільки по містах, робота на селі тільки стає на поря­док денний. Цілком встигли розгорнути свою роботу бо­ротьбисти. Майже на всіх селянських з’їздах приймаються їх резолюції, і симпатії селян явно на їх боці. Навіть Київська безпартійна робітнича конференція дала їм значну більшість». В іншому листі за тою ж адресою Косіор пи­ше, що у Білій Церкві зібралася «різко боротьбисгська конференція», тому її довелося РОЗПУСТИТИ. «Є така дум­ка: зовсім поки що ПРИПИНИТИ конференції, – пише Косі­ор, – щоб не давати приводу торжествувати боротьби­стам».
                         За таких умов і у такій спосіб відбувалося формування централізованої системи державного управління, яка ма­ла чітко виражене вертикальне підпорядкування і майже не залежала від волевиявлення тих трудящих мас, від імені яких була створена. Не випадково система чітко працювала і тоді, коли у виборах до Рад брала участь лише невелика частина населення. У містах на виборчі дільниці з’являлася половина робітників (по селах 20-40%).
                        Право говорити від імені (поневоленого) народу на довгі роки стало політичною монополією (московських окупантів) більшовиків, але далеко не завжди їм вдавалося його поєднати з вмінням і бажанням слухати народ, вперто дотримуючись класової (антинаціональної) доктрини.
                           З своїми політичними опонентами, які намагалися апелювати і до них, і до народу, більшовики у 1920 р. го­ворили мовою ультиматумів і за допомогою ЧК. Так у березні-квітні 1920 р. припинили ФАКИЧНО своє існування партії боротьбистів, лівих есерів (інтернаціоналістів – ПЛСР); у серпні – партія меншовиків та правих есерів. Крім зазначених партій, чекісти вели нагляд за правими есерами, есерами-синдикалістами, есерами-максималістами, українськими есерами та соціал-демократами, а при необхідності застосовували арешти до окремих членів і організацій.
                         У 1920 р. КП(б)У перетворилася на одну з вагомих частин державного апарату. Судячи з протоколів Політбюро ЦК КП(б)У, тут розглядалися і вирішувалися на кожному із засідань іноді до двох десятків і принципово важливих і дрібних питань. Рішення Політбюро завжди мали примат над рішеннями таких високих установ, як ВУЦВК і РНК УСРР, навіть коли стосувалися радянського будівництва чи господарських проблем. В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                         У квітні 1920-го головний загін Махна здійснив рейд у напрямку Новомосковськ-Павлоград, повністю полонив 377-й полк Української трудової армії. Значна кількість червоних перейшла на бік Махна.
                         24.04. Махно займає Гуляйполе, вибивши звідти будьонівців 14-ї дивізії 1-ї Кінної армії, де друкує листівки із закликом до червоноармійців переходити до лав махновської армії.
                         С выздоровлением Махно в махновском стане начался период издания массовыми тиражами листовок типографским способом. Этой работой занимался «Культурно-просветительский отдел повстанческой армии (махновцев)» и Л.Задов. Так, в апреле 1920 года было выпущено воззвание «Кто такие махновцы и за что они борются», «Товарищи красноармейцы фрон­та и тыла». Последняя была переиздана в мае. Кроме того появилась и такая: «Ковсем работникам сохи и молота». Листовки издавались в походных типогра­фиях по мере продвижения по губерниям. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева. 
                         Когда 28 апреля кавдивизия Пархоменко атаковала Махно в Гуляй-Поле, у Махно было уже две тысячи человек и три орудия. Махновцы будто бы боя не выдержали и отступили. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                          29.04. бригада 14-ї кавдивізії, оточивши Гуляйполе, вибила звідти махновців, але не виконала завдання по знищенню «махновської зарази».
                                   Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                           Махновці дізналися, що присутність 1-ї кінної на їхній території була обумовлена наказом перевести армію з Кавказу на польський фронт. Повстанці поступалися кінноармійцям чисельністю і озброєнням, тому серйозно протистояти кавалерійській армаді тоді не могли. Махно вирушив на південь, плануючи також зв'язатися з новоспасівською групою командирів. Архірейський Д.В. Махновська веремія. 
                          Когда, с легкой руки Сталина почти удвоилась Донец­кая губерния на ней начала формироваться Донецкая ВЧК. Эти границы Донецкой губернии были утверждены украинским правительством 16.04., а Совнаркомом – 23.04.. Председателем Донецкого губисполкома был избран Артем (Сергеев). На карте журнала «Дружба народов» №6,1991 линия главного махновского района обозначена: Мелитополь-Екатеринослав-Бахмут-Мариуполь, а это значит, что в эту зону попадала значительная часть Донецкой губернии. Линия же активного влияния махновского района Таганрог, Харьков, Старобельск, Миргород, Одесса почти пол­ностью охватывала всю Донецкую губернию. Следо­вательно ввиду того, что ее территория входила в зону главного и активного действия махновцев, то вся тяжесть борьбы с армией Махно падала на органы Донецкой губернии. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева. 

Каральні органи та методи москалів проти українців.
                      Територію, яку контролювала селянська армія, зайняли червоні війська і проти махновців розпочався червоний терор, який тривав більше двох років.
                         Виконували цю роботу органи Всеросійської надзвичайної комісії /ВНК / та відповідного органу УРСР – Всеукраїнської надзвичайної комісії /ВУНК/, які, незважаючи на формальну самостійність, фактично були єдиним каральним органом ВКП/б/.
                         На час другого приходу ЧА в Україну (січень 1920) органи ВНК уже пройшли шлях становлення, мали чітку організа­ційну структуру і чималий (кривавий) досвід роботи. На їх базі і ство­рювались органи ВУНК.
                         ВНК, яку очолював голова з колегією із семи осіб при ньому, підпорядковувались губернські НК, якими керували голови з колегіями із п’яти членів. В повітах створювались політбюро губернських НК, а в районах з найбільш напруженою обстановкою – повітові НК.
                          У збройних силах ВНК представляли Особливі відділи при фронтах і арміях, до складу яких входили військово-контрольні пункти. В тилу діяли губернські Особливі відділи. Армійські Особливі відділи підпорядковувались ВНК і не були органами ВУНК.
                          Органами ВУНК на транспорті були транспортні НК, на кожній залізниці діяла районна транспортна НК /РТНК/, до складу якої входили дільничні транспортні НК /ДТНВ/.
                          Охорона порядку в тилу та боротьба з контрреволюцією була покладена на війська внутрішньої охорони ВНК/ВОХР/, які у серпні 1920 року були реформовані у війська внутрішньої служби /ВНУС/. В разі ж необхідності командування направляло для проведення операцій проти селянського руху військові ча­стини Реввійськради. Особливо відзначились в цьому підрозділи 13-ї Армії та 1-ї Кінної Армії, які займались придушенням махновського руху.
                          Загалом органи НК в Україні були створені з кадрів ВНК, оскільки місцевим працівникам віри не було.
                          У квітні 1920 р. була проведена реформа з метою поси­лення боротьби з «бандитизмом»: створено управління тилу Південно-Західного фронту, до складу якого ввійшов і тил 13-ї Армії, яка базувалась на території Катеринославської і Тавр­ійської губерній. В губерніях діяли управління начальників губернських дільниць тилу, а в повітах – повітові комендату­ри. Начальники тилових органів для боротьби з «бандитиз­мом» мали право використовувати будь-які військові частини та органи НК.
                          Із спогадів ми знаємо немало прикладів жорстокої розпра­ви, яку чинили без суду і слідства в містах та селах Катеринославщини більшовики (московські окупанти). Однак, органи ВНК і ВУНК, які поєднували в своїй діяльності розшукові, слідчі, адміністративні, судові і чисто бойові функції, як будь-яка бюрократична уста­нова, для надання (вигляду) законності своїм діям не могли не займа­тись процесуальною діяльністю.
                          Фактично їх (заарештованих повстанців або навіть 15-річних таємних співробітників органів НК) карали (смертю), щоб помститись, тобто як заручників. Провини обвину­вачених не доводилися, тільки припускалося (КУ ст.62 ч.3, ЦПКУ ст.81 ч.6, Сир. 3:24), що вони могли взяти участь у нападі, хоча це питання ніхто не з’ясовував. В кого знаходили зброю гарантовано розстрілювали, в кого, з минулих повстанців, зброї не знаходили – або розстрілювали, або ув’язнювали до концтабору. Отже, для винесення смертного вироку було достатньо двох підстав: служба в армії Махна навіть до приходу червоних військ (коли воював з Денікіним) і наявність зданої чи знайденої зброї або навіть даних про те, що вона колись була у обвинуваченого.
                         На допитах обвинувачені ще не розуміли, що при радянській (окупаційній) владі треба говорити одне, а думати інше, Пс. 17:26-27.
                         І все ж, на цей час, каральні органи не могли повністю зосередитися на боротьбі з повстанським рухом. Розпочавши операції по знищенню «махновщини», червоні проґавили білог­вардійські війська, які змогли закріпитись в Криму.
                         Основні засади і методи діяльності ВНК-ДПУ-НКВС зак­ладалися саме в роки громадянської війни.
                         Ніхто не заперечує, що немало жорстокості допускали і махновці, що були серед них і бандити. Але не може бути «бандитським» все населення Катеринославської, Таврійської та інших губерній України. Комуністи (московські окупанти) боролись з людьми, які хотіли бути (автохтонами) господарями на своїй землі, і тільки в цьому була їх вина.
                                 Кирилаш Л. (Запоріжжя) Радянські органи позасудової репресії у боротьбі з махновським рухом в 1920 році. Матеріали науково-теоретичної конференції, Запоріжжя-Гуляйполе, 1998.

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Січ-верес 1920. 10

ТРАВЕНЬ 1920.

                        [ Ленин в 1919 году написавший работу «Великий почин» по поводу коммунистических субботников, увидел в самом порыве труда, бросившем московских железнодорожников на ремонт паровозов, что-то доселе невиданное («коммунистическое отношение к труду», позже выродившееся в нудную пропагандистскую кампанию), а не естественное желание каждого человека навести порядок в своем донельзя загаженном и запустелом дому (прибраться)….
                         01.05.1920. уже и в Кремле пришла мысль впервые после 1917 года убраться, и вождь мирового пролетариата даже поднял на Драгунском плацу историческое бревно вместе с комиссаром пулеметных курсов И.Борисовым. Но для Ленина даже и субботник в Кремле был своего рода агиткой – он поверил в свое коммунистическое отношение к труду и захотел, чтобы так было везде. Агитационный характер кремлевского субботника подчеркивается, например, тем, что на плацу вождя снимал фотоаппаратом кинооператор А.Левицкий, после чего Ленин, взяв с собою самого молодого участника субботника – одиннадцатилетнего Володю Стеклова, поехал на закладку памятника Карлу Марксу.
                         Однако будем беспристрастны и признаем, что для человека, не выбитого окончательно из колеи, неестественно РАЗРУШАТЬ, ничего такого уж нового тут нет.
                         Мировая война и нестабильность политической ситуации 1917 года ЛИШИЛИ труд очень многих людей не только плодов, но и СМЫСЛА. Это вызвало раздражение и бурный выброс агрессии. Не здесь ли коренится одно из объяснений тому, почему вспыхнула Гражданская война? В.Я.Голованов].
                          Л.Голік: «2 травня. Вийшли на Гайчул…. Тут червоні розстріляли 15 махновців, і Махно був у ЗАХВАТІ, бо червоний терор змушував повстанців влива­тися до нас у загін. Був мітинг, після якого 50 чоловій вступили до нас».

Про щоденник Голіка.
                       В печати появилось сообщение, что в махновской армии была еще одна контрразведка (об­щая) в отличие от армейской Левы Задова. В частнос­ти, в книге «Нестор Иванович Махно» (воспомина­ния, материалы и документы) приводится сокращен­ный вариант «Дневника начальника махновской контрразведки Л.Голика». Читаешь записи Л.Голика и видишь странное совпадение с дневником Галины Кузьменко. Оба автора описывают одни и те же события и те же лица. Однако к записям Д.Голика возникает внутреннее недоверие. Для Голика батько Махно был глав­ной руководящей и направляющей силой. А коль так, то подчиненному Л.Голику небезопасно было нелес­тно отзываться о грозном батьке в своих писаниях. Ведь дневник мог потеряться или его могли уворовать, хозяин мог оказаться раненым и дневник могли найти и передать Махно. Приведем несколько примеров недоброжелательства к Махно.
                        «...Говорят, что в Цареконстантиновке много арес­тованных надо было бы освободить. Но разве батьке можно это вдолбить?» (Нестор Иванович Махно. Воспоминания, материалы и документы,К,Риф, «Дзвин»,1991,с.167).
                        «...В Святодуховке провели митинг. После Махно напился и сдуру разбрасывал крестьянам деньги, а в штабе дрался с Каретниковым». (Там же,с.168).
                         «...Со своими холуями он сел на лошадь и посещал повстанцев, обругивая их по-матерному». (Там же,с.169).
                         Вне сомнения, так характеризовать предводителя повстанцев батька Махно очень и очень опасное дело для начальника контрразведки. Если допустить, что о такой «лестной» характеристике узнает Махно и посмотрит на это сквозь пальцы, то штаб, культпросвет армии Махно не допустит такого унижения батька. Мне думается, дневник Голика – коллективный труд. Кроме того, у Голика имеются серьезные противоре­чия в описании фактов. Например, взять хотя бы расстрел Дашкевича в Б(ольшой) Янисоль (сегодня Великая Новоселовка). Оказывается, бывшему махновскому командиру полка было поручено сберечь 4,5 миллио­на рублей, но он их прокутил. Л.Голик так описывает это событие: «Было совещание командиров, которое вынесло Дашкевичу смертный приговор. Мои ребята постановление привели в исполнение: Дашкевич рас­стрелян и труп брошен на улице». (Нестор Иванович Махно. Воспоминания, материалы и документы,К,Риф «Дзвин»,1991,с.170). 
                       Теперь приведем описание этого события, каким его увидела жена Махно Галина. «Скоро приехал батько и другие. В центре собрались люди. Дашкевичу связали руки и повели на майдан расстреливать. Гаврик сказал ему, за что, прицелился и взвел курок, осечка. Другой раз – тоже осечка. Дашкевич бросился бежать. Стоявшие тут же повстанцы дали по нему залп, второй, он бежит. Тогда погнался за ним Лепетченко и убил его из нагана».
                         Чтобы окончательно развеять сомнения, что рас­стрел Дашкевича совершили не ребята из контрразведки Л.Голика, скажем, кто такой Лепетченко и сколько их было. Итак: …Иван Лепетченко также слу­жил у Махно адъютантом. Это он погнался за Дашке­вичем и убил его. Как видим, это сделал личный адъютант Махно, не состоявший в команде Л.Голика. Последний совер­шенно необоснованно приписывает себе заслугу в ликвидации растратчика махновских денег.
                                 Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.

                          На Украине, для борьбы с махновщиной в первую очередь, стали создаваться войска внутренней охраны ВОХР ВЧК. Они формировались с помощью Ф.Э.Дзержинского. Он выехал на Украину по решению ЦК РКП (б) на второй день после нападения панской Польши на Советскую Россию 26-го апреля, а приехал в Харьков 5-го мая 1920 года, где на него было совершено покушение. Вместе с ним прибыло 1400 бойцов и командиров внутренней охраны ВЧК. После формирования войска ВОХР ВЧК были направлены в уезды Донецкой губернии. В этих войсках в основном были (москалі) люди из северных областей РСФСР. В Донецком бассейне войска ВОХР занима­лись борьбой с (українцями) бандитизмом, изъятием у населения оружия и военного снаряжения, выполнением прод­разверстки, несением караульной службы в населен­ных пунктах, охраной мостов и т.д.. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева. 
                         05.05.1920. за рішенням Політбюро ЦК РКП(б) у Харків прибув Дзержинський, який очолив тил Південно-Західного фронту. Голова ВЧК у листі (13.06.) до дружини: «Зося…. Я не хотел бы вернуться в Москву раньше, чем мы обезвре­дим Махно. Мне трудно с ним справиться, ибо он действует конницей, а у меня нет кавалерии...». (Феликс Дзержинский. Дневник заключенного,Письма,1984,с.265-266). Число військових сил, необхідних для боротьби з повстанством, Дзержинський визначив у 18 бригад (107 батальйонів), 1 кавдивізію (5 полків) та 6 батарей (24 гармати), що відповідно говорило і про сили повстанців. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                        05.05.1920. в Харьков прибыл предсе­датель ВЧК Ф.Э.Дзержинский. Он привез из Москвы 1400 бойцов и командиров войск ВОХР ВЧК. В тот же день на него было совершено покушение. Стреляла женщина, но промахнулась. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева. 
                         06.05. екатеринославские «Известия» опубликовали заметку о пленении Махно и его штаба частями Первой конной, т.е. пархоменковской дивизией – но это была ложь. Или даже дезинформация: Пархоменко очень нуждался в рекламе. Ему нужно было срочно отмыться от тяжелейшего обвинения в организации еврейского погрома в Ростове-на-Дону, когда Первая конная проходила Ростов, а он, как назло, оказался комендантом города и не сдержал разгорячившихся бойцов. Ворошилов настоял на том, чтобы отдать Пархоменко под трибунал, который приговорил его к расстрелу. Спасся Пархоменко только благодаря вмешательству Сталина и Орджоникидзе, так что ему просто необходимо было срочно набрать очки и вернуть славу боевого командира. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                        На початку травня загін Махна нарахову­вав 500 шабель і 700 багнетів. Одночасно досить активно діяли дещо менші і зовсім невеликі загони інших м ахнов­ ських командирів. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                        На початку травня Махно вже мав міні-армію: 800 бійців, бл. 50 кулеметів і 3 гармати. 7 травня повстанський загін зайняв Андріївку, продовжуючи розстрілювати махновців-відмовників». Те саме відбувалося наступного дня у Миколаївці, де до формування нарешті приєдналася невеличка (50 осіб) група новоспасівців. Таким чином відбулося об'єднання повстанської армії, командуючим якої, звичайно, став Махно, а начальником штабу вибрали Білаша. Для початку було вирішено повернутися до Гуляйполя, але через Новоспасівку, в якій після мітингу приєдналося ще 150 місцевих махновців-ветеранів. По дорозі на північ армія активно поповнювалася добровольцями. Архірейський Д.В. Махновська веремія. 
                       Частини червоних (окупантів), створені Б.Думенком, Ф.Мироновим, Г.Маслаковим, складалися з (обмоскалених) козаків, які відчували певні симпатії до вольниці Махна і прагнли ухилитися від каральних акцій. Користуючись цим, Махно без труднощів уникав ударів і проводив посилену агітацію серед будьонівців, щоб привернути їх на свій бік. Рідні брати О.Пархоменка та Ф.Миронова (з 06.1919. по 12.1920. був начштабу Азовського корпусу) воювали на боці Махна і цей факт використовувався махновцями у пропаганді.
                         08.05. під впливом такої агітації 6-та дивізія Кінармії, проходячи через Новомосковськ, розгромила місцеву в’язницю та ЧК і звільнила політичних в’язнів, у т.ч. і махновців.
                         10.05. Махно со своей армией тронулся на север – в Полтавскую и Харьковскую губернии – и на протяжении двух месяцев кромсал красный тыл в самый разгар польской войны и врангелевского наступления…. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                         Махно подався до Азовського моря у р-он Новоспасівки, де протягом січня-квітня 1920 р.  перебувала в підпіллі махновська Азовська група, яка не проявляла себе гучними акціями. На спільному засіданні махновських командирів було укладено новий союз між анархістами гуляйпільського та ново-спасівського р-онів. Махна обрали командувачем армії, а новоспасівця В.Білаша – начштабу армії. Командири вирішили форсувати створення великої дієздатної Революційно-повстанської армії України ім. батьки Махна.
                         12.05. махновці зайняли Гуляйполе, кілька сотень бійців з 800 полонених червоноармійців перейшли до Махна. За кілька днів махновська армія зросла до 3 000 чоловік.
                         Дзержинский всячески усиливал войска ВОХР ВЧК. Из России были направлены на Украину многие части. 13.05.1920. начальник штаба поиск ВОХР республики А.И.Геккер докладывал в Харьков Ф.Э.Дзержинскому, что к нему отправлено уже 12 000 человек. В Донецкой губернии из прибывших войск была создана 82-я отдельная бригада ВОХР, состоящая из 6 батальонов и маневрового кавалерийского отряда. Донецким губисполкомом комбригом был утвержден И.С.Локатош, репрессированного 1938 г.. Войска внутренней охраны на первых порах терпели пораже­ния в Донецкой губернии. Это было свя­зано с тем, что прибывшие (москали) бойцы и командиры совершенно не были знакомы с партизанской такти­кой махновцев. У них было огромное желание поско­рее покончить с Махно и мужества им не приходилось занимать. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева. 
                        14.05. махновці напали на штаб 6-ї кавдивізії 1-ї Кінної армії. Махно зазнав поразки, втративши вбитими й полоненими до 2 000, усі гармати.
                         Акція завершилася відчутною невдачею: повстанська піхота захопилась розподілом трофеїв, що дозволило червоним організувати контрудар. Махновці зазнали страшної поразки: з оточення пробилися тільки півтори сотні вершників (як не дивно, фактично з усім вищим командуванням) з десятком кулеметів, що відійшли до Старого Керменчика (суч. Старомлинівка). У Керменчику було вирішено йти у бік Юзівки на з'єднання з територіальними загонами Москалевського і Кожина. Так розпочався 1-й рейд махновської армії 1920 р. По дорозі у Маршку, де перебував Кожин, загін Махна роздобув 6 гармат і поповнився піхотою до півтисячі багнетів. Кожин, великий знавець кулеметної справи, мав 30 кулеметів і 100 кавалеристів. 500 шабель привів Москалевський. Тиждень Махно кружляв на захід від Юзівки, розбиваючи окремі частини червоних, відбираючи у них трофеї, страчуючи командирів і поповнюючи загін добровольцями. Далі він повів армію на північ. Архірейський Д.В. Махновська веремія. 
                          У середині травня П.Врангель видав таємний наказ про координацію дій білогвардійців із силами Петлюри, Махна та інших повстанських українських отаманів. Начальник генерального штабу «Русской армии» звернувся з листом до Махна, пропонуючи спільні дії проти комуністів. Махнові було обіцяно генеральські погони, посаду командира дивізії, повне постачання махновського війська як штатної дивізії «Русской армии»; було навіть запропоновано повну «районну автономію», перерозподіл землі між селянами на умовах, вироблених з’їздами селян. Але ні Махно, ні його командири не припускали навіть і думки про союз з білими (московськими «християнами» проти кровавих московських безбожників). Самоврядування, розподіл землі, свобода торгівлі (без української влади в Україні) – за що боролися махновці (реги-аналы и лугандоны), не могло змінити (богоборчу) психологію («войовничих атеїстів») громадянської війни, де (виключно білий, а НЕ кровавий) ворог, що погубив друзів та рідних, мусив залишатися ворогом.
                         [Отже, божевілля махновців полягало в тому, що лукаві язичники НЕ сприймали в ЦІЛОМУ білих та кровавих москалів за окупантів, але поділили москалів за соціальним статусом черева на кровавих друзів, яким вибачили «погибель друзів та рідних», і білих ворогів, яким НЕ вибачили «погибель друзів та рідних»].   
                         18.05.1920. губвиконкоми отримали директиву, підписану головою уряду Раковським, наркомом продовольчих справ Владимировим і секретарем ЦК КП(б)У Косіором. Директива відзначала, що всі продпрацівники повинні засвоїти як беззаперечну істину, що продовольче питання на Україні є в першу чергу питання політичне питання боротьби з куркулем і здолання його. Ліквідація заможного селянства неминуче вела до продо­вольчої катастрофи – голоду, який в Росії дав себе взнаки вже у 1920 p., а на Україні обернувся мільйонними людськими жертвами у 1921-1922 pp.. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                       23.05. махновці на кілька годин захопили Гуляйполе.
                       29.05. на спільному зборі махновських командирів було обрано нову раду революційних повстанців України, котра мала завдання об’єднати все повстанство України. Ця рада фактично повторювала штаб махновців (Махно, Білаш).
                       Села, котрі відмовлялися приймати більшовицьких «призначенців» і створювати ревкоми, розглядалися як «бандитські гнізда Махна» з усіма можливими наслідками. На знак протесту селяни  відмовлялися брати участь у виборах у ради. Селяни повсюдно на зборах, організованих більшовиками, провалювали їхні резолюції. Але це вже нікого НЕ цікавило, бо вибори відбувалися й без виборів. Більшовики (московські окупанти) були справжніми майстрами політичних фальсифікацій. На Катеринославщині з 226 волостей лише 3 мали «виразний радянський настрій».
                              Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                        29.05. махновці були вже в Олександрівці (35 верст на південь від Барвінкового), де відбулася нарада комскладу армії, на якій було вирішено реорганізувати Революційно-військову раду армії у Раду революційних повстанців України (махновців) – РРПУ(м). Червоні вважали, що Махно на той час мав 2 тис. піхоти, від 300 до 1500 кавалеристів, до 50 кулеметів. Самі махновці свої сили на початку літа 1920 р оцінювали так: піхоти – 5 тис. багнетів, кінноти – 1 тис. шабель, гармат – 6, кулеметів – 180. Архірейський Д.В.
                        Всю зиму та весну 1920 р. район Гуляйполя не мав спокою. Червоні частини без особливих результатів ганялися за загоном Махна. Останній показував кращі зразки партизанської тактики, легко відривався від переслідувачів, завжди мав чітку інформацію про їх пересування і наміри противни­ка, несподівано наносив удари, хоч і не ставив перед со­бою прямого завдання розгортання активних наступаль­них дій проти червоних частин. Надто нерівними були сили. В.Ф.Верстюк. Махновщина. 
                         Всю весну 1920 г. больших столкновении мах­новцев с КА не было, а мелких на обширной территории было предостаточно. Однако махновщина разрасталась. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева. 
                         В мае 1920-го правительство Советской Украины издало декрет о «комитетах незаможных крестьян» (соответствующий декрету 1918 г. о комбедах в России), согласно которому сплотившаяся вокруг партии беднота получала первоочередное право в наделении землей и долю от конфискованного у односельчан хлеба (от 10 до 25 %). Провокация удалась. М.Кубанин пишет, что к концу 1920 г. в комнезамах Украины было 828 тысяч человек – почти миллион добровольных помощников партии! Комитеты бедноты бескомпромиссно потрошили кулаков, реквизируя и перераспределяя скот, лошадей, зерно, сено, табак, сельхозмашины, землю. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».  
                         31.05.1920. махновцы разбили маневровый кавалерийский отряд Коваленко в районе Викторово Гришинского района, учебную школу 125 бригады, (захопили?) 2 орудия, 6 пулеметов, 100 винтовок, снаряды и патроны. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева. 

