August 7th, 2016

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). ІІ пол. 1919 р. 1.

ІІ-га половина 1919 року.

ЛИПЕНЬ 1919.

               09.07.1919. загін Махна залишив фронт і попрямував у червоний тил, у Знам’янські ліси, знищивши по дорозі продзагін, що грабував селян. Махно вирішив з Херсонщини новий базовий «вільний» (від української влади) район (прибрати до своїх жадібних рук загребущих Херсонщину). Однак тут уже був СВІЙ харизматичний отаман, і Махну (щоб втертися в довіру з метою подальшого знищення конкурента на володіння Херсонщиною) довелося шукати з ним компроміс. Махно із загоном у тисячу шабель попрямував до села Верблюжки (https://uk.wikipedia.org/wiki/Верблюжка велике село, яке було для Григор’єва тим, чим було Гуляйполе для Махна) шукати зустрічі з отаманом.
                Загони Григор’єва у червні нараховували 3 тис. повстанців, що контролювали десятки степових сіл на півночі Херсонщини. В них більшовицькі сили були скасовані, місцеві мешканці самі вирішували свої справи на селянських радах, враховуючи «напрямок політики» отамана. Це була держава в державі. Центральна влада проявляла себе тільки каральними експедиціями, якими намагалася вилучити у селян хліб та зброю.
                   Наркомвоєна Ніколаев доповідав голові Ради оборони УСРР Раковському, що григор’євцями захоплена Новоукраїнка, перервано сполучення з ст. Вобринською, а також від Єлісавєтграда у бік Знам'янки. «Знам’янка-Бобринська у даний момент – це ділянка, зовсім ніким і нічим не захищена і знаходиться майже під владою бандитів, тут залізнична колія риється щогодини. Призначений командуючим військами проти Грнгор'ева Муравйов сидить у Кременчуці, де у нього з штабом 14-ї армії і Реввійськрадою йде з’ясування стосунків – хто кому повинен підлягати. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                    Після перемоги під Катеринославом Шкуро рушив на Пятихатки і Знам'янку. Ще 10 липня білі взяли Олександрівськ, Каховку, Скадовськ, а також Нікополь, маючи намір відтіснити махновців у степи Правобережжя. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                  10 липня 500 вершників махновця Ф.Щуся напали на Єлисаветград. Однак того ж дня махновці так і не змогли взяти центр міста. Під час наступного нападу махновців 12.07., вони на кілька годин захопили більшу частину міста, тюрму було взято, і всі політичні заарештовані відпущені.
                   На початку липня 1919  селянські повстання проти більшовицької диктатури (пролетаріату) охопили всю Радянську (окуповану) Україну. Наприклад, бригада Богунського після звістки про розстріл ЧК свого ватажка повстала проти більшовиків під керівництвом комполка Лопаткіна та голови Золотоніського виконкому О.Грудницького. Бійці вирушили з фронту на з’єднання із отаманом Зеленим, як вони заявляли, «для боротьби проти комуністів та євреїв». https://uk.wikipedia.org/wiki/Богунський_(Шарій)_Антоній_Савович
                   14.07.1919. Махно та отаман Григор’єв зустрілися, після чого почали планувати спільні операції проти …(кровавих) частин. Махно став головою Повстанської ради спільної армії, Григор’єв – командувачем об’єднаного війська, а брат Н.Махна Григорій – начальником спільного штабу. Махно виступив з пропозицією приєднати його (Григор’єва?) повстанців до себе. Союз між Махном і Григор’євим тривав бл. двох тижнів, протягом яких об’єднані сили здійснили напад на ст. Знам’янка, Олександрію, Помошну. Для махновців головним ворогом залишалися білі, котрі захопили «вільний» (від української влади) р-он, для повстанців Н.Григор’єва – …(криваві московські окупанти).
                     Союз, однако, получился некрепким: махновцы сразу заметили «кулацкую ориентацию» Григорьева, что не нравилось ни бойцам, ни командирам, ни анархистам из штаба: избивает евреев, грабит русских, разоряет крестьянские кооперативы, не гнушаясь поборами с бедняков, благоволит к кулакам, у которых если что и забирает, то только за плату…. Махновцы, возросшие и окрепшие на экспроприации кулачества, к такому не привыкли. В «вольном районе» ничего подобного не водилось. Докладывали Махно и о недоразумениях более серьезных: о том, как Григорьев расстрелял махновца, который ругал попа и украл у него с огорода пучок луку, о том, как Григорьев втихую одному помещику отправил пулемет, два ящика патронов, винтовки и обмундирование на несколько человек, о том, как в районе Плетеного Ташлыка Григорьев в очередной раз уклонился от боя со шкуровцами, мотивируя отступательный маневр слабостью сил…. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                      Реорганізований Південний фронт розтягнувся більш як на тисячу кілометрів. Командування не було спроможне опанувати ситуацію. Назріла кризи у верхніх ешелонах командного складу Червоної Армії. Троцький на початку липня намагався подати у відставку з поста голови РВРР. Його прохання було відхилене, але 10.07. на посаді головкома з'явився С.Каменев. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                      [ Вище керівництво компартії і рад-держави нарешті почало усвідомлювати серйозність, навіть катастрофічність ситуації. Відбулися кадрові перестановки. Так, 4 липня головнокомандуючим РСЧА замість І.Вацетіса став С.Каменев, 13 липня замість В.Гіттіса Південний фронт очолив В.Єгорєв, 18-го К.Ворошилова на чолі 14-ї армії замінив О.Єгоров, 21-го І.Федько заступив П.Дибенка на посаді комдива Кримської дивізії.
                       Ще на початку липня Дибенко наказав Федьку відвоювати у Шкура Катеринослав, для чого виділив два махновські полки – піхотний Вдовиченка і кавалерійський Куриленка. 15 липня Федько атакував губернське місто силами декількох махновських і червоноармійських полків. Останні не витримали контратаки білокозаків ще на підступах до міста і почали панічно відступати. Лише махновці, які змогли увійти до міста, витримали кількагодинний бій. Зрозумівши всю безперспективність подальшої боротьби, Куриленко і Вдовиченко вийшли з міста, вишикували свої полки у каре і, відбиваючи вогнем і багнетами кінні атаки козаків, у повному порядку відступили на захід. Пізніше кіннота Куриленка увійде до складу формування Червоних козаків і разом з ним буде воювати на польському фронті. Архірейський Д.В. Махно-веремія].     
                       Через кілька днів після зустрічі Н.Григор’єва з Махном до отамана (Григор’єва, бо він був хазяїном тих теренів) прибув емісар від С.Петлюри з пропозицією про повернення отамана (Григор’єва) у склад армії УНР. Новий лист до Директорії УНР був уже підписаний і представником Махна. В ньому повстанці пропонували військовий союз з С.Петлюрою на засадах самостійности України, народоправства та «радянського ладу» в Україні. в той же час повстанці НЕ визнавали Директорії УНР і Трудового Конгресу України (https://uk.wikipedia.org/wiki/Трудовий_конгрес_України). Замість Директорії (замість української влади) повстанці (лугандоны «Донецкой республики» Януковича, ставленика олигарха Ахметова) пропонували «тимчасову головну раду Республіки із соціалістичних елементів, які стоять на ґрунті радянської влади в незалежній Українській Республіці» (тоді черепи були набиті різноманітними ватами).
                       З літа 1919 р. успіхи на Україні …(московських) військ і зростаюча само-ідентифікація народу все сильніше підводили Махна до думок в українському напрямку. При об'єднанні з григор'євцями ще чулися антипетлюрівські випади. Але вже через два дні потому від РПАУ до уряду УНР був надісланий делегат з метою налагодження контакту, що говорить скоріше про бажання зберегти політичний імідж, ніж про дійсні наміри. "Махно и Украина" Бордульов С.В.
                        [ 17.07. Рада робітничо-селянської оборони УСРР затвердила постанову «Про придушення куркульських і білогвардійських заколотів на селі», в якій домінували надзвичайні заходи: застосування кругової по­ руки, взяття заложників, запровадження воєнних блокад, накладення контрибуцій, виселення сімей керівників по­ встань.
                        У квітні неподалік від Києва, в районі Чорнобиля-Іванкова-Горностайполя, почав активно діяти селянський загін під командою Струка (600 бійців, 8-10 кулеметів), в ми­нулому матроса, який оголосив себе ворогом «комуни». В інфор­мації про дії струківців повідомлялось, що в цьому районі «нема майже ні одного села, де селяни не були б настроє­ні проти комуни і євреїв».
                        В тилу червоних військ йшла відверта війна, одне повстан­ня змінювалося іншим, села і волості організовували свої загони, щоб захищатись від реквізицій, з одного боку, а з іншого – не гребували можливістю пограбувати й самі.
                        24.07. питання про боротьбу з повстанськими загонами розглянув ЦК КП(б)У. Він вирішив звільнити реввійськради армій від боротьби з внутрішніми повстаннями, доручивши цю справу Наркомвоєну. ЦК КП(б)У також зобов’язав Раду оборони республіки сформувати окремий корпус, «звернувши особ­ливу увагу на його постачання і на його особовий склад». Основу корпусу повинні були скласти 5 тис. новобранців із Росії. В.Ф.Верстюк. Махновщина].

Золото Махна в селі Піщаний Брід.
                    Накануне уничтожения махновцами Григорьева Махно с небольшим отрядом он отправился в село Песчаный Брод. Цель поездки: встреча со своей (3-ей) женой Галиной Кузьменко. Она сюда приехала к своим родным перед тем, как деникинцы захватили Гуляйполе. Теперь он пожаловал к ней праздновать свою свадьбу. …а Лева Задов рассчитывал заглянуть к своей приятельнице Фене Галенко, также находившейся у родителей в соседнем селе Добровеличковке.
                       Учительница гуляйпольской двухклассной школы Галина (по паспорту Агафья) Андреевна Кузьменко. Она ко времени знакомства с Махно успела закончить шесть классов, уйти из родительского дома в послушницы Красногорского женского монастыря, сбежать из монастыря с бароном Корфом в его имение под Умань, быть проклятой бароновой родней и в конце концов преданной своим женихом, вновь вернуться в монастырь, быть, во избежание скандала, изгнанной оттуда, закончить с отличием женскую семинарию в Добровеличковке и, наконец, стать учительницей в Гуляй-Поле. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                        Увійшовши 1 липня 1919 р. до Піщаного Броду, Махно одразу ж пішов до хати Андрія Кузьменка. Зустрівши на дворі Галину, оголосив її батькові, що вони вже рік як одружені. Але старий жандарм, який став ревним християнином, запротестував, заявивши, що не визнає ніяких громадянських шлюбів, поважає лише церковний. Махно, який не терпів ніяких заперечень, пригрозив тестеві розстрілом як колишньо­му жандарму, а отже, ворогові революції. Дужий жандарм розгнівався, став гнати «батька» з дому, нази­ваючи його прилюдно бандитом, і заявив, що тільки через його труп донька стане дружиною головоріза. У сварку втрутилася Галина, яка намагалася вгамувати батька й чоловіка. Також жінка (дружина) Андрія Кузьменка сказала Махну, що старий дуже любить випити, а коли захмеліє, стає добрішим. Нестор швидко послав Чубенка за пляшкою горілки. Добре пригостивши свого тестя, він зробив так, що старий згодився на цей шлюб, пояснивши відступ від своїх принципів труднощами воєнного часу. В.М.Волковинський. Батько Махно. 
                       [ Кроваве весілля безбожника Махна. До вибору доньки (Галини) батьки поставилися прохолодно, над­то різне говорили про майбутнього зятя, особливо бентежи­ла старих його слава революціонера-анархіста і безбожника. Очевидно, саме тому Махно вирішив (обдурити Бога зовнішнім релігійним обрядництвом Московського патріархату – «фетишистской церкви», – за свідченням моск-священика Гліба Якуніна) справляти весілля за правилами, включаючи вінчання у церкві. Про весілля Мах­на залишилися деякі письмові згадки: «Махно, не дивлячись на свою ідеальну анархічність, надав (ЗОВНІШНЬОЇ) законності своєму шлюбові у церкві. Шлях із дому Кузьменків аж до престолу Божого в церкві "синки батька атамана" застелили килимами, по яких і підійшли наречені під вінець. Перед тим були змобілізовані всі місцеві «гуральні» – самогонні апарати. …Їли і пили всі, хто лише хотів, до безпам’яті. Гриміло декілька молдавських оркестрів, "рипа­ли батьківські гармоністи", танцювали до упаду.... Стріляли із кулеметів та рушниць так собі в повітря для допов­нення ефектів. І врешті "закуска" – Махно (СПОКУСИВ) підбив селян і повів їх разом зі своєю бандою на більшовиків (не з ідейних переконань, а з особистої образи раба на московського хазяїна), які поча­ли скупчувати свої сили в 6 верстах на ст. Помічній. Біль­шовиків розбили, захопивши багато цінного військового майна й скарбницю 14-ї большевицької армії. Все цінніше махновці забрали собі. …По цій операції Махно відійшов у Глодоси (потім Добровеличківку, Липняжку). Більшовики підтягли нові сили й повели наступ на Піщаний Брід. Захопили його і вже своє "весілля" в ньому відіграли. ...Душ близько 20 розстріляли, переважно інтелігентів.... Багато спалили подвір’їв та пограбували тих, у кого було що взяти».
                       Звичайно, таке весілля повинно було залишити­ся у сельчан надовго у пам’яті.
                       В спогадах (гуляйпільської вчительки) Н.Сухогорської про Агафію (Галину) Андріївну: «…з посмішкою, вона здавалась елегантною дамою, а не жін­кою розбійника, яка сама ходила в атаку, стріляла з ку­лемета і брала участь в боях. Розповідали про неї, що (чинила САМОсуд) декількох махновців вона сама ВБИЛА, спіймавши їх під час грабунку і насильства над жінками. Її махновці теж побоювалися. Звали її «мати», тому що Махна «батьком». …в карти ж грати любила, причому грала крупно...». Пізніше Ага­фія Андріївна …входила до окремих керівних її органів. В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                       Вслед за ними к этому населенному пункту подошел красноармейский отряд под командованием члена Реввоенсовета 12 армии Затонского. Тогда Махно, по-видимому специально, уходит из Песчаного Брода в соседнее село Добровеличковку, где разместил свой штаб, чтобы люди увидели действия красных. Все сразу прояснилось, когда красноармейский отряд в 120 человек занял Песчаный Брод и начал карательные акции. В селе был арестован местный учитель Д.С.Маруценко и его брат, который возглавлял «вольный» махновский ревком.
                       Тогда же военно-полевой суд отряда Затонского вынес приговор, который касался нескольких кулаков и тестя Махно – бывшего жандарма А. Кузьменко. Они были расстреляны.
                        Узнав об этом ночью, Махно немедленно посылает в Песчаный Брод 300 кавалеристов во главе со Щусем. На рассвете махновцы сняли часовых и уничтожили весь отряд. По случайности («агент РКП(б)» Махно попередив куратора Затонського, який підпільно переправляв його в Україну 1918) удалось спастись только самому Затонскому и сопровождавшим его, которые еще вечером выехали ЯКОБЫ по приказу командования в Вознесенск. [ЦГАОР УССР. Ф.4712. оп.6 дело33, лист 15-16].
                        Предполагаемая свадьба Левы Задова и Фени Гаенко была прервана вестью из Песчаного Брода. Махно послал туда отряд Щуся. До рассвета около ста красноармейцев (из 120) и младших командмров были уничтожены. 16-ть человек оказалось в плену. Утром приехали Махно и Галина, Задов и Феня.
                        А утром в Песчаный Брод прибыл Нестор Махно с женой и ее подругой Ф.Гаенко – учительницей из села Добровеличковки. С их прибытием теперь в селе началась карательная работа махновцев. Выявляя тех, кто выдал А.Кузьменко красным, дочка заподозрила (!!!) местную жительницу Бродскую, которую, по воспоминаниям местных жителем, зарубила (без доказів провини). Затем на площадь перед церковью (!!!!!) были выведены 16 красноармейцев, взятых в плен. Все они были расстреляны Ф.Гаенко.
                       Как вспоминали потом очевидци, Феня Гаэнко собственноручно якобы убила 16-ть красноармейцев за то, что они расстреляли отца ее подруги. После этого (коли всі навколо Махна були пов’язані кровю з Махном), ни Галина, ни Феня не могли оставаться в Песчаном Броде и уехали с махновцами, как оказалось навсегда.
                        Затонский сделал тогда попытку организовать военные действия против махновцев. Получив известие о гибели своего отряда, он собрал командиров красных полков в селе Голота и призвал их к боевым действиям. Но почти все командиры ему ответили: Мой полк драться …с Махно не будет. Бойцы сами думают, как бы к Махно податься.
                         В.Затонський, який весь серпень (а події в Піщаному Броді відбувалися у липні) провів на півдні як особливоуповноважений Ради оборони УСРР , згадував пізніше у «Вирі», що з Федьком, начдивом 58-ї дивізії, вони в Голті провели нара­ду з командирами полків, які залишилися в дивізії, з метою з’ясувати стан цих підрозділів. Всі командири, як один, запевняли, що їх частини битимуться з ким завгодно, тіль­ки не з Махном. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                         Задонський від 27.06.1919. до 17.05.1920. виконував обов'язки члена РВР 12-ї армії Західного фронту РККА. https://uk.wikipedia.org/wiki/Затонський_Володимир_Петрович
                         Надо сказать, что Нестор Махно неоднократно телеграфировал тому же Затонскому, предлагал назначить его командующим частями Красной Армии на юге Украины. Но это не было сделано.
Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева,Донецк: «Донеччина»,1996,-288с.
                         Судячи з усього, Махно не випадково вирішив відступати (1921) через Піщаний Брід. Не виключено, що саме тут, на батьківщині його дружини, він завчасно приховав частину «золотого запасу» Революційної повстанської армії на «чорний день». Одна з історичних теорій припускає, що Батько намагався прихопити ці кошти з собою, але через те, що червоні фактично дихали йому в спину, так і поїхав з пустими руками. Тож деякі історики вважають, що махновське золото й досі залишається схованим десь на околицях Піщаного Броду. Скарби Нестора Махна. Частина ІІ: Перстень на згадку. Журналістка Світлана Листюк  

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). ІІ пол. 1919 р. 3.

«Нема злочину ТЯЖЧОГО, ніж вбивство людини, яка зробила тобі гостинність».

                   Після Лютневої революції 1917 р. став членом солдатської ради своєї частини. Саме тоді потрапив під вплив українських лівих есерів. Як наслідок, у 1917 р. Григор'єв активно виступав за українізацію формувань російської армії і швидко став прихильником Центральної Ради та перейшов на службу до військ УНР, підтримував зв'язки з Петлюрою. Після перевороту Скоропадського, Григор'єв залишився на військовій службі у гетьмана. Втім дуже швидко переконався, що з консерваторами йому не по дорозі (а може не бачив можливостей для зростання власної кар'єри), тому знову зблизився з Петлюрою і, нібито виконуючи завдання останнього, повернувся на Північну Херсонщину піднімати селян на повстання проти гетьмана і німецько-австрійських окупантів (?). На момент приходу до влади Директорії Григор'єв командував вже фактично повстанською дивізією. Він визнав владу Директорії, але, вочевидь, знову розраховував на більше.