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Січ-верес 1920. 12

ЧЕРВЕНЬ 1920.

                      У травні-червні на теренах українського Приазов’я почався збір продрозкладки, який супроводжувався масовим розстрілом селян. Селяни Олександрівського повіту та лівобережних повітів Катеринославщини відмовилися виконувати продрозкладку і чинили збройний опір продзагонам. У Центр повідомлялося про підтримку Махна селянами всієї Катеринославщини, юзівсько-гришинського, маріупольського р-нів Донбасу, де повстали десятки волостей.
                      На початку червня махновська армія знову зросла до 3-х тис. чоловік і курсувала в південних повітах Харківщини, поблизу Гришиного та Ізюмських лісів.
                      З літа у губер­ніях і повітах створювалися спеціальні «трійки», у волос­тях – «четвірки», які керували продроботою, виловлюванням дезертирів, вилученням зброї і боротьбою з «куркульськими елементами». Ці органи мали надзвичайні повноваження і, по суті, абсолютну владу на місцях. Яким чином хліб викачувався з села, можна уявити з телеграми повноважного представника ВУЧК у Мелітопольському повіті Карлсона. Він повідомляє, що для збору продрозверстки у одному з найбагатших на хліб повітів доводи­лося використовувати збройну силу. Один з загонів, за­йнявши с. Ігнатівку, зразу ж арештував 193 дезертири куркулів-махновців, з яких 17 розстріляли, решту відправили у концтабір, у селі Сретенці арештували 11 чоловік. У Апостоловці – 30. І лише після цього волості почали виконувати розверстку. «Грецькі села Ялта і Урзуф відмовилися дати хліб і мобілізованих, – пише Карлсон, – тоді були проведені мітинги, поставлений ультиматум, взяті за­ложники, після чого хлібну розверстку виконали успішно». В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                        Переходом основних сил ЧА з півдня України на Польський фронт скористалася білогвардійська «Русская армия» генерала П.Врангеля, яка вирвалася з Криму на оперативний простір степової України у північній Таврії. Врангель розраховував …поповнити продовольчі запаси своєї голодної армії.
                       06.06.1920. тисяча білогвардійців висадилося коло Генічеська і 10.06. зайняла Маріуполь.
                       06.06. махновці, пройшовши через Павлоградський та Новомосковський повіти, повернулися на Гуляйпільщину.
                       Главные силы Махно в то время, по данным вернувшегося из махновского плена командира взво­да Домашенко, состояли из 1000 кавалеристов, 2 тысяч штыков пехоты, на тачанках 35 пулеметов и 8 орудий. (ДОГА. Фонд Р–1140 оп.2. ед.хр.57, лист 6)
                       07.06. почався загальний наступ врангелівського війська через Чонгар і Сиваш.
                       [ Закон про землю від Врангеля роз­роблявся прискореними темпами і був підписаний головно­ командуючим 07.06.1920., на другий день після виходу білих з Криму. Зміст закону зводився до того, що основний земельний фонд передавався у розпорядження спеціально обраних повітових і волосних земельних рад, які мали визначити норми землеволодіння в повіті і провести розподіл землі між землеробськими господарствами. Земля надходила у повну особисту власність останніх. Оплата її здійснювала­ся шляхом щорічної передачі у державний хлібний фонд п’ятої частини середньостатистичного річного урожаю з кожної десятини протягом 25 років. Переважне право на землю діставали «воїни, які знаходилися у рядах військ, що боролися за відновлення державності, та їх сім’ї».
                        Так Врангель розраховував вирішити де­кілька важливих завдань. Зокрема, зміцнити і поповнити армію, забезпечити їй підтримку населення, але чи не найзаповітнішою мрією стає прагнення використати у бороть­бі з більшовиками селянський повстанський рух. Пам’ятаючи з власного досвіду силу ударів повстанської армії, білі добре розуміли, яку небезпеку вона може являти у тилу червоних. Судячи з спогадів В.Оболенського, близького на той час до голов­нокомандуючого, Врангель щиро вірив у можливість союзу з Махном і підтримку білих повстанством. Певне підтвер­дження цьому знаходимо у наказах, підписаних генералом. Відомо про кілька спроб врангелівського штабу зав’язати прямі контакти з махновцями. Перша з них припадала ще на квітень 1920 p., коли посланець штабу військ Новоросії поручик Єрмаков був перехоплений чекістами. У ньо­го виявилися мандат і детальна інструкція щодо ведення переговорів.
                       Не поталанило й капітан у Михайлову, хоч у червні в ранзі парламентера він зумів дістатися штабу повстанської армії. При ньому виявився лист, підписаний начштаба Збройних сил Півдня Росії генералом Шатіловим. Махнов­цям пропонувалося іти пліч-о-пліч з Російською армією у боротьбі проти комуністів, сприяти білим у «остаточному розгромі військ Троцького». Конкретно ставилося завдання руйнувати червоний тил, особливо транспортну систе­му. Звучали обіцянки допомагати зброєю, спорядженням, спеціалістами.
                       Обговорення пропозиції у махновському штабі Зайняло небагато часу. Його підсумував Махно: Єдиною відповіддю на подібні листи може бути лише страта парламентера [18] .
                       Всупереч всім існуючим моральним і правовим нормам щодо парламентерів, Михайлова повісили. І, ніби навмисне демонструючи своє презирство до моралі і пато­логічну жорстокість, до лоба пові­шеного цвяхом прибили відповідь генералу Врангелю, яка закінчувалася закликом «Смерть білогвардійським ка­там!».
                       Не досягнувши реальної угоди з Махном, врангелівці вдалися до її містифікації. У їх пресі почали з’являтися статті які розхвалювали «батька», зображали його союзни­ком білих. Командуючий військами тилу білих генерал Стогов звернувся до дезертирів із закликом повернутися до армії, переконуючи їх таким аргументом: «Скоріше в лави Російської народної армії. З нею разом і невтомний Махно і українські отамани». У кримській пресі публікувалися вигадані повідомлення штабу повстанської армії про захоплення нею Катеринослава, Синельникового, Лозової, Кременчука, Полтави і навіть Харкова. Повстанців з колишньої армії «батька» Махна білі не зачіпали. Вони звільнили із в’язниці заступника командуючого корпусом махновців Володіна і доручили йому формувати повстанські загони Володін виявився людиною авантюрної вдачі. Згаданий вище Оболенський писав, що отаман ходив у фантастичному костюмі, який нагадував вбрання запорож­ців і вербував у свій загін відчайдушних головорізів та кримінальних злочинців. Свою політичну програму Воло­дій пояснював надзвичайно просто: «Я піду з народом хоч за монархію, хоч за анархію. Хто проти народу, той мій ворог». Головною своєю силою він вважав дезертирів, що переховувалися у дніпровських плавнях. Тут їх нараховувалося до 10 тис. чоловік. Серед них виділялася «Об’єднана організація дезертирів» з червоних, білих і махновських частин.
                          Володіним справа не обмежувалася, вийшовши за межі Криму, врангелівці запропонували співробітництво й ін­шим колишнім махновським командирам . У штабі головно командуючого з радістю приймали дрібних «батьків» та отаманів. Один з очевидців пригадував, як під час пере­бування штабного поїзда генерала Врангеля у Мелітополі туди «приїжджали групами по 3-4 чоловіки більш ній сумнівні очеретові «батьки» у шкіряних тужурках, підперезані то червоними, то зеленими ш арфами і обов’язково до зубів озброєні цілими колекціями автоматичних пістолеті. "Батьки" крокували з штабних автомобілів, що їх привезли прямо через дверці викликаючи своїм виглядом крайні збентеження у чинів генштабу, які конфіденційно радилися, "подавати їм руку чи ні". Всі відчували себе досить зручно». Серед отаманів, які згодилися на співпрацю врангелівцями, виявилися махновці Савченко, Яценко, Чалий Прочан, Хмара, Голик та ін.. Деякі з них виступили в пресі з заявами і зверненнями.
                        Успіхи на фронті, яких врангелівці добилися влітку 1920 р., пропаганда нового земельного закону і використання імені Махна в агітації мали свої наслідки. Роздратовані черговою хвилею «воєнного комунізму» селяни Північної Таврії та Катеринославщини проявили певну терпимість до Врангеля. В тилу його військ не спалахнуло таких повстань, як свого час у тилу Денікіна. Правда, не відбулося і масового походу селянства у білу армію, але декілька частин з колишніх махновців білим все ж таки вдалося організувати.
                         Мотиви, які підштовхнули зазначених отаманів до спілки з Врангелем, були різними. Окремі з них зробили це за прямими вказівками «батька», який розраховував у такий спосіб створити у білій армії «п’яту колону». Частина повірила врангелівській пропаганді про союз із повстанською армією, частина – за власними розсудом. У всякому разі, Махно пізніше, коли до його рук потрапляли такі атамани, ставився до них по-різному, одних залишав командувати своїми частинами, інших – розстрілював.
                          Безчесну гру навколо імені Махна, започатковану врангелівською пресою, підхопили радянські органи агітації та пропаганди. Поряд з традиційними звинувачен­нями махновщини, влітку 1920 р. з’явилася ще одна пріоритетна тема: звинувачення Махна у зв’язках і союзі з Врангелем. Орган ЦК КП(б)У газета «Коммунист» посилаючись на врангелівську пресу, повідомила про перехід вищеназваних махновських командирів на службу до Врангеля, друкувалася у тій же газеті і відозва Яценка. Звідси робився висновок, що і Махно перейшов на службу до білих…. Як правило, всі матеріали (листівки, статті) на тему «Махно і Врангель» будувалися на голослівних звинуваченнях….
                         І все ж у махновському штабі не могли не розуміти, що ситуацію, яка склалася влітку 1920 р. на Україні, визначають не дії (українських) повстанців, а боротьба (московських окупантів) черво­ної та білої армій. ЧА переживала в цей час не кращі свої часи. З кінця весни значні її контингенти були перекинуті на театр радянсько-польської війни. Ініціатива там переходи­ла від однієї сторони до іншої і вимагала максимального напруження сил. Цим скористався Врангель. У середині травня він розробив план літньої кампанії, завдання якої зводилося до того, щоб: 1) вивести армію на лінію Бердянськ-Пологи-Олександрівськ-Дніпро; 2) провести операцію по оволодінню Таманським півостровом з метою створити нові осередки боротьби на Кубані; 3) висунути війська на лінію Ростов-Таганрог-Донбас-ст. Гри­шине-ст. Синельникове; 4) звільнити від червоних Д он і Кубань.
                         06.06. біла армія почала операцію по виходу з Кри­му. Наступ білих продовжувався до 24 червня і закінчився захопленням Північної Таврії. В.Ф.Верстюк. Махновщина].
 

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Січ-верес 1920. 13

                      [ Врангель пытался объединить все антибольшевистские силы. Сделав правильные выводы из всеобщего крестьянского восстания в тылу Деникина осенью 1919 г., Врангель 07.06.1920. подписал закон о земле. Земля не возвращалась помещикам, а передавалась местным земельным Советам, которые равномерно распределяли её между земледельцами. Выкуп за неё должен был выплачиваться 1/5 урожая в течение 25 лет. Причём, особое право на получение земли имели воины ВСЮР (Вооруженные Силы Юга России) и их семьи. Таким образом, Врангель хотел привлечь в ряды белой армии южноукраинское крестьянство, в частности повстанцев-махновцев. По приказу Врангеля № 3130 от 13.05.1920. наступающие части ВСЮР при соприкосновении с отрядами Махно должны были координировать с ними свои действия. А врангелевская пропаганда дошла до того, что в Таганроге был расклеен приказ о мобилизации и сдаче оружия за подписью "генерал-лейтенанта батько Махно". Июньское 1920 г. наступление врангелевцев из Крыма привело к тому, что многие повстанцы оказались на территории белых и не знали, как относиться к врангелевской пропаганде о союзе с Махно. Закон о земле, пропаганда, а также секретный приказ Махно привели во врангелевскую армию много махновцев. По воспоминаниям Белаша, заместитель командира 4-го Крымского корпуса махновцев Володин, сидевший в Симферопольской тюрьме, пошел на сотрудничество с белыми ещё весной. А в начале лета, когда войска ВСЮР заняли Северную Таврию, в белую армию вступили отряды Чалого, Яценко, Савченко, Прочана, Хмары, Самко, Голика, Ищенко. Началось формирование партизанских дивизий и бригад белой армии, в частности, 1-й Повстанческой кавдивизии им. батько Махно под командованием Володина. Сам Махно, затягивая решение вопроса о союзе с Врангелем, использовал это положение в собственных целях. И, хотя Белаш утверждал, что батько с гневом отверг все предложения Врангеля, надо помнить, что начштаба Повстанческой писал свои воспоминания в начале 30-х гг. под неусыпным оком ГПУ. Махно же, по всей вероятности, воспользовался новой политикой белых, чтобы сформировать и вооружить за их счёт свои отряды. Это подтверждает Герасименко, отмечавший, что для повстанцев это был чисто "махновский" союз, характеризующийся фразой Махно "мы ещё подурачим генералов, а с ними коммунистов". Это подтверждает и последующий мятеж кавдивизии Володина, которая во время решающей Заднепровской операции ВСЮР получила секретный приказ из штаба Повстармии и, снявшись с фронта, пошла, громить тылы наступающих врангелевцев. Правда, некоторые из бывших махновских командиров действительно перешли на службу к Врангелю. Но с ними и поступали соответственно: в период советско-махновского наступления в Северной Таврии Яценко и Савченко были схвачены и расстреляны по приговору Комиссии антимахновских дел (повстанческий аналог ЧК). Любопытна ситуация с крымским повстанческим движением "зелёных". Есть все основания полагать, что в махновские части ВСЮР вливались и "зелёные", партизанившие в Крымских горах и каменоломнях и, по словам Герасименко, называвшие себя махновцами. Зеленоармейское движение сформировалось на основе уклонения от мобилизации и бегства из Белой армии. Вячеслав Азаров. "Соглашение не оглашать…".
                       Не будет лишним сказать, что даже опубликованные отрывки из рассказов ближайших соратников Махно – Алексея Чубенко, Виктора Белаша и других – являются не чем иным, как их следственными показаниями, адаптированными для печати. Широко известная в свое время книга кающегося анархиста Иосифа Тепера «Махно» представляет собой сочинение человека, не просто разошедшегося с Махно в политических взглядах, но сломленного и завербованного ГПУ. Мог ли он написать правду?
                       Гораздо более серьезным противником, нежели Махно, представлялся Деникину Симон Петлюра, у которого было 100 тысяч войск и которому белые также объявили войну, не желая поступаться принципом единой и неделимой России и иметь дело с украинскими сепаратистами, хотя те явно были бы рады всякому предложению о сотрудничестве и даже, я полагаю, были бы готовы чуть приспустить свой жовто-блакитный прапор, если бы белые в какой-то мере оговорили вопрос о национальной автономии.
                       Это год спустя – когда, впрочем, было уже слишком поздно, – понял барон Врангель.
                       13.05.1920. Врангель в секретном приказе по войскам, указывая на вероятность встречи с махновскими и петлюровскими отрядами, предписывает командирам «сообразовывать свои действия с действиями войск этих групп, имея в виду основную задачу, свергнуть коммунизм и помочь русскому народу воссоздать свое великое отечество». (М.Кубанин. Махновщина,Л,1927,с.149). Причем обещалась широчайшая автономия всем областям бывшей империи, населенным невеликороссами…. Но тут опять насмешка истории: к тому времени, когда сменивший Деникина Врангель дозрел до подобных деклараций, петлюровская армия, разбитая сначала белыми, а потом красными, уже не представляла никакой силы. Белое движение, ища опоры, опять хваталось за пустоту.
                        Генерал Я.А.Слащев, долгое время возглавлявший операции белой армии против Петлюры и Махно, позднее – после жестокой обиды, нанесенной ему Врангелем (разжалование в рядовые), и амнистии советского правительства, – читая лекции в Высшей военной академии для будущих красных командиров, не без горькой самоиронии отмечал, что самонадеянность деникинского командования, решившего сразу победить всех врагов белой идеи, не могла просто так сойти с рук. То, что ставка считала ликвидацию Махно делом второстепенной важности, он полагал жесточайшей ошибкой: «Эта слепота ставки и штаба войск Новороссии была неоднократно и жестоко наказана». (Я.А.Слащев. Операции белых против Махно и Петлюры. Военный вестник,1922,№9,с.39). https://uk.wikipedia.org/wiki/Врангель_Петро_Миколайович
                        Оказавшись во главе белого движения, Петр Николаевич Врангель отверг советы английских дипломатов ограничиться обороной Крыма, понимая, что отсидеться за перекопской позицией долго не удастся – любой мир с большевиками будет лишь тактической уверткой – и начал готовиться к новому широкомасштабному походу на красных. Однако он решил не повторять ошибок предшественников, не довольствоваться англо-французской военной помощью, а воодушевить поход новой политической программой, придать ему соответствующее идеологическое обеспечение. Нужно было привлечь на свою сторону крестьянство. Нужно было нейтрализовать, а лучше – привлечь на свою сторону силы, прежде объединенные петлюровским движением на Украине, не отпугнув их образом «единой и неделимой» России. Нужно было вновь залучить на свою сторону разочарованных белым движением донских и кубанских казаков, а также кавказских горцев. Нужно было сформулировать привлекательные лозунги для рабочих – чтобы, выступив из Крыма, гарантировать себе успешные мобилизации.
                         Следует все же признать, что ни одно правительство времен Гражданской войны, за исключением разве что большевистского, не обнаружило способности в столь короткие сроки формулировать и утверждать законы такой важности, какие были приняты правительством Юга России. Принятый за два только месяца пакет законов (декларация по национальному вопросу, закон о земле, закон о волостных земствах и сельских общинах) сделал бы честь любому режиму, вступившему на путь реформаторства, и, безусловно, в мирное время стал бы для страны целительным лекарством….
                          За десять дней до приказа о начале наступления – опубликован принятый правительственным Сенатом закон о земле, отличающийся совершенно не свойственной для российских законов решительностью. После опубликования закона главнокомандующий в разговоре с одним из генералов вынужден был выслушать попреки, что помещики не вполне довольны новым законом. Врангель резко оборвал скулеж: Я сам помещик, и у меня первого придется делить землю…. (А.А.Валентинов. Крымская эпопея: Архив русской революции,т.5,М,1991,с.15).
                         Именно делить, отдавать в собственность «вечную, наследственную, нерушимую». На чувстве собственника, которым мог стать любой крестьянин, Врангель и хотел сыграть, зная, что крестьян не устраивает большевистская национализация земли. Если бы такой закон был принят в 1906 г., когда по всей стране заради земли рвались эсеровские бомбы, в России больше никогда не было бы революции, она давно была бы страной с развитым фермерским хозяйством. По сравнению с реформами Столыпина врангелевский закон был просто революционным – не какие-то отдаленные сибирские земли отдавались крестьянам, а все: казенные, банковские, городские, помещичьи, частновладельческие – т.е. буквально все, на которые когда-либо поднималась рука русских революционеров с требованием равенства и справедливости. Помещикам оставлялись только усадьбы «с садами и огородами и небольшими участками полевой земли», что было, в общем, гуманно. Де-факто признавался революционный передел земли: каждый, сумевший по весне обработать и засеять землю, объявлялся ее хозяином. Выкуп за землю назначался сравнительно небольшой: пятая часть урожая ржи или пшеницы на протяжении двадцати пяти лет. В целом в законе просматривался, конечно, «кулацкий» уклон, ориентация на крупные фермерские хозяйства, но стартовые возможности у всех были одинаковы, отстранялись законом от ведения земельных дел только коммунисты да явные лоботрясы, оставившие землю необработанной. Были, как и во всяком законе, еще мелкие закорючки, но …Врангель опоздал всего лишь лет на пятнадцать – и никто не вздохнул с облегчением, никто не возрадовался.
                          А.Валентинов в своих воспоминаниях объясняет это тем, что закон очень медленно доходил до сведения населения: первоначальные экземпляры его распространялись только за деньги, газеты белые стоили в тридцать раз дороже большевистских. К тому же выходили они в ничтожном количестве экземпляров, да и те разворовывались. Для самых что ни на есть бытовых нужд! Одно дело, если б судьба Крыма была целиком в руках радикально настроенных военных и политиков… Но идеалистов было ничтожное меньшинство, новую Россию нужно было строить из старого человеческого материала, а материал местами был добрый, местами совсем гнилой. И так же, как невозможно было из Русской армии Врангеля вытравить ставший под конец совсем уж фальшивым пафос Добровольческой армии Деникина, так невозможно было из врангелевских учреждений вытравить тот дух волокиты, низкопоклонства и мздоимства, который волочился за российскими чиновниками еще с гоголевских, с щедринских времен. За всем этим – тоже какая-то горькая ирония истории. А главное – безнадежность: в то, что белые возвращаются под знаменами революционных реформ, уже никто не верил. Доброармия оставила повсеместно о себе весьма неприятные воспоминания, а у врангелевцев все: и форма с погонами, и манеры, и даже язык были те же. Вот тут, я думаю, и кроется весьма субъективное, но чрезвычайно существенное обстоятельство – что после 1919 г. народ ничего уже хорошего от белых не ждал. С чем бы они ни шли, они были белые, золотопогонники, господа. В этом все дело. Больше ни в чем. Но этого оказалось достаточно, чтобы обречь белое дело на погибель. По этой же причине Махно не мог быть союзником Врангеля. Хотя если рассуждать отвлеченно, то почему бы ему не принять врангелевский принцип: «советы земельных собственников» против «комитетов бедноты»? Что, в самом деле, мешало?
                        Серьезного – ничего. Так, неуловимое что-то: запах какой-то другой. Мыло. Одеколон. Выражения лиц. Но именно через эти мелочи – полная несостыковка и неизбежность отталкивания.