                   [                       Причини розриву відносин з Директорією та прагнення союзу з білими.
                   Виразна орієнтація Антанти на реставрацію рос-імперії, вимога французького представника Антанти підпорядкувати українське військо Добровольчій армії та вимога кадрових змін в українському уряді вкрай розсердили Матвія Григор’єва. «На його думку, французів треба було ”провчити” скиненням війська Антанти в море, як єдину належну відповідь на ганебну пропозицію». «Треба бити Антанту, бити більшовиків, бити білих і червоних ворогів», – говорив Григор’єв у штабі. …Ганебна відмова Директорії розпочати бойові дії проти окупантів на півдні України глибоко вразила Григор’єва. Він посилає Директорії ультимативну телеграму і пропонує їй відновити бойові дії проти загарбників. Зрозуміло, що згоди він не отримав. Але Григор’єв продовжував підпорядковуватись українській владі: 15 тисяч повстанців Григор’єва все ще входили до Південної групи Армії УНР. Під час боїв проти більшовиків Григор’єв співдіяв з Петром Болбочаном. Але БЕЗПІДСТАВНИЙ арешт українського героя, полковника Петра Болбочана призвів до того, що Григор’єв розірвав свої стосунки з Директорією. Отаман Божко говорив, що «полк. Болбочан був для нього (Григор’єва) єдиним авторитетом, а після його арешту він вже не вірить в українські успіхи, доки на чолі українського руху будуть стояти нефахові люди типу Петлюри, а тому він робиться отаманчиком першої категорії, як і Петлюра зі своїм оточенням». Божко, коли говорив про оточення С.Петлюри, насамперед мав на увазі «генія руйнації українського війська» Омелька Волоха, якому до останнього протегував Петлюра, покриваючи всі його злочини і зради. http://unknownwar.info/export_html/_453.html ].
                    Особисте незадоволення могло стати серйозною підставою для розриву з Директорією і підтримки ним Червоної армії, яка наприкінці 1918 р. вторглася (! нарешті адекватна оцінка) на територію України. …у червоного командування виник план: доручити йому похід на допомогу радянській Угорщині. Проте Григор'єв повів своє вояцтво на Олександрію, відпочивати. Це був очевидний непослух, хоча на той момент червоні не мали можливості його покарати. На батьківщині ж бійці Григор'єва, переважно селяни, на власні очі переконавшись у «перевагах» радянської аграрної політики, втратили останнє бажання підтримувати більшовиків. Проти чекістів, продзагонівців розпочався справжній терор, який супроводжувався масштабними єврейськими погромами, адже євреї у місцевих селян (справедливо) міцно асоціювалися з більшовиками-комісарами.
                     [Мова йшла про ВСЕ (!!!!!) міське керівництво, бо саме євреї (!!!!!) очолювали ЧК, «упарком», штаб комуністичного батальйону і військову продкомісію Головний Отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор’єв].
                     Замах чекістів на життя Григор'єва став останньою краплею. 7 травня комбриг офіційно оголосив повстання проти червоних. Ешелони з його військами під прикриттям бронепотягів від Олександрії посунули у бік Києва, Катеринослава, Єлизаветграда, Кременчука, Черкас. Повсталий комбриг шукав контакти з іншими повстанськими отаманами, звернувся він і до Махна. Нарешті Григор'єв вирішив виступити на Харків. Його війська перейшли Дніпро і вирушили на Полтаву. Таким чином, у тилу червоних, які разом з махновцями вели запеклу боротьбу з білими у Донбасі і Приазов'ї, утворилася величезна неконтрольована ними зона. Оголосивши про створення внутрішнього фронту, червоні кинули на придушення повстання Григор'єва війська К.Ворошилова та О.Пархоменка. До кінця травня червоні змогли вибити григор'євців з Полтавщини, відвоювали Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Єлизаветград, Олександрію, інші значні міста і залізничні станції Правобережжя. Радикально зменшені війська Григор'єва змушені були переходити до суто партизанських методів боротьби, відходячи від міст і залізниць у свої степові села. Дотиснути Григор'єва червоні так і не встигли, бо наприкінці травня на півдні якраз розпочався масштабний наступ білих. Вище командування червоних було вельми стурбоване можливістю приєднання до Григор'єва формувань Махна. Ситуацію ускладнювало те, що у своїх внутрішніх справах махновці залишалися явно автономними. Крім того, для більшовиків не було таємницею, що багато хто з лівобережних повстанців, як і григор’євці, доволі критично ставилися до діяльності більшовицьких продовольчих загонів, надзвичайних комісій тощо. …Ще одна причина, чому Махно не підтримав повстання Григор’єва, полягала в тому, що есерівське оточення Григор'єва, попри колишній розрив херсонського отамана з Петлюрою (на відміну від махновців), орієнтувалося на українську національну ідею. …Є дані, що Григор’єв шукав зв'язки як з Петлюрою, так і з Денікиним, причому водночас. За таких умов і Махно (оголошений москалями поза законом) здавався підходящим союзником. Ми не знаємо, які конкретні плани мав херсонський отаман, він ніколи не мав чіткої політичної програми, тому ці літні метання у пошуках союзників, хто б вони не були, можуть свідчити про його очевидну політичну безпринципність.
                       (Те ж саме: «метання у пошуках союзників, хто б вони не були» за умов відсутности твердої української влади-держави, можна сказати і про «очевидну політичну безпринципність» Махна, який прислуговувався або намагався прислужитися всім, кому більше, кому менше. Махна запрошували до себе всі, Махна гнали від себе подалі ВСІ. ВСІ намагалися використати Махна як туалетний папір і після цього викинути геть та злити в унітаз. Тому Григор’єв мав більший військовий досвід, навики та передбачення ніж «русское быдло» Махно. Що видно з наступного).
                       12 березня (1919) Григор’єв без бою взяв Миколаїв. Звільнення Миколаєва було дипломатичною перемогою Григор’єва: німецька залога Миколаєва, не бажаючи проливати кров за інтереси своїх ворогів – французів, віддала повстанцям всю свою зброю, добившись від них обіцянки не чинити перешкод їхньому поверненню до Німеччини. Довідавшись про угоду повстанців з німецьким командувачем фон Кеслером, греки і французи спішно залишили Миколаїв. Як зазначав Олександр Вишнівський, «переможна акція Григорьєва ствердила, що він мав рацію, коли вимагав від Директорії переговорювати з Антантою з позиції сили, а не з позиції "бідного родича"». Головний Отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор’єв.
                      …Однак гуляйпільський отаман заявив ПРЕТЕНЗІЇ на (ЧУЖУ) «електоральну базу» херсонського. Проте Махно розраховував на більше: вже у червні планувалось вбити Григор'єва як антисеміта і прихованого контрреволюціонера і приєднати його бійців до свого загону. Зрештою, Махно виявився кращим стратегом, ніж Григор'єв, якщо останнього взагалі можна назвати стратегом. Переговори між махновськими і григор’євськими командирами тривали три дні. Основним каменем спотикання стало питання проти кого, крім червоних, разом боротися. Махно пропонував проти Петлюри і Денікіна, Григор'єв же не бажав битися з білими, ігноруючи й петлюрівський фронт. Тільки 28.06. два отамани уклали угоду. Махновські і григор’євські загони не змішувалися; штаб, як правило, перебував там, де і Григор'єв, уважно спостерігаючи за діями командуючого. Кожен із союзників, по суті, залишив собі право на таємну «зовнішню політику».
                      30 червня махновці випадково перехопили двох денікінських посланців до олександрійського отамана, які переплутали Махна з Григор'євим. Виявлені у них значна сума грошей для Григор'єва і деякі документи сповна компрометували повстанського командарма в очах махновців.
                       Як згадував О.Чубенко, під час цих мандрів (після махновського «весілля») до них при­ було два посланця від білогвардійців. Помилково прийняв­ши махновців за григор’євців, вони вручили Махнові листа, в яком у Григор’єву пропонувалося перейти на службу до денікінців. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                       За месяц сотрудничества с Григорьевым (деградант и авантюрист) Махно понял, что союз этот ему невыгоден. Политически Григорьев был деградант и авантюрист, от этого страдала репутация армии. Махно понимал (на свой манер), что поднять крестьян могут только революционные – хотя и не большевистские – лозунги. Григорьев начинал мешать ему. Однако, чтобы убрать Григорьева, нужен был повод более значительный, чем расстрел повстанца, укравшего лук у попа, и предполагаемое сочувствие белым: устранение Григорьева должно было быть понято его людьми – иначе дело могло обернуться междоусобицей. Но тут случай помог Махно: в конце июля повстанцы захватили двух подозрительных людей, которые, будучи представлены в штаб, хотели видеть самого Григорьева. «Махно назвался Григорьевым, и тогда один из них вынул письмо от командования белой армии, отправленное Григорьеву. Махно расстрелял парламентеров, а его штаб в тот же день за обедом, распивая самогонку, решил расстрелять Григорьева». (М.Кубанин. Махновщина,Л,1927,с.81). Повод был хорош.
                       Виникало бажання негайно вбити такого ненадійного союзника, але Махно особисто запропонував відкласти цей намір на потім. Очевидно, він вирішив дати Григор'єву можливість ще більше себе скомпрометувати. …На початку липня Махно на чолі кавалерійського загону вирушив до села Піщаний Брід…. Сигналом до активізації повстанських дій могла стати звістка про об'єднання в одне ціле армії УНР та Галицької армії після 17 липня. Це об'єднання було спрямоване насамперед проти червоних, однак не зрозуміло було, як складатимуться відносини українців з наступаючими по Південному Правобережжю денікінцями. Отже, Повстанській армії треба було вголос заявити про себе, аби не залишитися на узбіччі важливих історичних процесів. Григор'єв же, продовжуючи власну гру, діяв явно всупереч махновським планам (А чому Григор’єв в себе вдома, і взагалі мусив діяти за планом ПРИБУЛЬЦЯ та АНАРХІСТА-КОМУНІСТА Махна?). У липні він власними силами атакував Єлисаветград та Олександрію і знову його вояки вчинили єврейські погроми (але автор лукаво замовчує, що вбивали жыдов-комуністів, а НЕ пересічних жыдов), незважаючи на попередні домовленості з махновцями не робити подібне. У другій половині липня до зони оперування григор’євців від Кременчука вийшли авангард білогвардійців. І Григор'єв, всупереч планам штабу Повстанської армії, почав відступати, явно уникаючи зіткнень. Повстанський ареал скорочувався без будь-якої боротьби. Махновцям ставало ясно, що надійшов час діяти. 25 липня Махно з'явився в селі Оситняжка, де були розташовані основні сили Повстанської армії. Махновські штабісти почали скаржитися на неприпустимі дії Григор'єва, зокрема й щодо махновців. Визрівав цілком імовірний план вбивства командарма. Інформацію про вбивство отамана Григор'єва ми знаємо з двох груп джерел. Деякі дані про це залишили махновці, активні учасники події. Іншу групу становлять свідчення місцевих селян, які пізніше опитали представники радянської влади. Сумарно випливає така картина. 26 липня, в суботу, військо і штаб перейшли до села Сентове. Підрозділи розташувалися дивним чином: у центрі села махновці, по бокових вулицях григор'євці, на околицях знову махновці. Таке розташування фактично підтверджувало наявність у махновського командування плану замаху на життя командарма. Обидва отамани з членами штабу розмістилися у будинку місцевого священика: махновці явно намагалися приспати пильність Григор'єва. Йому на цей день навіть повністю поступилися ініціативою дій. Саме Григор'єв на правах господаря домовлявся з керівництвом селянської громади про скликання ввечері мітингу, на якому виступили обидва отамани, закликаючи повстанців і селян продовжувати боротьбу проти комуністів. Григор'єв хвацько виділив із власної скарбниці кошти на місцевий театр.
                     [ Перед вечором 26 липня до сільради зайшов Григор’єв і наказав зібрати у приміщенні місцевого клубу мітинг на 8-му годину вечо­ра. Зал у призначений час був повний, прийшли і виступа­ли обидва отамани. …Як з гадували пізніше сентівці, Григор’єв, перебуваючи в доброму гуморі, навіть сказав, що за його голову більшовика­ ми призначено 100 тис. крб., «але хай вони знають, що моєї голови їм не отримати». Чи міг він передбачити, що вже завтра його голова впаде до ніг …сьогоднішнього союзника? В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                      На наступний день скликали загальноселянські збори. Підставою для цього стало пограбування селянського кооперативу кимось із повстанців. Увечері Махно вже вимагав від свого оточення покінчити з Григор'євим завтра, 27 липня. У неділю, після обіду, збори розпочав махновець Чубенко, який виступив із жорсткою критикою Григор'єва, викриваючи його як антисеміта-погромника (якби так жыды в Україні переймалися долею українців в Україні, то Україна була б українською, а НЕ язичницьким реги-аналом «царства антихриста»), посібника білих і контрреволюціонера. Власне збори на цьому і закінчилися, адже махновські командири перемістилися до приміщення сільради, а Григор'єв з охоронцем пішов слідом, вимагаючи від Махна пояснень і сатисфакції.
                      [ О.Чубенко перший зайшов до приміщення сільради, став за стіл, взявши в руку револьвер «біблей», зведений для стрільби. Все це було зроблено непомітно від Гри­гор’єва. Коли зайшли всі останні, то Махно і Григор’єв зупинились з протилежного від Чубенка боку столу. Ка­ретников стояв позаду Махна, а з лівого боку від Григо­р’єва – Чалий, Троян, Депетченко і охоронець Григор’єва. Отаман був озброєний двома револьверами системи «парабелум», один був у нього у кобурі біля пояса, а другий – прив’язаний ремінцем до пояса і заткнутий за халяву. В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                      [ Вечером 27 июля, в селе Сентове состоялся большой митинг. Григорьев выступал первым и призвал бороться с большевиками любыми средствами, в союзе с кем угодно – имея в виду, очевидно, белых. Местные крестьяне, однако, большого энтузиазма не проявили, да и вообще бросалось в глаза их нежелание записываться в Повстанческую армию – из-за того, что григорьевцы и махновцы разбили крестьянский кооператив. Чубенко выступил и назвал Григорьева контрой и царским слугою, у которого в глазах «до сих пор блестят его золотые погоны». (М.Кубанин. Махновщина,Л,1927,с.81).
                      Григорьев вскинулся. Махно удержал его.
                      – Пусть говорит, – сказал он. – Мы с него спросим. После выступления Чубенко направился в помещение сельского Совета, за ним двинулись Григорьев с телохранителем, Махно, Каретников, Троян, Лепетченко, Колесник. Незаметно Чубенко изготовил на боевой взвод свой револьвер «библей».
                      Григорьев, видимо (ОЧЕВИДНО), ничего не подозревал. Он тоже был вооружен.
                      – Ну, сударь, дайте объяснение, на основании чего вы говорили это крестьянам? – обратился он к Чубенко.
                      Тот с холодной беспощадностью изложил атаману все его прегрешения:…. Когда Чубенко помянул двух офицеров, которые привезли Григорьеву ответ деникинцев, Григорьев понял, что попал в западню. Он схватился за револьвер, «но я, – пишет Чубенко, – будучи наготове, выстрелил в упор в него и попал выше левой брови. Григорьев крикнул: "Ой, батько, батько!" Махно крикнул: "Бей атамана!"
                       Григорьев выбежал из помещения, а я за ним и все время стреляя ему в спину. Он выскочил на двор и упал. Я тогда его добил». (М.Кубанин. Махновщина,Л,1927,с.83).
                       Телохранитель Григорьева хотел убить Махно, но Колесник схватил его за маузер и случайно попал пальцем под курок, так что тот не мог выстрелить. Махно же, забежав сзади телохранителя, пять раз выстрелил ему в спину. При этом пулями, прошедшими навылет, был ранен и Колесник, который вместе со своим противником повалился на пол. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                       Висловлені звинувачення він відхилив як бездоказові, перейшов до погроз, зрештою зчинилася стрілянина. Досі точно невідомо, хто першим вистрілив у Григор'єва – Чубенко чи Махно, і куди влучила перша куля – в голову чи у плече командарма. Поранений отаман кинувся на вулицю, де його і добили. Було вбито охоронця і штабістів Григор'єва, деякі махновці також отримали поранення. Тіла вбитих розлючений Махно наказав викинути на околиці села, заборонивши їх ховати. Тільки через кілька днів, коли махновці виїхали із Сентового, дружина Григор'єва забрала тіло чоловіка і поховала його на цвинтарі Олександрії.
                        [ Махно наказав сільським влас­тям віддати тіло отамана собакам. Розвідники-чекісти повідомили через деякий час у центр, що ще довго труп Григор’єва валявся за селом у яру. В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                        (Махно підтвердив, що він боягузлива (!!!!!) НЕхристь – воює навіть з мертвими).
                        Як оцінимо це вбивство? Очевидно безглуздо давати йому якусь юридичну оцінку (Законом Божим НЕхристі постколоніальної України НЕ користуються). В добу червоних, білих та інших кольорових терорів, коли право підмінювалося революційною чи контрреволюційною необхідністю (Закони Божі відмінялися), такі вбивства ставали, на жаль, справою буденною. З політичного ж погляду, Махно одержав суцільні дивіденди. Він одразу телеграфом звітував червоним про свій вчинок, вважаючи його безперечним доказом власної революційності, отож, залишав місток для можливого порозуміння з (московським окупантом) більшовиками. Він прибрав зі шляху потенційного союзника білих, від якого можна було очікувати удару в спину. Вбивство не перешкодило в майбутньому переговорам махновців із петлюрівцями, а більш дисципліновані галичани взагалі схвально поставились до Махна, вважаючи, що він таким чином бореться з безглуздою, на їх думку, отаманщиною (? Дивна оцінка, коли ми знаємо, що галичани білих ворогами не вважали і навіть їм служили). Характерно, що ніхто з повстанців-григор'євців публічно не вступився за свого отамана і навіть не осудив його вбивство. Частина григор'євців приєдналася до махновців, інші розбіглися по загонах місцевих отаманів. Кількість тих, хто перейшов на бік Махна, навряд чи була надто велика. Коли махновське командування реорганізувало Повстанську армію, григор'євці, очевидно, увійшли до складу 4-го Кримського корпусу, командиром якого став колишній комполку Григор'єва В.Павловський. Щоправда, ще одна частина григор'євців затаїла на Махна образу. Пізніше повстанці із села Верблюжка, що було базою Григор'єва, добровільно вступали у червоні загони по боротьбі з бандитизмом, аби помститися махновцям за вбивство свого отамана. Лівоесерівське ж оточення Григор'єва, судячи з усього, претензій до Махна не мало. Адже пізніше за допомогою до махновців зверталися і Ю.Тютюнник, який був у Григор'єва начальником штабу, і інші есерівські отамани. Якщо в Україні ніхто в принципі не дорікав (крім Бога) Махну за вбивство Григор'єва, то в 1923 p., коли гуляйпільський отаман постав перед Варшавським судом, йому нагадали про цю подію. Махно ж згадав про єврейські погроми (спекуляція жыдами – це коник для виправдовування будь-якого НАВМИСНОГО вбивства. Згадаймо ЗАМОВНЕ москалями вбивство Петлюри і робимо висновок про ЗАМОВНЕ москалями вбивство Григор’єва наймитом москалів Махном), здійснені григор’євцями, отже, позиціонуючи себе як захисника скривджених. Наскільки об'єктивно суд розглядав цю справу, питання, звісно, риторичне, але Махно був виправданий.
                      Після взяття Миколаєва 12.03.1919., згідно з домовленістю, частину зброї Григор’єв передав німецьким колоністам, які в масі своїй прихильно ставилися до українців. Головний Отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор’єв.
                       (Таким чином, коли Григор’єв допомагав німецьким колоністам, в той же час, Махно воював з німецькими колоністами. Тому різниця між національними меншинами і жыдамы в будь-якій державі полягає в тому, що всі національности визнають себе «колоністами», прибульцями, а жыды «русского мира» корчать з себе «русским языком» антихриста московського окупанта – ХАЗЯЇНА України, Білорусі, Молдови, Кавказу…, а тому НЕ прихильно – ВОРОЖО ставляться до постколоніальних автохтонів: до українців в Україні, білорусів у Білорусі, молдаван у Молдові…).
                        Отже, розгляд проблеми виключно в рамках наукової об'єктивності уможливить нарешті правильно розставити крапки над «і» в цій заплутаній і кривавій історії.
                               Архірейський Д.В. Махновська веремія.

                         [На посткомуністичній Україні для нащадків трьох штучних голодоМОРІВ, влаштованих кровавим московським окупантом, для рабів кровавого московського окупанта явне служіння кровавим московським окупантам є проявом ВІРНОСТИ служіння кровавому московському рабовласникові, а підозра у співпраці з «білими» московськими окупантами є зрадою служіння кровавому московському окупантові, гідної (вбивства) СМЕРТИ].   

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). ІІ пол. 1919 р. 4.

Психічно хворий Махно: «Бей своих, чтобы чужие боялись».

                    25.07.1919. Махно з Григор’євим зустрілися у с. Оситняжка й домовилися через день провести мітинг в с. Сентовому. Під час мітингу у приміщенні сільської ради Н.Григор’єв був звинувачений махновцем О.Чубенком у єврейських погромах, лояльности до білих та застрелений Махном. За (суб’єктивними, заангажованими, промахновськими) спогадами О.Чубенка (що був СТОРНОЮ, яка ЗАДУМАЛА, ОРГАНУЗУВАЛА та ЗДІЙСНИЛА вбивство – один із ВБИВЦЬ), коли розмова зайшла про денікінських офіцерів, і Григор’єв зрозумів, що його викрито, він схопився за револьвер; «Але я – пише Чубенко – будучі НАПОГОТОВІ (свідчення про за заздалегідь задумане вбивство), вистрелив в упор у нього і потрапив вище лівої брови (але, мабуть, лише зачепила висок, – за В.Верстюком). Григор’єв крикнув: "Ой, батьку, батьку!" Махно крикнув: "Бий отамана!" Григор’єв вибіг з приміщення, я за ним і весь час стріляючи йому в спину. Він вискочив на двір і впав (До нього підбіг махновець Качан і дострілив отамана в потилицю. Людський натовп, переляканий стріляниною, кинувся врозтіч, – за В.Верстюком). Я тоді його добив». Охоронець Григор’єва намагався вбити Махна, але махновець С.Каретник перехопив пістолет, а сам Махно ВБИВ охоронця. Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація.
                    [Як тільки Чубенко вистрілив у Григор’єва, його охоронець, кремезний грузин, вихопив маузер і хотів вбити Махна, але охоронець Махна Колесник встиг схопити його за руку. Між ними точилася боротьба, григор’євець почав брати верх над махновцем, Махно бігав по кімнаті і на­магався пострілом влучити у григор’євського охоронця. Але, цілячись в одного, він потрапляв у іншого. З вось­ми махнових пострілів сім прийшлося у Колесника і лише одна куля потрапила у григор’євця. Невідомо, яким би був фінал цієї сцени, якби до сільради не повернувся Каретников, його куля увірвала життя григор’євця і врятувала Ко­лесника. Окривавлений Колесник, з якого сповзло мертве тіло ворога, тяжко зітхнув і крізь зуби процідив на Махна: «Дурень». В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                    27 липня 1919 року в селі Сентове, що біля Олександрії Херсонської губернії, з ініціативи Махна скликали з'їзд повстанців Катеринославщини, Херсонщини і Таврії, який мав намітити завдання всьому повстанству України у зв’язку з моментом, що стався через григор'євську контрреволюцію. Вона ж виявилась у тому, що Григор'єв закликав вести боротьбу з більшовиками, об'єднавшись з денікінцями. «Такие негодяи, как Григорьев, позорят всех повстанцев Украины, и им не должно быть места в рядах истинных тружеников-революционеров», – такими словами Махно закінчив своє звинувачення Григор'єву. І тут же на з'їзді Григор'єва С.Каретник і Н.Махно ВБИЛИ. І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський.
                      В то время боями по ликвидации григорьевского мятежа (? писав лугандон Бес-печный), охватившего большой район, руководил командующий Укрфронтом В.А.Антонов-Овсеенко. Задумав публично УБИТЬ Григорьева, Махно начинает действовать по такой схеме. По его ИНИЦИАТИВЕ был созван съезд повстанцев Екатеринославской, Херсонской, Таврической губерний. Докладчиками были определены Григорьев, Махно и другие. Съезд открылся 27.06.(? 07.)1919. в богатом селе Сентово вблизи Александрии. Григорьев выступил первым: …бла-бла-бла. Стремительно поднялся (лицедей) Махно, даже стул отлетел. Позор! – закричал он. – Позор нашей («русской») революции! Предателям (московского оккупанта) не место в рядах борцов за свободу (в рабстве у московского ё..ря)! Пусть Григорьев ответит за разбой, что учинил в Елисаветграде! За погромы, смерть невинных людей! Григорьев схватился за оружие, но Каретников (завданням якого було відстежувати і миттєво реагувати на реакцію наміченої жертви) несколькими выстрелами сбил его с ног, а подбежавший Махно с возгласом: «Смерть атаману!» – добил его (вчинив САМОСУД). Так изложено событие В.Герасимовым в книжке «Молодость комиссара». Убийство атамана Григорьева описано автором со слов его отца – комиссара, который присутствовал на съезде под другой фамилией, по документам, полученным у местных чекистов. Изложенные Герасимовым события совпадают с теми, которые описал П.Аршинов, анархист в «Истории махновского движения». Она была издана еще в 1923 г. в Берлине. Вторая книжка вышла через 64 года. Я (Т.А.Беспечный) исключаю заимствования, т.к. самыми расхожими являются показания А.Чубенко в ГПУ, опубликованные Д.П.Голинковым в книге около 20 лет назад (середина-конец 70-х). После убийства Григорьева (шабаш ведьм) съезд продолжался. Съезд принял постановление ОДОБРИТЬ убийство (вчинене без суду та слідства) Григорьева, назвав его исторической необходимостью. Акт убийства взяли на себя махновцы. Все григорьевские отряды, которые признавали руководство Махно, влились в его армию. Из них был сформирован почти 15-тысячный отряд. (бл. 3 тис. чоловік, – В.Савченко) После этого Махно приказал занять одну из железнодорожных станций, из которой пошла телеграмма об убийстве Григорьева и ликвидации григорьевщины. «Всем, всем, всем! Копия – Москва, Кремль. Нами убит известный атаман Григорьев. Махно. Начальник оперативной части Чучко». Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                      Порівняємо безумство язичників. [Будущий предводитель антоновщины – крестьянской войны в Тамбовской и Воронежской губерниях, – эсер Александр Антонов в феврале 1920 года оказался прямо-таки в нелепом положении: пусть он со своей «дружиной» в 150 человек и оказался неуловим для спецотряда, прибывшего из Саратова, но особой нужды в нем в народе тоже не ощущалось. Да в довершение ко всему ЧК, отчаявшись уничтожить Антонова, стала распространять о нем порочащие слухи и, в конце концов, умудрилась глубоко обидеть его, сравнив бывшего начальника уездной милиции (а Антонов знал свое дело, будучи на этом посту) с бандитом-уголовником Колькой Бербешкиным. Этого оскорбления стерпеть Антонов не мог. Рассвирепев, антоновцы выследили банду Бербешкина и беспощадно истребили ее до последнего человека, о чем Антонов специальным письмом уведомил своего преемника, начальника кирсановской уездной милиции, подчеркнув, что он политический противник большевиков, а не уголовник. Антонов оправдывался перед коммунистами?! Да, был такой эпизод. Время для политического противления еще не приспело – весной 1920-го Антонов исчезает, растворяется, как Махно в начале зимы. Его не могут обнаружить. Выездная сессия Губчека, созданная для его поимки или уничтожения, потеряв следы его отряда, уезжает обратно в Тамбов… В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                 Передане телеграфом повідомлення про вбивство Н.Григор'єва, Махно закінчив небаченим до цього серед махновців гаслом: «Хай живе Українська незалежна Соціалістична Радянська республіка"Махно и Украина". Бордульов С.В.
                 (Тобто, РЕСПУБЛІКА – це не анархічна вольниця, а ДЕРЖАВА та ще й КОМУНІСТИЧНА, бо  ино-СРНЫЙ «радянський лад» – НЕ національний).
                       Звістка про розправу Махна з отаманом-заколотником дещо змінила на краще ставлення до нього Троцького. 4 серпня, перебуваючи на станції Лубни, він опублікував у газеті «В пути» статтю «Махно та інші». У голови Реввійськради зажевріла десь надія, що, усвідомивши згубність григор’євщини, Махно нарешті зрозуміє й безперспективність махновщини: «Григор’єв шкодив Червоній Ар­мії через кар’єризм, жадобу, продажність. Цілком можливо, що Махно у всіх цих вадах невинний, але й він завдав Радянській Армії жахливої шкоди, бо діяв за невірною анархо-повстанською системою. …Вбивством Григор’єва Махно, може статися, заспокоїв свою совість, але своїх злочинів перед Робітничою і Селянською Україною Махно цим не згладив». В.М.Волковинський. Батько Махно.
                       [ Телеграфне повідомлення про вбивство Григор’єва мало широкий резонанс. Воно, як показали події найближчою майбутнього, підняло авторитет Махна серед червоноармійських частин Півдня. Навіть Троцький змушений був відреагувати на вбивство Григор’єва черговою статтею у газеті «В пути». В цій статті він по-різному оцінював Григор’єва (вбитого) і Махна (вбивцю): «Серед повстанських атаманів і батьок є люди двох категорій: є бандити, пройдисвіти, про­дажні авантюристи, але є й чесні люди, які не звели кінців з кінцями», – пише Троцький. До перших (бандитів) він відносить Григор’єва, до других (чесних) – Махна. Кінцівка статті (оголошує умови повернення московського кріпака Махна до московського хазяїна): у Махна і йому подібних один шлях – «відкрито заявити, що вони раз назавжди відмовляються від дезорганізації, отаманства, сваволі, а віддають свої си­ли як дисципліновані солдати цілком і повністю у розпо­рядження робітничої і селянської влади на Україні». В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                     1927 р. вийшла перша змістовна наукова історично-соціологічна книга відомого радянського вченого-економіста Михайла Кубаніна «Махновщина» [Ленинград, Изд-во «Прибой»,Истпарт. Отдел по изучению истории Октябрьской революции и ВКП(б)/под ред. М.Н.Покровского]. Це було продовження публікацій М.Кубаніна за 1925-1926 рр.. в рад-часописах. В роботах Кубаніна вперше в рад-науці було сказано, що саме більшовицькі заходи по продрозкладці та по насадженню радгоспів й комуну 1919 р. в Україні призвели до відходу від рад-влади українського середняка: «все селянство виявилося проти нас». Що у Махна існували плани будівництва «вільного (від української влади) радянського ладу».
                      В период наступления Деникина Махно на многочисленных митингах, собраниях призывал всех «на защиту Украины от Деникина, от белых, от коммунистов, от всех, кто надвигался на Украину». В этой связи многие историки высказывали мысль, что вполне возможно в то время и появилась мысль о (ДИКТАТОРСТВІ) распространении своей власти на всю Украину, о чем он немного позже впервые заявил в 1920 году. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                     Наприкінці (07) місяця з тисячним загоном Махно вирушив в Олександрійський повіт. Тут, у селі Компаніївка, Махно зустрівся з Григор'євим і запропонував об'єднати повстанські сили. Махновські мемуаристи не приховували справжньої мети Махна: вбити антисеміта і прихованого контрреволюціонера [і КОНКУРЕНТА за вплив на повстанські маси водночас] Григор'єва, а його бійців приєднати до власного війська. Наприкінці червня, два отамани уклали угоду, за якою об'єднане військо очолював Григор'єв, але всі його дії контролювала Революційно-військова рада, більшість членів якої були махновцями. Цей військовий союз протривав місяць, але надійність його постійно ставилася під сумнів обома сторонами. Махновці помічали, як до Григор'єва приїздять якісь підозрілі емісари – то від петлюрівців, то від денікінців, тому передчували зраду. Григор’єву не подобалася самостійність махновців, їхні ПРЕТЕНЗІЇ на (ЧУЖУ) територію і симпатії місцевих повстанців. Рано чи пізно хтось мав когось підкорити чи знищити. Більш рішучими і спритними виявились махновці. 27 липня, використавши як привід реальний чи уявний зв'язок Григор'єва з білим командуванням, махновський провід здійснив заздалегідь сплановане вбивство олександрійського отамана. Архірейський Д.В. …веремія.

                      [Отже, 1. вбивство, повсталого проти московських окупантів, отамана Григор’єва НАЙМИТОМ московського окупанта, розбійником з великої дороги Махном, було НАВМИСНИМ, заздалегідь СПЛАНОВАНИМ. Згадаймо свідчення П.Аршинова в «Истории махновского движения»: «Махно РЕШИЛ публично убить Григорьева, публично разоблачить его...».
                      Було проведено певні приготування (!!!!! до ВБИВСТВА). Сентівці пізніше згадували, що коли по­встанці зайшли в село, то «центр села зайняли махновці, потім по бокових вулицях розташовані були григор’євці, а на окраїнах села знову були розставлені махновці». Григор’євці, які нічого не підозрювали, виявилися у замкнутому просторі поміж махновцями. За наказом Махна був приведений у бойову готовність кулеметний полк. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                      О.Чубенко: «будучі НАПОГОТОВІ, вистрелив в упор у нього (Григор’єва)…».
                      2. Вбивство, повсталого проти московських окупантів, отамана Григор’єва НАЙМИТОМ московського окупанта, розбійником з великої дороги Махном, було ЗАМОВНИМ; замовник вбивства українця – «Москва, Кремль» – московський окупант. Махно, ВИКОНАВЕЦЬ замовленого вбивства, телеграмою публічно ЗВІТУВАВ про виконання замовлення перед московським замовником вбивства.
                       Реакція московського ЗАМОВНИКА вбивства (в особі Троцького) адекватна: ВИКОНАВЕЦЬ вбивства «ЧЕСНА людина», тобто, ЧЕСНО виконала взяті на себе зобов’язання з ліквідації ворога московського окупанта.
                       Телеграмма в Москву об убийстве Григорьева дает нам основания думать, что поначалу Махно еще ждал – не «прощения», конечно, поскольку виноватым он себя не чувствовал, – а, скажем так, примирения, за которым последовало бы ВОССТАНОВЛЕНИЯ его в правах и в командной должности. Во всяком случае, он нащупывал контакт. В.Я.Голованов. «Нестор Махно». 
                       ККУ ст.115. ч.1. Вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, - карається позбавленням волі на строк від семи до п’ятнадцяти років. Ч.2. Умисне вбивство: 1) двох (Григор’єва та його охоронця) або більше осіб; …5) вчинене (в ПУБЛІЧНОМУ місці) способом, небезпечним для життя багатьох осіб; 6) з корисливих («наполеонівських») мотивів; …8) особи …у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку (ОТАМАНА); …11) вчинене на замовлення (московського ОКУПАНТА); 12) вчинене за попередньою змовою групою осіб (Махно, Чубенко, Каретников…); 13) вчинене особою (Махном), яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 116-118 цього Кодексу, – карається позбавленням волі на строк від 10-ти до 15-ти років або довічним позбавленням волі, з конфіскацією майна у випадку, передбаченому пунктом 6 частини другої цієї статті.
                      3. Вбивство, повсталого проти московських окупантів, отамана Григор’єва НАЙМИТОМ московського окупанта, розбійником з великої дороги Махном, було вчинено з метою вислужитися перед московським хазяїном та ПОВЕРНУТИСЯ на службу московському окупантові.
                      «Махно неоднократно телеграфировал Затонскому, предлагал назначить его командующим частями Красной Армии на юге Украины». Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева. 
                В июле-августе махновцы стремятся контролировать Елизаветградский уезд, ведя оборонительные бои против белогвардейцев. В эти дни Махно заключает временный союз с атаманом Григорьевым, но вскоре убивает его, обвинив в контрреволюции, сговоре с белогвардейцами, и ПРЕДЛАГАЕТ военный СОЮЗ командующим Красной армии (!!!!!). [60. Годы борьбы. Зиновьевск, 1927. с.99; Аршинов П. Убийство Григорьева // Летопись революции (Харьков),1924,№2,с.130; ЦГАСА СССР Ф 199 Оп 2 Д 156 Л 26].
                     4. Вбивство, повсталого проти московських окупантів, отамана Григор’єва НАЙМИТОМ московського окупанта, розбійником з великої дороги Махном, було бажання довести вірність московському хазяїну з метою НЕДОПУЩЕННЯ «повернення отамана (Григор’єва) у склад армії УНР» (за В.Савченком).
                     5. Поняттям простого ВБИВСТВА з помсти охоплюються не всі випадки УМИСНОГО заподіяння смерті при наявності даного мотиву. ККУ кваліфікуються вбивства з помсти, що виникла на ґрунті особистих відносин між злочинцем і жертвою, а також, ВБИВСТВА з помсти на ґрунті здійснення потерпілим службової діяльності або виконання громадського обов'язку. Вбивство з помсти містить в собі елементи САМОСУДУ, оскільки вбивця (Махно) не звертається за захистом своїх інтересів до правоохоронних органів, а сам «карає» кривдника.
                      6. Що стосується заподіяних «зла і образи» («разбой в Елисаветграде…»), то як такі вони оцінюються СУБ'ЄКТИВНИМ сприйняттям злочинця (Махно, який навіть не висунув офіційні звинувачення жертві-вбитому, бо ж Махно – бес-предельщик – АНАРХІСТ). Насправді (об'єктивно) дії потерпілого (Григор’єва) можуть і НЕ містити в собі нічого зловмисного чи образливого, однак на кваліфікацію (УМИСНОГО ВБИВСТВА – САМОСУДУ) це вже не впливає.
                      За свідченням Ю.Тютюнника, сам отаман Григор'єв не був організатором погромів (що в цілому, в період війни 1917-1921 років, не було винятковим явищем), але під час повстання, в умовах безладдя, не присікав антисемітську агітацію, що сприяло насильству. https://uk.wikipedia.org/wiki/Григор%27єв_Матвій_Олександрович
                       Крім того, наведемо лист, що свого часу надійшов до ЦК РКП(б): «Ми знаємо, і для ЦК це, вірогідно, не таємниця, що у тилу знаком «добро­го тону» є офіційно в пресі і на зборах безмежно хвалити (1-шу) кінну армію, а у «домашньому колі» називати її бандит­ською, «хуліганською» і «антисемітською».... Армія ЗМУШЕНА самопостачатися. Змушена робити необхідний «грабу­нок». Вона не може дотримуватися всіх правил комерції…. Поряд з грабунком неминучим, необхідним в армії, зви­чайно, має місце і грабунок «не необхідний». Але в якій армії нема таких явищ…. Деякі наші (червоні) піхотні частини без­ сумнівно могли б дати декілька очок вперед нашим (червоним кінним) «бан­дитським частинам». З комуністичним привітом. Дійсний підписали члени РВС 1-ї Кінної Армії: Ворошилов, Будьонний, С.Мінін і начполітвідділ Вардін (Мгеладзе)».
                        Та як ми могли пересвідчитися вище, сам Махно, за умов бажання і видані накази, НЕ був спроможним попередити такі ж самі погроми мирного населення взагалі (а не тільки недоторканих обмоскалених жыдов) в Катеринославі, Маріуполі….
                         Отже, «суддя» Махно САМОчинно карає за ПОГРОМИ смертю інших і, до того ж, ВИБІРКОВО (не москалів, а своїх партизан, що воюють проти москалів) за такі гріхи, що має САМ!
                        Таким чином, Нестор Махно з початку навмисно оббрехав намічену жертву з подальшою метою виправдати свій злочин вбивства – просто і надійно прислужився дияволові, Ін. 8:44.
                        7. Нестор Махно – маніяк-ВБИВЦЯ (сам ХИЗУВАВСЯ, а тому, НЕ покаявся) – слуга диявола, що в ЧЕРГОВИЙ раз ЛЕГКО і ВЕСЕЛО порушив 6-ий Закон Божий: «НЕ вбивай».
                        8. Крім «московських» мотивів вбивства, були й «наполеонівські» КОРИСЛИВІ мотиви «Махно приєднати його (Григор’єва) повстанців до себе» (за В.Савченко) та стати головнокомандуючим РПАУ, тобто стати єдиним царьком над повстанцями, чужої йому Херсонщини, на що очевидно, за свого життя Григор’єв не погоджувався.
                        Від самого початку відносин з Григор'євим Махно обговорював зі своїми соратниками наміри ліквідації Григор'єва та включення його загонів до складу РПАУ (махновців). https://uk.wikipedia.org/  
                         Махно после убийства Григорьева, не желавшего вести активные боевые действия против войск Деникина, стал главнокомандующим Революционно-повстанческой армии Украины (РПАУ). https://ru.wikipedia.org/
                         9. Керуючись законом гостинності, Махно (підступна змія) на правах (лівобережного) гостя, вбив (правобережного) хазяїна Григор’єва, який надав йому на правобережній Україні гостинний ПРИТУЛОК, та заволодів майном і отаманською спадщиною вбитого хлібосольного хазяїна.
                        Закон гостеприимства. https://7kingdoms.ru/wiki/Закон_гостеприимства
                        «Хто за добро відплачує злом, від до­­му того не відійде зло», Притч. 17:13.  
                        Як ми знаємо, у Махна приватне життя було зруйновано – дружина його НЕ любила, офіційно розлучилася з ним 1927 р., єдина дочка, проживши дуже тяжке життя у вигнанні не залишила потомства.
                        Закони гостинності. https://helsinki.org.ua/2011/04/zakony-hostynnosti/
                        Якщо в двох словах, то Махно де з’явиться всюди обсериться: свій дім просрав і в чужому насрав.
                        10. реги-анал и лугандон язычник Махно вбив українця (= україномовного) Никифора Серветника з україномовного Поділля.
                         Автор спогадів «Стежками Холодноярськими» Михайло Дорошенко називає справжнє прізвище отамана Григор’єва як Никифор Серветник і його національність – українець. Володимир Горак висловлює правдоподібну версію, що прізвище «Григор’єв» з’явилося пізніше, коли родина майбутнього отамана переїхала з Поділля до с. Григорівки на Херсонщині. В початковій школі, яку він закінчив, найулюбленішим предметом була історія, і насамперед історія Запорізької Січі. «Уяву хлопчика полонила героїка і романтика цього волелюбного краю, вечорами він міг годинами розмовляти зі своїми друзями та батьками про подвиги наших предків-запорожців». Олександр Вишнівський зазначає, що «на початку національної революції (Григор’єв) виявив себе як український патріот». Григор’єв глибоко розчарувався у національній політиці Гетьманату, який значною мірою опирався на проросійські налаштованих землевласників…. http://unknownwar.info/export_html/_453.html Тільки україномовний Григор’єв-Серветник міг займатися українізацією імперської армії.
                        11. Удільний князь і олігарх, колаборант і реги-анал Махно, що НІКОЛИ не воював за створення «української державности», а точніше, ЗАВЖДИ воював проти встановлення української влади в Україні вбив українського державо-творця, який воював за встановлення української влади в Україні, за «українську державність».
                  Горак зазначає, що коли червона Росія в 1918 р. посунула на Україну, Григор’єв виявився одним з нечисленних оборонців українського уряду. Як свідчить учасник подій Михайло Дорошенко (в серпні 1918 Григор’єв приїжджає до с. Верблюжки), місцеві хлопці та чоловіки «сипнули до Григоріїва з метою вибороти українську державність» [а НЕ «вільний (від української державности) район].
                        12. НЕхристь і безбожник (за визначенням знаючих його селян) Махно вбив християнина Григор’єва.
                         З Універсалу до українського народу, що був випущений 09.05. начдивом можна дізнатися, що  Григор’єву не були чужою справою звертатися за допомогою до Ісуса Христа: «Народе український, народе змучений…. …політич­ні спекулянти ОБМАНУЛИ тебе і хитрими за ходами викорис­тали твою довірливість, ЗАМІСТЬ (ОБІЦЯНОЇ) землі та волі тобі насильно нав’язують комуну, надзвичайну і комісарів з московської "обжорки", тої землі, де розп’яли Христа. …ті (приблудні москалі), що ОБІЦЯЮТЬ тобі світлу будучність, експлуатують тебе; з тобою воюють зі зброєю в руках, забирають твій хліб, реквізують твою скотину, і (ЛУКАВО) запевняють тебе, що все це на користь народну. Працівник святий, божий чоловік! …подивись навкруги.... Неправда, брехня і не­ правда…».
                        [ Очевидно, що під «землею, де розп’яли Ісуса Христа» мається на увазі богоборча комуністична Московщина, тобто «царство антихриста», за визначенням К.Валішевського, М.Булгакова, моск-священика Якова Кротова. До того ж, слід розуміти, що і НАДбожный – НАД Богом «білий» рух Московщини також АНТИхристи, тому що «вони НЕ сповідують Ісуса Христа» (2Ін. 1:7) т.зв. «русским языком»-духом антихриста, «що НЕ сповідує Ісуса Христа» підчас сакральних богослужінь, 1Ін. 4:3].

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). ІІ пол. 1919 р. 6.

                     В контексті звинувачень персонально Н.Махна у зраді – «відкриття фронту білим» та подальших подій розгрому махновщини кровавими москалями, публічне ВБИВСТВО Махном українця Григор’єва (ворога більшовиків), можна зробити висновок, що (духовний) кріпак Махно хотів ДОВЕСТИ московському хазяїну марність лукавих (брехливих) звинувачень на свою адресу «ЛУКАВТИХ (брехливих) москалів» та ВІРНІСТЬ дияволу – московському окупанту, тобто, просто хотів ВИСЛУЖИТИСЯ і ПОВЕРНУТИСЯ до служіння кровавим москалям.
                      Своєю неадекватною (що СУПЕРЕЧИТЬ логіці самозбереження) поведінкою (вбивати ворогів своїх вбивць), підштовхує до висновку (на підставі Закону Божого та напоумлень святих отців), що язичник Н.Махно, був психічно хворим – духовно осліплений «духом антихриста» (1Ін. 4:3) московського окупанта, що ОСЕЛИЛИВСЯ і ПОСТІЙНО перебув в його тимчасовому тілі.
                       «І буде у день жертви Господньої: Я відвідаю князів і синів царя і всіх, що одягаються в ОДЯГ ІНОплемінників,(далі перелік гріхів та покарань за них) будуть ходити, як (глисты) СЛІПЦІ, тому що вони (блудливым  язычком) згрішили проти Господа», Соф.1:8,17.
                        «Якщо ж і ЗАКРИТЕ благовіствування наше (про Духа Святого, Який сповнив Українську Мову), то ЗАКРИТЕ для тих (сліпців, Соф.1:8,17), що ГИНУТЬ», 2Кор. 4:3.
                         «…до цього дня НЕ дав вам (язичникам) Господь [Бог] серця, щоб розуміти, очей, щоб бачити, і вух, щоб чути». Втор. 29:4.
                      «Облиште їх: вони (язичники Махно, Троцький…) – СЛІПІ вожді СЛІПЦІВ, а коли СЛІПЕЦЬ веде СЛІПЦЯ, то обидва упадуть в яму». Мф. 15:14. 
                         Святитель Ігнатій Брянчанінов роз’яснює причину психічної ХВОРОБИ язичників-антихристів (2Ін. 1:7) - НЕНАВИСТИ до Української Мови-Духа Божого:
                         «...Очень верно изобразил первомученик Стефан БОЛЕЗНЬ своих современников. НЕНАВИСТЬ к Святому Духу (національної Мови) является от принятия ПРОТИВНОГО духа (заблуждения, антихриста, яким язичники «НЕ сповідують Ісуса Христа» під час богослужінь, 1Ін. 4:3), который может вкрасться неприметно при действии СВОЙСТВЕННОГО себе (богохульного – ру-матерного, дьявольски сладкоречивого, лживого – с московским 5 темпераментом (Павло Алепський), бес-славного – славящего беса) слова». http://img2.ntv.ru/home/news/20170702/yazik_vs.jpg
                      Отже, Н.Махно психічно хворий – біснуватий тому, що язичник, тобто утілений біс в тілі якого оселився дух-язик антихриста (московського окупанта), а біси в апріорі не можуть робити доброго бодай коли б і захотіли. Але справа в тому, що біси навіть і хотіти доброго НЕ можуть, бо служать дияволові: брехуну і людиновбивці – московському окупанту. Так само, і ангели Божі не можуть нічого зробити злого, коли б і захотіли. Та справа в тому, що ангели Небесні навіть захотіти, подумати злого НЕ можуть, бо служать Богові.  
                     Все, чого обіцяли і прагнули біснуваті Махно, більшовики, олігархи – все пороблено для черев і жоп людей і своєї особистої слави та влади, а НЕ для Бога – НЕ для Української Мови-Духу Божого (Кол. 3:23-25.).
                        «Коли Бог (Дух Божий – Українська Мова в Україні, 1Ін. 4:2) – на першому місці, то все інше буде на своїх місцях. Коли Його нема на першому місці, то щось інше ("русский язык" антихриста, 1Ін. 4:3) неминуче займе перше місце». Святий Августин.
                        Як істинність сказаного, зверни увагу на НАЦІОНАЛЬНИЙ приклад Польщі та Фінляндії, які в 1918 р. вийшли з імперського «сортра», ПОВНІСТЮ ЗАБОРОНИВШИ вживати в духовну їжу «русский язык» антихриста московського окупанта, після чого досягли МИРУ з Богом, і як наслідок, отримали матеріальний НАЦІОНАЛЬНИЙ добробут.
                         А в Україні в 1918 р. спокусилися на солодкі обіцянки «ЛУКАВИХ москалів», НЕ стали зрікатися сатани, але прагнули домовитися «русский язык» антихриста з дияволом (бо сатана НЕ розуміє Духа Божого – національної Мови) і жити в мирі з московським окупантом, за що і отримали СПРАВЕДЛИВУ покуту: голодоМОРИ, репресії, смерть за своїх московських рабовласників в численних імперських війн, депортації тощо.
                      А хто (біснуваті язичники: Махно, москалі, олігархи…) НЕ служить, НЕ поклоняється ПОСТІЙНО, кожним своїм подихом, національною Мовою Богові (Ін. 4:24), той служить, ПОКЛОНЯЄТЬСЯ язиком-духом антихриста дияволові, Мф. 6:24.
                       Бо Богу (Духу) не потрібні земля, фабрики, набиті черева, жопы «русского размера»…, Бог, Творець всього видимого і невидимого, потребує від свого творіння повного ДУХОВНОГО підкорення, ПОКЛОНІННЯ Духом Божим – національною Мовою, після РУЙНУВАННЯ Ним вавилонської-московської вежі-імперії диявола.
                        Як приклад біснування язичників-патріотів є факти вбивства собі ПОДІБНИХ (що навіть серед тварин є ВИНЯТКОМ) язичників-патріотів з метою ЗНИЩЕННЯ Духа Божого – національної Мови, і як наслідок, знищення України, знищення Української Церкви.
                         Так язичник Махно вбиває собі духовно ПОДІБНИХ більшовиків, а біснуваті московські 3,14-дарассы, що співають московським ПЕТУХОМ, вояки-язичники сучасних ЗСУ (65% складу) в нестямі потьмареного розуму вбивають собі духовно ПОДІБНИХ язичників-вояків ЗС РФ (100% складу) – московського ё..аря, під час ЧЕРГОВОЇ русько-московської війни 2014 р. – загальновизнаний канонічний ДУРДОМ.
                         Нарешті, після загибелі 13 000 громадян України, прийшов час зрозуміти, що НЕМА війни між україномовними (= українцями), НЕМА війни між націоналістами, що спонукає до українізації обмоскалених язичників з метою беззаперечної ПЕРЕМОГИ над московським окупантом та відновлення МИРУ з Богом – з Духом Божим – з Українською Мовою, 1Ін. 4:2.
                         Те, що на біснуватих язичників постколоніальної України іноді надходить просвітлення потьмареного розуму (іноді розмовляють Українською Мовою, на словах підтримують українізацію, але на ділі самі НЕ українізуються…), НЕ значить, що біснуваті язичники зцілилися. Але це значить, що «грішники ДВОязичні» (Сир. 5:11; Сир. 6:1; Рим. 6:23; Сир. 5:17), намагаючись одночасно догодити і Богові, і дияволові, норовлять подібним чином обдурити і Бога, і диявола, тим самим додаючи гріх до гріха, тільки наближають свою вічну СМЕРТЬ : «на ДВОязичному – ЗЛЕ ОСУДЖЕННЯ (смерть)». Сир. 5:17.
                         Духовне зцілення, а отже, вічне спасіння почнеться і настане за умов повного зречення сатани – повного зречення духу-язика антихриста (див. НАЦІОНАЛЬНИЙ прилад Польщі та Фінляндії після 1918 р.), а саме, за умов ЧЕСНОГО ОДНОмовного-ОДНОдушного спілкування з Богом і людьми:
                          «Диякони також повинні бути ЧЕСНИМИ, НЕ дво-мовними». 1Тим. 3:8.
                          Таким чином, ми з’ясували, що біснуватий ру-ро-язичник Н.Махно нічого НЕ робив для торжества Бога в Україні, для торжества Духа Божого в Україні, для торжества Української Мови в Україні (1Ін. 4:2); але все робив для торжества диявола: брехуна і людиновбивці – московського окупанта на окупованій Україні, для торжества «русского языка» антихриста на окупованій Україні (1Ін. 4:3), для торжества черев і жоп людей, тобто для торжества людської плоті, що «є ВОРОЖНЕЧЕЮ проти Бога».
                           «Бо тi, що живуть за плоттю, думають про тiлесне, а тi, що живуть за духом, – про духовне. Помисли плотські («земля крестьянам…», «хліба і видовищ»…) є СМЕРТЬ. А помисли духовні (українізація обмоскалених, національне воскресіння…) – ЖИТТЯ і мир, тому що помисли плотські є ВОРОЖНЕЧА проти Бога; бо законові Божому НЕ підкорюються та й не можуть. Тому ті (Махно, Ленин, олігархи, пролетай-риат…), що живуть за плоттю, Богові догодити НЕ можуть». Рим. 8:5-8.
                           Те, що Н.Махно психічно хвора людина – «шалена», тобто служить дияволові – НІЧОГО не робить для Бога, але для людей – раб людей, кріпак москалів (Кол. 3:23-24), визнають навіть шанувальники біснуватого Махна, тобто такі ж самі язичники божества московського як Віктор Савченко, який свідчить проти Н.Махно наступне: «Образ ШАЛЕНОГО батька Махна…».
                          «…без Мене НЕ можете робити нічого. Хто (вихрещена божеством московським нехристь Махно) НЕ буде в мені, той буде відкинутий геть, як гілка, і всохне; а такі гілки збирають і кидають у вогонь, і вони згоряють». Ін. 15:5-6.
                           «Я (Бог) дивлюся НЕ так, як дивиться людина», 1Цар. 16:7].