                        (Я додав би, що білі, були ще й московськими окупантами, АЛЕ ж і криваві були московськими окупантами, які, на відміну від білих окупантів, були чомусь радісно зустрінуті рабами-хохлами, готових піти в московське рабство в обмін лише на ОБІЦЯНКУ подарувати їм московськими ПРИБУЛЬЦЯМИ їх же українську землю. Ось чому БЕЗУМСТВО та БІСНУВАННЯ т.зв. українського селянства в 1918-1921 рр.. не піддається логічному поясненню. Хіба що, подібне реги-анальное холопство тяжіє до подібного собі «русского быдла». Тобто, «по-новому» рабам України ПРОДОВЖУВАТИ перебувати в рабстві у «по-новому» рабів Московщини, а не у старих хазяїв, здавалося, не тільки, нормальним явищем, але і почесним обов’язком).

                          Но и это все выяснилось не сразу: прошло несколько месяцев надежд и самообманов, прежде чем белые начали понимать, что изнасилованная большевиками страна их тоже не ждет. Уже не ждет. А поначалу надежды были самые радужные.
                          06.06. начался выход войск из Крыма. Вечером 07.06. – первое награждение новым орденом святого Николая Чудотворца. Кавалер – поручик Любич-Ярмолович, танкист, своим танком проломил четыре ряда проволочных заграждений и захватил одно орудие. В результате двухнедельных боев возглавляемая Врангелем армия завершила практически невыполнимую задачу, вырвавшись на оперативный простор из плотно запечатанного крымского горлышка. Но здесь же и начался ужас, который преследовал белое движение до самого конца: равнодушие. Была объявлена мобилизация, но никто не спешил под белые знамена. Потери в частях восполнялись на 80 % пленными, которым было абсолютно все равно, на чьей стороне воевать. Потери же были огромны, причем гибли лучшие, старые части….
                         В конце июня красные предприняли попытку контрнаступления. Спазм кровопролитнейших боев продолжался две недели: на правом фланге кавалерийская группа Жлобы чуть не отрезала и не захватила в плен ставку главнокомандующего в Мелитополе. Окружение и ликвидацию жлобинской кавалерии силами почти одной пехоты Врангель считал случаем беспрецедентным в истории тактики. Позже красное командование придумало подходящее оправдание этой неудаче, заявив, что наступление Жлобы было не более чем демонстрацией, призванной отвлечь внимание белых от выполнения стратегически важной задачи – захвата плацдарма на левом берегу Днепра, возле Каховки. Потери Жлобы – 11,5 тысячи пленных, 60 орудий – заставляли как будто сомневаться, что «демонстрации» можно проводить столь дорогой ценой, но, с другой стороны, на левом фланге белого фронта красным действительно удалось переправиться через Днепр у Каховки и закрепиться на клочке земли, откуда несколько месяцев спустя они и нанесли сокрушающий удар врангелевской армии. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»]. 
                          [ Вранці 11.06. Гайчурська група червоних вдруге атакувала махновців, але надто незначними силами (350 багнетів і 50 шабель), що дозволило повстанцям відкинути ворога назад на Гайчур, зарубавши у бою бл. півсотні вояків. Того ж дня повстанська армія увійшла у Гуляйполе, завершивши свій 1-й рейд 1920 р..
                        Під час цього рейду махновська армія пройшла 560 верст територією 4-х сучасних областей України – Донецької, Харківської, Дніпропетровської та Запорізької. На своєму шляху вона зайняла близько 40 населених пунктів, здійснила п’ять переходів залізниці, мали до 20 сутичок і боїв, в яких червоні втратили 500-600 чоловік убитими і до півтори тисячі полоненими, «подарували» повстанцям 10-12 гармат, до 15 кулеметів, чимало іншого військового майна, спорядження і продовольства.
                        Рейд доречно розцінювати не тільки як суто військову акцію, він мав і політичне значення: постої махновців у селах супроводжувалися мітингами, на яких пояснювали цілі і завдання повстанської армії і викривали узурпаторську та авторитарну сутність більшовицького режиму. Махновці демонстративно і часто страчували полонених комуністів і командирів. Під час рейду повстанці намагалися не кривдити селян, протиставляючи більшовицьким методам реквізицій і конфіскацій спосіб обміну і розподілу своїх трофеїв. Махновці брали у селян коней, але обов’язково залишали своїх, хоч і втомлених. Захоплюючи значні трофеї невійськового характеру, вони, як правило, пропонували місцевим селянам взяти участь у розподілі здобичі. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                        11.06. Махно захопив Гуляйполе та розповсюдив свою владу на довколишні села й хутори. Місцем дислокації махновської армії було вибрано Велику Михайлівку (Дібровку).
                        [ 12.06. повстанська армія залишила Гуляйполе і виступила на Великомихайлівку, де зустрілася з місцевим повстанським загоном Каленика Філя.
                        13-15.06. повстанська армія була змушена відбиватися від атак з трьох напрямків – північного, західного і південного. Зупинивши наступ червоних з великими для останніх втратами і зібравши значні трофеї, махновці все ж таки 15 червня відійшли на схід до села Комар, розпочавши таким чином чергове «полюддя». Архірейський Д.В. Махновська веремія]. 

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Січ-верес 1920. 14

                       Ще в Гуляйполі, для управління відновленим «вільним (від української влади) районом» було відтворено раду революційних повстанців України (8 членів), що прийшла на зміну Військово-революційній раді (30 чоловік). Махновці контролювали значну частину Запоріжжя, видавали у Гуляйполі газету «Повстанець».
                        На засіданні махновських командирів було вирішено розгорнути справу створення великої Революційно-повстанської армії та розпочати воєнні дії, щоб силою змусити більшовиків (московських окупантів) піти на угоду з Махном і визнати незалежність …(реги-аналов и лугандонов).
                        [ Отже, Махно воював з москалями НЕ для того, щоб ВИГНАТИ московських загарбників з України, а для того, щоб СПІЛЬНО ЗАКРІПИТИ московське панування на окупованій Україні, а саме, примусити московського рабовласника вступити в СОЮЗ з рабом, з метою отримати рабу статусу рабовласника, тобто, раб вимагав у рабовласника визнання рівних прав раба з рабовласником в оселі раба.
                         «Мы – не рабы», ми – рабовласники. Але за умов відсутности рабів, зникає рабовласництво. Щоб не зник клас рабовласників необхідно відновити клас рабів. Коло райського рівноправ’я замкнулося.
                     «Осели у домі (україномовному) твоєму ЧУЖОГО (язичника), і він РОЗЛАДНАЄ тебе (ру-ро-языком антихриста, 1Ін. 4:3) смутами і зробить тебе чужим (язичником) для твоїх (україномовних)», Сир. 11:34.

Махновці та москалі – «молочні брати».
                   Тільки на тій підставі, що Махно та махновці – хто бере «великий и могучий» облизать языком і, хто дає «великий и могучий» облизать языком; ті, кому платять за реги-орально-анальный публичный секс в ино-СРАНОМ вонючем «сортире», і ті, хто платить за задоволення; ті кого до усмерти трахают «лёжа, стоя и с колена», вимагають рівности з тими, хто трахає «лёжа, стоя и с колена».
                       Трахнутые, по самые гланды «великим и могучим» «русского размера» и по самые яйца пса моськи, махновцы: реги-аналы и лугандоны Потап и Настя, закудахтали московским ПЕТУХОМ, 07.04.2016.: «Мы же (московские 3,14-дарассы и шлюхи) ваши (московского е..ря) братья, мы даже говорим (поём) на одном языке» антихриста и дьявола: лжеца и человекоубийцы – московского оккупанта, 1Ін. 4:3, Ін. 8:44. 
http://voicesevas.ru/news/22068-potap-i-nastya-popali-v-nemilost.html
                         «У маєтку твоєму він (прибулець) буде як ти (хазяїном), і зухвало буде поводитись з домашніми твоїми», Сир. 6:11].
                         Махновці ЗАПРОПОНУВАЛИ червоним (московським окупантам) воєнний СОЮЗ проти білих (московський окупантів) та свою допомогу в розгромі тилу Врангеля в обмін на відновлення автономії «вільного (від української влади) району».
                         (У відповідь московський ё..рь і рабовласник) 15.06.1920. чотири тисячі червоних оточили Гуляйполе. До Гуляйполя рухалося ще 6 тис. бійців 42-ї рад-дивізії, однак вони спізнилися до початку загальної операції. Махновці в першому ж бою розгромили червоних, що оточили Гуляйполе. Бл. 500 червоноармійців опинилися у полоні. Захопивши в полон частину Чаплинської та Гайчурської груп, Махно накинувся на 42-у дивізію і обернув її до втечі.
                         Як відзначають рад-джерела, багато бійців ЧА «були налаштовані на користь Махна». Так, у повному складі до Махна перейшов 522-й полк 46-ї дивізії, в боях біля ст. Доля та ст. Богоявленська 42-га дивізія була розбита махновцями.
                         [ В то время, когда Махно разгромил в Гуляйполе артиллерийский обоз 46-й дивизии, в Полтаву приехал Народный комиссар просвещения А.В.Луначар­ский специально для встречи с писателем В.Г.Коро­ленко, проживающим в городе. Цель поездки была определена Лениным. Управляющий делами Совета Народных Комиссаров Бонч-Бруевич писял, что Короленко «неодобрительно относился к деятельности представителей Советской власти». С присущей ему откровенностью и бесстрашием Владимир Галактионович это свое мнение, шедшее враз­рез с указанием директивных органов партии и правительства, открыто высказывал всюду и везде как в письмах, так и устно при разговорах, на собраниях…. Эти факты стали известны Ленину, который решил подействовать на русского писателя, жившего в Пол­таве, через Наркома просвещения, писателя, пуб­лициста, к тому же также родившегося в Полтаве, Луначарского.
                         Встретившись, Короленко и Луначарс­кий долго беседовали. Основную тему разговора дочь писателя Софья Владимировна определила так: Между ними шел спор о возможности осущес­твления в России коммунизма сразу. Короленко доказывал, что народ, его уровень сознания, социально-экономические условия еще не созрели для этого. Луначарский наоборот был настроен более активно. После нескольких встреч они условились, что Короленко пришлет Луначарскому несколько писем, в которых откровенно изложит свою точку зрения на происходящие в России собы­тия. Луначарский обещал по получении писем посоветоваться в ЦК партии, удобно ли их публико­вать, причем, за ним оставалось право отвечать на них теми аргументами, которые он сочтет подходящими. К сожалению, какие-то особенности почты или передачи писем привели к тому, что Луначарс­кий получил только первое, второе и четвертое пись­мо, остальные не дошли. Короленко же в письме к А.Г.Горифельду от 11.10.1920. так писал: «Письма мои к Луначарскому уже закончены, хотя закончены наспех и кое-как... И вышло это взгляд в ничто.... Луначарс­кий говорил, что постарается их напечатать, но со времени их получения молчит».  Как оказалось потом письма, написанные Короленко, попали за границу и тут же были там опубликованы. Об этом говорил сам Луначар­ский в статье на смерть Короленко, постигшей его в конце 1921 года. Что же содержали письма, которые были переправлены за границу кем-то?
                         Не прошло и двух месяцев после отъезда Луначар­ского из Полтавы, вблизи города появились махнов­ские тачанки. Махно побывал в Миргороде, Соро­чинцах, Зенькове, Нехворощах и др. пунктах Полтавщины. Вот тогда, по-видимому, Коро­ленко побывал в стане махновцев и беседовал лично с батьком Махно. Упустить такую возможность он не мог. Это, конечно, только предположение, такую характеристику Махно, которую дал ему Коро­ленко, можно было составить только после личного общения с ним, а со слов очевидцев не напишешь. На мысль о связях писателя с грозным батьком наталки­вают сообщения в информационных сведениях секретно-оперативного отдела Донгубчека за 07.09.1920. «жена Махно поехала в Полтаву». (ДОГА. Фонд Р-1146,оп.2,ед.хр.26,лист 181). Разумеется, Галина Кузьменко в крестьянской одежде и под чужим именем отправляется из Старобельского уезда в небезопасную поездку в те самые места, из которых только что возвратились главные силы Махно. Пуститься опять в обратный путь можно, как мне кажется, по двум причинам. Махно очень дорожить связью с человеком, к которому посылает жену и пообещав ему что-то, старался выполнить По-видимому она направлялась с какими-то сведениями или документами. Не исключено, что это были протоколы крестьянских сходов в поддержку Махно. Родственные связи здесь не прослеживаются. Ведь Короленко, говоря в письмах к Луначарскому о Махно, как о «среднем выходце из украинского народа», видел, что его личность вполне соответствовала представлениям крестьянства об идеальном вожде: грамотный (но неинтеллигентный), умный (но неискушенный в политике, дипломатии, экономике), хитрый (но не­ дальновидный), отличный тактик (но скверный стра­тег), неприхотливый, не терпящий болтовни, казен­щины, прежде всего полагающийся на силу, на пулеметы, на «рубку». Даже власть, которой Махно, как ни грешно это было для анархиста, тешил себя, в значительной степени привлекала его (что тоже типично для крестьянского сознания) именно внешними чувственными атрибутами: коляской, обитой небесного цвета сукном, тройкой прекрасных мышиной масти коней, красивым мундиром венгерского гусара, хлебом-солью, с поклоном поднесенными на рушнике.... Он очень ценил титул «батька», присвоенный ему повстанцами, но не менее – звание красного командира. Неизменно подписывал приказы и телеграммы. «Комбриг батько Махно».
                         Позже, рассказывая красному офицерству о своей борьбе с махновщиной, Слащев отмечал, что Махно был плохим стратегом. Батька (под Екатеринославом в конце 12.1919.) не смог создать боеспособного фронта. Не смог использовать свое превосходство в силах. И даже личное бесстрашие его и «ярость» (отмечаемая Слащевым), которые были допингом для его бойцов в локальном бою, оказались слабым аргументом против выверенного военного расчета Слащева. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                         В сводке Донгубчека за период с 1-го июня по 1-е июля 1920 года сказано, что «по-прежнему широко рас­пространяются махновские воззвания». В своих лис­товках махновский штаб отмежовывался от сельских богатеев-кулаков. В частности в воззвании «Слушай, бедняк!» так об этом написано: «...Не допускайте к себе Деникина, генерала-изменника Петлюру и поль­ского пана (про кровавих москалів МОВЧИТЬ). Все они твои враги и достойны лишь только СМЕРТИ. Создавай по деревням и селам вольные советы и не пускай в них кулаков, политиканов и болтунов, ибо они погубят твое трудовое дело!» (ДОГА. Фонд Р-1146,оп.2,ед.хр.26,лист 247). Махновцы, как видим, в безвластном обществе при­зывали (ВЛАДУ московських окупантів) создавать советы, потому что лозунг «Вся власть Советам!», выдвинутый (московським окупантом) Лениным, наиболее полно в то время выражал интересы и чаяния (підкорених) народов. Ведь крестьяне и рабочие были за Советскую власть. Отказ от Советов означал гибель анархистскому движению, а идеологи не могли терять поддержку крестьянских масс. Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева].
                          16-21.06., розділившись на три групи, махновська армія здійснила напади на Юзівку, Гришине, ст. Зайцеве та Письменну. Махно почав мобілізацію молоді.
                           21.06. Махно знову заволодів Гуляйполем, де захопив у полон тисячу червоноармійців, 30 кулеметів.
                           Одначе перебування у Гуляйполі виявилося недовгим. Село було обстріляне бронепотягом від станції Гуляйполе, і махновці, завершивши одне «полюддя» і розпочинаючи наступне, відступили до Успенівки. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                           [ Махно пил (жестокость террора многих, надо сказать, приохотила к спирту) и в опьянении то умилялся яблоневой весной повстанчества, то вдруг низвергался в самую черную злобу. Если верить Н.Сухогорской, однажды, напившись, он ночью в неистовстве изрубил тринадцать ПЛЕННЫХ красноармейцев, которых по всем правилам следовало бы отпустить: махновцы ведь рядовых не убивали….
                          Кроме того, той «светскости», которую армия приобрела, было в период анархистской республики 1919 года, теперь в ней не было. Все решал штаб. Выборность старших командиров хоть и не была отменена официально, но больше не практиковалась. Реввоенсовет армии, когда-то признанный высшим авторитетом в республичке «вольных советов», продолжал существовать, но явно в роли какого-то рудимента: с тех пор как Виктор Попов сменил на посту арестованного Волина, – сложновато взять в толк, чем, собственно, Реввоенсовет занимался. Ибо Попов был не из рода теоретиков. Так, перебивались по части культработы: листовки, несколько номеров газеты, спектакли в деревнях давали пару раз….
                          Зато штаб… Сохранилась фотография, запечатлевшая махновских командиров осенью 1920 г.. Снимались без Махно, который в это время лежал раненый: Куриленко, Белаш, Щусь, Марченко, Каретников, Василевский. Ни следа «анархистской» бутафории 1918 г., никаких алых одеяний и голубых офицерских трофейных шинелей. Все скромно, по-военному. Хорошо подогнанная амуниция. Френчи. Галифе. Военная выправка. От красных – не отличить. На Белаше, правда, рабочий картузик. Франтоватого Щуся выделяет богатая портупея. Но в целом видно – бойцы. Поэтому, конечно, наивно было надеяться, что какая-нибудь проходящая часть случайно «накроет» Махно. Всех «случайных» Махно оглядывал, ощупывал – потом налетал и бил.
                          То же самое повторялось потом в масштабах все более возрастающих: все лето 1920-го махновцы беспрерывно подкарауливают и разоружают какие-то части – две тысячи убитых, тридцать тысяч взятых в плен, – расстреливают комиссаров и командиров. (Skirda A. Nestor Makhno,Paris,1982,р.229). Если с расстрелянными все ясно, то с пленными бывало по-разному. Обычно, налетая на красноармейскую часть, махновцы солдат не убивали, а предлагали служить у себя или, разоружив, отпускали на все четыре стороны. Можно было побывать в плену у Махно дважды, трижды даже. Какая-то была в этом вязкая безнадежность: махновцы устраивали митинги, взывая к разуму и сердцу солдат, крестьян и крестьянских детей. Ничего не помогало. Против него работала огромная машина военизированной республики Советов, которая вновь собирала отпущенных «на все четыре стороны» людей, комплектовала их, вооружала и вновь отправляла на войну. Махно требовал от людей выбора, ему не приходило в голову, что для большинства выбор – непосильное, страшное бремя, что большинство людей из здравого чувства самосохранения предпочитают существовать заодно с другими, не думая ни о каком выборе, не помня о нем. Махно срывался. Однажды в бою у села Голубовки он захватил в плен 75 красноармейцев, которые до этого уже были однажды им пленены, согласились служить у него, но в следующем же бою опять перебежали к красным. Узнав, что пленники из карательного отряда по борьбе с бандитизмом, Махно рассвирепел: «Вам все равно, служить у меня или у красных. Расстрелять!» (В.Н.Волковинский. Махно и его крах,М,1991,с.161).
                        Особенную злость у махновцев вызывало, если вдруг случалось непокорство или неблагодарность крестьян: по разведсводкам 13-й армии, после неудачной попытки навербовать добровольцев в селе Рождественское махновцы подожгли село и открыли по нему пулеметный огонь. (В.Н.Волковинский. Махно и его крах,М,1991,с.159). Тут надо оговориться: разведсводкам не всегда можно верить, тем более что в отношении Махно и у красных, и у белых по каналам разведки текла чистая небывальщина. Но нельзя отрицать и того, что в 20-ом году уже появились «большевистские» села (реги-аналов и лугандонов), которые надеялись за счет подчинения властям снискать себе мир и процветание (на тлі загального зубожіння, війни та руїни). Нельзя отрицать и другого: что в махновщине 1920 года, как, впрочем, и в белом движении, и в большевизме той поры, все более сказывался какой-то трудноопределимый маразм – маразм предельного ожесточения и предельной усталости.
                         Явственнее всего он проявился в случае расстрела Феди Глущенко, хлопца из махновской контрразведки, который был зимой 1920 года во время развала армии захвачен в плен и, чтобы спасти себе жизнь, согласился служить ЧК. Летом вместе с напарником-чекистом его отправили в ряды повстанцев, чтобы «убрать» Махно. Однако, оказавшись среди своих, Федя немедленно изобличил напарника и чистосердечно рассказал, с какою миссией они были посланы. Махно выслушал его… и велел расстрелять. Аршинов: «Перед смертью Федя… попросил передать товарищам-махновцам, что он умирает не как подлец, а как верный друг повстанцев, поступивший в ЧеКа для того лишь, чтобы своею смертью спасти жизнь батьки Махно. „Боже вам помоги“ – были его последние слова…». (П.А.Аршинов. История махновского движения,Берлин,1923,с.164).
                          Конечно, Махно мог бы остановить казнь. Он этого не сделал: значит, не доверял никому и хотел, чтобы другие боялись. И боялся сам. Вот в этом-то и ощущается маразм: в жестокости от боязни, от бессилия. Если со своим так расправились, то, что же с чужими-то делали?
                          Понятно, что Махно не просто так боялся смерти, подосланных убийц. Наверняка ему было известно воззвание к крестьянам Екатеринославской губернии, подписанное X.Раковским и Ф.Дзержинским, в котором они под вполне благовидным предлогом предлагали его прикончить. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»]. 

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Січ-верес 1920. 16

                      [ Надо сказать, что летом 1920 года Махно часто болел, а за его спиной набатовцы строили всевозмож­ные планы о смещении Махно. «Главным организато­ром и исполнителем этого плана был анархист Барон, который рассчитывал убрать Махно, а самому стать во главе крестьянского движения». (УИЖ,1990,№6,с.127). Это Барон хотел сделать путем «расширения политического мировоз­зрения командиров, поднятия их авторитета среди рядовых махновцев и тем самым ограничить власть грозного Махно, а затем и заменить его другим «батьком». Примерно за неделю до боя (29.06.1920.) с 429-м и 430-м батальонами ВОХР ВЧК в Гришинском районе в махновской армии произошло собы­тие. В селе Туркеневке возле штаба к Махно подошел Федор Глущенко, работавший с первого дня создания махновской контрразвед­ки в т.ч. и под руководством Левы Задова, и сказал: Батько, я хочу очень важное сообщить! Махно торопился и направил его к своему помощ­нику Куриленку. Глущенко рассказал Куриленко, что он с одним человеком послан убить Махно. Куриленко незамет­но подошел к указанному типу и обезоружил его. Это был Яков Костюхин, известный криминальный пре­ступник по кличке «Яшка дурной». Отобрали у него маузер, браунинг и две бомбы. Арестованным занялась махновская контрразведка. Костюхнн сознался, что он получил 13 тыс. рублей царскими и советскими купюрами за уничтожение «батька» Махно. Он также рассказал, как это было. Когда недавно он был арес­тован, то Манцев ему предложил немедленный расстрел или участие в ликвидации Махно.... Детальный план операции якобы был разработан екатеринославскими руководящими работниками ЧК: Манцевым, Мартыновым и Глущенко. (УИЖ,1990,№6,с.127). 
                        Повстанцы требовали казнить обоих без суда и следствия. Реввоенсовет срочно создал комиссию из трех человек. В нее вошли: Василенко, Зинченко и Галина Кузьменко – жена Махно. Реввоенсовет эту комиссию наделил чрезвычайными полномочиями. Этот орган без глубокого рассмотрения имел право выносить решение о расстреле сотрудникам и агентам ЧК, руководителям колхозов и совхозов, продагентам и коммунистам, которые «с оружием в руках выступи­ ли против махновцев». Первый смертный приговор был вынесен вышеуказанной комиссией Глущенко и Костюхину. Они были расстреляны 21-го июня 1920 года. Об этом писал анархист Тепер.
                       Вот так Леве Задову приходилось пускать в расход и своих людей – контрразведчиков. Читатель вправе спросить, что же это была за организация у Левы Задова, если его контрразведчики свободно могли пойти в Екатеринославскую Губчека позавтракать, а ужинать возвращались в махновскую армию. Скажем, что прямых документальных доказательств того, что Лева Задов тогда работал на советскую ВЧК, нет. Вот что писала 01.12.1989. газета «Труд» по этому поводу: «В некото­рых источниках фигурирует мнение, что, находясь на службе у Махно, Задов уже сотрудничал с ВЧК, однако материалами архивного дела это не подтвер­ждается».
                      Но нам удалось выявить документы в Донецком областном государственном архиве, которые не пря­ мо, а косвенно это подтверждают. Например, в разведывательных оперсводках начтыла Донецкой и штабрига 82 стрелковой бригады за 21/ІХ-20 года значится, что «со слов красного офице­ра 7 полка т. Кузнецова, побывавшего в плену у Махно I сутки, в районе Милютинской действует 2 полка кавалерии, 2 полка пехоты, 1 полк пулеметный. (ДОГА. Фонд Р-1146,оп2,ед.хр.57,лист139).
                        Еще одно подобное сообщение из опер­сводки за 29/IХ-20 года. «Попавший в плен к Махно красноармеец 12 Екатеринославского батальона Кар­пов показал: «группа Махно имеет 1200 вооруженных человек пехоты и 11 трехдюймовых орудий». (Там же, лист183). Такие примеры можно привести еще.
                         Читая эти документы, начинаешь невольно думать, почему под этими сообщениями, несущими инфор­мацию чисто военного характера, имеются фамилии людей, от которых она исходит. Однако почему не указываются источники сведений другого содержа­ния. Например: «В Гришинском уезде работает аген­турная разведка Махно – 5 женщин и 5 мужчин». (ДОГА. Фонд Р-1146,оп.2.ед.хр.57,лист8). Или «По окрестным деревням разбросаны агенты Махно, преимущественно женщины, торгующие ма­нуфактурой, условный знак агентов черно-белый». (Там же,лист139). И еще: «Махно послал делегацию на Кавказ к своим единомышленникам» (анархистам). (Там же,лист16). Под приведен­ными выше сведениями не указаны источники, отку­да эти сведения появились в оперативных сводках войск ВОХР ВЧК. Почему? Да потому, что это сфера деятельности контрразведки. К тому же, возникает вопрос, кто мог знать, какую агентурную разведку махновцы послали в тот или другой населенный пункт, или какой условный сигнал, и тем более кто мог знать, что Махно куда-то послал делегацию. Даже в штабе и близком окружении Махно не все могли об этом ведать, а вот Лева Задов и его брат Даниил обязательно всеми данными владели.
                        И еще, например, 07.09.1920. в информационных сведениях секретно-оперативного отдела Донецкой Губчека написано: «Жена Махно поехала в Полтаву». (Там же,ед.хр.26,лист181). Разумеется, в крестьянской одежде и под другой фамилией Галина Кузьменко отправляется в риско­ванную поездку, ведь в любом месте она может быть опознана и арестована. Спрашивается, если и послал Махно жену в ту поездку, то кто мог знать об этом, кроме самого батька. Конечно же, Лева Задов. Он в первую очередь был осведомлен, куда направляется бывшая учительница гуляйпольской гимназии.
                         И еще одна немаловажная деталь. Фамилия руко­водителя махновской контрразведки Левы Задова не упоминается даже в официальных сообщениях. Возь­мем, к примеру, сводку Донецкой Губчека за 13.02.1921., в которой перечисляются все махновские соединения и фамилии их командиров, где лазарет значится за женой Махно, а руководите­лем батькиной контрразведки значится не Задов, а Черняк. (ДОГА. Фонд Р-1146,оп.2,ед.хр.2,лист95). Не знали в Губчека? Вряд ли, скорее, специально поставили другую фамилию. Когда-то, возможно, откроют все архивы и тогда будут подняты документы, которые нас интересуют сегодня. Нам ка­жется вполне возможным, что Задов знал на­чальника тыла Донецкой губернии и комбрига войск ВОХР ВЧК И.С.Локатоша. Они вместе отступали из Луганска на Царицын. На этом долгом и тяжелом пути оба руководили отрядами по отражению атак немцев и казаков, могли познакомиться, сражаясь, бок обок. Нельзя исключить, что Задов знал и председателя Донгубчека Карлсона. Не могу допус­тить, что Карлсон подписывал сводки не читая, не зная фамилию подлинного руководителя махновской контрразведки. Но то, что среди махновских контр­разведчиков находились чекисты, теперь уже факт общеизвестный. В 1989 г. вышла книга М.Спектра и Н.Коротаева «В логове Махно». (Подвиг Молодая Гвардия,М,1989,с.400), в которой по­вествуется, что первый автор в годы гражданской войны, тогда еще молодой чекист, действовал под фамилией Матвея Бойченко в махновской контрраз­ведке Тогда, как он утверждает, рядом с ним работали еще два чекиста. Раз это так, то разве проницательный Лева Задов не видел, кто трудится рядом с ним. Я далек от мысли, что братья Задовы их не «вычислили». Но если, допустим, что «вычислили», то продолжали держать возле себя. Тот же М.Спектор дожил до наших дней. Этот факт говорит о том, что молодым, недостаточно опытным чекистам приволь­но жилось в батькиной контрразведке под руководст­вом Левы Задова.
                         Ожесточенную борьбу в Донецкой губернии Махно начал как раз в тот мо­мент, когда на Западе шли бои с поляками, а из Крыма выступил Врангель. В Донецкой губернии врангелев­цы высадили два десанта с Азовского моря: у хутора Кривая Коса и на Безымянной Косе. Последний был изрублен советскими войсками, подошедшими из Таганрога, а первый под командованием полковника Назарова продвинулся с боями по Таганрогскому и Апександро-Грушевскому уездам губернии и был раз­бит на Дону у станции Константиновской.
                        Изрядно поколесив по Гуляйпольскому, Мариу­польскому и Гришинскому районам, Махно устремляется к Екатеринославу. В двадцатых числах июня 1920 года примерно на одина­ковом расстоянии от Екатеринослава (с востока и запада) сосредоточились немалые махновские силы. Местные крестьяне, как молодые, так и ста­рые охотно вступают в ряды махновцев. Что помешало Махно двигаться дальше на Екатеринослав, мы уже не узнаем. Но, отсту­пив на Гуляйполе (там он вступил в бой с Южной группой войск), через каких-то десять дней опять устремляется в северном направлении. Т.А.Беспечный].  
                         «Батька под колпаком ЧК Сексоты железного "Феликса" в махновском войске». Олег Капчинский. http://www.makhno.ru/st/53.php
                         [ За две недели до того, как посланник белых появился (09.07.1920.) в повстанческом штабе во Времьевке, у Махно побывал еще один делегат. Это был представитель александровской организации левых эсеров (меньшинства, т.е. сторонников мягкой линии, сотрудничества с большевиками. К 1920 г. большинство членов этого крыла левоэсеровской партии были уже полностью «обольшевичены» и часто просто были «двойными агентами» в революционном движении),[20]который довольно недвусмысленно намекнул, что перед лицом Врангеля истинным революционерам следовало бы забыть все разногласия и, навалившись дружной силой….
                         Махновцы довольно быстро поняли, что посланец выборматывает не частное мнение левоэсеровской организации города Александровска, а предложение, сформулированное в верхах большевистской партии. Посланец подтвердил это, не прояснив, правда, от кого исходит предложение и каковы его полномочия. Однако заверил, что, если махновцы сочтут необходимым послать в Александровск делегацию для переговоров, им будет гарантирована полная безопасность.
                          23 июня состоялось заседание Реввоенсовета армии.
                          Виктор Попов, вероятно, особенно предвзято отнесшийся к посланцу уже в силу того, что над ним с июля 1918 года, как дамоклов меч, висел смертный приговор Ревтрибунала за участие в «левоэсеровском мятеже», прямо сказал, что большевики всегда все делали только для своей выгоды, и, если они предлагают союз, – значит, это ловушка. Махновцы против Врангеля, это само собой. Но что общего может быть у них с революционерами, которые посылают карательные экспедиции в деревни?
                         Попова поддержал Василий Куриленко, сказав, что отказ должен быть четким и недвусмысленным, чтобы слухи о том, что махновцы потихоньку шушукаются с большевиками, не сказались на престиже движения. Виктор Белаш, самый «красный» среди махновцев, подумав, рассудил, что надо все-таки продолжать борьбу с большевиками. Нельзя не продолжать. В этом же ключе высказались и все остальные: Марченко, Дерменджи, Огарков.
                          Махно слушал. Потом сказал, что хотел бы обратить сугубое внимание собравшихся на то, что этот визит, конечно, целиком инспирирован большевиками, которые, вне сомнения, имеют совершенно определенные намерения. Сказано очень расплывчато. Больше, если судить по стенограмме заседания, батька не обронил ни слова. Что же он хотел сказать? Возможно, совсем не то, что в контексте других выступлений звучит как предупреждение о коварстве большевиков. Возможно, он хотел, чтобы помимо письменного ответа посланец передал своим покровителям собственные слова Махно, которые ведь могут быть прочтены и так: намек понял. Да, левоэсеровский посланец не только был отпущен с миром, но и увез письменный ответ о том, что, имея коренные разногласия с большевиками, махновцы, конечно, выступят против Врангеля – но в качестве самостоятельного революционного отряда.
                         Примечательно, что все эти события разворачивались через два дня после того, как был трагически расстрелян (21.06.) Федя Глущенко, признавшийся старым товарищам, что подослан чекистами. Так что «вариант Махно» большевиками прорабатывался сразу несколькими способами. Какой из них сработает – было не ясно. Махно все это прекрасно понимал, но, пока ситуация была неблагоприятна для него, он занимал двусмысленную позицию. Ему надо было как-то исхитриться и вывернуться, сыграть свою игру.
                         Пока же карта не шла, он придерживался строгой линии жесточайшего аграрного террора. Он не боялся жестокости. Террор ведь тоже был аргументом в этом затянувшемся политическом диалоге. Махно давал понять, что разговорчиками на этот раз не отделаться – нашла коса на камень. Что если уж переговоры – то всерьез, с печатями, оглаской и гарантиями.
                          Как ни странно, но именно в этом расчет его оказался верен: большевики всегда считались только с силой, и пошли на переговоры с Повстанческой армией лишь потому, что та все лето громила и жгла их тылы, болтаясь там, подобно раскаленному ядру. Страх, что в момент контрнаступления на Врангеля это ядро опять стронется с места и опять спутает все карты, принудил большевиков к переговорам. Врангель был слишком серьезным противником, чтоб рисковать. Им нужно было обезопасить тыл.
                         Махно тоже нужно было соглашение. Во-первых, после августовского наступления белые вновь заняли основную территорию его района: Александровск, Мариуполь, Бердянск, Гуляй-Поле. Если верить «Сведениям об осуществлении земельного закона», собранным врангелевским управлением земледелия и землеустройства, то беспокойство Махно, несомненно, должно было вызвать то, что кое-какой отклик у замордованных войной крестьян врангелевский закон о земле все же нашел: к осени реально началась разверстка земли. Реально было создано 83 волостных совета, в основном в Мелитопольском, Бердянском и Днепровском уездах – которые взяли на себя вопросы землеустройства. В самом сердце своего владычества Махно терял влияние – и из-за кого? Из-за золотопогонников?! Ему нужно было срочно вернуть себе статус хозяина положения, а для этого – сыграть на революционных настроениях крестьян, пока еще не распропагандированных белыми, – а значит, выступить вместе с красными против Врангеля и повысить свои акции непримиримого борца за крестьянское дело.
                         Но, в то время, крестьяне и белые уже не могли друг друга понять. Крестьяне приняли революцию – а значит, захват земли, без какого бы то ни было выкупа, грабеж, «красного петуха». Врангелевский путь реформ был глубоко чужд им.
                         Махно не мог не отдавать себе отчет в том, что, несмотря на все беспощадство, проявленное им в борьбе против коммунистов, политически решение крестьянского вопроса в Советской Украине не продвинулось ни на йоту. «Вольные советы» повсеместно были разогнаны, отсортированный большевиками ВЦИК Советов работал так, как будто не было в деревне мощного противобольшевистского движения. Можно было бандитствовать еще два, три месяца – ситуация не изменилась бы. После того как вслед за А.Бароном штаб покинула верхушка «Набата», нужно было вновь выводить махновщину из-под спуда листовок и ночных налетов на уровень политической организации, выступающей от имени крестьян. Еще и поэтому Махно нуждался в соглашении с большевиками.
                          Махновцы, по-видимому, после визита к ним левоэсеровского делегата пару раз делали намеки большевикам о том, что согласны обсудить условия возможного союза. Аршинов (без документального подтверждения) упоминает о двух телеграммах в Москву и в Харьков, которые остались без ответа. (П.А.Аршинов. История махновского движения,Берлин,1923,с.171). Если это так, то совершенно очевидно, что никакие условия большевикам не хотелось обсуждать: они надеялись, по-видимому, что ситуация как-нибудь рассосется сама собой и можно будет не идти на уступки. Ситуация, однако, не рассасывалась. Напротив, с каждым днем она становилась все тяжелее и для красных, и для Махно. В августе, в разгар белого наступления, Махно решил, что время приспело чуть-чуть подтолкнуть события. И.Тепер, работавший тогда в махновской секции пропаганды, вспоминает, что собственноручно сверстал номер газеты «Голос махновца», в которой предлагались большевикам совместные действия. Но Дмитрий Попов напоил Махно и убедил его рассыпать набор. Попов, как собака беду, чуял, где таится его погибель. Не в том даже дело, что 06.07.1918. он оказался участником левоэсеровского «мятежа» в Москве (Блюмкин тоже был участником, и ничего – покаялся немножко и стал секретарем Троцкого). Попов не покаялся. Попов убивал. Лично. Как пишет (или врет) И.Тепер, он поставил себе цель – зарубить триста коммунистов. Зарубил сто девяносто. И совершенно небезосновательно чуял, что такое не простится ему, что какие бы теории и основания ни подводились под соглашение, лично для него это дело добром не кончится.
                       Махно не стал переделывать газету, но анархистов, уезжавших вслед за А.Бароном в Харьков, просил, чтобы «Набат» склонил большевиков к соглашению. Анархисты не стали хлопотать перед большевиками. В.Я.Голованов. «Нестор Махно» ].
                        23.06. білі вийшли на умовні кордони махновського «вільного (від української влади) району» поблизу Пологів і Оріхова, де фронт тимчасово стабілізувався.
                         24.06. махновці вирушили на Велику Михайлівку – Велику Янісоль – Комар. Деякий час махновці провели в лісах між Новомосковськом та Павлоградом.
                          [ Крымский бросок. Между тем, в начале лета 1920 г. для уничтожения Повстармии красные продолжили снимать войска с крымского фронта, повторяя ошибку Деникина под Орлом осени 1919 г. Врангель воспользовался этим и, перейдя в наступление, к 25 июня захватил Мелитополь, Бердянск и вышел к центру махновского района у гг. Пологи и Орехово. В этих условиях авангард Особой группы войск СРПУ(м) (2 тыс. конницы при пулемётных тачанках) в ночь на 24 июня начал переход линии фронта у г. Пологи с целью поднять широкое партизанское движение в тылу ВСЮР. А, по свидетельству Тепера, планы Махно шли гораздо дальше. В то время в Повстармии находилась делегация конфедерации "Набат" во главе с А.Бароном (Полевым), которая всячески уговаривала Махно уйти от линии фронта и выбрать для построения анархической республики новый район. "Не у одного Барона, а у многих других зародилась мысль о Крымском полуострове, самой природой предрасположенном к анархистским экспериментам". А "пятая колонна" махновцев в ВСЮР создавала условия для изгнания из Крыма белых.
                         Назначенный для подавления махновщины начальником тыла Юго-западного фронта председатель ВЧК Ф.Дзержинский ввиду формирования Врангелем махновских отрядов своей армии, испугался, что Махно идёт на соединение с белыми. Вячеслав Азаров. "Соглашение не оглашать…"].
                         [25.06.1920., после того, как были расстреляны собравшиеся покушаться на Махно (Глущенко и Костюхин), кажется, что в Екатеринославской Губчека сразу же узнали об этом. Об этом говорит тот факт, что ровно через четыре дня предпринимается новая акция по уничтожению Махно. Председатель Совнаркома Украины X.Г.Раковский совместно с начальником тыла Юго-Западного фронта и остававшимся Наркомом Внутренних Дел РСФСР Ф.Э.Дзержинским обратились к крестьянам Екатеринославской губер­нии ликвидировать самого злостного врага Советской власти – Махно: «В прошлом году Махно, боясь конку­ренции Григорьева, распорядился, чтобы его убили. Разве не найдется среди вас достаточно честного и мужественного революционера, который, узнав об этом последнем предательстве Махно (речь идет о связи с Врангелем), не применит к нему той же кары». (Волковинский В., Кульчинский С.. Христиан Раковский. Политичес­кий портрет,Киев,1990,с.136).
                         Как видим, ни Раковский, ни Дзержинский не были против индивидуального террора против руководителей партизан. Этот призыв появился, когда Махно уже был в Полтавской губернии.
                         Крестьяне …села в то время были под двойным прессом – махновцев и войск ВОХР ВЧК. И те, и другие требовали верности и хлеба, выполнения гужевой повинности и сдачи оружия. Но вот в село заскочила залетная банда и убила продагента красных. Крестьяне поняли – беда. «Вооружив­шись топорами и вилами, сели на лошадей без седел и ринулись ловить бандитов по хуторам и балкам. Настигли, захватили четырех и передали бойцам по­дошедшего отряда ВОХР». Их подвиг был записан в оперативной сводке по тылу Донецкой губернии, как самых сознательных граждан села, объявивших борь­бу бандитам. На самом же деле им надо было быть очень осмотрительными, осторожными, думать в пер­вую очередь о сохранении своих жизней и авторитета (?) села. Крестьянам пришлось придумать такое, чтобы избежать репрессий со стороны Махно и войск ВОХР. Несомненно, им это удалось, их не разорили. Это было в селе Комар. Ведь тогда сплошь и рядом применялись репрессии. Т.А.Беспечный].
                          27.06.1920. в селе Андреевке Гришинского района взято 7 заложников из семей махновцев. Конфисковано 5 голов скота, 5 свиней и 2 лошади. [ДОГА. Фонд Р-1146,оп.2,ед.хр.57,лист6]. Заставили успешно выполнить всю продразверстку. Еще архивная справка. В этом же районе, в с. Новопавловка за несдачу оружия взято 27 заложников, хлеба вывезено около 2 000 пудов. Моби­лизованные в количестве 120 человек отправлены в распоряжение Павлоградского уездвоенкома, осталь­ные 200 человек скрываются. [ДОГА. Фонд Р-1146,оп.2,ед.хр.57,лист3].
                          29.06. …(кривава) кінна група почала наступ від Царекостянтинівки на Пологи. Однак білогвардійська корніловська дивізія та донські козаки відбили наступ …(кривавих) з півночі й оточили …(криваву) групу, незважаючи на те, що білої кінноти на цій ділянці було у 8 разів менше, ніж …(кривавої). Кінна група …(кривавих) була повністю знищена, білі почали наступ на Маріуполь, Катеринослав, Олександрівськ.
                                 Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                          29.06. махновці виру­шили в другий рейд, маршрут якого пролягав через Бахмутський, Ізюмський, Костянтиноградський, Новомосковський та Павлоградський повіти. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                          29.06.1920. возле села Алексеевки Гришинского района были разбиты 429 и 430 батальоны ВОХР. В этом бою погибли комбат 430 батальона Серехан, комиссар Палкин, а также комбат 429 батальона Волошин. (ДОГА. Фонд Р-1146,оп.2,ед.хр.57,лист14). Жители Алексеевки похоронили 114 бойцов ВОХР ВЧК. Во время боя в Гришино находилась чешская бригада, «которая не выполнила боевой приказ и не выступила одновременно с бригадой ВОХР, а оста­лась и не выслала подкрепление». Сегодня можно только предположить, что в чешской бригаде порабо­тали люди Л.Задова. Не исключено, что в эту бригаду входил чехословацкий полк, который раньше размещался в Гуляйполе. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева. 
                          Проаналізувавши ситуацію, махновське командування вирішило пробиватися на південний схід, подалі від залізниць. 29.06. між Новопавлівкою і Олексіївкою повстанці у бою зустрілися з трьома батальйонами червоних, один з яких повністю порубали, а два інших змусили здатися у полон. Приєднавши до себе частину полонених, махновці вирушили далі на схід і 30.06. стали на відпочинок у селах Андріївка і Костянтинопіль. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                          Лето 1920 г. характеризовалось особым ожесточением советско-махновской борьбы. Дзержинский хотел, во что бы то ни стало додавить повстанческую угрозу в своём тылу. Но, по воспоминаниям Белаша, «красноармейцы знают кто мы, и убивать нас не хотят, несмотря на принуждения комиссаров. Поэтому красные считают надёжными карательными войсками те, в состав которых входят или которыми командуют: эстонцы, латыши, китайцы, татары, евреи». Родственники махновцев брались в заложники и отправлялись в концлагеря, а всё их имущество конфисковалось. Вячеслав Азаров. "Соглашение не оглашать…".