                          Після вбивства ота­мана Н.Григор'єва махновцям у спадок від покійного дістався один цікавий ешелон (ці цього вони і прагнули, вчинивши вбивство), який ніби­ то стояв на станції Олександрії. Цей ешелон був завантажений золотом, сріблом і коштовностя­ми, які Григор'єв у квітні 1919 р. вилучив в Одеському державно­му банку. Всього нараховують 124 кг. золота і золотих виробів, 238 пудів срібла та 1 285 185 цар­ських золотих карбованців. Архірейський Д.В. Махновська веремія.

                      На кінець липня 1919 махновці контролювали частину Херсонщини від ст. Бобринська до ст. Знам’янка та від Ольвіополя до Новоархангльська. В селах Добровеличці, Компаніївці, Новоукраїнці, Гладосах махновські агітатори облаштували «вільні (від української влади) ради», формували (анархістські) загони з місцевих мешканців. Села та хутори цього (безвладного) р-ону перейшли на повне самоуправління, визнаючи зверхність (НОВОГО приблудного хазяїна) «батька Махна» (такий стан тривав 50-60 діб).
                      Район, зайнятий Махном, був важливим у стратегічному сенсі, тут перетиналися головні залізниці, що зв’язували усі частини України. У липні 1919 рад-влада утримувалася лише в Єлисаветграді, а у Єлисаветградському повіті тільки на деяких вузлових станціях та у прифронтовій смузі. 
                             Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація.
                       С началом наступления белых войск на Москву 03.07.1919 года Махно начал широкомасштабную партизанскую войну в тылу у белых и вновь призвал крестьянских повстанцев к СОЮЗУ с красными (московськими окупантами): Главный наш враг, товарищи крестьяне, – Деникин. Коммунисты – всё же революционеры…. [15]
                        В той же час, у листі від 31.07.1919. адресованому Леніну, комкор П.Миронов вимагав негайної зміни політики «воєн­ного комунізму»: «…Російський народ, за словами Льва Толстого, опролетаризації НЕ потребує. ...У практиці теперішньої боротьби ми маємо можливість бачити і спостерігати підтвердження дикої теорії: "для марксизму сучасне лише засіб і тільки майбутнє – мета", і якщо це так, то я відмовляюся брати участь у такому бу­дівництві («світлого МАЙБУТНЬОГ», що завжди в МАЙБУТНЬОМУ), коли весь народ і все їм надбане розглядаються як засіб для мети віддаленого майбутнього, абстрактного. …Майже дворічний досвід народних страждань повинен би вже переконати комуністів, що негативне ставлення до особи і людини є безумство». Миронова, який рушив з військами на фронт проти Денікіна, блокували частини Будьонного. Комкора арештували і звинуватили у антирадянському заколоті. В.Ф.Верстюк. Махновщина,1992,с.163-166. https://uk.wikipedia.org/wiki/Миронов_Пилип_Кузьмич

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). ІІ пол. 1919 р. 7.

СЕРПЕНЬ 1919.

                     Коли 31.07. білі взяли Олександрію, червона Кримська дивізія, 01.08. перейменована у 58-му, ще утримувала переправи через Дніпро у Кічкасі, напроти Каховки і поблизу Качкарівки, але вже незабаром відійшла на лінію Херсон-Снігурівка-Березнегувате-Казанка-Долинська, побоюючись флангового удару з півночі. Таким чином, у першій половині серпня 1919 р. Херсонщина перетворилася на справжній казан, в якому змішалася велика маса різноманітних військ, частин і формувань. Архірейський Д.В. …веремія.
                      05.08.1919. для боротьби з червоними та білими Махно видав наказ про створення «Революційно-повстанської армії України» в якому пропонував вступити до неї всім охочим. Ця армія мала сформуватися в с. Добровеличці на Єлисаветградщині. Завданням цієї армії було …(суміш солодкої вати зі скловатою в голові). До 15 тис. біженців із «вільного (від української влади) району» несли з собою на Правобережжя України дух анархії (безвладдя).
                       06.08. Політбюро ЦК РКП(б) розглянуло телеграму Троцького, який перебував на Україні, про необхідність радикальної чистки тилу в районах Києва, Одеси, Миколаєва і Херсона «з огляду на повну неможливість формування і створення армії при то­му бандитизмі, який панує на Україні». Політбюро вирі­шило у з в’язку з цим мобілізувати у Москві 500 чоловік з загонів особливого призначення, а також направити на Україну найбільш надійні загони ВЧК. 09.08. на Україну був відправлений батальйон чекістів у кількості 1000 чо­ловік. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                       З 29.07. до 13.08.1919. між червоними та махновцями розгорілися бої за вузлові залізничні станції Херсонщини. 13.08. Троцький вирішив, що відрізаний р-он Причорномор’я вже не вдасться утримати. Частинам 45, 47, 58-ї рад-дивізій було наказано об’єднуватися у Південну групу під командою І.Якіра і готуватися до відступу. Паніка, хаос, дезертирство, розпач охопили робітників (НЕ селян) і …(кроваво)армійців Причорномор’я.
                       Махновські агітатори закликали не відступати з півдня України, а вступати до армії махновців.
                      13.08. комбриг 58-ї рад-стрілецької дивізії Кочергін наказав відступати з фронту біля Миколаєва на північ – (на Помічну і) на Вознесенськ. Солдатам стало відомо про рішення Троцького залишити південь України. Бійців, переважно мешканців степової України (з Приазов’я, Таврії та Херсонщини), обурювало рішення про відступ без зустрічі з ворогом, тому багато …(кроваво)армійців 58-ї дивізії були солідарні із закликом Махна.
                      13.08.1919. в районі Нового Бугу зчинили антибільшовицький заколот махновські полки 58 дивізії. Гасло махновського перевороту було відверто проукраїнським: "На захист України від Денікіна, від комуністів, від білих, від усіх бросаючих і насідаючих на Україну!". Махно и Украина" Бордульов С.В.
                       [ Степан Дыбец (перекрасившийся в коммунисты из анархо-синдикалистов, из члена бердянского ревкома превратившийся в комиссара боевого участка от Херсона до Грушевки) в своих воспоминаниях свидетельствует, что бунт в 58-й дивизии был подготовлен приказом об оставлении позиций на Днепре и отходе на Кривой Рог: о том, что харьковский прорыв деникинцев грозит окружением с севера, бывшие повстанцы, составлявшие ядро дивизии, не знали. Сами они действовали успешно, поэтому приказ упал как снег на голову. Всюду пошел ропот: «Чего ж мы будем отходить, когда надо наступать?» (А.А.Бек. Такова должность,М,1973,с.119). 
                       Ко времени бунта 58-й дивизии Мос-ква ответа не дала (на телеграмму об убийстве Григорьева), большевики бросали Украину. Махно с каждым днем крепчал, и пробравшиеся к нему из Харькова анархисты «Набата» говорили, что все это – только начало новой, подлинно народной революции на Украине. Поэтому тон разговоров Махно с большевиками изменился.
                      Ситуация эмоционально складывалась тяжелейшая и явно выходила из-под контроля. При переходе на линию Долинская–Николаев куда-то задевался 6-й Заднепровский полк, которым командовал бывший махновский командир Калашников. Командование бригады думало, что полк отстал в пути. Но это был бунт. В ночь на 14 августа 6-й Заднепровский полк объявился в Новом Буге и арестовал весь штаб боевого участка, всех своих военкомов, всех политработников и объявил об измене большевиков и предательстве ими интересов народа Украины. Был арестован командир первой бригады Кочергин. Воспротивившийся перевороту отряд немцев-спартаковцев и моряков был разбит махновцами. Отдельным «надежным» частям, быстро собранным в батальон, в самом начале заварушки на подводах и тачанках удалось прорваться к штабу дивизии, к комдиву Ивану Федько. Эти части спешно были двинуты на Николаев и Одессу, на соединение с частями 45-й стрелковой дивизии, которой командовал Иона Якир. Но и в Николаеве обстановка была накалена до предела. Поскольку экипажи автоброневиков колебались, переходить к Махно или нет, решено было взорвать броневики. Были взорваны лучшие, вооруженные морскими орудиями: «Спартак», «Урицкий», «Худяков» и «Имени Свердлова». Подоспевшие части мятежников внесли еще больший разлад. Штаб дивизии, вместе с Федько, был арестован. На митинге агитаторы Калашникова звали красноармейцев в Повстанческую армию, говорили об измене большевиков и требовали предать их суду народа. Самосуд был предотвращен частями дивизии, состоявшими из московских рабочих, которым удалось освободить командиров. Вскоре подошли войска 45-й дивизии, посланные для усмирения беспорядков. Видя, что сагитировать оставшиеся части не удастся, махновцы, запалив вокзал и склады, оставили город. К восставшим, правда, перешли расчеты 40 орудий, сами же пушки были брошены.
                       Из Нового Буга Калашников повел к Помощной на соединение с Махно двенадцать тысяч человек.
                       В селе Добровеличковке[11] Махно на белом коне встретил армию, которую вел к нему Калашников. Расцеловался с ним. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                       15-24.08.1919. на бік Махна перейшло бл. 30 тис. …(кроваво)армійців з гарматами та великою кількістю зброї. Кочергін наказав заарештувати командирів колишніх махновських полків Калашникова та Клейна. В 58-й дивізії (колишня Кримська армія) ще з червня 1919 діяло махновське підпілля.
                       16.08. частини 7-го Задніпровського та Кубанського полків з 58-ї дивізії оточили штаб 1-ї бригади 58-ї дивізії в с. Новий Буг. До повсталих приєдналися частини під керівництвом колишніх махновських командирів Дерменжі та А.Буданова. …(Кроваві) агенти у телеграмах сповіщали Центр: «…Штаб захоплений махновцями. Кочергін важко поранений. Політком убитий», «частини 3-ї бригади перейшли до Махна…. Весь район на північ від Миколаєва в руках …махновських банд».
                      12-16.08.1919. кінний корпус Шкуро захопив ст. Знам’янка і рушив на Кривий Ріг.
                      16.08., коли рад-командування евакувало на північ матеріальні цінности Миколаєва, кінний загін Щуся, захопив залізничний вокзал міста, намагаючись перешкодити вивіз майна і втечі солдатів з фронту. Останні дні рад-влади в Миколаєві знаменувалися єврейськими погромами, панікою, вибухами.
                      Місто перебувало в ОБЛОЗІ повстанців навколишніх сіл. Висланий проти повсталих селян загін …(кривавих) був розгромлений. Махновські агітатори влаштували мітинг у Миколаєві серед бійців 58-ї дивізії та матросів. Матроси та частина …(криваво)армійців розгромили штаб 58-ї дивізії та захопили частину міста. Миколаїв став ареною боїв між махновцями та червоними і загальних грабунків армійського майна червоноармійцями.
                      Команди панцерних червоних потягів, що складалися з матросів, вирішили вивести потяги до р-ону, що контролював Махно. Два панцерні потяги прибули на ст. Помошна, а три інші потяги комуністи встигли підірвати. Солдати гарнізону Миколаєва відіслали Махну два вагони набоїв та мін, до Махна перейшла вся кавалерія 58-ї дивізії, декілька полків 4-ї бригади 58-ї дивізії, котрі перетягнув В.Куриленко, частини 3-ї бригади 58-ї дивізії Дяченка.
                     18.08.1919. білі захопили Миколаїв. Повстанці-червоноармійці на чолі з Калашніковим (його обрали комбригом, а Білаша начштабом бригади) намагалися самостійно організувати оборону півдня України.
                     Отже, 19 серпня можна вважати днем, коли махновці розірвали формальний зв’язок з Червоною армією і знов стали самостійною силою. Махно не був готовий воювати на два фронти. Йому були потрібні деякий час і місце, де можна було перепочити і відновити сили. Таким місцем була визначена північна частина Херсонщини, де продовжували партизанити рештки григор’євців. Архірейський Д.В. …веремія.
                     19.08. загін генерала Склярова (2 білих козацьких полки) був розбитий біля ст. Помошна, махновці змусили білих відступити з Єлисаветграду. 
                     24-27.08. бригада Калашникова, знявшись з фронту йшла на з’єднання з Махном.
                     29-го на ст. Помічній повстанці Калашникова зустріли групу червоних броне потягів та ешелонів, що відступали з півдня на Київ. Червоні відмовилися вести з махновцями переговори, тому Калашников 30 серпня захопив станцію силою. Того ж дня заколотники об єдналися з групою Махна. Архірейський Д.В.
                     28.08. нею було захоплено Помошну, де знаходилися ешелони з червоними та два панцерні потяги. До червоних прибула делегація від махновців з метою схилити їх до переходу на свій бік. Парламентарі, показавши членські квитки РКПб (НЕ українські), заявили, що вони є «справжніми комуністами», як «і сам батько Махно»
[!!!!! З чого можливо зробити висновок, що Махно був «справжнім комуністом», тобто мав партійний квиток РКПб (не УКПб). Адже тільки партійний міг займати високу керівну посаду «комбрига» «ІІІ революційно-повстанської бригада ім. батька Махна» в складі ЧА. А вступити (добровільно чи примусово) до партії більшовиків Махно міг як безпосередньо під час призначення на відповідальну ВІЙСЬКОВУ посаду, так і під час вербовки Махна в Москві 1918 р.].
                       Махновським парламентарям вдалося заволодіти настроями частини …(кривавих) бійців завдяки (облесливим) ОБІЦЯНКАМ встановити в Україні (ОКУПАЦІЙНУ) владу «справжніх комуністів».
                       Частина …(кривавих) перейшла на бік повстанців (бо НЕ бажала української влади в Україні). Бригада Калашникова (до 15 тис. бійців включно з біженцями з гуляйпільщини) приєдналися до Махна. Лінія між Південним Бугом та Інгулом була охоплена загальним селянським повстанням.
                      А.Кривошеев интересно вспоминает, что, когда решался вопрос об отходе на север Южной группы И.Э.Якира (т.е. 45-й, 47-й и остатков 58-й дивизий), решено было попытаться договориться с Махно, чтобы он не трогал отступающие войска и вообще, быть может, склонился бы действовать заодно с красными, пока на Украине такое дело. Знавший Махно В.П.Затонский сказал, что в таких переговорах участвовать не будет и за последствия объединения красных частей с Махно ответственности на себя не возьмет. На переговоры поехал политком 45-й дивизии Голубенко. Со станции Голта он дозвонился до Махно и изложил предложение красного командования. Махно выслушал Голубенко. Махно (на відмову призначити його на посаду командувача всіма радянськими військами, що ще залишилися на півдні України) сказал: «Вы обманули Украину (але це НЕ важливо), а главное, расстреляли моих товарищей (реги-аналов и лугандонов, яким Україна була до лампочки) в Гуляй-Поле, ваши остатки все равно перейдут ко мне, и посему я с вами со всеми, в особенности ответственными работниками, поступлю так же, как вы с моими товарищами в Гуляй-Поле, а затем будем разговаривать о совместных действиях». (А.Кривошеев. Воспоминания о XIII армии. В кн.: Гражданская война. Сборник,М,1923,с.201). 
                      Командування Південної групи військ поставило перед Махном вимогу – пропустити ешелони групи ЧА через ст. Помошна та контрольований махновцями р-он. Махно (шантажував) телеграфував В.Затонському, вимагаючи свого призначення на посаду командувача всіма радянськими (ОКУПАЦІЙНИМИ) військами, що ще залишилися на півдні України.
                      [І як не прокоментувати маніакальне прагнення божевільного – вільного від Бога Махна (бо жоден дослідник не відобразив стосунки його з Богом) служити московському окупанту, чудово знаючі, що московські ЧУЖОземці несуть смерть не тільки Україні, «вільному району», українському селянству, але і самому Махнові.
                      Махно використовує своє становище отамана – керівника повстання в КОРИСЛИВИХ цілях, як ТИСК на своїх московських хазяїв з метою ПОВЕРНУТИСЯ до них на службу, щоб реалізувати свої ОСОБИСТІ «наполеонівські» амбіції навіть за рахунок нанесення шкоди всьому повстанському селянському рухові. Інакше як сприймати пропозицію ЧУЖИНЦЯМ їм служити після того, як повстанці сьогодні вбивають більшовиків, комуністів, а, наприклад, за умов прийняття пропозиції Махна більшовиками, на наступний день, уже ті ж самі вбивці комуністів, вже мусять вбивають ворогів московського окупанта тільки на тій божевільній підставі, що ОСОБИСТО Махно перейшов служити до московських окупантів? Тут Махно тупо ігнорує переконання різноманітних прошарків селянства – маніпулює їх майбутнім, крутить повсталим народом як циган сонцем. Каша, дурдом, вата в голові у «батька» брехні та людиновбивства, Ін. 8:44].
                      Вільні рад-командуванню частини 58-ї дивізії були оточені у містечку Голта махновцями. Після переходу всієї кавалерії до складу махновської армії в дивізії залишилося бл. 4 тис. бійців. Від повної капітуляції залишків рад-дивізії врятував Верблюжанський полк колишніх григор’євців, котрі на знак помсти за вбивство свого отамана розпочали бій з махновцями. Це дало можливість частинам 58-ї дивізії вислизнути з оточення. Кілька тисяч червоних з Одеси та Херсона під командою О.Хворостіна та О.Фельдмана були роззброєні махновцями біля Помошної і включені до складу махновської армії. Теж саме відбулося і з Кубанським полком та загоном Ф.Анулова із 45-ї рад-дивізії.
                      [ Когда Дыбеца и его жену, Розу, освобождали из махновского плена, Махно тоже пришел попрощаться. – Что сказать, если я выберусь к своим? – спросил Дыбец.
                      – Ничего не передавай. Десять раз вне закона объявляли. Не буду больше с большевиками работать, – то ли грустно, то ли раздраженно сказал (як завжди ЗБРЕХАВ) Махно. (А.А.Бек. Такова должность,М,1973,с.137)].
                       Наказом №2 від 26.08.1919. Махно поділив свою армію на 4 бригади, 3 кінних і 3 артилерійських дивізіони. Загальна кількість бійців ≈ 35 тисяч. Близько 50% були вихідцями з Катеринославщини, 22% з Херсонщини та Північної Таврії, 8% – з Полтавщини. 80% махновської армії складали селяни, з них 41% були бідняками і батраками, 7% були раніше робітниками, 3% – міщанами. Армія налічувала 8 тис. кавалерії, мала до 1 000 кулеметів, 200 гармат, бл. 12 000 тачанок та бричок.
                      У серпні 1919 р. ЦК КПбУ і керівництво ЧА поспіхом створили партизанські більшовицькі загони на півночі Катеринославщини між ст. Синельникове і ст. Лозова під керівництвом Г.Колос (Колосова), а також, червоний повстанський штаб і реввійськраду червоних повстанських військ Лівобережної та південно-східної України на чолі з тим же Колосом, який у своєму наказі, під страхом розстрілу, вимагав підкорення (московському окупантові) ВСІХ отаманів лівобережних повстанських загонів України.
                            Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація.
                       31.08. (в селе Добровеличковка) відбулася загальна нарада командного складу махновців. Повстанські формування об'єднувались в одну армію, яка отримувала офіційну назву «Революційно-повстанської армії України ім. Батька Махно» (махновців)  РПАУ(м). Головою РВР (30 чоловік, – В.Савченко) став О.Лащенко, начальником штабу – В.Білаш (он стал занимать этот пост после того, как в одном из боев 18.08. погиб прежний нач. штаба Григорий Махно, брат Нестора), командармом – Н.Махно. Армія складалася з чотирьох корпусів: 1-го Донецького на чолі з О.Калашниковим (Донского, –  Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева), 2-го Азовського під командою Т.Вдовиченка, 3-го Катеринославського, очолюваного П.Гавриленком, і 4-го Кримського на чолі з колишнім григор’євським комполку В.Павловським. Корпуси складалися з полків, полки – з батальйонів і т.д. за штатною структурою РСЧА. До складу кожного корпусу входила кавбригада. РПАУ(м) мала також структурований обоз, відділи якого займалися постачанням, лазаретами, зв'язком тощо. Для поліпшення ефективності управління військами штаб армії запровадив спеціальні інспекторати кавалерії, артилерії, гарматного і продовольчого постачання, зв'язку і підривних команд, що також було запозичено у червоних. У цілому РПАУ(м) у той час, за даними Білаша, нараховувала 40 тис, багнетів, 10 тис. шабель (кавалерії), тисячу кулеметів, 20 гармат, 13 тис. обозників, 8 тис. возів і тачанок для піхоти, дві тисячі для потреб обозу і лазаретів, тисячу тачанок під кулемети, тисячу возів для перевезення гарматних снарядів і півтисячі – продовольства. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                       Надо было уменьшить обозы, затруднявшие маневренность. Махно пришел к мысли, что их надо сократить, а кавалерию увеличить. Нестор Махно: правда и легенды. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                       Полки 58 дивізії з'єднавшись 30.08. з РПАУ, було вирішено відступити на північ для налагодження контакту з УНР. С.Петлюрі в даний момент махновці були не потрібні. Від бажав замиритися з Денікіним, так як політика війни на два фронти погрожувала катастрофою. Але махновці могли вельми згодитися у випадку невдачі переговорів. Сутність петлюрівської політики зводилася до того, аби одночасно проводити переговори і з Махно, і з А.Денікіним при умові, що вони залишатимуться в невіданні відносно паралельних зносин. Як показали події проведення подібної (сепаратної) політики було помилкою, вона дискредитувала С.Петлюру навіть серед махновців-патріотів, яких аж ніяк не задовольняла перспектива своєї загибелі, як застави (смертельної) україно-російської дружби. Н.Махно здавався С.Петлюрі небезпечним не лише у військовому відношенні. При бажанні він міг виступити суперником УНР з репрезентації України на міжнародній арені. Так, вже 30.03.1919. під час переговорів з розміщеною в Маріуполі французькою ескадрою, О.Чубенко говорив від імені махновців, як від представників українського народу. До С.Петлюри дійшли відомості і про польську делегацію, що відвідала Н.Махна. Той (наймит кровавих москалів) відмовився вести переговори, хоча Польща і в подальшому не кидала спроб замінити представника України з С.Петлюри на Н.Махна. Махно и Украина" Бордульов С.В.
                        [ Махно на некоторое время оказался оттесненным с авансцены почти за кулисы: он формировался в ничейном пространстве белого тыла возле станции Помощная. Никаких серьезных боев до конца августа не было; случались, должно быть, лишь налеты за оружием, которое для махновцев всегда было проблемой номер один.
                       В августе 1919 года (жыд и антихрист, 2Ін. 1:7) В.Волин оказался в Повстанческой армии. Здесь наладил газету «Путь к свободе» (на язику московського окупанта та антихриста, 1Ін. 4:3, 2Ін. 1:7), которую – от случая к случаю – печатали то в роскошной типографии, то на передвижной «бостонке». Но главное заключалось в том, что как теоретик Волин сумел внушить (реги-аналу и лугандону, а также антихристу, 2Ін. 1:7) Махно, что именно теперь, после ухода большевиков с Украины, ему и его Повстанческой армии выпадает редчайший в истории шанс начать третью, подлинно народную революцию, которая освободит все мировое человечество от растлевающей власти двух монстров – капитала и государства.
                       То, что Махно это запомнил, что эта перспектива крепко засела в его голове, подтверждается тем, что он сам, так или этак переиначивая, повторяет Волина в своих сочинениях. Волин дал ему другой угол зрения, другой масштаб оценки собственных скромных деяний. За словами Волина были умственная работа, конференция, «Набат», наука. И батькина голова пылала от внезапно обрушившихся на него перспектив и необыкновенной, в связи с этим, перед человечеством ответственности (ЗНИЩЕННЯ української Державности та національної-помісної Церкви). В.Я.Голованов. «Нестор Махно»]. 