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Січ-верес 1920. 18

ЛИПЕНЬ 1920.

                       Как добывались разведы­вательные сведения отрядами ВОХР ВЧК. 01.07.1920. комбатом 430-го батальона ВОХР ВЧК Сероханом высланная в села Комар, Янисоль, Ново-Павловка, Ивановка разведка встре­тила в поле работающих крестьян, у которых, притво­рившись-махновцами, узнали, что в здешних местах красных частей нет, а только махновские, они собираются напасть на Гришино и Чаплино. [ДОГА. Фонд Р-1146,оп.2,ед.хр.57,лист11].
                        В Луганском р-не Давыдово-Никольский волисполком тыла произвел тайную разведку двадцатью партийными товарища­ми. Они направились к станице Гундоровской под видом махновцев. Остановились у богатой казачки Панфиловой. Муж и родственники служили у белых. Они выведали у нее, кто убил председателя и секрета­ря хутора Уляшкина. Племянник хозяйки просится в «махновский» отряд, дает 200 штук патронов. Его приняли в отряд, а потом арестовали и отправили в Луганск. Хозяйка и дочь тоже просились в отряд, но их оставили и установили наблюдение. [ДОГА Фон Р-1146,оп.2,ед.хр.26,лист185].
                        [ Зробивши вигляд, що виходить з Гуляйпільського району, Махно, однак, уже 01.07. повів своє військо назад, на Великомихайлівку. Тут махновці виявили значний ворожий загін, спробували нав'язати бій, але невдало. Тоді повстанці відійшли на Санжарівку і Туркенівку, де відпочивали до 07.07..
                        09.07. у Времіївці відбулася нарада комскладу армії: розглядалося (нав’язливе МАНІАКАЛЬНЕ) питання про можливість союзу з комуністами. Традиційно погляди новоспасівців і гуляйпільців щодо подальших дій розійшлися. Перемогла позиція Махна, який наполягав на поході повстанської армії не на врангелівський фронт, а в глибокий радянський тил. Очевидно, що Махно намагався відтворити вигідну для махновців літньо-осінню ситуацію 1919 р. На нараді також було визначено нову назву повстанської армії. Тепер рейдуюче військо Махна називалось Особливою групою військ революційних повстанців України – махновців (ОГ(м). Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                        09.07. армія, яка зрос­ла до 10 тис. бійців, повернулася до рідних місць, а вже наступного дня вона розпочала черговий, третій, рейд по Лівобережжю. За місяць махновці побували в Бахмутському, Павлоградському, Костянтиноградському, Кобе­ляцькому, Кременчуцькому, Полтавському, Зіньківському та Миргородському повітах. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                        На початку липня махновці захопили Гуляйполе. «Червоних не чути» – повідомляла розвідка Махно.
                        Близькість фронту призвела до скупчення південніше Гуляйполя значної кількости червоних військ та панцерних потягів. Махновці не бажали захоплення свого р-ну білими, але розуміли, що дії махновської армії в тилу червоних можуть підірвати боєздатність останніх і відкрити шлях білогвардійцям на Гуляйполе.
                        Крім того, каральні акції РСЧА та ЧК – артобстріли сіл, розстріли заручників та «постачальників махновців», репресії проти «колишніх махновців», знекровлювали гуляйпільський р-он. Махно прийняв рішення розгорнути боротьбу поза «махновським районом».
                        Рада махновських командирів і анархістів запропонувала залишити прифронтовий гуляйпільський р-он і податися в тил білих або червоних, щоб захопити там нову територію і почати будувати на ній новий анархічний лад.
                        Махновці звернулися (в котрий N-й раз) до рад-керівництва з пропозицією силами РПАУ(м) почати війну в білому тилу. Махновці вирушили до лінії фронту з метою прорватися в тил білогвардійцям, до Криму. Група Махна (1 тис. шабель) спробувала прорватися в тил білих, але 11.07.1920. червоні підступно вдарили по махновцям. Два кавалерійських полки червоних відтерли махновців від передової, завдавши нападом значної шкоди махновцям. Залишається загадкою, чому червоне командування зважилося на удар по Махнові, який рвався нищити білогвардійські тили. (Скоріше за все, кроваві відали про пропозицію Врангеля до Махна про умови переходу на службу до білих. Будучі не впевненими у фанатичній вірности божевільного Махна більшовикам, кроваві вирішили не гадати про справжні мотивами махновців прорватися через фронт).
                        Офіційні ж прохання махновських ради та штабу до рад-командування – пропустити повстанців для боротьби з білими через лінію фронту – залишалися без відповіді. Але у липні-серпні 1920 р. (приречені на непотріб ВСІМ владам) махновці надіслали (в котрий N-й раз) кілька телеграм до Москви та Харкова, пропонуючи підписати офіційний воєнний союз проти Врангеля та отримати за це автономію «Гуляйпільського вільного р-ону».
                        (Реги-аналы и лугандоны – махновці, навіть до 2014 року, в апріорі НЕ можуть зрозуміти ватою, що в стратегічному плані – на майбутнє, на перспективу, на постійно, вони НЕ потрібні московському окупантові, а тільки в тактичному плані – тимчасово, в одно часі, коли заманеться хазяїнові їх використати за призначенням одноразових уживаних обтруханных гандонов.
                        Тому що, череп набитий ВАТОЮ не здатний зрозуміти ВІДСУТНІСТЬ мозку. Лк. 11:44).
                        [ Июль и август – новый приступ войны, закончившийся значительным расширением территории, контролируемой Врангелем, и почти полным истощением сил его армии. Все это время Махно вел себя по отношению к врангелевцам совершенно индифферентно. Он действует так, как будто белых не существует. Если проследим за рейдами Махно летом 1920 г., то убедимся, что оперировал он на значительном удалении от линии фронта, в глубоком красном тылу, красным фронтом как бы прикрываясь от белых и непосредственно фронту, собственно, даже и не вредя, чтоб не ослабить реально дерущиеся на фронтах красные части. Другое дело тыл – здесь он желал чувствовать себя хозяином, и если кто приходил заводить свои порядки, бил и резал без пощады. С началом наступления белых он направляется со своими отрядами на север – подальше от района боевых действий. Белым он не сочувствовал. Красным тоже. Ему было важно одно – удержать за собой деревню.
                        Врангель, разыгрывая во внутренней политике «крестьянскую карту», не оставлял надежды привлечь махновцев на свою сторону. А.Валентинов – журналист, близкий к ставке главнокомандующего, – вспоминает, что в июне, после перенесения ставки в Мелитополь, к Врангелю зачастили «камышовые батьки» в кожаных тужурках, обвешанные револьверами и бомбами. Здесь были и бывшие петлюровские атаманы, и просто закоренелые бандиты, которым надоело сидеть в тростниках. Но Махно не было. Махно никого не прислал.
                        В конце концов, белым удалось наладить поставки оружия партизанам петлюровского толка, но о совместных действиях мечтать уже не приходилось.
                        Махновский командир Володин к белым примкнул добровольно – и все равно его все время подозревали в сочувствии большевикам и в конце концов расстреляли, после чего вскоре дивизия снова переметнулась к махновцам. Так что, не состыковывалось черное с белым. Принципиально. С тою же неизбежностью, с какой военная переписка Русской армии велась на белой бумаге, а красноармейская – на чистой стороне разорванных конторских книг царского времени: телеграфные ленты наклеивали даже и на исписанную поверхность.[19] И дело тут совсем не в том, что у белых чистой бумаги было больше, а в принципиальной разнице культур, которая, на самом деле, сказывалась в каждой мелочи.
                        И белое командование, и Сенат, и «публика» все-таки хотели верить, что «народ» поймет, присягнет, поклонится. Имя Махно белой печатью повторялось, как заклинание. …Нет также сомнения в том, что реальный Махно пропагандистов ужаснул бы куда больше, чем «камышовые батьки». Но до встречи с махновцами самообманы белых в отношении Махно и его отрядов достигли поистине степени душевного расстройства.
                        Махно, несомненно, кое-что знал обо всей этой возне. Она не могла не раздражать его: белых он ненавидел отчетливой ненавистью плебея и революционера.
                        В июле, когда Повстанческая армия завершила первый свой кровавый «круг» по Украине и вернулась в родные места, штаб Махно впервые оказался для белых в пределах досягаемости. 9 июля, пробравшись через линию фронта, к Махно в село Времьевка прибыл капитан Русской армии, который по поручению штаба должен был передать на словах, что вся земля без выкупа переходит крестьянам, а местные самоуправления получают самую широкую демократическую автономию. Кроме того, смельчак доставил пакет. Внутри содержалось послание:
                       «Атаману повстанческих войск Махно. Российская армия идет исключительно против коммунистов с целью помочь российскому народу избавиться от коммуны и комиссаров и закрепить за трудовым крестьянством земли государственные, по­мещичьи и другие частно-собственнические. Послед­нее уже воплощается в жизнь. Русские солдаты и офицеры борются за народ, его благосостояние. Каждый, кто идет за народ, обязан идти плечом к плечу. Поэтому ныне усильте работу по борьбе с коммунистами, нападая на их тыл, разру­шайте их транспорт и всячески содействуйте нам в окончательном разгроме войск Троцкого. Главное командование будет посильно оказывать помощь Вам оружием, снаряжением, а также специалистами. При­шлите своего доверенного в штаб с сведениями, какие Вам особенно необходимы, а также для согласования боевых действий». (Деникин А.И. Очерки русской смуты,т.V,Берлин,1926,с.135).
                        Махно распорядился ПОСЛАНЦА немедленно и публично казнить. Причем не расстрелять – а повесить. Этим подчеркивалась особенная значительность события. Этим должно было быть что-то выражено. Что? К трупу несчастного капитана прикололи записку: «Никогда никакого союза у Махно с белогвардейцами не было и не может быть, и если еще кто-то из белогвардейского стана попытается прислать делегата, его постигнет участь, какая постигла первого». (М.Кубанин. Махновщина,Л,1927,с.151).
                        Но почему?! Разве Махно без предложения врангелевцев не разрушал красный тыл, не сдирал с полотна рельсы упряжками волов, не разорял склады, не истреблял партийных активистов? Разве он не нуждался в вооружении? Нуждался. Может быть, некая интонация долженствования смутила его в письме или подпись – «генерального штаба генерал-лейтенант Шатилов»?
                          Да-да, что-нибудь в этом роде и смутило: слишком много «генералов» в одной строке. Махно ведь был революционер. У него было мировосприятие революционера, язык революционера – и в этом смысле даже любезное «Вам» с большой буквы должно было раздражать его. Любезности и «генералы» не вписывались в картину мира революционера точно так же, как не вписывались в картину мира белого офицера «товарищи», Советы, Реввоенсоветы и прочие химеры революции. Почему Врангель не выбросил лозунг «Советы без коммунистов!», а издал закон о земских самоуправлениях? Не мог. Не владел этим языком. Не понимал, что выражают эти слова. Для него значительными, исполненными смысла словами были совсем другие: Родина, Вера, Собственность, Право…. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                        [ Первую по­пытку привлечь Махно к совместным действиям против Советской власти Врангель предпринял в июне 1920 г.. Тогда первое письмо от Врангеля доставил Махно офицер Иван Михайлов 09.07.1920 года в с. Веремиевку Мариупольского уезда. Махно всегда читал вслух такие письма.
                         Это письмо было сочинено в Мелитополе 18.06.1920 года начальником генерального штаба главнокомандующего вооруженными силами юга Рос­сии Шатиловым. Закончив читать письмо, Махно сказал членам своего Реввоенсовета: Единственный ответ, который мы можем дать на подобные мерзкие письма, это утвердить одно: какой бы делегат ни был прислан от Врангеля, он должен быть убит и никаких ответов не следует давать. (П.Аршинов. Указ. СП,с.169). Так было и сделано. Михайлов был принародно расстрелян, а письмо опубликовано в махновской печати. Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева].
                        12.07. почався рейд Махна на схід України до Ізюмських лісів і Донбасу. В його армії в цей час було 6 тис. вояків при10 гарматах і 165 кулеметах. За перебільшеними даними Білаша, армія нараховувала 15 тис. багнетів та шабель, 600 кулеметів та 16 гармат. Напевне, тут враховувалися всі місцеві загони, симпатики махновців.
                         11.07. ОГ(м) виступила на схід, розпочавши свій 2-й рейд 1920 p., сподіваючись пробитися на Донщину. Але через велике скупчення регулярних і внутрішніх сил червоних у Приазов'ї махновське командування змушене було направити ОГ(м) на північ. Внаслідок проведення 13-15.07. Кураховсько- Гришинської операції повстанці, хоча і з втратами, подолали залізничну систему Західного Донбасу і наблизилися до Харківщини. Архірейський Д.В. Махновська веремія. 
                         Влітку 1920 р. до махновської армії «для анархістської роботи прибули: П.Аршинов (Марін), А.Барон та Я.Алий (Суховольський), І.Тепер (Гордєєв), і ще декілька десятків анархістів, в т.ч. і закордонні. Вони розраховували поставити Махна та його командирів під контроль «Набату» і особисто Арона Барона.
                          А.Барон почав збирати навколо себе анархістів і махновців, невдоволених «всевладдям Махна», втручатися у справи командування махновською армією. Зблизившись із командуванням із Новоспасівки, котрі стояли дещо осібно від Махна, Барон почав компанію проти махновської контррозвідки як «знаряддя терору». Контррозвідці та окремим махновським командирам було заборонено вирішувати долю військовополонених. Для скорого суду було утворено новий орган Повстанської армії – Комісію антимахновських справ із 4-х осіб (дружини Махна – Галини та махновських командирів). Ця комісія могла засуджувати до смерти «без розгляду справи» полонених чекістів, продзагонівців, керівників колгоспів і радгоспів, комісарів, комуністів, які виступали проти махновців (а які не виступали ???).  

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Січ-верес 1920. 19

                     [ 12.07. рейдирующие отряды Махно вошли в село Успеновку. Здесь батьку ожидали старые знакомые из «Набата»: П.Аршинов, Я.Суховольский (Алый), И.Тепер, А.Барон. Анархисты поведали Махно о сущности своих апрельских решений и о той роли, которой наделяет его история. Заработала секция пропаганды, опять, хоть и нерегулярно, стала выходить газета «Голос махновца». Одно за другим печатаются воззвания…. Пропаганда эта имела частичный успех. Александр Скирда в своей книге опубликовал редкий документ – листовку красноармейцев 522-го полка, перешедших на сторону махновцев, о чем (о листовке, которая впоследствии была перепечатана в анархистской газете «Волна», выходившей в 1920-е годы в Детройте) наши исследователи не упоминают. Но этот случай – редкость.
                      Интересно понять, почему во время крестьянских «войн» части Красной армии, в основном состоящие именно из крестьян, почти никогда не переходили на сторону повстанцев. От такого перехода удерживал, конечно, страх: человеку со стороны, не вовлеченному в мятеж, не связанному с мятежниками узами крови и ненависти, обреченность восставших была, наверно, очень чутко ощутима. Все-таки вовлеченные в противоборство силы никогда не были равны – ни по количеству людей, ни по вооружению, ни по качеству питающих движение смыслов. Вот именно здесь нащупывается что-то очень важное, а именно: дух угрюмой безнадежности, который реял над повстанческими отрядами и отпугивал их потенциальных единомышленников. Их какая-то идейная скудость, возмещали которую только ненависть и жестокость. Но ненавистью спаять можно только ограниченное число людей, другим нужны более широкие, более просторные (НАЦІОНАЛІСТИЧНІ-духовні-вічні) смыслы. Потому-то Ленин и устрашился Кронштадта, что там совершенно явно формулировалась внятная политическая идея многопартийной советской демократии и этическая идея отказа от диктатуры, идея человеческого братства, которой можно было объединить миллионы людей. Махновщина недотягивала до Кронштадта по уровню обобщения, хотя и стояла на голову выше других крестьянских движений, способных сформулировать лишь частные, а подчас откровенно погромные лозунги. В.Я.Голованов].
                      На Украине Дзержинский проработал недолго. Он вскоре послал письмо Ленину о том, что ему не везет с Махно и во второй половине июля 1920 г., по решению ЦК КП(б), его направляют в состав Польского бюро ЦК РКП(б) руководить партийной и агитационной работой на Западном фронте и среди населения в занятых Красной Армией областях. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева. 
                      [ Махновці доклали багатьох зусиль, аби залучити на свій бік масу українських повстанців, особливо влітку 1920 р., після звістки про союз УНР з Польщею. Махновська преса кілька днів повідомляла про колишніх петлюрівців, що вступали в РПАУ/м/. Так, влітку 1920 р. на Полтавщині до махновців приєдналися загони петлюрівських отаманів Скирди та Молчанова.
                       Постійних зв'язків махновців з урядом УНР в цей час не було. Існують лише окремі свідчення про відвідини махновського табору представниками петлюрівського проводу в липні 1920 р. та в січні 1921 р..
                       Начальник махновського штабу В.Білаш свідчив на допиті: "не було ніяких офіційних зв'язків з петлюрівськими з'єднаннями за винятком випадкових, так як петлюрівці боялися нас як опозиційний табір і уникали зустрічей". "Махно и Украина" Бордульов С.В.].
                        [ Економічні незгоди вели до зміни політичних настроїв. Влітку 1920 р. меншовицькі гасла знаходять зростаючу Підтримку робітничого класу. Організації меншовиків міц­ніють. Це й стало основною причиною її розгрому (в серпні). Одночасно падає автори­тет більшовиків. В одному із звітів про становище Кременчуцької губернії говорилося, що склад більшовицької організації у Кременчуку не «чисто пролетарський, а міщанський», що ставлення населення до компартії байду­же і навіть «є заводи і фабрики у Кременчуку, де робітники НЕ розуміють, що таке комуністична партія».
                       З інформації, яка надійшла Новомосковського повіту, дізнаємося про стосунки, що склалися між селянами та червоними частинами, зокрема Латиською дивізією. «С. Підгороднє. У селі знаходиться латдивізія, перебуває тут з 1 січня. Бувають випадки, коли червоноармійці ламають замки, забирають все, що знаходять, сі­но беруть, де тільки знаходять. Латиші вимагають, щоб їм давали сало й інші продукти. Бувають випадки побиття до напівсмерті, бувають випадки, коли по засіяних горо­дах пускають коней, які псують посіви». Побувавши у лип­ні у Катеринославській губернії, нарком внутрішніх справ УСРР В.Антонов-Саратовський зібрав сумну статистику: з 226 волостей цілком радянські настрої переважали лише в трьох.
                       Протягом року в губерніях України було створено органи примусових робіт, обладнано 18 концтаборів, роз­рахованих на 20 тис. чоловік. Загалом через концтабори протягом року пройшло близько 25-30 тис. чоловік.
                       На відміну від 1919 p., коли каральна політика вихо­дила з принципу кругової поруки села, у 1920 p., особли­во в другій його половині, часто звучали заклики вживати каральні заходи до куркульської верхівки села. Але відсутність чітких критеріїв у визначенні сільської бур­жуазії на практиці перетворювала у куркуля кожного, хто не бажав (а часто фізично не міг) виконувати продрозверстку чи мав відмінні від нав’язаних зверху політичні погляди.
                       Член Політбюро ЦК КП(б)У Я.Яков­лев на одній з нарад у липні 1920 р. повідомив, що на Україні діяло на той час 200-250 банд, по 2-3 на кожний повіт. В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                        У складі військ білогвардійців влітку 1920 р. з’явилися полки ім. батька Махна, сформовані полоненими махновцями. Один з командирів махновських полків «на службі Врангеля» Володін, зв’язавшись з анархістським підпіллям та кримськими партизанами пропонував почати спільне повстання проти білих. Начштабу РПАУ(м) В.Білаш згадував про «кримський резерв» у 3,5 тис. бійців: «Штарм віддав і цим загонам розпорядження (Володіну, Прочану, Савченку, Іщенку, Самку, Чалому, Яценку) …я писав, щоб вони , тимчасово не пориваючи "миролюбивого" зв’язку з Врангелем, готувалися вдарити йому в тил, як тільки буде наказано Радою».
                       17.07. армія Махна захопила Ізюм, взявши в полон бл. 2 000 солдатів гарнізону, частина з яких, разом із звільненими в’язнями з місцевої в’язниці, встали під прапори махновської армії. Махно намагався захопити Слов’янськ, але невдало. Після чого вийшов у ліси вздовж Сіверського Дінця, де діяли численні загони махновської орієнтації під керівництвом Г.Савонова, Терезова, Шаповала….
                       Повертаючись з рейду на Донбас і Харківщину, батько вийшов на р. Орель до містечка Кобеляки і там оголосив про початок нового рейду Полтавщиною, де вже діяло до 150 повстанських селянських загонів, що зробило їх центром повстанського руху. Загальна чисельність усіх повстанських загонів на Полтавщині в той час була понад 50 тис. бійців при 150 кулиметах і 12 гарматах.
                              Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                       [ 25.07. махновці рушили на південь з метою перейти залізничну лінію Полтава-Лозова поблизу ст. Конград. Але шлях їм перетнула Чаплинська група, що змусило повстанців відійти і більш ретельно підготуватися до прориву через залізницю. Розвідка доносила, що червоні виставили значні сили на лінії Карлівка-Конград. Махновське командування прийняло рішення підживитися трофейними набоями у Карлівці, де стояли значні обози червоних.
                       Вранці 26.07. повстанцям удалося перехопити ці обози і захопити 18 тис. патронів та інше військове спорядження. У той час у Карлівці інші частини махновців розчистили прохід через колію, через який пройшов махновський обоз. Два бронепотяги червоних, що спробували завадити повстанцям, були відігнані вогнем гармат. Таким чином, ОГ(м) пройшла Карлівку і Федірівку, в якій було спалено залізничний міст через р. Орчик.
                      27.07. ОГ(м) увійшла у Нехворощу. Того ж дня повстанці вибили радянську міліцію з Чернеччини і скоро дізналися, що в Кобиляцькому повіті діяли три достатньо потужні повстанські фор- мування отаманів Матяжа, Живодера і Левченка, які виявили бажання приєднатися до махновців, хоча Левченко незабаром потрапив під слідство і змушений був утікати.
                      29.07. махновці виступили з Нехворощі і вздовж Орелі вийшли на берег Дніпра поблизу Орлика. Тут стався бій з ворожим десантом (150 багн.), який прибув сюди катерами з Кременчука. Махновці використали гармати і розбили цей десант, приєднавши до себе до 80 полонених червоноармійців. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                       [ Система боротьби з політичним банди­тизмом, створена на (окупованій) Україні у 1920 р. керівництвом ЧА і ВУЧК, виявилася надзвичайно малоефективною проти такої мобільної одиниці, як повстанська армія. В чому полягали особливості цієї системи?
                       Ще наказом командуючого Південним фронтом від 26.12.1919. у арміях і дивізіях фронту створювалися для боротьби з бандитизмом спеціальні служби на­чальників тилу. 28.02.(1920.) вийшов наказ про службу на­чальника тилу Південно-Західного фронту. В руках нач-тилу фронту зосереджувалося керівництво боротьбою з бандитизмом по всій Україні. Фактично кожна армія і дивізія мала свій тил, за порядок на території якого несла відповідальність. Тобто система боротьби орієнтувалась на певну територію. Очевидно, до уваги при її створенні бралося те, що повстанські загони, як правило, діють у «своїй», досить обмеженій місцевості. Ця особливість си­стеми ще яскравіше виявилася після того, як у 20-х чис­лах квітня РНК УСРР і командування Південно-Західно­го фронту затвердили «Коротку інструкцію по боротьбі з бандитизмом і куркульськими повстанцями» та «Положення про організацію управління тилами Південно-Західного фронту». Згідно з цими документами територію республіки було поділено на декілька частин: 1) власне тил фронту (Харківська, Донецька та Полтавська губер­нії); 2) тил 12-ї армії (Чернігівська, Волинська і Київська губернії); 3) тил 13-ї армії (Катеринославська, Таврійська губернії); 4) тил 14-ї армії (Подільська, Херсонська, Одеська губернії). В свою чергу, всі ці тили поділялися на окремі дільниці: губернські, повітові і навіть в окремих випадках районні. Начальники губернських дільниць нес­ли «повну відповідальність за революційний порядок на території підвідомчого їм тилу».
                        Під командуванням начальників тилових дільниць знаходилось в основному частини воєнізованої охорони (ВОХР), їх кількість не перевищувала одного батальйону на повіт. Частини воєнізованої охорони на (окупованій) Україні розподілялися організаційно на два сектори: Київський і Харківський. По суті, такої сили повинно було вистачити для того, щоб провести каральну експедицію проти села чи волості, що не бажали здавати хліб по розверстці, або щоб вести боротьбу з дрібними місцевими бандами. Проти повстанської армії такі частини були безсилими і, як правило, ставали легкою здобиччю махновців. Часто в повному складі після незначного опору вони переходили на бік Махна. В кінці червня так сталося з 429-м і 430-м батальйонами ВОХР, яких махновці змусили здатися неподалік с. Багатир: 06.08. при вступі до Зінькова повстанці взяли в полон ще один батальйон ВОХР. 18.09. склав зброю червоний полк при атаках махновців на ст. Міллерове. Білаш стверджував, що влітку 1920 р. повстанська армія на 45% складалася з колишніх червоноармійців. Єдиною серйозною бойовою одиницею, яка деякий час протистояла повстан­ській армії, ведучи її переслідування, були війська, під­порядковані начальнику тилу Південно-Західного фронту. На початку липня вони зосереджувалися в районі ст. Лозова-Павлоград-Пологи-Чаплине-Гришине і включали до свого складу п’ять армійських бригад. Саме з ними махновці вели найбільш запеклі бої. В одно­му з них, 17.07., коли махновці проходили Юзівським р-ом, червоні атакували піхотну групу махновців під командуванням Клейна. Від групи, яка мала до 3 тис. багнетів, 500 кавалеристів і 100 кулеметів, залишилася лише кавалерія і 30 кулеметів. Вона врятувалася втечею, вся піхота потрапила в полон, бл. 2 тис. полонених чер­воні розстріляли неподалік від ст. Курахівки. Але це, здається, була друга й остання відчутна поразка, якої зазнала з травня 1920 р. повстанська армія. Якщо Махно напередодні 1920 р. довів тактику партизансько-повстан­ської боротьби до верху досконалості, то червоне коман­дування, лише шукало ефективні мето­ди боротьби з повстанством, часто-густо знову ж таки спрямовуючи свої удари не по повстанцях, а по мирному населенню. Дії військових не раз підлягали критиці (більшовицьких місцевих керівників).
                        Про неефективність тактики, яка застосовується проти Махна, повідомляли і чекісти. В одному із спеціальних бюлетенів, підготовлених ними, зазначалось, що Махно бере збройною силою села тільки в окремих випадках. Червоні ж частини, переслідуючи його, руйнують села артилерійським вогнем, в результаті чого число прихиль­ників Радянської влади зменшується, в той час як Махно незмінно користується підтримкою селянства. В.Ф.Верстюк. Махновщина].

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Січ-верес 1920. 21

СЕРПЕНЬ 1920.

                     [ 01.8. ОГ(м) вирушила берегом Дніпра у напрямку Солошиного і вже при переправі через Ворсклу, поблизу Кишеньок, наштовхнулася на ще один ворожий заслін, який також був розгромлений. Наступного дня на підході до залізничної лінії Кременчук-Полтава махновці розгромили ще один загін червоних, взявши 300 полонених, які фактично всі перейшли на бік повстанців.
                      03.08. ОГ(м) з боєм прорвалася через залізничну колію між станціями Кияшки і Галещина, підірвавши залізничний міст через Псел. Того ж дня ОГ(м) досягла сіл Піски і Манжелія на річці Псел.
                      Наступного (04.08.) дня командування ОГ(м) провело нараду, визначаючи подальші дії махновського війська. ОГ(м) допомогла зброєю місцевим повстанцям, хоча приєднувати їх до себе не стала. Того ж дня махновці були атаковані з півдня силами Чаплинської групи і маневрового загону Степанова (3 тис. бійців, 3 чи 4 гармати). Повстанська кіннота на чолі з самим Махном обійшла супротивника і вдарила по ньому з тилу, розпорошивши по дорозі менш численну кавалерію червоних. Переможцям дісталися всі ворожі гармати, від 10 до 16 кулеметів, частина обозів, 500 полонених, значна частина яких після мітингу приєдналася до ОГ(м).
                       Вранці 05.08. Махно виступив з Манжелії на Великі Кринки і далі – по дузі – на північний схід. Вранці наступного дня махновці, знову форсувавши Ворсклу, досягли Білоцерківки, де було розроблено і план переходу чергової залізничної колії на лінії Полтава-Ромодан.
                        У ніч на 07.08. ОГ(м) трьома колонами виступала у бік залізниці і, маючи незначні сутички із заслонами, перейшла її. Перехід завершився у Шишаках. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                        07.08. махновці на одну добу захопили Гадяч (Полтавщина). Там до нього приєдналися загони Левченка, Рядка, Петренка, Келеберди, Скирди, Мовчана, Біленького, Заславського, Двигуна, Білокози, Кікотя, Матвієнка, Садового, Живодера, Матяша. В р-оні Гадяч-Зіньків до Махна приєдналися значні повстанські сили на чолі з отаманами анархістської орієнтації Л.Христовим, Ф.Бутовецьким, Чорним (усього на Полтавщині до Махна приєдналося бл. 6 тис. чол.). Анархістські отамани визнали зверхність Махна і контролювали кілька повітів Полтавщини. Фактично у серпні 1920 р. Зінківський і Гадяцький повіти опинилися в руках повстанців.
                       09-15.08. махновці відпочивали в захопленому ними місті Зінькові (12 тис. мешканців). Тут Махно друкував газети, листівки; провів кілька мітингів і поповнив армію добровольцями, після чого вона виросла до 8 тис. бійців. Маючи Зіньків за свою базу, махновці здійснили напади на Охтирку та Лебедин і на місцеві цукрові заводи.
                       В Зенькове махновцы стояли неделю с 1-го по 7-е августа 1920 г.. Здесь они выпустили несколько номеров газеты «Набат» и «Голос махновца». Один из участников борьбы с бандитизмом на Полтавщине писял о своем знакомстве с махновской печатью. В газете «Набат» была помещена статья «Почему я махновец». «Я махновец потому…, что не люблю и ненавижу жидов и комиссаров». (Литопыс революции,1931,№4,с.130). В другой статье «Братья (оккупанты) красноармейцы» окончание также было антисемитское и антисоветское. Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                        09.08. долиною річки Псел та її притоки Грунь-Ташань ОГ(м) наблизилася до міста Зіньків. Через декілька годин бою махновці, взявши до 200 полонених, змусили решту червоних відійти у бік Охтирки. На цьому, вважається, завершився 2-й рейд махновського війська 1920 р. Повстанці пройшли понад 750 верст територією сучасних Донецької, Харківської, Дніпропетровської і Полтавської областей, полонили понад 10 тис. червоноармійців, убили до двох тисяч, розбили і розпорошили 26-30 тис. ворожого війська. їхніми трофеями стали 5 гармат, 2300 снарядів, 93 кулемети. По дорозі ОГ(м) не тільки активно контактувала з місцевими повстанцями, але й залишала на місцях своїх командирів для організації територіальних загонів. Перебування у Зінькові, очевидно, стало періодом підбиття якихось підсумків і водночас складання планів на майбутнє. Сюди, хто за допомогою, хто за порадами, хто для встановлення оперативних зв'язків, з’їздилися повстанські отамани не тільки Полтавщини, але й Чигиринщини. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                      [ Поява повстанської армії в тому чи іншому районі сти­мулювала зростання місцевого повстанства. Про це піклу­валися і самі махновці. Під час рейдів їх штаб виділяв із свого складу командирів ініціативних груп, які залишали­ся в окремих місцевостях для організації повстанського руху. Так, Воробйов був направлений в Ізюмський повіт, Буданов – у Старобільський, Огарков – у Павлоград­ський, Москалевський – до Юзівського району, у Новомосковському повіті діяв загін Брови, в Дібрівському лысі – Каленика і Чалого. Загалом влітку 1920 р. недостачі в повстанських загонах не відчувалося. Повідомлення, які надходили в центр з губерній і повітів, сповнені інформацією про банди ­тизм.
                       Під час заняття Зінькова, твердить В.Білаш , до штабу махновців з’явилися отаман и Хресто­вий і Бутовецький. У їх загонах налічувалося 3 тис. піхо­тинців і 300 кавалеристів. Махновський штаб надав їм допомогу грошима та зброєю. Таку ж допомогу отримали отаман и Карабут, Рубан, і Коцюра. Місцеві повстанські загони махновці розглядали як свій постійний резерв, який при необхідності в будь-яку хвилину можна було влити в повстанську армію.
                       Кінець липня – початок серпня пройшли в запеклих боях між червоними та білими (московськими окупантами) в районі Олександрівська, місто переходило з рук в руки. З середини серпня Врангель, перегрупувавши і привівши в бойовий порядок свої війська, віддав новий наказ про наступ на правий берег Дніпра і Донбас. В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                       [ Анархисты раньше других почувствовали убийственную, смертельную тяжесть Власти, сосредоточенной в руках большевиков, но все-таки даже и они, похоже, не могли представить себе, что имеют дело с Властью совершенно иного порядка, чем все, существовавшие до этого на памяти российских революционеров. Что подавление всякого инакомыслия входит в принцип этой власти, и уже по одному этому они с неизбежностью будут раздавлены.
                       19.07.–07.08.1920., когда махновцы еще кружили по Украине, а В.Волин сидел в московской тюрьме, в Москве с большой помпой собрался II Конгресс Коминтерна, который должен был знаменовать скорое торжество коммунизма в Европе. Фотографии с этого конгресса потом подарил Махно (хозяїн) Бела Кун, чем необыкновенно расположил к себе (холопа) батьку: во-первых, он был (рабовласник) «шишка», представитель «фронта», а во-вторых, уважил – как (старший) товарищ (молодшому) товарищу привез ему (іграшки) фотографии из (самої) Москвы. В Москве меж тем дело прошло вовсе не до такой степени гладко, как хотелось бы устроителям. Кое-кому из приехавших делегатов удалось разглядеть жуткие детали («московских застенок») за кулисами большевистского режима. Переполненные тюрьмы, отсутствие свободы слова, омертвение профсоюзов и полное подчинение их воле большевиков, военная диктатура вместо (под ширмой) власти советов, фактическая однопартийность – для многих из тех, кто всю жизнь посвятил борьбе за свободу, такие порождения большевистской революции были абсолютно неприемлемы. Во французской делегации оказалось три диссидента: левый социалист Раймон Лефевр и два анархо-синдикалиста – Вержа и Лепти. Лефевр, как и подобало человеку, сделавшему выбор в пользу коммунизма, мужественно убеждал соратников в том, что избранный большевиками путь – ложен. Вержа и Лепти, не связанные партийными узами с большевиками, избрали более откровенный обличительный тон, хотя в глубине души необыкновенно сокрушались о том, что им говорить по возвращении товарищам о жизни в Советской республике. Несмотря на понятные колебания, они решили все же донести до товарищей правду об увиденном. Собрали целый архив документов. На просьбу властей ознакомиться с их досье они ответили отказом. После этого начались странные вещи: во Францию, вместе с основной группой делегатов, предводительствуемых Марселем Кашеном, их не отправили. Решено было, что они поедут позже. Потом выяснилось, что их отправят через Север. В поезде Москва-Мурманск было очень холодно, и они попросили сопровождавших их сотрудников ЧК выдать делегатам Конгресса теплую одежду. Чекисты ответили, что о наличии в поезде делегатов им ничего не известно. Вержа, Лепти и Лефевр спросили: «Кто же мы?» Сотрудники ЧК ответили: «Не знаем».
                    В этой истории много темного, много непонятного. Кто встретил их в Мурманске? Почему они не могли уехать обратно в Москву? Неизвестно. Известно как будто, что Лефевр написал в Москву несколько писем, требуя объяснить, почему их не посадят на корабль и не отправят в Швецию. Но неясно, откуда известно об этих письмах. В последнем из них Лефевр вроде бы писал о намерении купить у рыбаков лодку и добираться до Швеции самостоятельно. Несмотря на предостережения рыбаков, революционеры, купив лодку, отчалили от берегов страны победившего социализма и исчезли навсегда. Эта история глубоко мистична. Кто погубил несчастных французов? Большевики? ЧК? Они просто отправили их на Север, где французы своими руками довершили то, чего большевикам только смутно желалось бы: они погибли. Потому, что инакомыслящие должны были погибнуть. А Марсель Кашен и другие депутаты-коммунисты спокойно добрались до Франции, чтобы на Турском съезде повторить урок, усвоенный в Москве, и, отколов от соцпартии коммунистическое крыло, повести его за собой в лютые битвы за светлое будущее. Эта весьма загадочная история рассказана В. Волиным в книге «Неизвестная революция». (Voline V. La revolution inconnue,Paris,1969). В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                     14.08. …(криваві) оточили Зіньків силами 9 тис. солдатів та 3-х панцерних потягів, однак махновці розбили ці сили, захопивши 6 гармат та тисячу полонених. Але Махно вирішив не обороняти місто.
                      09 и 14.08.1920. ВСЮР высадили несколько десантов от Таганрога до Новороссийска, чтобы поднять восстания на Дону и Кубани. Ввиду сложившейся критической ситуации, стоявший за союз с Соввластью Белаш на каждом заседании СРПУ(м) поднимал вопрос о выступлении на помощь Красной Армии. Но большинство Совета под влиянием Махно и набатовцев отклоняло эти предложения. Газета "Набат" № 8, январь 2003 года. Вячеслав Азаров. «Соглашение не оглашать…». http://www.makhno.ru/st/72.php   
                       [Після серії боїв за місто 15.08. ОГ(м) залишила Зіньків, розпочавши тим самим свій 3-й рейд 1920 р..
                       Наступного (16.08.) дня махновці здійснили денний перехід залізничної лінії Ромодан-Полтава. Двома колонами ОГ(м) атакувала Миргород і ст. Гоголеве, де без бою здався ешелон мобілізованих до Червоної армії селян, з яких сотня приєдналася до повстанців. У Миргороді махновці здобули близько 20 тис. патронів, взяли багато інших трофеїв, часткою яких поділилися з місцевим населенням, а також спалили в'язницю, звільнивши всіх арештантів. Перетнувши колію, повстанці зайняли села Петрівці та Ярмаки. Того ж дня червоні спробували вибити махновців з цих сіл, але демонстрація сили повстанцями змусила наступаючих повернутися до Ромодана. У Миргороді махновське командування довідалося про те, що 9 серпня у Новомиколаївський, поблизу Таганрога, висадився білокозачий десант полковника Назарова, метою якого було підняти повстання проти більшовиків. Вважаючи білих і досі своїми найбільшими антагоністами, махновці вирішили йти на Дон, аби скласти конкуренцію Назарову і по змозі самим очолити там народне повстання. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                       Але на той час, коли махновці діста­лися р. Чиру, білий десант був розгромлений, а махновці потрапили під удари червоних частин. В.Ф.Верстюк. Махновщина. 
                       16.08. махновці захопили Миргород (15 тис. мешканців).
                        [ (В кожному значному населеному пункті) то же самое, расстрелы и грабеж, вернее даже не грабеж, а какое-то бессмысленное уничтожение всего накопленного (українським народом, а НЕ) большевистской властью. Но не могло в голодном 1920 году такое глумление над хлебом насущным пройти за просто так, должно было аукнуться! Разрушая, махновщина несла в себе зерно саморазрушения. В этом смысле она была обречена. Если бы махновцам позволили строить свои «вольные советы», они, можно не сомневаться, вошли бы в историю совсем другим образом, с другим выражением лица – например, как странная революционная секта трудолюбивых восточноукраинских крестьян. Но этого не случилось. Вся энергия махновщины пережглась в ненависти….
                         Самый большой позор Махно 1920 года – «успеновская авантюра» – случился в августе, когда уже наступление белых стало угрожать территории махновского района. Тогда штаб Повстанческой решил не ограничиваться декларациями о своей революционности, а заслать в тыл врангелевцам рейдовую группу в 800 человек. Группа собралась в тылу красной 13-й армии возле Успеновки, но тут выяснилось, что в селе находится красноармейская часть и полевые кассы с крупными суммами денег. Поход в тыл Врангеля был отменен, махновцы налетели на Успеновку и, прихватив красноармейское жалованье, стали отходить, отстреливаясь из пулеметов. Ускользающие денежки придали задору красноармейцам, которые, крупными силами бросившись махновцам наперерез, истребили значительную часть отряда и чуть не захватили в плен самого Махно. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                        З 17 по 23.08.1920. махновська армія діяла в розпорошеному стані, знищуючі червоні тили на півдні Полтавщини та півночі Катеринославщини (р-он Новомосковська та Павлограду). Кілька днів махновці відпочивали в самарському лісі біля Новомосковська. На боці махновців воював загін «Сімки» (700 бійців), яким керувала рада семи анархістів Самарської організації анархістів Павлоградського повіту.
                        Влітку 1920 р. махновська армія майже на третину складалася з колишніх червоноармійців. За махновськими даними, розбитими в боях були частини загальною чисельністю 26 тис. бійців. З боями махновці пройшли 700 верст.
                        Увесь пройдений махновцями шлях супроводжувався діяльністю спеціальних агітаційно-диверсійних загонів, що складалися, як правило, з агітатора, 50 вершників і 2-х кулеметників, які руйнували більшовицькі структури на місцях і намагалися ствердити на практиці, в окремо взятих селах, ідею «вільних (від української державности) рад». такі загони спрямовувалися навіть у більш віддалені райони – до Юзівки, Білої Церкви, на Чернігівщину, де невдовзі, внаслідок діяльности махновців, виникли махновські загони.
                       З середини серпня почався останній, четвертий, рейд. Пройшовши Миргородський, Кременчуцький, Кобеляцький, Костянтиноградський і Старобільський повіти, повстанці вийшли за межі України на територію Області Війська Донського. Досягнувши ст. Кутейникове у середній течії р. Чир, правої притоки Дону, вони наприкінці вересня повернулися на Україну. Захоплене в містах майно щедро розподі­лялося серед селянства, йшло в рахунок оплати за коней, тачанки, їжу. Коли селяни довідувалися, що махновці збираються взяти те чи інше місто, за повстанською коло­ною витягувався довжелезний шлейф з підвід, на яких їхали любителі легкої поживи. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                       Попытки Махно связаться с командованием Красной армии с предложением заключить соглашение о совместных действиях против Врангеля зафиксированы 24.08.1920.. Найден­ный мной документ в Донецком облгосархиве свидетельствует, что поручил он тогда сделать зондаж Савонову. На тот случай, если из этого что-то получится, были объединены промахновские банды Маруси-анархистки, Торезова и Буданова; банда Савонова 24.08.1920. захватывает село Голая Долина, расположенное межу Изюмом и Славянском, на до­роге, по которой двигались главные силы Махно в село Хрестище. Савонов по телефону вызывает на­чальника тыла Донецкой губернии И.С.Локатоша и начинает вести переговоры. Документ: «Несколько часов бандит Савонов по телефону из Голой Долины предлагал начтыла со своим отрядом отправиться на один из фронтов, одновременно с ним предлагал очистить район от бандитов. Когда начтыла предложил свои условия – для начала переговоров – разоружение отряда и приезд Савонова в Луганск, последний на такие условия не согласился. Когда же ему предложили приехать в Славянск для переговоров, на что обещал дать ответ, который еще не получен, начтыла предло­жил Савонову покинуть пределы Донецкой губернии или в кратчайший срок сдаться сов. власти». (ДОГА. Фонд Р-1146,оп.2,ед.хр.57,лист55). Думаю, что И.С.Локатош, понял, что Савонов выполнял чью-то волю, ибо его банда не представляла такую силу, чтобы ее, как самостоятельную военную единицу, можно было отправить на фронт. К тому же основные силы Махно подошли к Донецкой губер­нии. Ведь махновцы через Голую Долину приближа­лись к Славянску. Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Січ-верес 1920. 22