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). ІІ пол. 1919 р. 9.

ВЕРЕСЕНЬ 1919.

                       01.09.1919. у с. Добровеличці відбувся з’їзд махновських командирів, який започаткував створення повстанської армії. Крім всього іншого, було вирішено: вилучити з війська жінок без певних занять, заборонити пияцтво під страхом розстрілу. Ця армія була погано озброєна, ненавчена, необстріляна, у ній майже зовсім були відсутні військові спеціалісти. Не вистачало інтелігентів, котрі взяли б на себе організацію штабу, тилу, постачання, навчання, пропаганду та агітацію.
                       03.-05.09. махновці здійснили наступ біля с. Тальне, три махновські бригади штурмом заволоділи станцією і почали наступ на Єлисаветград, не дійшовши до нього 15 верст. В той же час, махновці здійснили напади на Ольвіополь, Вознесенськ, П’ятихатки, с. Рівне. Білі (група генерала Ангуладзе), що наступали зі сходу, від Катеринослава, штурмом оволоділи ст. Помошною, що утримувалася махновцями, та відкинули махновців до Новоукраїнки. Махновці на кілька діб знову захопили Помошну, розгромивши частини 13-ї дивізії білих та роти Литовського батальйону.
                      08-10.09.1919. білі захопили с. Новоукраїнка та Арбузинку, Добровеличку. 15.09. білі прорвали лінію Помошна-Петрівка, вийшовши у глибокі тили махновців, після чого махновський фронт у 40 верст розпався, а махновцями було залишено містечко Новоархангельск. Махно з важкими боями вирвався з оточення. Його армія залишилася без набоїв. Махно відступив за р. Синюху і вирішив, що вона стане рубежем нової оборони.
                      10.09. наказ по 6-му Кримському повстанському полку вимагав під відповідальність командирів частин негайно вилучити з військ жінок, звести їх у стро­йову частину для відправки у штаб армії. Підставою для наказу по полку став наказ «батька» Махна по армії ана­логічного змісту. Інший його наказ відзначав як неодно­разові випадки, коли партизани самовільно переходили з частини в частину. Командуючий закликав підлеглих при­пинити подібну практику, попереджав, що винуватців буде покарано, дозволяв здійснювати переходи лише з дозволу і згоди командирів частин. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                       Еще когда махновская армия подошла к Умани, в нее влился т.н. советский «железный полк», по другим сведениям «железная дивизия» под командованием гуляйпольца Полонского. Он отступал из Крыма, но, оказавшись окруженным деникинцами, присоеди­нился к махновцам. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                       Відступаючі на захід, махновці розраховували досягти розташування військ УНР, щоб знайти нового союзника, здобути тили, можливість відпочинку та надійне джерело набоїв. Ще в кінці липня Махно відіслав своїх емісарів до голови Директорії УНР С.Петлюри з пропозиціями воєнного союзу. Хоча махновська армія була ще далеко від Поділля, де українське військо боролося з більшовиками (з московським агресором), перспективи дальшої боротьби вже були окреслені. З іншого боку, армія УНР ще не розвинула свого успіху і намагалася використати для нього різноманітні повстанські загони в тилах …(кровавих). [В.Н.Волковинський. Нестор Махно: звивисті стежки політичного авантюриста. Український історичний журнал,1990,№4,с.112-114].
                       Деякі політичні керівники, зокрема С.Петлюра, публічно відмежовувалися від махновців, (справедливо) вважаючи їх національно несвідомими і напів-кримінальними елементами. Архірейський Д.В..
                       Генерал-квартірмейстер петлюрівської армії М.Капустянський звинувачував Махна в гальмуванні розвитку «нашої справи... за своїми переконаннями Махно НЕ був українцем, до останнього часу навіть зовсім не вмів і НЕ хотів говорити по-українськи і НЕ цікавився українською проблемою». [Газета Вісті (Львів),27.09.1934.].
                       Тоді емісари Махна не знайшли належного розуміння з боку урядовців УНР. У другій половині серпня 1919, під час перемог махновців на Херсонщині та переходу до нього …(кровавих) полків, Махно знову надіслав до Петлюри свого довіреного представника, члена ради – Хому Штопу з пропозицією укладання воєнно-політичного союзу з армією УНР. Цього разу адміністратори Директорії пообіцяли допомогти махновцям. Коли махновці перейшли р. Синюху, опинившись у Східному Поділлі, до Махна прибули делегати від Петлюри і пообіцяли воєнний союз, зброю та набої.
                       14.09.1919. махновці увійшли до Умані, яку вже займала бригада січових стрільців армії УНР. Махно відвідав Умань, а Штопа від’їхав до Кам’янця-Подільського для контакту з Центральним повстанським комітетом. На ст. Христинівка було підписано воєнну угоду між махновськими емісарами і командуванням армії УНР про спільну боротьбу проти білогвардійців при збереженні незалежности кожної із сторін. За угодою махновці мали отримати від армії УНР 700 тис. набоїв та певну кількість амуніції. Отримано було 125 тис. набоїв безкоштовно і за 50 тис. було заплачено золотом.
                       Петлю­ра согласился выделить союзнику 125 тыс. патронов бесплатно, а 575 тыс. продал за 50 тыс. руб. золотых. Об этом свидетельствуют архивные документы и «Махнівщина» В.Руднева. Однако, несмотря на договор, Петлюра не предоставил Махно «никакой помощи (що є брехнею, бо без поповнення набоїв Махно не зміг би вчинити контрнаступ і розгром денікінців), а наоборот, за счет разгрома махновцев атаман ожидал улучшить взаимоотношения с Дени­киным». Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                        Воякам УНР самім не вистачало набоїв, їх частини були теж напівозброєні, а частину зброї… доводилося везти з Румунії в обмін на цукор. Махновці залишили в лазаретах армії УНР понад 3 тис. своїх поранених та хворих бійців в шпиталях Вінниці, Жмеринки та навіть Галичини (преимущественно бывших красноармейцев, которые затем были интернированы в Галицию. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева).
                        Махновське військо, за спільною угодою, займало спільний фронт шириною 40 верст, глибиною 60 верст на схід від Умані, ставши між частинами січових стрільців та Волинською групою армії УНР.  [В.Н.Волковинський. Нестор Махно: звивисті стежки політичного авантюриста. Український історичний журнал,1990,№4,с.113-114].
                         [ Того ж дня (14/15.09.1919.) Слащов одержав від командування ЗСПР наказ розпочати бойові дії проти українських збройних формувань.
                        16.09. з якихось власних ситуативно-тактичних міркувань РПАУ(м) зайняла позиції не там, де їй вказало командування Дієвої армії УНР, а в дещо іншому місці, на річці Ятрань. Архірейський Д.В. веремія].
                         Галина Кузьменко бу­ла здібна розвідниця. В.Волковинський пише: «Одним із них (броньованих потягів), під гучною назвою Непереможний, махновці заволоділи на станції Помічна завдяки розвідданим, здо­бутим Г.Кузьменко. Переодягнувшись у вбрання світської дами, во­на нібито з метою розшуку безвісти зниклого чоловіка-офіцера – дісталася до штабу (≈ 17.09.1919.), де познайомилася з підполковником В.А.Ко­вальським. Вбивши закоханого в неї штабіста, Г.Кузьменко роздо­була відомості про маршрут та час руху "Непереможного". ...За роз­добутими даними махновці захопили бронепоїзд». І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський. В борьбе с Григорьевым и Деникиным в июле-ноябре 1919 г.. http://www.makhno.ru/lit/Timoshuk/06.php   
                      20.09.1919. у Жмеринці відбулося підписання ПОЛІТИЧНОЇ угоди та закріплення ВОЄННИХ угод між командуванням армії УНР в особах С.Петлюри і Ю.Тютюнника та махновською делегацією, очолюваною В.Воліним і О.Чубенком. Петлюра поставив умову не вести своєї анархічної (УТОПІЧНОЇ – нездійсненої) пропаганди в частинах УНР  і на теренах, зайнятих військами Махна. Було також домовлено, що у разі спільної перемоги над білими махновцям буде виділено автономний Запорізький р-он у складі УНР для побудови там «вільного ладу» та «вільних рад».
                       Деякі історики вважають, що Петлюра не залишив свій підпис під документом, хоча й був при тому присутній, Махна ж там не було взагалі. З вищим політичним керівни­цтвом і військовим командуван­ням УНР Махно та його оточен­ня до кінця революції більше НЕ контактуватимуть. Утім протягом кінця 1919 – лі­та 1921 pp. відбуватимуться чис­ленні контакти махновців з регіональними повстанськими отама­нами пропетлюрівської або про­сто національної орієнтації, які продовжували боротьбу як про­ти білих, так і проти червоних (московських окупантів) по території всієї України (за ви­нятком хіба що Кримського пів­острова). Ось далеко неповний список немахновських отаманів, що, в той чи інший час, пере­бували у зв'язках з махновцями: Струк, Блакитний, Левченко, Во­лох, Гладченко, Калюжний, Мартиновський, Матвієнко, Мелашко, Огій, Христовий, Пономаренко, Родченко, Рапчинський, Лихо…. Втім, аналізуючи ці зв'язки, можна помітити одну тенденцію: Махно погоджувався допомагати тільки тим отаманам (здебільшо­го вони просили зброю та боєпри­паси), які обіцяли відмовитися від підтримки (української влади) Петлюри. Очевидно, Махно знав про плани останньо­го об'єднати у тилу червоних всі національно-патріотичні повстан­ські сили виключно під своїм ко­мандуванням. Отож, його (антиукраїнська) мотива­ція (наполеоновщини) відома: він хотів бути не просто повстанським ота­маном, а політиком, оригіналь­ним і незалежним від будь-кого політичним діячем. Махно волів не підпорядковуватися, а домов­лятися, причому не із залежними від когось регіональними отама­нами, а з рівними йому за стату­сом політиками. Архірейський Д.В. Махновська веремія. 
                       [ 20.10.1919. была утверждена Военно-Революционным Советом армии социальная программа махновцев под названием «Проект декларации революционно-пов­станческой армии Украины (махновцев)». Вначале в ней дается обоснование двум русским (!) революциям (с февраля 1917 года) и начавшейся третьей, «в которую Украина ныне уже вступила». …Что касается раздела «Национальный вопрос», то там написяно: «И если мы, повстанцы-махновцы, говорим, например, о независимости Украины, то независимость эту мы понимаем НЕ как национальную независимость типа (як у Польщі та Фінляндії в 1918 році) – петлюровской "самостийности", а как (абстрактну та утопічну) независи­мость социальную и трудовую».
                       22.09.1919. состоялось заседание каби­нета народных министров, на котором выступил Пет­люра с докладом «О положении на Деникинском фронте». После обсуждения правительство Директо­рии приняло решение «о необходимости объединения всех украинских национальных сил для решительной борьбы против оккупации войсками Деникина тер­ ритории Украины». Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева].
                       Махно сам розраховував очолювати визволення України й перетягти (національне) військо УНР на свій (реги-анальный) бік. Він (лугандон) гадав, що коли червоні полки (лугандонов) приєдналися до махновської армії, то те ж саме вийде і з (націоналістичними) полками Директорії.
                       Махновські (московські) агітатори проникли (ПОПРИ домовленість з українцями, які ПРИХИСТИЛИ, а отже, ВРЯТУВАЛИ «махнят» від розгрому білогвардійцями) в розташування частин армії УНР, і в лавах петлюрівців були навіть такі (черева і жопи), хто (спокусився привабливою дорогою до пекла – до голодоМОРУ) перейшов до махновців. Махновський культпросвітвідділ (що ще у 1918 році продався московським комуністам) видав ТОДІ (під час хлібосольного заступництва від ворогів) листівку «Хто такий Петлюра?», в якій той (українець) критикувався за «буржуазність» і «продаж України французьким та англійським капіталістам».
                       Махновська армія в оперативному відношенні мала узгоджувати свої плани з Генштабом армії УНР і фактично договір між петлюрівцями та махновцями в подальшому НЕ був розірваний. апарат армії УНР брав на себе постачання махновської армії набоями, амуніцією, медикаментами. Щоб налагодити всі питання, на 26.09. було призначено зустріч Петлюри та Махна в Умані. Але ця зустріч не відбулася. Вагон Петлюри простояв на ст. Умань увесь день, але прорив білих на Умань змусив його виїхати до Христинівки.
                        Воспользовавшись разногласиями между Петлюрой и Деникиным, 20 сентября Махно заключил с первым договор, чтобы добыть оружие и боеприпасы. В то же время Махно планировал убить Петлюру и затем возглавить его войска. Акцию запланировали на 26 сентября; в тот же день Петлюра приехал в Умань на встречу с батькой. Однако в городе оказалось столько сечевиков, что махновские боевики не рискнули устроить покушение. Сайт мАхно.ru. «Махно и гражданская война».
                        Одночасно, з укладеною угодою, Махно планував вбити Петлюру, щоб очолити армію УНР. [9] [10] [11]
Такие взаимоотношения (с продажей патронов) подтолкнули Махно на ре­шение как можно скорее убить Петлюру. С этой целью 26 сентября Петлюра прибыл в Умань для встречи с батьком Махно. Для этой цели в город была послана группа махновских террористов, но, в то же самое время, Умань заполнили петлюровцы, которых было значительно больше. Прибыл поезд Петлюры, но махновцы не осмелились напасть на него. По-видимому не представился подходящий момент. Пет­люра полдня ожидал Махно, но он так и не приехал на переговоры. Делегация заявила, что Махно по определенным причинам не может приехать. Думаю, подбором группы махновских террористов занималась контрразведка по поручению штаба. Если Григорьева убили махновские командиры, то эту акцию поручи­ли специально подобранным боевикам. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                        Оригінал договору на сьогодні не віднайдено. Перекази його змісту, що приводяться в різних місцях, зроблені на основі спогадів людей, скільки-небудь знайомих з ним. На сьогоднішній день можлива лише наближена реконструкція. Г.Кузьменко згадувала, "що договір про перемир'я укладався аби не проливати української крові". Обидві сторони зберігали свою самостійність згідно з принципом "військового нейтралітету" – продовжує П.Аршинов. "Обидві сторони зобов'язувались вести боротьбу з генералом Денікіним" – повідомляє В.Білаш, "до повного знищення білих" – додає більшовицьке донесення. Пункти угоди, що торкались безпосередніх військових справ, досить докладно виклав В.Білаш. …Хворі й поранені махновці розміщуються в петлюрівських лазаретах, де повинні отримувати належне лікування. Для дислокації РПАУ/м/ в даний момент відводиться територія шириною в 40 і глибиною в 60 верст. Махновська (комуно-анархістська) пропаганда за цими межами ЗАБОРОНЯЛАСЯ. Трагедія ситуації полягала в тому, що ніякі акти доброї волі, типу турботи про поранених, вже не могли переконати Махно в тому, що з ним ведуть чесну гру. Головною причиною подібної впевненості стали навіть не звістки про контакти петлюрівців з денікінцями, а відомості про існування в РПАУ/м/ внутрішньої змови. Результати впливу українських активістів на Махна не вдовольнили їх запитів. Посилаючись на важке військове становище, Махно НЕ пішов на негайне затвердження гасел національного визволення (бо давно вже йшов на повідку гасел комуністичного рабства), перенісши їх "до кращих часів у площину теоретичної дискусії". Навіювало тривогу і повернення до армії російських анархістів. В цих умовах "українська група" зважились па організацію змови з метою підпорядкування РПАУ/м/ командуванню УНР. Джерела, що проливають світло на ці події, вкрай убогі, що пояснюється таємним характером справи. І.Тепер каже тільки, що змова були. І, що вірогідніше всього, українську групу заслало петлюрівське командування, що відображає офіційне сприйняття цих подій керівними махновцями. Досить конкретні відомості наводить В.Дубровський, посилаючись на свого інформатора Р.Копчунского, а той на почуте від Х.Шпоти під час його візиту до петлюрівців. З його слів, Х.Шпота вступив в змову з Ф.Щусем на випадок зміщення Н.Махна з посади командуючого на користь Х.Шпоти, отримавши в цьому підтримку Г.Кузьменко. Шанс для заколоту був втрачений тому, що Н.Махно дізнався про існування змови. По подальших його діях можливо визначити, що знання про змову було вкрай поверховим. Ані конкретних задумів, ані імен учасників Н.Махно не знав. Зрозуміло, що після випадку з Н.Григор'євим Н.Махно повинен був відчувати особливу чутливість до випадків таємних змов, а малопоінформованість давала простір для фантазії. Спроба змови привела до протилежних наслідків, ставши головною причиною переходу махновців на антипетлюрівські позиції й випуску відповідної відозви. Більш того. Н.Махно вирішив помститися, організувавши замах на життя С.Петлюри і вступивши в зговір з групою вороже настроєних проти С.Петлюри галицьких офіцерів. Спільний план зазнав невдачі. Особиста зустріч лідерів, під час якої планувалося вчинити замах, не відбулася, але ні про яку співпрацю після подібних подій не могло бути і мови. Укладена угода не вирішувала всіх протиріч, але багато в чому готувала їх вирішення. Сторони визнавали право на взаємне існування, створювали об'єднаний фронт проти спільного ворога. В разі перемоги передбачався розподіл сфер впливу в Україні і можливо федеративний характер її існування. Оцінити втрачені перспективи можна, нагадавши ситуацію листопаду 1918(? 9) р., коли згідно донесень розвідки УНР, чисельність РПАУ/м/ досягла 100000 чол., перевищивши чисельність державних армій, відступаючих і уражених епідемією. Тоді штаб Махно знову відвідав Ю.Тютюнник, але вже як прохач, згодний за озброєння повстанців Київщини визнати зверхність РПАУ/м/. Та надто багато довіри було втрачено за цей час. «УНР – наш класовий ворог, – кричав Н.Махно на Ю.Тютюника – жодної гвинтівки я не відпущу для цього імперіалістичного васала». "Махно и Украина" Бордульов С.В..
                        В новій вій­ськово-політичній ситуації Махно на­вчився розуміти політичну вагу національних гасел. Перебуваючи протягом літа 1919 р. на Правобе­режжі, він переконався, що укра­їнське селянство насправді пере­ймається не тільки соціальними проблемами. В армії Махна, на­певно не без мовчазної підтрим­ки самого її командуючого, поси­лився нечисленний осередок на­ціонально свідомих діячів, включ­но й з дружиною самого Махна. Саме ця група виступала за союз з петлюрівцями, більш того, дея­кі дослідники припускають навіть, що вона (дружина) таємно готувала замах (НЕ значить, що вбивство) на свого (чоловіка) командарма в разі його від­мови домовлятися із Петлюрою. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                         (Скоріше за все, Махну «наспівали» про замах на нього, по тій простій причині, що українці НЕ практикують ТАЄМНЕ вбивство ворогів, тим більше СОЮЗНИКІВ, хоча б тимчасових, формальних. А тому оббріхування лугандонами українців сталося з метою переконати, підступними реги-аналами свого – бес-принципного, ватажка санкціонувати замах на Петлюру. Згадаймо, як найближче оточення Махна розлучило його з 2-ою дружиною, і про взагалі маніпулювання ним його наближеними. Доказ цього правдивого ствердження знаходимо в самих подіях 26.09., коли українець Петлюра ОСОБИСТО прибув на обумовлену зустріч, бо нічого злого навіть і НЕ мислив, а Махно НЕ прибув на зустріч, бо замислив ТАЄМНЕ вбивство).
                         [ І П.Аршинов, і В.Білаш в один голос твердять, що махновці мали плани розправити­ся з Петлюрою як з Григор’євим, після чого об’єднати махновську і петлюрівську армії. З цією метою в Умань, де передбачалася зустріч Махна з Петлюрою, була зазда­легідь вислана група терористів і направлена кавбригада. «Але не встигли наші в’їхати на міську вулицю, – писав В.Білаш , – як Петлюра втік на станцію Христинівку». Наскільки правдоподібна остання версія, говорити важко, але те, що союз махновців і петлюрівців був нетривалим, залишається фактом. Обидві сторони не хотіли військових дій між собою, але й відверто не довіряли одна одній. Про яку ж спільну боротьбу могла йти мова?
                                 Генерал 4-ї зведеної дивізії Слащов: «4-та дивізія безперервними боями була абсолютно знесилена; 5-та дивізія попередньою поразкою ослаблена числом і деморалізована…. Наскоки махновців на тили білих частішали і наводили паніку... атакувати було вкрай важко, але найменше прогаяння погрожувало загибеллю. Махно атакував би сам, і вимотані війська білих, маючи в тилу партизанську кінноту ворога, звичайно б, не витримали». Для маневрів додатковими силами не було часу. Слащов розумів, що у такому випадку треба було або негайно відступати, щоб відірватися від ворога і отримати мінімальну свободу дій, або атакувати. Відступ означав втрату Єлисаветграду, невиконання наказу головнокомандуючого, і честолюбивий Слащов вирішив атакувати на світанку. О 6 годині ранку 20.09. білі частини рушили на махновців. Останні (через брак набоїв) почали відходити на Новомиргород, а потім до Умані. В.Ф.Верстюк].  