                    [ 25.08. червона кавалерія атакувала махновців з боку В'язівка. Повстанці шість чи сім разів відбили атаку, але нестача набоїв змусила їх залишити позиції і ледь не панічно втікати на північ до Орелі.
                    У ніч на 27.08. махновці перейшли залізничну колію Лозова-Костянтиноград. Аби убезпечитись від бронепотягів з боку Лозової, вони підірвали залізничний міст через Оріль і захопили на ст. Сахановщина санітарний потяг з військовим трофеями. Того ж дня повстанці відважилися перетнути і магістраль Лозова-Харків під ст. Біляївка. Червоні бронепотяги – два від Лозової і один (№ 57) від Мерефи – спробували перешкодити повстанцям, але були блоковані махновськими підривниками поблизу станцій Лихачове та Краснопавлівка. Із боями ОГ(м) вирушила на схід, імітуючи наступ на Ізюм. Архірейський Д.В].
                     Рухаючись у бік Дону, махновці захопили Костянтинівград, а 27.08. вони знову налетіли на Ізюм. У боях за Ізюм їх підтримували місцеві загони Г.Савонова та Шаповала. Разом було розгромлено 20-ту бригаду червоних.
                     [ 28.08. ОГ(м) зайняла Петрівське, що на Сіверському Дінці. Військо повстанців на той час нараховувало бл. 2 тис. багнетів, 700 шабель, 40 кулеметів і 7 гармат.
                     У ніч на 29.08. Чаплинська група і 20-та бригада ВОХР несподівано для махновців атакували Петрівське, супроводжуючи наступ гарматним і кулеметним вогнем. Повстанці зуміли організувати вдалу контратаку і відкинути червоних, зарубавши у бою від 100 до 200 ворожих бійців, захопивши дві гармати, від 5 до 20 кулеметів. Однак під час бою важких поранень у ноги зазнали Махно і Куриленко, які очолили контратаку своєї кавалерії і потрапили під кулеметний вогонь. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                    В ніч з 28 на 29.08. біля Ізюму колона махновців на чолі з Махном і В.Куриленком, в тумані, наштовхнулась на бригаду червоних, опинившись, причому, перед стіною кулеметів. Шквал кулеметного вогню збив перші лави махновців. На землі залишився лежати Махно з перебитими, кулеметною чергою, ногами. Однак махновська кіннота не втратила самовладання, знищила кулеметний заслін з 20 кулеметів і розгромила Чаплинську групу …(кровавих).
                     В одному з боїв 28.08. Махно був важко поране­ний. Кулеметна черга роздробила йому кістки на нозі ниж­че коліна. 03.09. у Старобільську місцевий хірург опе­рував «батька», і той надовго вибув з ладу. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                      [ Читая Украинский Исторический Журнал, мы уз­ наем, что 28.08.1920. во время боя недале­ко от села Петровское, что находится в 30-и верстах от Изюма, Махно и Куриленко скакали во главе кавалерийского отряда, стремясь окружить красноармейцев. Строчил пулемет, …вдруг короткая прицельная очередь выбила Махно и Куриленко из седла. Батько был ранен в ногу – пуля прошла ниже колена. Всем стало понятно, что теперь Махно долго не сядет в седло и не скоро поведет своих повстанцев в бой. …адъютанты батька, осторожно, боясь причинить ему боль, тянули своего командира к ближайшей тачанке. …с искаженным от боли лицом Махно с ужасом смотрел на свое окружение и что-то бормотал про себя, что не даст ампутировать ногу. Оказав Махно первую по­ мощь, адъютанты потом пять дней искали опытного врача. И только 3-го сентября в Старобельске мест­ный хирург сделал операции Махно и Куриленко, пообещал, что хотя раны и запущены, больные будут жить, но вероятно останутся хромыми и вряд ли скоро сядут верхом на лошадей. (УИЖ,1990,№6,с.129).
                      Прочитав это, возни­кает чувство неубедительности и недоумения…. Эти огорчения дополняют архивные документы, которые НЕ подтверждают версию ранения Махно под Изюмом. Если бы это случилось с Махно, то сразу же эти сведе­ния попали бы в сводки ВОХР ВЧК и направлены в Киев и Москву. Но такого сообщения в сводках за 28.08.1920. нет. Архивные документы говорят, что в городе Изюм махновцы не задерживались долго, взорвали тюрьму и мост через Северский Донец и ушли. (ДОГА. Фонд Р-1146,оп.2,ед.хр.26,лист115). О ранении Махно ни слова. Кроме того, в махновской армии был свой лазарет, разуме­ется, были свои врачи и хирурги. Даже если допус­тить, что Махно по каким-то причинам не доверял своим хирургам, то в уездном Изюме была больница и, следовательно, были специалисты-медики.
                        Из Изюма главные силы Махно подошли к Славянску и в лесу возле села Хрестище остановились. Это сводка за 30.08.1920.. Эта дата говорит нам, что Махно возвратился в Донецкую губернию. Появление батька отражено в трех строчках. «В лесу, что восточнее Христища (10 верст сев. Славянска) находится банда Махно, численность 4 эскадрона и 600-700 человек пехоты с 25 тачанками. Сведения проверяются». (ДОГА. Фонд Р-1183,оп.2,ед.хр.2,лист188). О ранении Махно также ни слова.
                        31.08.1920. Сведения о махновской банде в р-оне Хрестище-Маяки (10-14 верст сев. г. Славянска) подтверждены командиром взвода разведчиков, попавших в плен 28.08. и бежавших из плена 29.08.. По его словам банда в количестве 4-х эскадронов, 600-700 человек пехоты на 25 тачанках находится в лесу, что восточнее Христища. (Там же, лист186). Думаю, что разведчик обяза­тельно узнал бы и сообщил новость о ранении Махно, ведь случившееся широко обсуждалось всеми махнов­цами.
                         Раненому Махно адъютанты не могут найти самого лучшего хирурга в течение первых трех дней, пока повстанцы двигались к селу Христище. Затем еще три дня лежит он, раненый, под Славянском и для него все еще не удается добыть прекрасного хирурга. И только после того, когда 3-го сентября 1920 года махновцы захватили Старобельск, удается найти врача. Прошло 7-мь дней, а не 5-ть, как писалось выше.
                        Возле раненого Махно всегда была его жена Галина Кузьменко, которая не допус­тила, чтобы тяжело раненный муж семь дней ждал операцию.
                        Начальник тыла Донецкой губернии И.С.Локатош сообщил, что …20-го августа бандиты напали на госпиталь в «Святых горах» (Славяногорска). 23-го августа в районе станции Яма бандит Зеленый провел митинг и добровольную запись в свои отряды и мобилизацию лошадей. 24-го августа в Гришинском уезде возле хуторов Кирилловское, Никольское, Егоровское появилась банда в 120 сабель с тачанками при пулеметах. В районе Каменска-Шахтинска действо­вала банда Кучума. 24-го августа банды Маруси- Анархистки, Шаповалова, Буданова, Торезова соеди­нились, имели 600-700 штыков, 600 сабель, 3 пулемета. Такие объединения мелких банд происходили всегда, когда ожидался приход основных сил Махно. В конце августа под Славянском в Донецкой губер­нии так и произошло – появились махновцы. Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева].
                        Начальник рад-тилу Донецької губернії вказував, що в серпневих боях 1920 р. махновці витратили всі набої і розраховують лише на шаблі. Одним з основних завдань Махна на Донбасі було захоплення Луганська, щоб заволодіти продукцією місцевого патронного заводу. Однак …(кроваві) стягнули під Луганськ до 10 тис. солдатів, три панцерні потяги. Червоні не дали махновцям можливости з’єднатися під Луганськом з місцевими повстанським и загонами, яким ще 30.08. штаб Махна наказав наступати на Луганськ і шукати зв'язок із загоном Махна.
                        У Махна виник гострий конфлікт з А.Бароном через великі амбіції набатівського лідера. Конфлікт завершився втечею Барона після того, як він на махновській раді зачитав свій меморандум, у якому звинуватив Махна у відході від анархізму, у «владництві», небажання анархістського експерименту.
                        Махновський командир Довженко на нараді махновських командирів від імені Союзу анархістів гуляйпільського р-ону обґрунтував неможливість закріплення «вільного району» на Полтавщині або Слобожанщині: 1. армія Махна (далі – А.М.) не має сил для того, щоб боронити великий р-он і стримати військову блокаду ЧА; 2. А.М. не може стати замкнутою місцевою одиницею та відірватися від усіх повстанців Лівобережної України, в т.ч. і від гуляйпільських повстанців; 3. махновці повинні захищати інтереси селян всієї України…; 4. А.М. не може використовуватися для будівничої робот – побудови нового анархічного суспільства; час для такого будівництва не настав, позаяк не зруйновано систему державного насильства; 5. А.М. повинна прагнути об’єднати всі повстанські групи по всій Україні, у т.ч. українських повстанців-самостійників; 6. махновці повинні поділити з анархістами сфери впливу: махновці піднімають на боротьбу селянство, а «набатівці» – міських робітників.
                      Махно не був якимось «анархістським диктатором» з необмеженими повноваженнями. Він сприймався як вдалий командир, але підкорявся рішенням Союзу анархістів гуляйпільського р-ону – справжньому таємному кабінетові махновського (гуляйпільського, пологівського, новоспасівського та дібровського анахістського) руху. Головні свої рішення Махно координував із цим союзом. Махно був рівним серед рівних у цьому союзі, який НЕ входив у конфедерацію анархістських організацій України «Набат», які були далекі від селянських сенсів.
Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                       Незважаючи на перемогу (над Чаплинською групою), махновці переправилися через Сіверський Донець і вирушили через Ізюмський ліс у північно-східному напрямку. У ніч на 31 серпня неподалік ст. Закомельська вони перетнули залізничну лінію Ізюм-Балаклія у традиційний для себе спосіб – з підривом рейок і фланговим прикриттям. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                       [ Как об историческом курьезе стоит упомянуть о том, что много позднее, когда махновцы вновь превратились в рейдирующий по степям Украины партизанский отряд, они выпустили свои шутовские деньги: белые листы бумаги с ладонь величиной, на которых от руки была начертана сумма – 25 или 100 рублей, – и надпись: «чем наши хуже ваших?». Несколько таких денег вместе с двадцатью бутылками вина, пятью кольцами колбасы и тремя фунтами керенок получили актеры цирковой труппы, в которой выступал Иван Поддубный – после того как знаменитый борец, вместе с другими циркачами снятый махновцами с поезда, в короткой показательной схватке осилил и положил на обе лопатки какого-то здоровенного хлопца из батькиной свиты. Ни в одной из биографий Поддубного об этом не упоминается, и, разумеется, к этому сообщению можно было бы отнестись с подозрением, как и к свидетелю, о нем поведавшему (Петр Тарахно в книге «Жизнь клоуна»), да, по правде сказать, я не вижу повода сомневаться. Все в духе времени, в духе народа, заселяющего эту бескрайнюю степь.
                       Как похоже, как узнаваемо! Люди войны и грабежа, запорожцы не знали скупости – чувства слабого накопителя и торгаша. Так же и махновцы: нахватав в свои руки богатства, они тут же устраивали раздачу его. Известно, что в Екатеринославе батька проводил показательные приемы: чтобы получить вспомоществование, нуждающиеся должны были убедительно рассказать о своей нужде. Махно выслушивал, брал жменю денег, насыпал кому пригоршню, кому шапку. Иногда милость его изливалась совершенно необъяснимым образом. Так, однажды, когда уже начался в рядах армии голод, он вызвал к себе заведующего провиантскими складами Екатеринослава, бывшего члена городской думы Илью Идашкина, и велел из городских запасов выдать продукты на фронт. Илья Яковлевич махновцев не любил. По образованию он был юрист, знал семь языков, до революции считался блестящим адвокатом и, будучи, следовательно, человеком интеллигентным, власть голытьбы презирал. Мужество, однако, не оставило его, и он отвечал, как думал: Если я выдам продукты армии, то пострадает население города.
                      Махно внимательнее вгляделся в лицо крупного, костистого мужчины еврейской наружности, пытаясь понять, что заставляет того говорить правду, а не лебезить перед ним, батькой.
                      – Пострадает, говоришь, население?
                      – Пострадает.
                      Илью Яковлевича вдруг отпустили с Богом; по пути, правда, завели в какую-то комнату и одарили меховой шубой (очевидно, «реквизированной» из ломбарда – вся комната была завалена шубами). Его не тронули, выпроводили прочь. Сам Илья Яковлевич, и семья его не пострадали в Гражданскую, пережили полосу сталинских репрессий, но в Отечественную сын и жена его были расстреляны немцами, как евреи. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                        [ Несколько слов о махновских деньгах. Много раз­ личных домыслов бытует на сей счет. Некоторые утверждают, что у Махно были свои деньги, которые он печатал в походных типографиях. На самом же деле Махно никогда не печатал денег. А откуда же появи­лись надписи на украинских деньгах типа:«Гоп, куме, не журись, у Махна гроші завелись!», «На ці гроші не купиш і воші». Действительно, на украинских деньгах делались махновцами надпечатки без ведома Махно. Иногда эти надписи даже «иллюстрировались рисунками пикантного или слишком натуралистического содержания». (Личный архив В.И.Желинского.). Очевидцы рас­сказывают, что эти надпечатки делались лицами из командного состава исключительно ради курьезов, хотя на деньгах значилось «I рев. арм. пов. Украины... руб. Н.Махно (факсимиле)». Откуда же у Махно появлялось столько денег, что на них можно было допечатать «собственную марку»? Ответ один – день­ги поступали из банков захваченных городов. Напри­мер, захватив Старобельск, Махно овладел многомил­лионной суммой. Н.Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева].
                        Р.Тхоржевский обоснованно доказал, что Махно денег не печатал. Ю.Р.Федоровский. (Донецк) Образ Махно в художественной и исторической литературе.
                        Військова сила повстанської армії, за даними, які оперативно-секретне управління ВУЧК мало на кінець літа 1920 p., складалася з трьох полків піхоти та двох полків кавалерії, кулеметного полку та артилерійської частини. При командармі, як і раніше, знаходилася «батьківська чорна сотня». Армія мала тачаночний обоз, до складу якого входив похідний лазарет. При штабі армії знаходилися відділ постачання та агентурна розвідка. В.Ф.Верстюк. Махновщина.  
                        Протягом весни і літа 1920 року махновцям довелося воювати не з окремими червоноармійськими частинами, а по сути зі всім державним апа­ратом більшовиків України і Росії. І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський.

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Січ-верес 1920. 24

ВЕРЕСЕНЬ 1920.

                   01.09. махновська армія вирушила на Донбас.
                   [ 03.09.1920. банда Махно силой в 600 штыков, 280 кавалерии при трех орудиях после артобстрела заняла г. Старобельск со стороны села Мостки. Гарнизон города распался. (ДОГА. Фонд Р-1146,оп.2, ед.хр.57,лист91). Здесь же «летчиками начальника тыла Юго-Западного фронта замечено движение по­возок из Волкодавово на Ново-Айдар», т.е. в сторону Луганска. В Старобельске в руки Махно попало 1800 пудов хлеба, который бандиты распрода­ли спекулянтам по 200-250 рублей за пуд. Из воору­жения в «Старобельске бандой Махно захвачено 4 пулемета, 40000 патронов, 30 лошадей и выпущено из тюрьмы до 1000 дезертиров (по другим сведениям 1500 человек, осужденных советским судом)». Это сведения оперативные. В информационных сведениях секретно-оперативного отдела Донгубчека за 07.09.1920. о Махно: «3 сентября из двух орудий обстрелял Старобельск, кавалерия ворвалась в город, выпустила из тюрьмы 1500 дезертиров и других (осужденных советским судом), которых вооружил и забрал с собой...». [ДОГА. Фонд Р-1146,оп.2,ед. хр.26,лист180]. Разумеется, там были разные преступники, вот это и была социальная почва для грабежей и погромов. (Виправдовують погроми на соціальному ґрунті лугандоны).
                    Повстанці спалили місцеву в'язницю, звільнивши до 400 арештантів. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                    03.09., в день захвата Старобельска Донец­кой губернии, увидела свет такая листовка: «Слово махновцев трудовому казачеству Дона и Кубани». Все названные (за апрель) и др. подобные документы хранятся в фонде листовок Донецкого областного государствен­ного архива.
                     Но по состоянию на 20.09.1920. был составлен «Бюллетень информационного отдела Донецкого губкома партии». Он предназначался для чтения только членам ЦК и чле­нам губкомов и райпарткомов. В бюллетень, разуме­ется включены все потери Старобельского уезда: «Сила Махно насчитывает 5-6 тысяч пехоты и кавалерии при 100 пулеметах и пяти орудиях. За три дня хозяйничания бандитами рас­ стреляны 15 коммунистов и 23 беспартийных, захва­чено 48.000 патронов, разграблено 50.000 аршин ману­фактуры, 20.000 пудов хлеба, 15 вагонов кожи и забрано 22-23 млн. рублей».
                     В городе махновцами было расстреляно 22 челове­ка партийных и советских работников. (ДОГА. Фонд Р-1146,оп.2,ед.хр.57,лист97). Число выпущенных из тюрьмы дезертиров и другого преступного элемента было, затем вооружено и влито в махновское воинство.
                      Как видим, при захвате Старобельска Махно также не был ранен. Ведь если бы это случилось, то об этом не замедлили сообщить в высшие инстанции.
                      Луганск успели сильно укрепить, да при­ том если на него идти, махновцам пришлось бы преодолевать водную преграду – реку Северский Донец, причем высокий, крутой и обрывистый пра­вый берег. Поэтому сразу же после захвата Старобель­ска у махновцев появился новый лозунг «На Гуляйпо­ле через Каменскую!» Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева].
                      Перебуваючи у Старобільську з 03 по 06.09., мах­новці, згадував очевидець, розгромили канцелярії повіто­вого комітету КП(б)У, розстріляли декількох комуністів і військовослужбовців. Після того як вони залишили місто, на перереєстрацію з’явилося лише 150 з 500 членів партії. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                      Махновцы простояли в Старобельске по своим меркам очень долго, почти месяц, никого не беспокоя: им нужен был отдых, нужно было подлечить батьку. В Старобельске-то и сыскался фотограф, который запечатлел махновский штаб, раненого Махно в госпитале, раненых Махно и Куриленко в компании друзей, с сестрой милосердия на первом плане…. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                       В Старобільську до Махна підійшли загони А.Буданова та Каменюка (Каменєва), після чого спільними зусиллями був захоплений Біловодськ.
                       03.-08.09.1920. махновці контролювали р-он між Старобільськом та Біловодськом, нападаючи на Лисичанськ, станції Лиман і Кам’янське.
                     03-08.09.1920. у Харкові підпільно зібралася ІІІ-я (ІІ-а в інших джерелах) конференція «набатівців», на якій відбувся розкол в КАОУ «Набат». А.Д.Барон та М.Кліванський пропонували винести рішення про помилковість ставки на махновців, заявляючи (справедливо), що махновці – це НЕ революція, а БУНТ, що повстанство «обмежується завданнями РУЙНУЮЧОГО характеру», а встановлення анархізму з (будь-якою) допомогою збройної сили є безперспективним….
                       Я.Суховольський, Й.Гутман, Саф’ян, П.А.Аршинов (гість конференції) заявили про солідарність з Махном. Було вирішено працювати в усіх повстанських загонах, у т.ч. «українського самостійницького напрямку», бо українське селянство (справедливо) «по суті є анархічним» [матеріалізованим – придавленим землею, а НЕ націоналістичним-духовним.
                      «Збирайте ж собі скарби на небі, де ні черв, ні тля не точать і де злодії не підкопують і не крадуть, бо де скарб ваш (в матеріальному або духовному), там буде й серце ваше», Мф. 6:20-21.
«Душа більша за їжу». Лк. 12:23.
                       «...І дам тобі ключі Царства Небесного; і що зв’яжеш (матеріальне або духовне) на землі, те буде зв’язане на небесах, і що розв’яжеш (чуже або своє) на землі, те буде розв’язане на небесах». Мф. 16:19.
                       «…хто від землі – земний є і по-земному говорить. Хто з неба йде, Той над усіма є», Ін. 3:31].
                       На конференції було сказано про ПРАВОМІРНІСТЬ можливого перемир’я Махна з радянською (окупаційною) владою. Конференція відкинула будь-які союзи: «ні з лівими есерами, ні з максималістами, ні з будь-якими проміжними групами»….
                       Барон склонил к принятию горькой резолюции: «Конференция считает нужным подчеркнуть, что крестьянские восстания последнего времени не революция, а бунт, и никаких изменений в общественных формах они не несут…». (М.Кубанин. Махновщина,Л,1927,с.210). 
                       Дослідник анархізму Д.Ерде вважав, що синдикалістська фракція пішла з КАОУ «Набат». І.Тепер приписує А.Барону таку заяву: «краще сконати в радянській в’язниці, ніж бути в Махна». Після конференції Барон виїхав до Москви, де був арештований, до Секретаріату «Набату» був вбраний прихильник Махна М.І.Доленко.
                       У Чернігівці махновці поповнили поголів'я коней і 08.09.1920. виступили на схід, у бік річки Деркул (тепер державний кордон між Україною і РФ). Повстанці йшли кількома колонами, долаючи по дорозі опір окремих продовольчих загонів червоних. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                       Незабаром А.Буданов захопив містечко Слов’яносербськ, а військо Махна (3 тис. бійців, 6 гармат) продовжувало кружляти навколо Луганська.
                       Когда стало ясно, что Луганском сходу овладеть невозможно, махновский штаб выдвинул лозунг: «На Гуляйполе через станицу Каменскую!». Этого требовали многие махновцы, так как их родные села оказались уже захваченными Врангелем. Ведь Врангель подходил к Юзовке. Тогда же в селе Большая Черниговка на квартире у священ­ника Матвеева, который позже давал показания в Донгубчека, состоялось закрытое совещание приближенных Махно. По его окончании «все нервничали и суетились», началось движение полков в Донскую область. Это данные за 10.09.1920.. Священник Матвеев в ЧК «показал, что Махно недо­ступен ввиду тщательной охраны. На квартире про­ жил три дня.... Когда махновцы шли из Харьковского района, то они вплоть до Старобельска везли с собой аэроплан». (ДОГА,Фонд Р-1146,оп.2,ед.хр.57,лист111). Первые сведения о ранении Махно появятся после Старобельска. Решение идти на Дон так показано в архивных документах. «Цель ухода банды на Дон – поднятие восстания казаков против Советской власти. Силы банды: 1300 сабель, до 3000 пехоты при 6 орудиях и около 80 пулеметов.... В селе Богдановка осталась организация махновцев, которая имеет какие-то тайные полномо­чия. (ДОГА,Фонд Р-1146,оп.2,ед.хр.57,лист107). Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева
                       10.09. махновці виступили у бік залізничної лінії Кам'янська-Чорткове і атакували ст. Мілерове. Попри наявність у червоних бронепотягів і навіть аероплана, повстанці здобули станцію. Бронепотяги були змушені відійти на Кам’янську, із 600 бійців місцевої залоги близько 200 потрапили у полон, і половина з них приєдналася до ОГ(м). Захопивши станцію і місто, махновці звільнили бл. 300 арештантів, спаливши, як завжди, в'язницю, здобули 20 кулеметів, бронепотяг, який вони пошкодили, тисячу гвинтівок, багато інших військових трофеїв. ОГ(м) у той час складалася з 1-го, 2-го, 3-го та 11-го піхотних, 1-го і 2-го кавалерійських полків, кулеметного полку і окремої команди «льюїсистів», а також Чорної сотні самого Махна. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                      12.09. махновці увірвалися у Міллерове, червоний полк, що обороняв станцію, капітулював. Бл. 500 полонених виявили бажання воювати у складі махновського війська.
Из Миллерово Махно двинулся на Криворожье. Затем пошел на юг вдоль речки Калитва. Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева
                       Фрагмент з розгорнутої доповідної записки, яку склав відповідальний працівник Реввійськтрибуналу Аладжалов 12.09.1920. Він писав, узагальнюючи досвід своєї роботи у Павлоградському повіті: «…Український середняк значно заможніший від російського. На махновщині він сіє до 20 десятин, рідко більше. Має до 2-4 коней. Але він залишається середняком. Тому що, як відомо, рівень достатку в українському селі взагалі вищий, ніж у російському. Він [середняк] живе працею своєю і своєї сім’ї і нікого не експлуатує, сільськогосподар­ських робітників нема. Певний ступінь добробуту не робить ще сам по собі людину поганим громадянином радянської республіки. Відповідальні радянські працівники у Москві, які отримують добрий пайок, тим самим не стають погани­ ми громадянами і навіть не стають поганими комуністами. ...Тому нічого не може бути більш безглуздим, як нази­вати, що прийнято у нас, всіх українських селян куркуля­ми лише на основі їх заможности».
                      14.09. – почався наступ білих по всьому фронту, білі захопили Олександрівськ, Гуляйполе, Бердянськ, Синельникове, впритул підійшли до Катеринослава.
                      19-21.09. махновці стояли на ст. Чернишевська в центрі земель Війська Донського. Невеликі махновські загони роз’їхалися по навколишніх козацьких станицях, сподіваючись підняти дончаків на боротьбу проти червоних. Проте мітинги не давали бажаних результатів. Козаки не дали бажаних добровольців і не бажали віддавати коней.
                      [ На Дону махновцы вели себя, как и на Украине. Например, недалеко от станицы Гундеровской (Донецк Ростовской обл.) махновцы окружили хутор Нижне-Гречихино, в котором шел казачий сход. Его проводил губинспектор Променко. На этом сходе присутствовали все советские и партийные работни­ки. Все они на глазах собравшихся были казнены. Именно в сентябре 1920 г. в Донском крае произошла встреча, едва не закончившаяся трагически для 16-летнего Михаила Шолохова с самим батьком Махно. Шоло­хов тогда комиссарил в продотряде, «Мотался по донской земле, добывая хлеб для голодных Москвы и Петрограда», – так писала о том времени «Комсо­мольская правда» от 31.10.1987.. Эти биографические данные писателя мы находим в книге проф. В.В.Гура «Как создавался «Тихий Дон».
                      Махновская армия докатилась до Каргинской волости, где был уничтожен волостной продкомиссар. Коммунистам и комсомольцам продотряда «пришлось несколько дней скрываться в зарослях камыша» по речке Чир. Под хутором Коньковым махновцы взяли в плен Шолохова. Допрашивал его сам Махно. Хозяйка хаты, в которой остановился Махно, была украинка. …она бросилась на помощь юноше, решительно подступила к Махно: Що ж ты дытыну губыш! Нерозумне дытя, видпусты! У него маты и у тебе маты, видпусты! Слова простой украинской женщины тронули душу Махно. Он освободил М(удака) Шолохова, но при грозил: Больше не попадайся, иначе ждет тебя виселица! К событиям на речке Чир, Шолохов вернется в 1925 г., создав свою первую повесть «Путь-дороженька» (1925).
                       В Донской области махновцам приходилось посто­янно вести бои со 2-й Особой армией. По донесениям учполита ст. Морозовская со слов красного офицера 7-го полка т. Кузнецова, пробывшего в плену Махно одни сутки, в районе Милютинская действуют два полка кавалерии и два полка пехоты, один полк пулеметный и один полк «лесовиков» при пяти ору­диях и ста двадцати пулеметах. Полки полного соста­ва, и всего в этом районе 9 орудий и 200 пулеметов. В момент занятия Меньково-Березовской отряду про­тивника (Махно) было доставлено на тачанках 300 снарядов. По сообщению тов. Кузнецова сам Махно сильно ранен в бою под ст. Миллерово». (ДОГА. Фонд Р-1146,оп.2,ед.хр.57,лист139). Такое же сообщение находим в другом документе, составлен­ ном за 26.09.1920.. «Махно тяжело ранен в ногу в бою под Миллерово». (Там же,лист172).
                      Кто же мог дать Махно столько снарядов. На него находим ответ в оператив­ных сводках по тылу Донецкой губернии штаба 82-й отдельной стрелковой бригады ВОХР ВЧК. Оказывается, на Дон Махно собирался еще в июле 1920 г.. Так 5-го июля «штаб Махно послал делегацию на Кавказ к своим единомышленникам». (Там же,лист16; ДОГА. Фонд Р-1183,оп.2,ед.хр.2,лист 39). …Думаю, что «единомышленники» батька подготовили ему в подарок снаряды.
                       Махно дошел до ст. Морозовской, от которой повернул назад и почти тем же путем возвратился в Донецкую губернию. Причиной послужили полити­ческие и военные неудачи. Политические неудачи заключались в том, что надежды Махно на поднятие восстания против Советской власти на Дону не оправдались. В докладе Донец­кой Губернской Чрезвычайной Комиссии в марте 1921 года сказано: «Махно неоднократно оперировал в тех районах на Дону, но поддержки от них не имел и притока казаков к бандам махновских отрядов не наблюдалось». (ДОГА Фонд Р-1146,оп.2,ед.хр.95,лист347).
                       В это время в махновской армии все громче стали раздаваться голоса о возвращении домой. Ведь в их родных краях хозяйничали белогвардейцы, которые возвратили ста­рые царские порядки. К этому еще добавились два обещания батька Махно, которые остались невыпол­ненными. Первое – пойти на «Гуляйполе через Луганск» и второе – «на Гуляйполе через станицу Каменскую». Оба они повисли в воздухе. Кроме этих проблем, …в оперативной сводке ВОХР ВЧК сказано: «Банда сильно переутомлена, возит за собой 90 повозок раненых, энергия притуп­лена, настроение упадочное. Боеспособность сниже­на. Сам Махно тяжело ранен 11 сентября в бою под Миллерово. Банда старается уйти из Донщины на запад от преследования частей 2-й Особой Армии». (ДОГА. Фонд Р-1146,оп.2,ед.хр.57,лист172.).
                       В конце сентября 1920 г. Махно возвратился в Миллеровский район. «По донесениям войсковой разведки противник 28 сентября оставил Стрельцовку, Стрелецкий государственный конный завод, Николаевку и движется в направлении на Беловодск. Попавший в плен к Махно красноармеец 12-го Екатеринославского батальона Карпов показал: группы Махно имеют 1200 вооруженной пехоты и 11 трех­ дюймовых орудия. Винтовки без штыков, рогатого скота до 500 голов, кавалерия обмундирована хорошо, раненых и больных около 200 человек. По словам того же красноармейца Махно хочет оставить всю пехоту и раненых, а сам с кавалерией думает передвинуться в Екатеринославскую губернию…». (ДОГА. Фонд Р-1146,оп.2,ед.хр.57,лист183). Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева].
                       Информационная сводка Донгубчека за 20.09.1920., Махно: «У меня 12 орудий, у коих нет снарядов, а потому не могу производить крупных операций». (ДОГА,Фонд Р-1146,оп.2,ед.хр.26,лист190).  