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). ІІ пол. 1919 р. 10

                      21.09.1919. білі (та пухнасті моск-агресори) почали загальний наступ проти армії УНР на махновській ділянці фронту. Слащов планував оточити всю армію Махна.
                      У 1929 з'явилася невелика стаття Ю.Махалевича "Батько Махно" в календарі-альманасі "Дніпро" (Львів). Спроба осмислення причин поразки, зроблена Панасом Феденком у 1930, привела його до впевненого висновку: винний "ідеологічно невиразний і неодностайний" повстанський рух, "індивідуалізм ріжних отаманів, самоволя і нахил до взаємної боротьби". Як приклад, він наводить контакт Махна з петлюрівцями у вересні 1919: «Махно, побачивши, що військо УНР... "жде у моря погоди" і не б'ється з російською добровольчою армією, покинув нам своїх недужих та ранених, а сам рушив від Умані знов на схід проти "золотопогонників"... з чорним прапором анархії». [П.Феденко. Повстання нації. Збірник пам'яті С.Петлюри,Прага,1930,с.90-98]. Так була зформульована одна з догм української національної історіографії.
                     25.09. 1-ша махновська бригада почала наступ біля с. Крутеньке, примусивши біли утікати. Відійшовши на схід, денікінці перегрупувалися і вночі рушили на махновців, сконцентрувавши свої основні сили біля с. Перегонівка.
                     26.09. на всіх ділянках фронту армії УНР почалися запеклі бої з денікінцями. Волинська група петлюрівців змушена була відступити до Тульчина, а січові стрільці відкрили білим шлях на Умань.
                      Махна здивувала позиція галичан, котрі фактично відкрили шлях білим у махновські тили. Не знаючи всіх тонкощів стосунків командування Української Галицької армії з коман­дуванням армії УНР, Махно своє ставлення до галичан поширив на всю армію УНР. Через деякий час частини УГА перейшли на бік Денікіна, причиною чого було прагнення воювати проти більшовиків і повне виснаження через епідемію тифу та втрати в боях. Сергій Піддубний, ст. науковий співробітник Української Академії дизайну. Селянська армія Махна проти Денікіна.
                      Після того, як загін генерала Склярова захопив Умань, махновська ділянка фронту опинилася в цілковитому оточені. Махновці почали готуватися до прориву. Було наказано ВСІМ повстанцям ознайомитися з кавалерійською службою та пересідати на вози або коней.
                      Бл. 4-ої години ранку 26.09. білі вдарили махновцям у фланги. Оточуючі повстанців, денікінці НЕ потурбувалися про свій тил, оголивши значну ділянку свого фронту, бо вважали, що махновці не зважаться на серйозний наступ. Бл. 8-ої години бій досяг своєї кульмінації, коли за зброю взялися штабні махновці і цивільна обслуга.
                      27.09. о 2-ій годині ночі махновці підірвали велику кількість морських мін, прагнучи полегшити свій обоз. Цей вибух став сигналом для загального наступу махновців. Кіннота 3-ї бригади-корпусу увірвалася до Умані, вщент порубавши білий гарнізон загону Склярова. На південній ділянці 4-та бригада-корпус блискавично розгромила прибулі з Одеси батальйони колишніх гімназистів. Однак частини 1-ї та 2-ї махновських бригад-корпусів, вистрелявши всі набої, відступили на правий берег Ятрані. Наступ на с. Перегонівку був зупинений шаленим кулеметним та артилерійським вогнем білих, котрим вдалося захопити махновську артилерію. На 9-ту годину ранку 1-ша та 2-га махновські бригади-корпуси опинилися в оточені.
                       Після 12 верст відступу більша частина білих була оточена біля р. Синюхи, і майже всі вони були порубані махновцями, були знищені більша частина Сімферопольського офіцерського полку, 2-го Феодосійського полку, 51-го Литовського білогвардійського полку, Керченського полку, а частина солдат Пластунського та Лабінського полків здалися. Білі втратили вбитими, пораненими та полоненими від 5 тис. чоловік, половину з яких складали офіцери. Так тил білих виявився відкритим. Махновці вирушили в тил білогвардійців, котрі не мали жодного великого з’єднання на шляху махновської армії. Шляхи на Катеринослав, Одесу або Київ були відкритими. https://uk.wikipedia.org/wiki/Битва_під_Перегонівкою  
                       Первый бой произошел возле с. Крутенькое, который махновцы выиграли. Но батько не стал преследовать отступающих белогвардейцев, а стал имитировать отступление на запад. Ночью он резко поворачивается на сто восемьдесят градусов и вновь наносит удар по основным силам деникинцев. Бой разгорелся возле с. Перегонивка и длился шесть часов. В этом сражении были уничтожены отборные дени­кинские полки: 1-й Симферопольский, 2-й Феодосийский, 5-й Литовский, Потери Деникина составили 12 тыс. человек. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева. 
                       [ Білаш, як завжди перебільшуючи, зазначав, що впродовж 27.09. білі у боях з махновцями втратили близько 6 тис. кінноти і до 12 тис. піхоти. Враховуючи, що самі махновці цього дня втратили лише тисячу бійців убитими і полоненими, втрати білих (без полонених, яким після відходу повстанців з району ніхто не міг завадити повернутися до лав ЗСПР) навряд чи були більш як 3-5 тисяч вояків.
                        За кількістю військ і втрат бій під Перегонівкою (насправді кількаденна серія боїв) аж ніяк не витягує на статус битви. Однак за значенням може рівнятися з найважливішими військовими операціями громадянської (?) війни (на Московщині…). Адже після прориву фронту повстанці незабаром у глибокому денікінському тилу, по суті, відновлять «махновську» республіку, їхня армія зросте у кілька разів і значно активізує свої дії, руйнуючи тилові комунікації білих, загрожуючи ставці Денікіна у Таганрозі і змушуючи командування ЗСПР знімати для боротьби з махновцями фронтові частини. Сучасні дослідники вважають, що боротьба РПАУ(м) проти білих у жовтні – грудні 1919 р. значною мірою допомогла червоним переломити хід громадянської війни на свою користь. Архірейський Д.В.].
                      28.09. махновці на нараді вирішили повертатися до рідного Запоріжжя і цим почати третю анархістську революцію. 29.09.1919. частини центральної колони увійшли до с. Верблюжки.
                             Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                       І тут (в Умані) з 25 на 26 вересня махновські частини перейшли в наступ за селом Перегонівкою. І в надважкому бою розгромили головні сили денікінців. Після цього за тиждень-півтора увесь південь України був звільнений від військ і влади Денікіна. «Сбив главный кулак деникинцев, писав П.Аршинов, – он (Махно), не медля ни минуты, пустил свои части по трем направлениям. Словно исполинское помело, шел он по селам, местечкам, городам и выметал всякий дух эксплуатации и рабства. Помещики, кулаки, урядники, священники, старшины, припрятавшиеся офицеры – все падали жертвами на пути движения махновцев…». І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський.
                       (реги-анал Махно та його антиукраїнська зграя дикунів черев і жоп в черговий раз довели, що вони НЕхристи, «войовничі атеїсти»).
                       Слащов, не маючи чіткої інформації про те, чи діють махновці спільно з петлюрівцями, чи лише на власний розсуд, зміг виділити для їх переслідування лише один полк, решта корпусу була зв’язана військовими діями з петлюрівцями. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                        А дальше происходит нечто почти неправдоподобное: штаб войск Новороссии приостанавливает преследование Махно и ввязывает корпус Слащева в упорные и длительные бои с Петлюрой, час которого, наконец, пробил. Поистине, нельзя себе представить решения более нелепого! В голый тыл рвется на тачанках 3,5 тысячи (по другим данным – до 7 тысяч) на все готовых партизан, «бандитов», доказавших свое боевое упрямство в ходе боев, непрекращающихся каждодневно более месяца, – и вдруг такое легкомыслие! Против Махно поручено действовать уже не Слащеву, а командиру Таганрогского полка. Через две недели этот полк если и не был смешан с черноземом Повстанческой армией, вновь вобравшей в свои ряды тысячи человек, то уж, во всяком случае, не представлял для нее никакой опасности. Слащев по этому поводу едко замечает, что в работе главного штаба его, как боевого офицера, поражала бессистемность, «какое-то пренебрежение к противнику, когда он отходит, и невероятная нервность, когда он опять зашевелится». (Я.А.Слащев. Операции белых против Махно и Петлюры. Военный вестник,1922,№9,с.43). Воистину, Господь ослепляет тех, кого хочет наказать (Соф.1:8,17; 2Кор. 4:3; Втор. 29:4, Мф. 15:14). В.Я.Голованов. 
                        Сво­бодному движению армии Махно в какой-то мере препятствовала конница генерала Шкуро, пытавшая­ся атаковать ее. Чтобы задержать атакующий порыв вражеских кавалеристов, батько Махно пошел на хитрость. Он сказал Леве Задову: Побалуем шкуровцев.... Достань и выставь в центре села 20 бочек спирту, а закуску пусть сами ищут. Задов заготовил спирт и разместил его на пути наступающих шкуровцев в одном из оставленных сел. Маневр удался. Казаки, установив, что перед нцми действительно Богом посланный спирт, устроили коллективную пьянку, затянувшуюся на несколько дней, прекратив преследование махновцев. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева. 
                        О том, что армия Махно стала настоящей военной силой, стало ясно после полного разгрома нескольких полков генерала Слащева под Уманью. По словам генерала Деникина, махновская военная сила тогда была и в 10, и в 40 тысяч человек. На самом деле было 40 тысяч пехотинцев, 10 тысяч кавалерис­тов, до 100 пулеметов и 20 орудий, плюс к этому 13 тысяч человек вспомогательных служб. Для охраны Махно было выделено специально 500 кавалеристов при 10 пулеметах. [Партийный архив Института истории партии при ЦК КП Украины – ПА ИИП при ЦК КП Украины. Ф5 – Д361 Л121].

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). ІІ пол. 1919 р. 11

ЖОВТЕНЬ 1919.

                     З другого дня походу Махно, прихопивши із собою кавбригаду 2-го корпусу, на декілька днів завітав до Піщаного Броду (місце захованих скарбів), де мешкала його теща, і вся центральна колона протягом 29 вересня – 2 жовтня чекала на нього у Верблюжці, хоча за планом мала бути далеко попереду. Д.В.Архірейський.
                     01.10.1919. із Верблюжки вийшли для самостійного оперування: Херсонська група на чолі з Ващенком (бл. тисячі колишніх григор'євців, гармата, 10 кулеметів) та Київська група під командою Рябонова (понад 500 бійців, 4 кулемети). Того ж дня до Верблюжки прибули представники чигиринських повстанців, які погоджувалися визнати над собою зверхність махновського командування в обмін на допомогу зброєю. Махновці також дізналися, що на Чигиринщині партизанить зі своїм загоном Шуба. Було вирішено поповнити чигиринців і шубинців повстанцями-махновцями, створивши ще дві територіальні групи – Середньодніпровську, під командуванням українського есера Блакитного (до 2500 бійців, 17 кулеметів. https://uk.wikipedia.org/wiki/Пестушко_Костянтин_Юрійович ), яка мала оперувати в околицях Чорного Лісу, і загін Шуби (570 бійців і 5 кулеметів), який повинен був рушити на Чернігівщину і розгорнутись там у Чернігівський корпус. Крім того, виділялася Полтавська група на чолі з Христовим (понад 1500 бійців, гармата і 10 кулеметів), яка мала вирушити відповідно на Полтавщину. Таким чином, рейдуюча армія виділяла зі своїх лав близько 4500 повстанців, 2 гармати і 40 кулеметів для ведення самостійних бойових дій на Полтавщині, Чернігівщині, Київщині, Чигиринщині та Херсонщині, що мало допомогти основному ядру РПАУ(м). Вийшовши 2 жовтня з Верблюжки, центральна колона наступного дня була вже в Чумаках і Томаківці, тобто на підході до Олександрівська. Тут на бік махновців перейшли вояки Олександрівського і Нікопольського гарнізонів білих, примусово мобілізовані місцеві селяни, з яких була сформована група Матяжа (1500 бійців), що мала допомагати Херсонській групі прикривати РПАУ(м) із заходу. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                        Колона піших полків 1-го Донського корпусу Калашникова, затримавшись у боях за Єлисаветград, не вийшла до Дніпра у призначений термін та подалася на південь України, 01.10.1919. зайнявши Кривий Ріг і відхилившись від своєї мети – Катеринослава, облогу якого вони почали тільки 11.10..
                         02.10.1919. частини центральної колони захопили Софіївку біля Кривого Рогу.
                         Махновська Південна колона Павловського, що складалася із піхотних полків 2-го Азовського корпусу і мала пройти 315-верст через Піщаний Брід – Софіївку – Бобринець – Долинську – Кривий Ріг – Апостолове – Нікополь, 04.10.1919. розгромила полк під Кривим Рогом.
                         2 чи 4 жовтня відбулася чергова нарада комскладу РПАУ(м), на якій визначалися подальші дії повстанців. Армія в цілому поділялася на чотири угруповання: два найбільші мали діяти у Нижньому Подніпров'ї та Північному Приазов'ї, третє йшло на Катеринослав, а четверте поки що залишалося на Криворіжжі. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                         Білогвардійське командування не чекало такого потужного махновського наступу і не змогло організувати жодного своєчасного спротиву.

                        03.10.1919. махновська рада легалізувала більшовицькі структури (московського окупанта) в махновському тилу.

                        04.10. білі гарнізони міст Олександрівська та Нікополя, силами до 2 тис. багнетів, спробували біля с. Томаківки «ліквідувати махновську банду», однак змушені були капітулювати. До 500 бійців, мобілізованих білими, солдатів розгромленого загону вступили до махновської армії.
                        До 05.10. планувалося досягти лінії Дніпра і, не зупиняючись, розвивати наступ на Донеччину, Полтавщину, Таврію, Херсонщину. Здійснюючи по 70-90 верст на добу, верхи чи на возах, махновці являли собою першу велику мобільну армію в часи тодішньої війни. Махно наполіг на збереженні потужного війська з 4-х корпусів (40-50 тис. бійців) та допоміжних частин – невеликих маневрових груп в 500-2000 бійців. Якби махновська армія розпорошилася, її окремі частини стали легкою здобиччю …(будь-яких) каральних загонів.
                        05.10. кіннота Махна, на ходу знищивши білий ескадрон в Кічкасі та охорону мосту, увірвався до Олександрівська (Запоріжжя).
                       05.10.1919. Кримський корпус махновців вийшов до Дніпра та захопив Нікополь і ст. Мирова. Було розбиті корніловські полки й захоплено бл. 80 кулеметів та 20 гармат, в полон потрапило 500 білих.
                       06.10. кінні бригади Щуся та Коляди, 3-й махновський корпус Гавриленка вийшли з Олександрівська на схід, без відпочинку переслідуючи денікінців, що вже не мали сил для спротиву. 06.10. загін Махна з боєм зайняв м. Оріхів.
                       06.10. з Олександрівська на південний схід до Азовського моря вирушив махновський Азовський корпус Удовиченка.
                       07.10. махновці увірвалися до Гуляйполя та ст. Пологи.
                       [ Махно – командующий всей армией, человек, действительно обладавший властью и силой, – исключительно удовольствия ради позволял себе забавы в духе раннего повстанчества с переодеванием, буффонадой, амикошонством и шампанским, которые неизменно заканчивались кровавой резней и собственноручной расправой с «врагами». Волин упоминает, как Махно с компанией старых друзей, переодетых в форму деникинских офицеров, приехал в имение помещика, известного как «крайний реакционер» и палач крестьян. Хозяин принял их с необыкновенным радушием и оставил на ночлег.
                       Нет, он не был зарезан ночью в постели: этак в пьесе не хватило бы перцу. Лишь на другой день, после завтрака с дорогими винами и ликерами, во время, которого хозяин, поощряемый улыбками гостей, провозглашал тосты за здоровье Деникина и проклинал «махновских бандитов», лишь после того, как, совсем растрогавшись, помещик продемонстрировал гостям свой арсенал и непримиримую готовность к обороне, его неожиданно охолодили. Махно называет свое имя: «Пора платить…» Помещик, его верные слуги и друзья-офицеры убиты на месте…. Кажется, будто вновь замелькали знакомые уже кадры хроники 1918 года….
                       Богатых и ненавистных убивали; девушек, осмелившихся гулять с белыми, тоже УБИВАЛИ. «Нередко натыкались люди в своих дворах на части человеческого тела, принесенные собаками (значит, „рубали“ где-то за околицей). Собаки сделались бичом села. Питаясь трупами убитых, они обратились в диких зверей… как волки, нападали по ночам на свиней, пожирали их, а люди не смели даже выйти из хаты. Оружие было ведь у всех отобрано…». В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                       08.10. загони Удовиченка захопили Бердянськ та його трофеї: 2 тис. артнабоїв, 3 млн. набоїв для гвинтівок, 50 кулеметів, 35 автомашин, 5 панцерників, 3 тис. комплектів англійської уніформи, 50 тис. пудів збіжжя, 16 гармат, аероплан.
                       Бердянськ був важливим страте­гічним пунктом денікінської армії, тут знаходилися скла­ди боєприпасів (бл. 3 млн. снарядів і 20 млн. набоїв), його охороняв гарнізон до 2 тис. бійців. В.Ф.Верстюк.
                       09.10. Кримський корпус Павловського зайняв Каховку, а частини його помічника Володіна – Мелітополь і ст. Федорівку.
                       Групі Матяша (1 500 бійців) було наказано прикривати тил махновців від білогвардійців із заходу, тримаючи оборону в р-ні Софіївка-П’ятихатки. 09.10.1919. група Матяша зайняла ст. Долинську.
                        Калашников з 3-м Кримським полком тільки 7 жовтня вийшов із Кривого Рогу і тільки через три дні з'явився в Олександрівську. Військо Калашникова на Криворіжжі замінили групи К.Матяжа й Я.Р.Огія. Останній незабаром відправився через Дніпро у бік Кобеляк, а Матяж 9 жовтня ще раз зайняв Долинську. Очевидно, що місцеві махновські формування були нечисленними або слабо організованими, тому білим вже 10 жовтня вдалося повернути Кривий Ріг, а 11-го – Нікополь. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                        Махновцы не встречали никакого сопротивления…. Волин не может определить состояние деникинцев иначе как «тыловая летаргия»: «Впечатление было такое, будто мы ворвались в заколдованное царство спящей красавицы. Никто не знал о событиях под Уманью, о прорыве махновцев». (Voline V. La revolution inconnue,Paris,1969,p.589). Да, правду сказать, если бы и знал, оказывать сопротивление было некому. Оперсводка махновского штаба, несмотря на сквозящее в ней самодовольство, проникнута также глубоким недоумением: «Поле усеяно трупами и погонами от Умани до Кривого Рога. Кривой Рог и Долинская оставлены противником без боя… Разведка наша, посланная по направлению Александровска, Пятихатки и Екатеринослава, противника не обнаружила». (М.Кубанин. Махновщина,Л,1927,с.86). Тыловые гарнизоны деникинцев были ничтожно малы: в Кривом Роге было только 50 человек госстражи, которые, конечно, не принимая никакого боя, в ужасе бежали, едва тачанки махновцев загрохотали по мостовым города. Над Днепром от Николаева до Херсона войск не было никаких; в Херсоне – не больше 150 офицеров. Екатеринославский губернатор, не смущаясь столь малой численностью гарнизона, призывал к борьбе с махновцами – ввиду малого их количества – местное население, под махновцами, очевидно, подразумевая просто строптивых крестьян да скрывавшихся в лесу отставших партизан и красноармейцев. Всего за несколько дней до занятия Екатеринослава махновцами этот человек клятвенно уверял, что городу ничего не угрожает со стороны… петлюровцев! В.Я.Голованов. «Нестор Махно». ,2008.
                       10.10.1919. Махно вирішив, що можна відпочити, він оголосив тижневу відпустку по своїй армії для 2/3 особового складу, котрі безпосередньо участі в боях не брали (відпустка для відпочиваючих). В Гуляйполі та навколишніх селах почалися святкування великої перемоги.
                        Начальник формувань нових полків махновської армії Новиков організовував нові бригади з місцевих селян-добровольців. Навіть величезні трофеї не могли задовольнити матеріальних потреб махновської армії, котра за місяць зросла вдвічі.
                       …махновцы …дважды брали Екатеринослав и даже подошли к ставке Деникина в Таганроге. Войско батьки насчитывало более 80 тыс. человек. Большую помощь оказывало ему большевистское подполье. Сайт мАхно.ru. «Махно и гражданская война». http://www.makhno.ru/st/84.php
                        На 25.10.1919. махновська армія нараховувала 100 тисяч чоловік. І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський.
                        В октябре-ноябре 1919 г. махновская армия насчитывала примерно 80 тыс. человек. УИЖ,1990,№4,с.115.
                        Командуючий ЗСПР генерал Денікін: «Скільки сил було у Махна, не знав ніхто, навіть він сам».
                        Точна кількість бійців махновської армії не піддається чіткому визначенню. Точна цифра, на наш погляд, не така вже й важлива, а от розбіжність цифр – досить точна ознака повстанського (нерегулярного) характеру армії махновців, їх органічного зв’язку з селом, що дозволяло при необхід­ності в лічені дні збільшувати склад бойових частин. Прийшовши в армію і взявши участь у декількох боях, повстанці часто залишали загони і поверталися до рідних домівок. Але так в руках населення зосереджувалася величезна кількість зброї, яка використовувалася не лише у боротьбі з білогвардійцями. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                         11.10.1919., налякавшись переможного руху махновців по Катеринославщині, ватажок більшовицьких партизан, Г.Колос видає наказ про передислокування ВСІХ партизанських …(кровавих) загонів на північ – до Полтави та Харкова. Наказ цей був наслідком МАСОВОГО переходу …(кровавих) повстанців із загонів Колоса до махновської армії, прагнення більшовиків вивести свої загони з-під впливу махновської агітації. Так Колос залишив Махна повним господарем південного сходу України.
                         Протягом 08-15.10.1919. Махно на чолі Катеринославського корпусу вирушив з Гуляйполя на схід і захопив Царевокостянтинівку та Велику Янісоль, бригада Щуся захопила Дібровку. Останніми пунктами просування на схід України стали захоплені махновцями ст. Лозова, ст. Межова, Гришине, Волноваха (не змогли захопити головну артилерійську базу Добр. армії), Юзівка (утримувався махновцями 3-и доби), а також Павлоград і Новомосковськ.
                        14.10. корпус Удовиченка захопили Маріуполь.
                         Операции деникинцев против Махно напоминали перекатывание лужицы ртути на полу: чувствуя давление с одной стороны, махновцы текли в другую, бросали Мариуполь, захватывали Синельниково, Павлоград, уходили оттуда, появлялись в другом месте. В.Я.Голованов. «Нестор Махно». 
                        13.10. Кримський корпус вийшов до моря: Володін захопив Генічеськ, Павловський – Олешки.
                        Однак, 17.10. білі повели наступ на лівий фланг Кримського корпусу, частини Володіна були вибиті кримськими загонами білих з Генічеська. 
                        2-га кавбригада махновців зайняла Новоазовськ, котрий знаходився за 65 км. від Таганрогу, де була головна ставка Добровольчої армії.
                        17.10.1919. позиції у Славгороді займав батальйон піхоти і бригада Катеринославської державної варти. На північній ділянці фронту 1-й корпус на чолі з Калашниковим, потіснивши Донську і Терську кавбригади, нарешті взяв (18/19) Славгород і, розвиваючи наступ, захопив Синельникове. На обох станціях махновцям знов дісталися чималі трофеї. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                        18.10. білі захоплюють Маріуполь …до вечора.
                        На початок білогвардійського наступу 19.10.1919. багато махновських «відпускників» ще не повернулися до своїх частин на позиції. «П’яний тиждень» на півдні України серйозно підірвав дисципліну в махновському середовищі та відволік керівництво руху від планування воєнних операцій та організації тилу. Захопивши землі Війська Запорізького  (в обсязі XVIII ст. реги-анал) Махно мріяв про відродження славного (націоналістичного) Запоріжжя, але (без Бога – без Української Мови-Духа Божого, 1Ін. 4:2) як «як світового центру анархістського експерименту».
                        Батько Махно будував НАПОЛЕОНІВСЬКІ плани: «…викинути денікінську наволоч з України, затим повалити в Росії комісаро-державство, а там рушити на Захід». Н.Махна вабив уже світовий масштаб, де Україна «зайняла б місце двигуна». [Вл. Мирошевский. «Вольный Екатеринослав». Пролетарская революция,М,1922,№9,с.205].
                        Все це відбувалося у момент напружених боїв під Орлом, де на карту була поставлена доля і білих, і черво­них (московських окупантів). Як показали події найближчого часу, прорив Махна у тил білих виявився смертельно небезпечним (для білих і ПОРЯТУНКОМ для кровавих московських окупантів). У руках махновців опинилися величезні території, на яких вони повністю ліквідували денікінську владу, дезорганізували комунікації, перервали зв’язок армії з тилом, базами по­стачання, змусили, по суті, створити другий фронт – внут­рішній. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                       На початку жовтня 1919 р. білі змусили до втечі частини 8, 13, 14-ї рад-армій. Впали Курськ, Вороніж, Чернігів, Орел, під загрозою опинилася Тула – головний арсенал ЧА. Уряд Леніна вже обдумував можливість здачі Москви, переходу у підпілля чи перенесення столиці до Костроми. ЦК РКПб, РНК і Рада Оборони республіки закликали громадян до негайних заходів задля порятунку революції. Білі війська Юденича підступили до Петрограду на відстань гарматного пострілу, захопивши Гатчину та Царське Село.
                       В цей фатальний час владу більшовиків урятували дві події. Це перекинення на Південний фронт кавкорпусу Будьонного і двох рад-армій, а також ЗНЯТТЯ з головної ділянки білого фронту в р-ні Орла кращих «ударних» сил Добровольчої армії (Терської та Чеченської кавдивізій, кавбригади донських козаків, 3-х піхотних полків, 3-х артбатарей), які були терміново кинуті проти махновців, котрі практично ЗНИЩИЛИ тил білих, перервавши в найрішучішу мить постачання фронту, відрізавши чорноморські та азовські порти, до яких підходили кораблі Антанти з військовими вантажами. На фронті у Добр. армії почалися перебої з постачанням. Транспорти союзників виявилися непотрібними. Сполучення фронту і тилу було паралізоване махновцями. Тому й спрямував головнокомандуючий Добр. армії Май-Маєвський свої кращі сили не на Москву, а на українське село Гуляйполе, яке, мабуть і ВРЯТУВАЛО (червоних московських ОКУПАНТІВ) більшовиків.
                       Наступ «білих» на (криваву) Москву захлинувся у боях 12-16.10.1919.. У другій половині жовтня 1919 р. під Орлом і Воронежем вирішальні бої вирішили долю всієї компанії громадянської війни (між псами моськами). Зняття білими з фронту, з метою боротьби проти Махна, 10-11 тисяч білогвардійців, зіграло фатальну роль для Добр. армії.
                        Осенью 1919 г. Деникин бросил против Махно Чеченскую конную дивизию из 2-го армейского корпуса Я.С.Слащева и корпус Шкуро. В середине октября Красная армия начала контрнаступление. Главный удар И.Сталин, С.Орджоникидзе, Р.Эйдеман планировали нанести в том районе, где в тылу Деникина действовал Махно. Батька и радовался помощи, и опасался, зная, что многие его бойцы (реги-аналы и лугандоны) с нетерпением ожидают прихода Красной армии, чтобы влиться в ее ряды. Готовился к встрече с Махно и РВСР во главе с Троцким. Сайт мАхно.ru. «Махно и гражданская война».
                        Займаючи значну територію, Махно не прагнув її розширення на північ, оскільки БОЯВСЯ  зустрічі з ЧА (зі своїм московським вербувальником. Троцький і Махно великі АКТОРИ «погорілого театру»).
                        Другий загальний наступ білих почався 21.10.1919., коли зняті з «московського» фронту білі частини прибули до Волновахи, Таганрогу, Лозової. 5 000 махновців у Маріуполі опинилися відрізаними від головних сил. Місто обстрілювалося з англійської ескадри. Оточеним махновцям вдалося-таки прорвати кільце білої облоги. (21.10. білим вдалося після 4 годин­ного бою зайняти Маріуполь. В.Ф.Верстюк).
                        21.10.1919. махновці остаточно закріпили за собою ст. Синельникове.
                        22.10. командир 6-го Маріупольського полку Лук’янов на підставі вказівок комкора-2 наказав вилучити з частин всіх запасних коней, по­садивши на них бійців, які володіли навичками кавалерис­тів. Закінчувався наказ моралізаторською нотою: «Соромно всім тим товаришам-повстанцям, які, поприв’язувавши по декілька коней до підводи, ніякої користі не роблять». Вимагалося, щоб бій­ці не ховалися по обозах, щоб на тачанку сідали лише бійці з багнетами, які повинні завжди знаходитись у перед­ ньому ланцюгу, бійцям наказувалось завжди носити багне­ти на гвинтівках. Накази таврували тих, хто самочинно залишав поле бою, «…а тих, хто біжить ганебно назад, обеззброювати і передавати товариському суду». Командир 2-го зведено-сулимського повстанського полку наказував командирам баталь­йонів і рот займатися з повстанцями військовою справою не менш як 1 годину на день. Він же вимагав з настанням сутінок виставляти в районі розташування полку патрулі. У складі 3 бійців, а «всіх, хто не знає перепустки, затримувати і перепроваджувати до старшого, що змінює патруль». В.Ф.Верстюк. 
                       24.10. махновці залишили Бердянськ. У снігову бурю козаки непомітно пройшли крізь махновські сторожі й захопили Великий Токмак, взявши в полон 500 махновців, що спали по хатах.
                        [ В.Білаш писав, що в цей час фронт махновців з денікінцями простягнувся на 1150 верст. 
                        26.10. махновці залишили ст. Чаплине, 28.10. – Перекоп. В.Ф.Верстюк. Махновщина].    

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). ІІ пол. 1919 р. 12

                     28.10. командир 13-го махновського полку (4 000 бійців) Лашкевич захопив Катеринослав. До штурму приєдналися місцеві робітничі загони під керівництвом (московських окупантів) більшовиків, лівих есерів, боротьбистів, анархістів.
                     [ 28.10. 13-й махновський полк на чолі з Лашкевичем, використавши військові хитрощі, здобув Катеринослав, розгромивши в ньому 4-ту зведену дивізію білих і бригаду Державної варти, які були змушені відійти на лівий (?) берег, у Нижньодніпровськ.
                     28.10.1919.–02.11.1919 р. в Олександрівську відбувся IV з’їзд представників трудящого населення зайнятих повстанцями повітів. Делегати з’їзду, які представляли волості, населені пункти, ліві партії і махновські частини, в цілому виступили за радянський лад, схвалюючи таким чином боротьбу РПАУ(м) проти білих, але не підтримуючи й більшовицьку диктатуру.
                      Оці дві події – з’їзд і взяття Катеринослава – остаточно переконали командування РПАУ(м) у необхідності залишити Лівобережжя і прикритися Дніпром, витрачаючи сили лише на охорону стратегічно важливих переправ у Катеринославі, Кічкасі, Нікополі. Архірейський Д.В. Махновська веремія].  
                      [ Как о большой победе анархистов Волин пишет о том, что при подготовке съезда «вольных советов» всякая предвыборная агитация была запрещена. Его радость не всем понятна: избирательная кампания – традиционный инструмент демократии, и отмена ее означает нарушение демократических свобод. Но Волин – анархист, и для него все выглядит совершенно иначе: избирательная кампания – способ манипулировать народом, подсунуть ему партийных выдвиженцев вместо тех, кого народ действительно хотел бы выбрать. Зачем тогда она нужна? Все волости, все уезды оповещены о том, что съезд состоится. Пусть сами разберут, кого послать. Если это будут беспартийные крестьяне – прекрасно; если большевики и эсеры – тоже хорошо, потому что это будут, по крайней мере, те большевики и эсеры, которые пользуются реальным доверием крестьян, а не ставленники подпольного ревкома.
                       Съезд открылся 27 октября. Председательствовавший Волин объяснил делегатам, что Реввоенсовет Повстанческой армии взял на себя ответственность созыва этого съезда и выступает гарантом его безопасности. Он объяснил, что махновцы – не власть, а только военный отряд, защищающий интересы народа и те органы власти, которые будут избраны на съезде. Изложив предполагаемую повестку дня, он сделал несколько неожиданное заявление, сказав, что председателя на съезде не будет и что вот с этой минуты, собравшиеся вольны поступать и решать все так, как им заблагорассудится. «Если товарищи не против, – добавил он, – то я возьму на себя функции секретаря…».
                      Поначалу депутаты настороженно отмалчивались. За два года войны у них выработалось неопровержимо скептическое отношение к любым нововведениям и обещаниям. Их молчание по-своему истолковали приглашенные на съезд меньшевики и эсеры…. Вышла склока. Махно, не стерпев такой черной неблагодарности, как был, в гимнастерке и в портупее, выбежал на трибуну и, облаяв эсеров и меньшевиков, назвал их «ублюдками буржуазии», посоветовав работе съезда не мешать, а лучше убраться на все четыре стороны…. Махно был оратор не слабый, но, скорее, предназначенный для митингования на майдане или перед строем бойцов, так что можно представить себе, в каких выражениях он разделал противников.
                      Меньшевики и эсеры продемонстрировали обычный прием малодушной оппозиции и покинули съезд. С ними ушло несколько представителей рабочей делегации, в которой из 17 человек 15 были меньшевиками. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].

Взаємостосунки робітників і селян в контексті вільного анархічного безвладдя.
                   Прихід махновців до промислових р-нів Катеринославщини зруйнував економічні зв’язки у білогвардійському тилу, частково паралізував роботу місцевої великої промисловости. Заводи не отримували замовлень, робітники – платні.
                      Село перейшло до натурального господарства і не відчувало потреби в продукції важкої промисловости, яка вироблялася в Катеринославі та Олександрівську. Підтримка кваліфікованих робітників денікінською владою сприяла зв’язку профспілок робітників із білогвардійськими політичними та владними структурами (московського окупанта), робітники-…(москалі) та асимільовані українці прагнули зберегти «единую нераздельную Россию» з її замовленнями на товари важкої промисловости, а не махновське «самостійництво», орієнтоване на селянство.
                       Делегати-робітники на олександрівському з’їзді (жовтень-листопад 1919) стали в …(позу) до селянської більшости з’їзду, вони відкинули всі пропозиції (махновської) президії про «вільні ради», соціалізацію виробництва, самомобілізацію робітників до махновської армії та загонів робітничої самооборони. 18 делегатів від робітників, під проводом місцевих меншовиків, покинули з’їзд на знак протесту проти «махновського ладу». Так меншовики намагалися позбавити з’їзд повноважень від робітничої маси. Меншовики запевняли робітників, що махновці захоплювали міста лише для пограбування: «Махновці НЕ влада, а банда, …вони скоро підуть». Але на олександрівському з’їзді залишилося майже половина робітничої делегації, яка підтримала Махна разом з усім з’їзди.
                        Комуністи на з’їзді, прийняли ПРОПОЗИЦІЮ Махна про створення єдиного «лівого блоку», домігшись включення своїх трьох представників до махновської ради. Профспілкові лідери, переважно з більшовиків та їм співчуваючі, пішли на співпрацю з махновцями, намагаючись отримати певні політдивіденти – «розмежування сфер впливу між союзниками і повстанцями», «затвердження влади Ради робітничих депутатів в місті». Ліві есери та максималісти, на відміну від частини меншовиків та есерів, стали союзниками махновців.
                        28.10.1919. на Олександрійському повітовому з'їзді Махно накинувся з різкою критикою на адресу робітників та службовців. Свідок згадує це так: «Речь Махно заключала в себе почти площадную брань по адресу рабочих, как политических шарлатанов, паразитов и тунеядцев, друзей Деникина». [Телицын В. Нестор Махно,М,1998,с.250,-448с.].
                        Промова Махна на з’їзді включала в себе лайку на адресу меншовиків – профспілкових лідерів «як політичних шахраїв, сволоти, про хвостів, паразитів і тунеядців, друзів Денікіна», із згадуванням прізвищ…. Махно (справедливо) вважав, що робітники – це «шкурники», які думають тільки про свої шлунки, що вони працювали безоплатно на Денікіна, а з махновців вимагають 12 тис. руб. за ремонт замка гармати, що робітники «п’явки», що присмокталися до буржуазії і не бажають з нею розпрощатися…. Сам з’їзд підтримав бурхливою овацією слова Махна: «Ми звільнили вас від золотопогонників, а тепер влаштовуйтесь, як самі вмієте. На заводах маєте залізо, дріт, канати, ремні тощо. Продавайте це або міняйте на хліб. Ми вам заважати не будемо, але й допомоги від нас не чекайте. Наша справа воювати (руйнувати, а не створювати)».
                       Махновська преса тих днів писала, що «робітники заснули міцним сном», що вони «втомилися» від революції. До речі, більшовицьке Зафронтове бюро у своїх звітах також відзначало БАЙДУЖІСТЬ робітників Центральної України до боротьби проти білих і, навпаки, – «революційний настрій села».
                        Робітнича міліція Олександрівська відмовилася підтримувати махновців. Рада профспілок ухилилася від надання робочих загонів для оборони Катеринослава та зірвала озброєння робітників махновцями.
                        Заклики анархістів до робітників з пропозиціями про соціалізацію заводів, переведення їх в управління самими робітниками, не дали помітних результатів. Робітники не йшли шляхом самоорганізації, самоврядування і пасивно ставилися до закликів «самим будувати своє вільне життя», рада профспілок не взяла на себе функції регулювання самоврядного суспільства. Заводи зачинялися, інженери та адміністрація не ставали до роботи.
                        Робітники вимагали, щоб махновці, як «державна влада», платили їм зарплату, шукали замовлення. Та штаб (анархістів – без владників) Махна запевняв робітників, що «нарешті вільні» (від зарплати та замовлень) і можуть самі організовувати та керувати виробництвом, що буде належати трудовим колективам. Махновці не бажали платити транспортникам і металістам за військову роботу, вважаючи, що робітники повинні добровільно та безоплатно підтримувати своїх захисників, як це робили селяни. Робітники відмовлялися задарма ремонтувати мости та залізничну колію, робітники великих підприємств розбрелися.
                        Робітникам пропонувалося перейти на самоврядування та само-окупность. Залізничники, харчовики, шевці, робітники по шкірі, чоботарі підтримали цю ідею та соціалізували виробництво.
                        Саме тому значним недоліком махновської «держави» була неспроможність організувати виробництво набоїв у Гуляйполі, Олександрівську, Катеринославі, бо крім іншого, для цього не вистачало ні спеціальної сталі, ні хімічних компонентів. Так що набої використовувалися лише трофейні.
                       (Отже, можна зробити висновки, «диктатура пролетаріату» називається комунізмом, а диктатура селянства називається анархізмом. Ленін = Махно – це звичайні диктатори, представники різних прошарків населення).

                       [ Евгений Петрович Орлов, комсомолец Александровска рассказывает, что газета махновская «Путь к свободе» в октябре 1919 г. на первой странице напечатала гимн махновцев: Споемте же, братцы, под громы ударов, / Под взрывы и пули, под пламя пожаров, / Под знаменем черным гигантской борьбы, / Под звуки «Набата» призывной трубы… / Их много, без счету судьбою забитых, / Замученных в тюрьмах, на плахе убитых, / Их много, о правда, служивших тебе / И павших в геройской неравной борьбе…. 
Не нужно быть специалистом, чтобы увидеть, насколько образный ряд махновского гимна близок патетике «Интернационала» и «Варшавянки». И все же. Махновский гимн – это гимн обреченных. Служители правды, идущие под черным знаменем, НЕ стяжают себе нового мира, до основания разрушив старый. На это нет и намека. Но есть намек другого рода – намек на неизбежность гибели в «геройской неравной борьбе»…. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»]. 
                       Листівка «За что борются махновцЫ», видана («русским языком» антихриста – московського окупанта: брехуна та людиновбивці – язиком диявола, 1Ін. 4:3, Ін. 8:44) у жовтні 1919 р., закінчувалася так: «Повстанці-махновці борються за …встановлення Української Безвладної Трудової ФЕДЕРАЦІЇ» (розколотої спочатку по язиковому-духовному: язичницькому та україномовному, а в підсумку, РОЗКОЛОТОЇ по територіальному признаку: лднр, Крим, Придністров’я).   
                       Низка місцевих отаманів-самостійників Катеринославської губернії часто-густо входила у тимчасовий воєнно-оперативний союз із махновцями, спільно воюючі з денікінцями. Це були отамани Коша українських повстанських козацьких військ Мелашко та Дяківський (р-н Катеринослава), отаман Котик (Кривий Ріг), отаман Хмара (П’ятихатки).
                        Невдовзі більшовицьке Зафронтбюро змінює тактику стосовно махновської армії. У своєму циркулярі воно висуває тактику «проникнення» сотень своїх агентів у бунтівні села і загони «для надання їм комуністичної спрямованости» та «припинення отаманських та батьківських проявів».
                        29.10.1919. почалися бої за Гуляйполе, де були сконцентровані махновські резерви та штаб Махна (бл. 10 тис.), кілька панцерників і батарей. Після двох днів боїв, якими керував особисто Махно, махновці були змушені відійти до Оріхова.
                        30.10.1919. Большевики Запфронтбюро ЦК КП(б)У обратились в Оргбюро ЦК РКП(б) с просьбой не допускать пропаганды махновского движения в газетах «Правда» и «Известия».
                        31.10.1919. Махно дав вирішальний бій за Гуляйполе, що було захоплене білими. Махновська перемога була блискавичною, і Махно на кілька днів повернув СОБІ Гуляйполе та Пологи. Проте він зрозумів, що білі відступили, щоб обхопити його військо з флангів. Щоб уникнути повного оточення, Махно відвів УСІ свої сили до Олександрівська.
                               Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                         До великих фронтальних бойових дій махновська армія вдавалася дуже рідко і лише тоді, коли ворог змушував її до цього. І саме в цих випадках махновці часто зазнавали поразок. Сила їх парти­занської тактики полягала в швидкому маневрі, несподіва­ному, часто нічному ударі, прекрасно поставленій розвідці. В цих елементах військового мистецтва вони перевищува­ли і білих, і червоних. Похідний їх порядок відрізнявся від порядків регулярних армій. Повстанці не визнавали строю. Попере­ду загону завжди йшла кавалерійська лава з рідкими флангами і щільно збитим центром. Лава відігравала роль авангарду. За лавою на віддалі в 200-400 м рухалась колона основних сил, яка складалася як з кавалерії, так і піхоти на тачанках. Замикав рух колони невеликий кава­лерійський ар’єргард, зав данням якого було не стільки прикривати колону від несподіваного удару з тилу, скільки підганяти ті тачанки, які починали відставати. У таких випадках кавалеристи били нагаями не коней, а погонича. В.Ф.Верстюк. Махновщина.  

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). ІІ пол. 1919 р. 14

ЛИСТОПАД 1919.

                      [ Махновская казна и далее пополнялась почти исключительно за счет «контрибуций». На александровскую буржуазию, например, была наложена контрибуция в 50 миллионов рублей – но, видно, и буржуазия была доведена войной до истощения, ибо даже скорым на расправу партизанам удалось собрать лишь 7 миллионов. В Екатеринославе из 50 миллионов собрали 10, в Бердянске из 25–15, в Никополе 8 из 15.
                       «Мероприятия» махновщины кажутся поистине доведенным до крайности революционным варварством. Это, конечно, так. Однако, оказавшись перед необходимостью управлять сравнительно обширной территорией и, следовательно, налаживать снабжение, финансы, городское хозяйство и т. д., махновцы пошли не дальше большевиков и точь-в-точь повторили их опыт 1917–1918 годов, когда большевизм был молод, зелен, горяч и утверждал свою власть при помощи штыка и контрибуций.
                        Если бы Махно продержался подольше – и при нем, можно не сомневаться, тоже все как-нибудь устроилось бы. Трудно, конечно, ожидать, что махновские власти в управлении городом проявили бы вдумчивость и компетентность земских городских дум, занимавшихся городским самоуправлением до Октября. Дело партизана – сражаться и погибать, тяжкое бремя власти пригнетает и унижает воина, тогда как битва в вольном поле и своевременная гибель запечатлеваются навеки в памяти потомков. В.Я.Голованов].
                         Проблеми комплектування і постачання Повстанської армії були винесені Військово-революційною радою і командуванням на розгляд чергового з’їзду представників селян, робітників і повстанців району, який відбувся в Олександрівську 27.10. – 03.11.1919.. Делегати з’їзду, відкидаючи принципи примусової мобілізації, яка, на їх думку, суперечить ідеям соціалізму, все ж голо­сували, виходячи з потреб моменту, за проведення «добро­вільної зрівняльної мобілізації» чоловічого населення ві­ком від 19 до 39 років на звільнених від білих територіях.                          Питання про постачання армії було вирішене шляхом створення спеціальних комісій з трудящих для проведення КОНФІСКАЦІЙ у буржуазії, встановлення КОНТРИБУЦІЙ і збору обмундирування (наче воно валяється на вулиці і чекає коли його підберуть). Всі комісії повинні були узгоджувати свою роботу з головною комісією при відділі постачання армії Махно. З’їзд прийняв рі­шення про створення комісії по організації лазаретів і госпіталів. Делегати також визнали пияцтво злом, яке роз­кладає армію, і голосували за крайні заходи боротьби, включаючи РОЗСТРІЛ. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                          Добровільна мобілізація полягала не в праві індивідуального вибору – служити чи не служити в махновських загонах, а в згоді селянського сходу, населення певного населеного пункту, надавати обраних сходом рекрутів для війська Махна, яка формувалася за територіальним принципом.
                      В «Декларації» з’їзду стверджувалося, що армія повинна бути побудованою на виборних засадах та САМОдисципліні. Забезпечення Повстанської армії будувалося на КОНФІСКАЦІЇ майна ворожих режимів, трофеїв, КОНТРИБУЦІЯХ з буржуазії. Іноді махновський штаб здійснював постачання армії через свої закупівельні комісії шляхом закупівлі продуктів у селян за розцінками, встановленими махновцями (селянами, що засідали у махновській раді).
                       ВВР було вироблено також спеціальний раціон повстанця: 150 гр. білків, 110 гр. жирів, 510 гр. вуглеводів на день.
                       На Олександрівському з’їзді Махно виступив за право самовизначення як «самовизначення трудящихся», відкидаючи націоналізм (національні ознаки ЖИТТЯ, отримані від Бога задарма, після руйнування Ним вавилонської вежі-імперії диявола) «зразка махновського» та окремих петлюрівських отаманів. Місцеве населення українських губерній, вважав (язычник) Махно, мало само ОБРАТИ собі рідну мову (відкидаючи УНІТАРНІСТЬ України як то сталося на постколоніальних Криму та Донбасі, перетворюючи її на ФЕДЕРАЦІЮ) і перейти на неї в діловодстві та шкільництві. Махно закликав: «Я визволив вас! Я приніс вам свободу, а ви робіть собі, що хочете!» (Так біснуватий божок Махно, як і моська Путин в 2014 році, обожнив себе, привласнив собі властивости Бога визволяти та надавати свободу: «Господь є Дух; а де Дух Господній, там СВОБОДА». 2Кор. 3:17).
                      (Ще один приклад того, яка каша в голові у Махна): Об’єднання рад у федерації, по районах, під керівництвом економічних рад мало б завершуватися утворенням широкої Конфедерації Трудових федерацій….
                      Важливим питанням на з’їзді було земельне. Земельні зміни мають відбуватися «шляхом САМОДІЯЛЬНОСТИ селянства». Згодом пропонувалася «комунізація» землі.
                       Махновські та анархістські лідери надавали слово ораторам, нав’язували власну програму та питання, маніпулювали делегатами. В.Волін: «...з іншого боку вони (махновці) повинні були уникнути нав’язування себе з’їзду і населенню, вони повинні були уникнути появи диктаторства…».
                      Махно (що НЕ мав НІЯКОЇ освіти, а правильно писати та читати міг виключно по-московські, «и только») вважав, що справжнє правосуддя та самооборона ВІДКИДАЄ судовий та поліцейський апарат, а відтак суд і самооборона мають бути побудовані на основі самоорганізації населення. В’язниці, суди, правосуддя повинні бути СКАСОВАНІ «при першому подиху вільного (від закону та правил поведінки) життя». Замість них ради встановлювали «ті чи інші, конкретні форми правосуддя… при широкій участі населення і при повній ВІДСУТНОСТИ попередньо визначених норм покарання».
                       Махновці закликали до «знищення буржуїв», але жодних розстрілів за класовою ознакою, як це робилося більшовиками, не проводили. В листопаді 1919 Махно наказав НЕ звільняти з в’язниць кримінальників та випускати заарештованих в Олександрівську «під слово честі». В той же час, він власноруч (вчинив САМОсуд, адже суди скасовані) розстріляв грабіжників спійманих на базарі.
                        За грабунки наказом Махна встановлювався розстріл на місці.
                        [ Отже, і анархісти, і комуністи позбавляли життя людей за крадіжку.
                        Вбиті біснуваті крадії були дуже вдячні своїм вбивцям за те, що на окупованій Україні вбивці дозволяли вбитим π-здеть «по-русски»; і в той же час, живим крадіям залишалося тільки НЕНАВИДІТИ націоналістів, які НЕ розстрілювали за крадіжки, але забороняли хулити Духа Божого духом-язиком антихриста, за умов (1Ін. 4:2-3), що на Московщині повністю ЗАБОРОНЕНО спілкування Українською Мовою-Духом Божим, тому (логічно), що Бога на «царстві антихриста» НЕ чути].
                        [ В книге «Неизвестная революция» Волин не без сочувствия, хотя и с заметным замешательством, описывает сцену (у жовтні 1919) расправы крестьян над священником, который в свое время выдал деникинцам список смутьянов. Дело в том, что если большевики упразднили суд присяжных как «буржуазное» заведение, заменив его «тройками» быстро сыскавшихся фанатиков «революционного правосознания», то декларацией Реввоенсовета Повстанческой армии всякий суд, как репрессивное орудие эксплуататорских классов, был, в духе анархического учения, отменен в принципе, как институт: «Истинное правосудие должно быть не организованным, но живым, свободным, творческим актом общежития». (С.Черномордик. Махно и махновщина: Анархисты за «работой»,М,1933,с.48). Практически это означало низведение правосудия до уровня товарищеского суда или – что, возможно, представляет собой более достоверную аналогию – суда Линча, который, вне всякого сомнения, является самым что ни на есть «живым, свободным, творческим актом общежития» для всех, кто принимает в нем участие. И если Франц Кафка в «Процессе» ужасается более всего той бесчеловечности, машинное™, в которую в цивилизованном мире превращено судебное производство (именно производство: слов, параграфов, бумаг, перед которыми, как перед бесчисленными дверьми бесконечных чиновничьих кабинетов, человек оказывается совершенно бессилен), то Волин, сам того не желая, выдает нам ужас прямо противопоЛОЖНОГО, человеческого, неравнодушного подхода к правосудию.
                        Заняв одну из деревень, махновцы узнали, что местный священник передал властям список из 40 человек, сочувствующих махновцам. Все они были расстреляны. Выяснив, что крестьяне говорят правду (аргумент, способный растрогать любого юриста), партизаны отправились искать попа. Дома его не оказалось. Кто-то сказал, что он прячется в церкви. Но на двери снаружи висел замок. Замок, поколебавшись, сорвали (ибо возникли подозрения, что навесил его, спасая священника, маленький пономарь). В церкви никого не было, но ворвавшиеся обнаружили ночной горшок, уже использованный по назначению, и запас еды. Гремя оружием, несколько человек полезли на колокольню. Люди, наблюдавшие за происходящим с площади, видели, как с колокольни на крышу церкви выбрался человек в черной рясе и в ужасе закричал: «Братцы! Братцы! Я ничего не делал! Я ничего не делал! Братцы, помилуйте, братцы…».
                      Его схватили за рясу и стащили вниз, приволокли «по случайности» во двор к крестьянину, где остановилась махновская секция пропаганды. Тут же был устроен народный суд. Анархисты, следуя правилу не навязывать собственного мнения, не вмешивались, а только (не без скрытого удовольствия) наблюдали. Поп был молод, с длинными волосами цвета соломы, очень напуган.
                      – Братцы, братцы, – повторял поп, дрожа. – Я невиновен, невиновен, я ничего не делал, братцы….
                      В этот момент другой повстанец приблизился к попу: – А ну, подымайся! Довольно ломаться! Вставай! Приговоренный больше не кричал. Очень бледный, едва ли сознавая, что происходит, он встал. Взгляд его скользил поверх голов, губы шептали что-то неразличимое.
                      Повстанец, взявший на себя судейские функции, спросил: Есть кто-нибудь, кто хочет защитить этого человека? Кто-нибудь сомневается в его виновности?
                       Никто не пошевелился. Осужденный покорился. Он встал на колени и, сложив молитвенно руки, стал читать молитву: «Отче наш…».
                       Двое повстанцев встали позади обреченного и, достав револьверы, несколько раз выстрелили ему в спину. Предатель упал. Все было кончено. (Voline V. La revolution inconnue,Paris,1969,p.591–593).
                       Забавнее всего, что сам Волин преследовал цель прямо противоположную: рассказать революционным кругам Европы, да и вообще запутавшемуся в либерализме человечеству, как славненько получалось у анархистов в 1919 году решать вопросы правосудия. Не удержась, замечу, что убивают попа, виновность которого нельзя все же считать до конца установленной, не крестьяне, а два повстанца, которые уже вкусили крови и, жаждая ее вновь, проделывают всяческие вещи, чтобы гибель несчастного ускорить: хлещут его плеткой, заводя толпу, а потом волевым решением отправляют его-таки в мир иной. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].