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). Січ-верес 1920. 25

                   [ Опять была осень, облетающая листва. Время тянулось, нужно было что-то решать. Поляки были отброшены назад, в Польшу. Красные перебрасывали все силы на Южный фронт. В сентябре врангелевцы занимали уже Синельниково, Александровск, Гуляй-Поле….
                    Махно был неглуп и, конечно, сознавал, что Барон во многом прав и, сколько ни жги, ни режь, – крестьянской проблемы так не решить. Он чувствовал, что решение ее возможно лишь на политическом уровне. В этом смысле то, что «Набат» отвернулся от него, конечно, травмировало Махно. «Своего» проводника в высших сферах политики у него не было. Махновщина была паровой машиной без привода: пар клокотал в ней, но не совершал никакой полезной работы. Нужно было найти способ эту клокочущую энергию как-то направить в механизм действующей политики. Внезапное событие вдруг приоткрыло надежду на эту возможность.
                    20.09.1920. в Старобельск приехал уполномоченный РВС Южфронта с предложением начать переговоры о заключении союза против Врангеля. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                     21.09.1920. по инициативе Ле­нина был создан Южный фронт. Командующим был утвержден Фрунзе. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                     [ 21.09. махновці наблизилися до Боківської та Краснокутської, де цього і наступного дня відбулися бої з …(кровавими). Бої виявилися важкими, і махновці змушені були виставити проти супротивника свої найкращі частини: кулеметний полк і артилерію. Зазнавши деяких втрат (понад 15 вбитих, у т.ч. комполку Гаркуша, 30 поранених, близько 150 полонених), повстанці, однак, змогли перемогти, вбивши у боях до 1000 ворожих вояків, полонивши близько 700, захопивши 7 кулеметів, два обози з 250 снарядами, 65 тисячами патронів, іншим військовим майном.
                    Під час перебування ОГ(м) на Донщині махновське командування швидко переконалось у неможливості реалізації планів, за якими передбачалося підняти та очолити донських козаків у боротьбі проти більшовиків. До ОГ(м) приєдналася лише жалюгідна кількість запеклих антикомуністів, яким не було з якихось причин дороги до білих. Не могли махновці розраховувати й на суттєву підтримку місцевого населення, замордованого репресіями і продовольчою політикою більшовиків. Командування ОГ(м) прийняло рішення про повернення на терени України. Рейдуюча ОГ(м) нараховувала тоді до 20 тис. бійців, а ще 15 тис. налічувалося у територіальних загонах. Склад махновського війська Білаш визначав таким чином: 25% «старих махновців», тобто ветеранів; 25% – це «люмпен-пролетарі, середняки, куркулі, звільнені в'язні», тобто повстанці із незначним бойовим досвідом; 45% – добровольці з-поміж полонених червоноармійців; 5% – козаки, зокрема назаровці.
                   23.09. махновці вже рухались у бік України, роззброюючи по дорозі дрібні урядові загони.
                   25.09. на станції Шептухове повстанці перехопили ешелон з (понад) тисячею (неозброєних) мобілізованих до ЧА козаків, 400 з яких охоче приєдналися до махновців. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                   22-25.09. махновці вели бої з червоними в р-оні ст. Чорткове – ст. Морозовська – ст. Кутейникове.
У ніч на 26.09. ОГ(м) спокійно перетнула залізничну лінію Мілерове-Чорткове і зайняла Стрільцівку Старобільського повіту Харківської губернії. Архірейський Д.В. Махновська веремія. 
                   26.09. махновці повернулися до Старобільського повіту, та знову увійшли до Біловодська.
                   27-28.09. 13-та армія …(кровавих) була повністю розгромлена, білими були захоплені Маріуполь і Волноваха. Білі опинилися за 30 верст від Таганрогу, звідки відкривався шлях на Дон. Тил червоних був дезорганізований  та повністю деморалізований. Фрунзе повідомляв Леніну: «Дух війська надламаний, …становище ускладнюється дезорганізацією тилу. В самому Харкові у мене нині нема жодної надійної частини». В тилу у червоних панувало цілковите безладдя. В Донбасі відчувалася нестача вугілля, а в хлібній Полтавщині – нестача хліба.
                    Становище …(кривавих) погіршало після грандіозного розгрому ЧА під Варшавою в 20-х числах серпня 1920 р.. Польська армія спільно з військом УНР почала стрімкий контрнаступ і через місяць була вже під Житомиром і Жмеринкою. Ця критична ситуація змусила більшовицьке керівництво (тимчасово) поступитися принципами й розпочати переговори з «бандитом» Махном.
                     [ Большевики чутко следили за настроениями в штабе Повстанческой армии, потому что, когда пришла нужда, украинский ЦК большевиков, уже не маскируясь под левых эсеров (≈ 20.06.1920.), отправил в Старобельск делегацию во главе с уполномоченным РВС Южфронта В.Ивановым.
Дело было слажено на удивление быстро, что лишний раз доказывает, что обе стороны имели в виду этот «запасной вариант». Иванов прибыл в Старобельск 20.09.1920. Вновь состоялось заседание Реввоенсовета армии, на котором за соглашение с большевиками высказалось уже абсолютное большинство. Против – В.Попов и С.Каретников.
                    24.09. дело чуть не сорвалось: не будучи в курсе политических игр, затеваемых партийным руководством, главком Красной армии С.Каменев простодушно отдал войскам приказ «окончательно ликвидировать банды Махно». (Skirda A. Nestor Makhno,Paris,1982,р.246). В тот же день председатель РВС 13-й армии Н.Горбунов в секретном приказе разъяснил бойцам, что махновщина умышленно организована белыми, и, как только Врангель исчезнет, Махно исчезнет вместе с ним. К счастью или к несчастью, но до Махно эти приказы не дошли.
                     27.09. В.Белаш по телеграфу связался с Харьковом и доложил о решении Реввоенсовета Повстанческой армии начальнику особого отдела Южфронта В.Манцеву.
                     29.09. ЦК КП(б)У в лице Раковского, Косиора, Чубаря, Иванова, Яковлева и других решает идти на соглашение с Махно. По-видимому, рассказ Иванова об увиденном в Старобельске произвел на собравшихся достаточно серьезное впечатление.
                      Махно ждал. В два часа ночи 30.09. из Харькова пришел ответ, что вопрос о соглашении решен положительно. Махно немедленно продиктовал приказ о прекращении всяких враждебных действий против частей Красной армии и советских учреждений. (В.Н.Волковинский. Махно и его крах,М,1991,с.169).
                     Махно неплохо знал большевиков. Не хуже, чем они его. И все-таки он надеялся, что на этот раз – дожал. Что с ним вынуждены будут считаться, хотя бы перед лицом Врангеля. Кто знал, что «черный барон» будет разбит так скоро? Никто не знал. Если бы большевики могли предположить, что врангелевский режим продержится всего только полтора месяца, вряд ли они стали бы и затеваться с этими переговорами.
                     Большевики действительно очень боялись какого-нибудь непредвиденного срыва во время наступления на Врангеля. И Врангеля с его реформами тоже боялись. Тут уж было не до амбиций.
                     Даже Л.Троцкий, давний враг Махно, поусердствовал и выпустил специальную брошюру «Что означает переход Махно на сторону Советской власти?»: «Мы, конечно, можем только приветствовать тот факт, что махновцы хотят отныне бороться… вместе с нами против Врангеля…. Только таким путем мы получим в лице лучших махновцев действительных друзей. …Но в борьбе против бесчисленных врагов рабочий класс дорожит даже небольшой помощью…». (Л.Д.Троцкий. Что означает переход Махно на сторону советской власти?М,1920,с.6).
                     Махно (призначений на ритуальне заколення) прекрасно знал, зачем он большевикам. Он понимал, что к переговорам с ним их подталкивает не добрая воля, а неуверенность в собственных силах.
                     Но почему, сам Махно, зная методы политической борьбы большевиков, поверил (брехуну) в серьезность союза? Почему он уверился, что ему простится то, что ни одному мятежнику не прощалось? Самовольств девятнадцатого года с избытком хватило бы, чтобы его убрать с дороги, а тут еще – восемь месяцев резни 1920-го! На что он мог рассчитывать? Почему, действительно, было ему не сделаться союзником генерала Врангеля, самого либерального из всех белых военачальников, который сам предлагал Махно сотрудничество? Где логика? (у безумного). В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                    27.09. ОГ(м) зайняла містечко Біловодськ, звідки Білаш встановив телефонний зв’язок з представником радянського уряду України Манцевим. Архірейський Д.В. Махновська веремія. 
                    27.09. начштабу махновців Білаш по телефону домовився з начальником особливого відділу Південфронту про початок ТАЄМНИХ переговорів про військово-політичний союз.
                    У вересні 1920 р. махновська армія складала 12 тис. кавалерії й піхоти на тачанках при 200 кулеметах і 10 гарматах.
                    К концу сентября Повстармия выросла до 35 тыс. бойцов. 28 августа, в ходе разгрома Чаплинской группы ВОХР под г. Изюм, а затем 11 сентября под Миллерово, Махно был дважды ранен и надолго выбыл из строя. Между тем, врангельские войска развивали наступление, захватив: 19 сентября – Александровск (Запорожье), 21 – ст. Синельниково, 29 – Мариуполь. Белогвардейцы заняли Гуляйполе и стояли на подступах к Донбассу, а красные эвакуировали Екатеринослав. И с каждым успехом белых в СРПУ(м) набирала силу точка зрения Белаша. Наконец, сама Повстармия стала естественно сокращаться. Как, закончив сев, крестьяне ушли в ряды махновщины, так и к уборке урожая они стали возвращаться по домам. К переговорам с СРПУ (м) всё больше склонялся и Совнарком Украины. Постоянные поражения окончательно сломили дух войск Южного фронта, все резервы были брошены на Повстармию и, главное, из-за дезорганизации махновцами тыла, прекратилось снабжение войск. С начала августа шли изматывающие бои на Каховском плацдарме. Была окончательно разбита 13-я армия, прикрывавшая Донбасс. А мир с махновщиной ликвидировал внутренний фронт, высвобождал резервы, и пополнял войска Южфронта закалёнными повстанцами. Согласно версии украинского историка В.Чопа, Фрунзе боялся, что Южный фронт развалится до прихода срочно вызванной с польского фронта 1-й Конной армии. Единственная надежда была на включение в борьбу махновской конницы. Именно по этой причине примерно 25 сентября председатель Совнаркома (СНК) Украины Х.Раковский позвонил в Беловодск (где стояла Повстармия) и попросил разговора с Махно. Последний отказался от личного разговора, а перемирие по телефону было заключено лишь после того, как 27 сентября общеармейский совет махновцев утвердил проект договора. Газета "Набат" № 8, январь 2003 года. Вячеслав Азаров. «Соглашение не оглашать…».
                      [ Тісний зв’язок з селом і слабка протидія тилових червоних частин гарантували повстанську армію від особливих небезпек, вона чисельно зростала і, за свідченням Білаша, у вересні 1920 р. нараховувала близько 35 тис. пі­ших і кінних бійців, з яких 20 тис. перебували в головному армійському ядрі, а решта – в різних групах, розкиданих по території Лівобережжя.
                      В середині вересня армія Врангеля, по­силена частинами, які прибули з Кавказу, перейшла у на­ступ у напрямку Волновахи і Синельникового. 19.09. білі захопили Олександрівськ, 22.09. – ст. Синельни­кове, 28.09. Маріуполь. Таким чином, все літо мах­новський район був епіцентром бойових дій, а у вересні повністю перейшов під контроль білогвардійців.
                      27.09.1920. з Біловодська штаб махновців по телеграфу викликав Харків – столицю УСРР і запропонував розпоча­ти переговори про перемир’я та спільні дії проти білогвар­дійців. Після швидких консультацій з Москвою Харків від­повів згодою. З боку повстанців переговори вели виконую­чий обов’язки командарма С.Каретников та В.Білаш, з боку радянського уряду – голова ВУЧК В.Манцев. Махновці висунули ряд вимог: надати їм автономію в Гуляйпільському районі після звільнення його від Врангеля, до­зволити вільно пропагувати усно і через друковані органи анархістські ідеї, випустити з радянських тюрем анархістів і махновців і припинити їх переслідування, надати допомо­гу армії боєприпасами, спорядженням. В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                      А для початку пропонувалося (кровавим) віддати махновцям Старобільськ для відпочинку повстанського війська, звільнивши навколо нього зону на 100 верст. Архірейський Д.В. Махновська веремія. 
                      Більшовики сподівалися використати угоду з Махном з метою ліквідувати або хоча б підірвати повстанський рух в Україні та зміцнити свій тил, вони намагалися вивільнити рад-частини від боротьби з махновцями та використати їх у боротьбі з Врангелем. Більшовики сподівалися, що рейд Махна по врангелівських тилах, не лише підірве оборону білих, але й знекровить, а може призведе до розгрому самих махновців. Таким чином, вбивалися два зайці.
                       29.09.1920. пленум ЦК КПбУ підтвердив рішення встановити контакт з махновцями для підписання воєнної угоди. Рішення про умови миру з Махном лідери КПбУ вирішили серед населення широко не розголошувати….
                       Розгадавши задум більшовиків, Махно став вимагати від них публічного розголошення всього тексту угоди, а також зняття всіх минулих звинувачень стосовно махновського руху. Лише загроза відмови махновців виходити на фронтові позиції проти білогвардійців змусила більшовицький уряд оголосити воєнну частину угоди, політична ж угода була оприлюднена лише одним виданням.  
                        29.09. махновці, вже як військові союзники …(кровавих московських окупантів) ЧА, увійшли до Старобільська. Махно видав наказ припинити ворожі дії проти …(кровавих) частин та рад-адміністрацій.
Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                        29.09.1920. в адрес Губначтыла Донецкой Комбригу 82 по месту нахождения Беловодск штаб Махно и другие военные и правительственные адреса пошла эта телеграмма. «12 час 45 мин. Приказ № 5 Ввиду наметившегося соглашения с начальником партизанских отрядов Махно для действий против Врангеля на условиях подчинения его фронтовому командованию и признанию соввласти, во исполне­ние директивы Командюгза за № 1061/сек. 5812/оп. от 29 сентября с.г. приказываю приостановить боевые действия против Махно, поставить в известность Старобельского уездвоенкома и начальников всех отрядов, действующих против Махно, оставаясь впредь до особого распоряжения в занимаемых ныне районах в состоянии полной боевой готовности, не вступая ни в какие сепаратные сношения с отрядами Махно до заключения фронтовым командованием окончатель­ного соглашения. (ДОГА. Фонд Р-1146,оп.2,ед.хр.57,лист179). Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                       Ещё 29 сентября политбюро ЦК КП(б)У составило о предстоящем соглашении с Махно своё мнение, заранее определившее послевоенное отношение к повстанцам. В пункте "д" постановления ЦК значилось: "Соглашение не оглашать, ограничиваясь сообщением после перехода Махно в тыл Врангеля"! Газета "Набат" № 8, январь 2003 года. Вячеслав Азаров. «Соглашение не оглашать…». http://www.makhno.ru/st/72.php  
                        Командование Южного фронта с одобрения ЦК РКП(б) приступило к использованию (туалетного паперу) махновцев. Фрунзе так говорил о соглашении с Махно: «30-го сентября Реввоенсовет повстанческой армии Махно обратился к Реввоенсовету Южного фрон­та с просьбой о прекращении против армии Махно военных действий на почве признания им Советской власти, подчинения фронтовому командованию...». (И.К.Гамбург, П.Е.Хорошилов. Фрунзе. Жизнь и деятельность,М,1962,с.233).

28.01.2019. Ідеолог українського націоналізму, Сир. 15:17-18.