Анархістська декларація про доходи.
                   Щоб запобігти самовільним експропріаціям махновцями, у листопаді 1919 р. кожен махновець армії отримав документ – «Записну книжку революціонера-партизана усіх військ батька Махна», де засвідчувався майновий стан махновця. «Книжка» служила для обліку та контролю його речей, грошей, зброї, про що були записи у відповідних графах. Махновський штаб так міг виявити мародерів, це була своєрідна «декларація прибутків». Кожен махновець повинен був завжди мати при собі «Записну книжку» і пред’являти при отриманні платні, зброї, обмундирування тощо. Ця «книжка» складалася з 12-х сторінок, у ній вказувалися прізвище, ім’я та по батькові бійця, час вступу в Повстанську армію, дата та місце народження, віросповідання, сімейний стан, військова спеціальність та яке знає ремесло, грамотність. (графа національність, як і сама національна ознака ЖИТТЯ, була ВІДСУТНЯ у само-стерилізованих реги-аналов і лугандонов). У спец-графі «проходження служби» фіксувалося, коли і в якому полку, батальйоні, роті, взводі та відділені служив махновець. Тут же відзначалося його відношення до служби в армії, перебування на лікуванні та відпустках, грошові заохочування тощо. http://www.makhno.ru/forum/showthread.php?p=29191  
                       У махновській армії, з метою боротьби з дезертирством, існували «відпускні посвідчення». Кожна частина мала свої бланки, печатки. Усі накази по армії друкувалися на машинці (за відсутности комп’ютерів і принтерів) і підписувалися Махном або кимось із вищого командування.
                       Існувала у махновців інструкція штабу «Про поведінку при зайняті міст», де вказувалося, що махновські командири «в жодному разі не є політичною владою над населенням». Комендантам та начальникам махновських гарнізонів наказувалося НЕ втручатися у справи міського самоврядування (та у махновців-анархістів все пороблено через жопу). У «Махновії» йшла постійна боротьба за розподіл ВЛАДИ (? За умов декларації анархічного БЕЗвладдя), деякі махновські коменданти міст ігнорували накази ВРР і втручалися у місцеві справи, конфліктуючи з ВРР та місцевими радами. Махновські коменданти: Катеринослава – Дорош, Олександрівська – Рибалко, потім Каретников; Бердянська – Хмарський, часто-густо конфліктували з місцевими радами.
                        Махновські агітатори обіцяли: «У вільному місті не повинно бути безробітних, ледачих, голодних...»
                        На з’їзді критикувалася махновська контррозвідка, котра своєю КАРАЛЬНОЮ політикою багатьом мешканцям «вільного району» навіювала СТРАХ. Контррозвідка протягом 20 діб хазяйнування махновців в Олександрівську заарештувала 80 чоловік, розстріляла кількох офіцерів, а також комуністів Прозера та Шільмана за спробу створити ПАРАЛЕЛЬНУ владу (отже анархізм – це влада) – ревком більшовиків. Були розстріляні директриса гімназії та ще двоє викладачів.
                        Если Николай Герасименко в «Мемуарах белогвардейца» не врет, в Бердянске махновцы платили уличным мальчишкам по сто рублей за каждого обнаруженного офицера или пристава, которых тут же, на глазах у мальчишек, приканчивали. В Екатеринославе не тронули деникинских раненых в госпиталях, но офицеров расстреляли на берегу Днепра. В.Я.Голованов. «Нестор Махно».
                        В еміграції В.Волін, М.Мрачний, О.Шапіро, критикуючи махновців за «селянський» терор, називали їхній рух «рухом багнета і контррозвідки, близьким до народництва у своїй безвладній владности». Анархіст-індивідуаліст А.Андрєєв вказував на згубну роль контррозвідки у махновській армії, котра перетворила махновський рух в «соціалізм із судами та грішми». У своїх свідченнях ревтрибуналу14-ї армії керівник махновської ради В.Волін свідчив, що «контррозвідка була ЖАХОМ…».

                        [ Любопытный вопрос: почему в минуты своих побед махновцыраби, підніжки, грязь Москви») приглашали большевиков (московських рабовласників) «во власть», а большевики (баре) махновцев (холопов) – нет? На фронтах их, конечно, оставляли командирами, но чтобы пригласить в ревком? Не припомню такого случая. Ну, если не считать Екатеринослава 1918 года, когда у большевиков просто было так мало сил, что, не поделившись властью, они просто не взяли бы город. Ответ – в самом общем виде – в том, что махновцы воплощают собою стихию революции, большевики же, начиная с 1918 года, – порядок и диктат, противостоящий стихийному порыву народа и неизбежно враждебный ему. Позже это подметил С.А.Аскольдов в статье «Религиозный смысл русской революции», написанной для задуманного П.Б.Струве сборника «Из глубины», подготовленного к изданию в середине 1918 года, но увидевшего свет лишь в 1967 году во Франции. Он замечает, в частности, что, будучи порождением «красного коня» (согласно символике Апокалипсиса), анархия («черный конь») против него же и обратит свое оружие. У стихии и у диктатуры – разные правды и разные ужасы. Стихия бурна, переполняема какою-то неведомой силой, почти бесформенна, почти неуправляема. Но в ней еще живут порыв, чувственность, вера в справедливость и в лучшее будущее, в устройство жизни по правде. Она настолько наивна, что верит в правду. Она всеохватна: какого-нибудь большевичка, который затесался в ряды повстанчества, она запросто принимает за своего. Ее жестокость спонтанна и простодушна, в отличие от доктринерской, механической жестокости диктатуры.
                       Революционная диктатура в каком-то смысле является одновременно и концом революции: общество, организованное на принципах порядка, жестокой субординации и тотального подавления инакомыслящих, уже не хочет знать того избытка чувств, сил, энергии творчества и надежды, с которого начиналась революция. Ясно поэтому, что всякий «независимый революционер» и попросту нетвердый большевик будет немедленно исторгнут «из диктатуры», потому что будет ей только мешать.
                        Известно, что коэффициент полезного действия революций очень низок. «Затраты» всегда гигантски превышают тот разумный минимум сил, который нужно было бы приложить для достижения тех же социальных и экономических результатов в ходе, скажем, реформистской деятельности. Но тут первый парадокс: без детонатора революционного «взрыва» реформы иногда так и не могут начаться. Второй же парадокс заключается в том, что дело, возможно, вообще не в экономике: экономический результат захвата помещичьих земель крестьянами был откровенно ничтожный, если не отрицательный. Значит, срабатывает более психологический фактор, некое неясное ощущение, что так, как прежде, дальше жить нельзя, которое оказывается сильнее всяких резонов, доводов разума и даже страхов. Большевикам удалось это неясное ощущение, несущее в себе огромную потенциальную энергию, направить на разрушение, на гражданскую войну, на разнуздание самых дрянных привычек народа, что было необходимо для установления монопольной диктатуры. Возможно, дело не в большевиках. Возможно, правы авторы сборника «Из глубины», и революция, в принципе, несет в себе неизбежность диктатуры, необходимой для обуздания разбуженных ею же стихийных сил. Но от этого процесс превращения бунта в диктатуру не становится менее драматическим, а крах многих революционных надежд – менее болезненным.
                       Книжка левоэсеровского наркома юстиции И.3.Штейнберга, подвергает беспощадной этической ревизии весь опыт Октября. Вслед за анархистом П.А.Кропоткиным левоэсеровский лидер приходит к несколько необычному для революционера выводу – что подлинно революционными являются только те процессы, которые ведут к духовному преображению личности. Источник, цель и средства борьбы за социализм заключаются именно в личности. Большевизм – социализм глухих, безумных, одержимых волей к власти, которым неведома трагедия революции, антиномия средств и цели, путей и идеала.
                         «Мы не прятали хлеб, мы, как приказали по декрету, себе оставили 9 пудов в год на человека. Прислали декрет оставить 7 пудов, два пуда отдать. Отдали. Пришли большевики с отрядами, разорили вконец. Поднялись мы. Плохо в Юхновском уезде, побиты артиллерией. Горят села. Сравняли дома с землей. Мы все отдавали, хотели по-хорошему…».
                          «Идет уездный съезд. Председатель, большевик, предлагает резолюцию. Крестьянин просит слова. „Зачем?“ – „Не согласен я“. – „С чем не согласен?“ – „А вот, говоришь, комитетам бедноты вся власть, не согласен: вся власть Советам, а резолюция твоя неправильная, нельзя ее голосовать“. – „Как… Да ведь это правительственной партии“. – „Что ж, что правительственной“. Председатель достает револьвер, убивает крестьянина наповал и заседание продолжается. Голосование было единогласное…». (М.Спиридонова. Открытое письмо центральному комитету партии большевиков. Горизонт,1990,№5,с.49-51).
                      Тут поистине удивительно, как удивительно это в истории Французской революции, фашистской Германии или полпотовской Камбоджи, насколько быстро ДОЗВОЛЕННОСТЬ зла претворяется в РЕАЛЬНОЕ зло, которое целиком завладевает людьми. Насколько быстро душа человека, освободившись от скреп культуры, ТЕРЯТ образ (Божий, ПОДОБУ Божу – точніше) и превращается во что-то бесформенное (ПОДОБУ диявола), подчиненное самым низменным страстям. Отсюда – такое упоение злом в сталинских и фашистских палачах, его патологическая извращенность, разнузданность, поистине дьявольская невероятность зла в человеке….
                       Говорят, сам наркомом продовольствия Цюрупа был настолько щепетилен, что недоедал, стыдясь своего привилегированного положения в голодной Москве. Но, увы, политик отвечает не только за свой суточный рацион, но и за последствия принятых им государственных решений.
                       «В Ветлужском и Варнавском уезде (Костромской) губернии бывало так, что начальство, приехав по делу в деревню, целиком ставило сход на колени, чтобы крестьяне чувствовали почтение к „советской власти“…». (И.З.Штейнберг. Нравственный лик революции,Берлин,1923,с.58).
                        «В Котельничах, например, убили только за левоэсерство… Махнева и Мисуно… Мы гордились ими. Они были настоящими детьми теперешней народной революции, выпрямлялись и работали так, что о Мисуно по всему краю, где он являлся, ходили легенды… Мисуно дорого поплатился перед смертной казнью за свой отказ… рыть себе своими руками могилу. Махнев согласился рыть себе могилу при условии, что ему дадут говорить перед смертью… Его последние слова были: Да здравствует мировая социалистическая революция…“». (М.Спиридонова. Открытое письмо…,с.60-61).
                        «В Калужской губ., в Медынском уезде расстреляно 170 чел. (были невероятные реквизиции хлеба и скота в голодной губернии). Расстреляны 4 учительницы, которые кричали, умирая под пулями: да здравствует чистота Советской власти(И.З.Штейнберг. Нравственный лик революции,Берлин,1923,с.61).
                         Чистота советской власти, самоуправление и свобода! Лозунг «Вся власть Советам» в России стал все громче звучать с осени 1918 года, только теперь он означал совсем не то, что в 1917-м, когда за этим лозунгом, как за щитом (Божиим прикриваючись), шла к власти партия (диявола: брехуна та людиновбивці, Ін. 8:44) Ленина. Окончательную формулировку дал Кронштадт (03.1921.): «За Советы без коммунистов» (https://uk.wikipedia.org/wiki/Кронштадтське_повстання). На Украине григорьевское восстание стало первой, еще неосознанной реакцией насилия на насилие. Осознанной реакцией стало махновское движение за «вольные советы» (черев і жоп БЕЗ національних-духовних ознак ЖИТТЯ). И хотя Махно, вероятно, так и войдет в историю, как гениальный партизан и неуловимый мститель, нам нельзя обойти молчанием предпринятую махновцами задолго до Кронштадта одну из самых значительных в истории революции попыток освободить советы от партийных оков и вернуть им достоинство народных самоуправлений. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].   

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). ІІ пол. 1919 р. 15

                     У листопаді 1919 р. махновці мали у розпорядженні 8-10 мільярдів різних грошей (за іншими даними лише 75 млн. руб.), причому золотий запас махновців становив 15 млн. руб. у золоті та прикрасах. Рядовий махновець отримував щомісяця 50 руб.. М.Гутман згадував про катеринославські контрибуції: «Махно …брав контрибуцію як радянськими, так і донськими. Втім, РВС вважав за краще залишати у себе донські, тому населенню роздавали совденгі».
                      Значні кошти йшли на потреби контррозвідки, зокрема на підпілля в червоних та білих тилах, на повстанські організації, на підкуп військових ворожих спеціалістів, на здобування інформації, на створення бойових груп у Москві, Варшаві, Сибіру, Криму. Ще одна значна стаття витрат – пропаганда: видання махновських листівок і газет, популяризація анархізму по всьому світові.
                      [В чому ж полягали причини фантастичного успіху мах­новців? Очевидець, а можливо, й учасник описуваних подій, автор статті «Фронт і тил Денікіна» (Звезда, Катеринослав,15.11.1919.), віддаючи належне Махнові, досить точно відзначив, що його прорив «лише прискорив процес внутрішнього революційного горіння денікінського тилу». Автор статті переконаний: «Достатньо було більш-менш сильного поштовху, щоб змусити злетіти в повітря весь той вибуховий матеріал, який накопичився у денікінському тилу за час окупації. Цей поштовх дав Махно». Уважне спостереження: махновський прорив став насам­перед потужним детонатором селянського повстання, яким вибухнув південь України восени 1919 р. Саме в цьому повстанні одночасно виявилися і злет махновщини, і крах денікінщини.
                      Селянські повстання, спрямовані проти політики «воєн­ного комунізму» навесні-влітку 1919 р. поклали шлях Денікіну до влади на Україні. На початку липня буржуазна преса повідомляла, що на третій день після взяття Харко­ва військами генерала Кутепова у Добровольчу армію за­ писалося 18 тис. чоловік, у тому числі інтелігенти, робіт­ники і селяни. Не без пафосу звучало з газетних шпальт, що «кожен крок від Харкова на північ дає нові сотні доб­ровольців». Пройшло 3-4 місяці і режим-антипод був вражений аналогічним повстанням у власному тилу.
                       Що пропонував Денікін селянству і чому воно зробило ставку на Махна?
                       Досвід громадянської війни свідчив, що успіх справи залежить не стільки від фронтових дій, скільки від під­тримки того чи іншого режиму селянством, а отже, від ви­рішення питання про землю. 05.04.1919. Денікін підписав декларацію, у якій виклав своє розуміння аграрної проблеми. Не став­лячи остаточно крапки над «і», генерал пропонував своїм урядовцям приступити до підготовки «положень і правил», які б, по-перше, забезпечили інтереси трудящого населен­ня, по-друге, сприяли б створенню і зміцненню дрібних і середніх господарств за рахунок державних і приватних земель, по-третє, відстоювали б недоторкане право приват­ної власності на землю, коли її кількість не перевищує встановлених розмірів. Але розробка земельного закону затягнулася. Його проект був опублікований аж у листо­паді 1919 р. З нього виявилося, що у Катеринославській, Київській, Харківській, Херсонській губерніях за власника­ми зберігається по 400 дес., а у Таврійській і того біль­ше – 500. Крім того, поміщики одержували цілий ряд пільг: за ними зберігалися зверх встановлених норм садиби з господарськими будівлями, парки, ставки, сади, вино­градники, хмільники, меліоровані землі, ліси та ін. Можливо, коли б земельна реформа провадилася не в умовах громадянської війни, а при стабільній політичній ситуації, з достатньою силою державного апарату, вона б могла бути ефективною і дозволила б різко підняти продуктивність сільського господарства. Але в умовах громадянської війни діяла інша система соціальних цінностей і орієнтирів.
                        Якщо так захищалися групові інтереси, що ж гово­рити про особисті? Захоплення денікінцями території Украї­ни у явочному порядку поставило на порядок денний відновлення поміщицького землеволодіння. Сам Денікін змушений був відреагувати на дії помі­щиків спеціальним наказом. Він констатував, що власни­ки, які з’являються у звільненні від більшовиків місця, силоміць, часто з використанням військової сили, відновлю­ють свої майнові права, при цьому «застосовуючи дії, які мають характер зведення особистих рахунків і ПОМСТИ». Головнокомандуючий забороняв військам брати участь у подібних акціях, погрожуючи за насильство притягненням до суду. Та наказ практично не діяв.
                         До того ж довелося посилати війська в село за хлібом. Прагнучи використати незадоволення селянства продрозверсткою, Денікін відмінив хлібну монополію. Відновлю­ валися принципи вільної торгівлі і ринку, що позитивно відбилося на нормалізації цін на продовольчі товари. Але знову ж таки постала проблема забезпечення армії. Тут застосовувалися «особливі заходи для швидкого збору хлі­ба у розмірі, що не перевищував п’ять пудів з кожної десятини землі, і за плату, наперед у законі визначену». Таким чином, селянство знову було змушене забезпечува­ти армію (а як воно хотіло проіснувати без ОБОВ’ЯЗКІВ). На практиці ця повинність нічим не відрізняла­ся від продрозверстки. Війська поводили себе жорстоко і з викликом. В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                         На початку листопада махновці залишили Пологи і Гуляйполе. В.Ф.Верстюк. Махновщина.  
                         04.11. махновці взяли Верхньодніпровськ, намагаючись заблокувати залізничну лінію Знаменка-П’ятихатки-Катеринослав. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                         04.11.1919. махновсько-білогвардійський фронт стабілізувався на лінії Ногайськ-Синельникове-Верхньодніпровськ-Софіївка-Апостолове-Каховка.
                         06.11. частини Слащова (6 тис. бійців) з боку П’ятихаток та бригада кінноти Шкуро (3 тис. бійців) з боку Синельникового нападають на Катеринослав. І хоча білих було вдвічі менше махновців, вони зуміли захопити місто завдяки недбалости махновських командирів.
                         06.11. махновці захопили передмістя Миколаєва, утримуючи частину їх протягом 2-х діб.
                         07.11. відбулася грандіозна битва під Олександрівськом між 20 тисячними угрупуваннями, що мали кожна з обох протиборчих сторін. Білі намагалися зіштовхнути махновців у Дніпро. Донці та шкурочці були відбиті на всіх ділянках фронту, втративши кілька тисяч бійців. Але Північний фронт (що утримував махновський Донський корпус) відступив, здавши ст. Синельникове під ударами білогвардійської Донської дивізії (до 3 тис. шабель).
                        Частини корпусу Слащова, розвиваючи наступ від Знаменки, забезпечили своє просування вздовж залізниці на Катеринослав взяттям Долинської і Кривого Рогу. На світанку 08.11. білі увірвалися до Катеринослава, відтиснувши 13-й полк Лашкевича на Сурсько-Литовське. Захопивши залізничний міст через Дніпро, Слащов переправив на правий берег Туземну дивізію. Водночас він сам опинився в оточенні, бо шлях назад одразу перетнули повстанці, що діяли в районі Сухачівки і Карнаухівки. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                        [ Коли командир одного з махновських полків і певний час комендант Катеринослава Лашкевич зібрав з населен­ня самочинно 5 млн. крб. контрибуції і НЕ вніс цю суму в армійську касу (ПРИВЛАСНИВ), він був розстріляний. Такою ж ціною за (КОРУПЦІЮ) подібну провину заплатили ще декілька командирів по­встанської армії. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                       (Отже, за махновським РОЗБІЙНИЦЬКИМ «понятиями», крадій – «крыса» отримав від крадіїв покарання НЕ за те, що САМОчинно обікрав «шнырей» и «мужиков», а за те, що НЕ вніс вкрадену суму в бандитський «общак» розбійників).
                        Тим часом махновці перенесли свої активні дії на Пра­вобережжя. Вони міцно оволоділи територією П’ятихатки – Кривий Ріг – Апостолове – Нікополь – р. Дніпро і прагнули розширити її за рахунок активного наступу на Єлисаветград, Миколаїв, Херсон. В ніч з 8-го на 9-те листопада після декількаденного відступу з Катеринослава вони знову повернулися у місто. В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                         09.11. махновці захопили передмістя Херсона, однак денікінський міноносець вогнем артилерії вигнав їх звідти.
                         09.11. основні сили трьох махновських корпусів залишили Лівобережжя і по Кічкаському мосту перейшли Дніпро. 11.11. махновці повністю залишили Олександрівськ, зруйнувавши переправу. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                         11.11.1919. Олександрівськ був залишений махновцями. Вплинув на обороноздатність міста і страйк металістів Олександрівська. До цього варто додати нездатність ПАРТИЗАНСЬКОГО війська до серйозної ДОВГОТРИВАЛОЇ оборони і різке падіння ентузіазму повстанців після втрати Гуляйполя. Після відступу з Катеринослава та Олександрівська під владою махновців залишилася невелика територія на Правобережжі Дніпра навколо Нікополя. Штаб Махна розташувалися в селі Сурсько-Литовському, де було вирішено за будь-яку ціну (людської смерти) повернути Катеринослав. Махно здійснив три загальних наступи на Катеринослав, але вони закінчилися невдало і призвели до значних втрат.
                         13.11.1919., розгромивши білих біля Новоолександрівська, махновці увірвалися до Катеринославу. Однак, вибивши білих з Катеринослава, махновці не розвинули наступ, дозволивши білим закріпитися в передмістях Катеринослава – на лівому березі Дніпра. Білі засіли в Нижньодніпровську і звідти щоденно обстрілювали з гармат центр Катеринослава. В той же час махновський Катеринославський корпус захопив ст. Верховцево, розвиваючи наступ на Кривий Ріг.
                        В октябре 1919-го махновцы в своем неостановимом движении с запада на восток достигли Гуляй-Поля, Бердянска и даже Мариуполя. Но оттуда их скоро вытеснили белые. Они заняли обширный район на правом берегу Днепра, который служил как бы естественной водной границей республики, – там, где река, словно лук, выгибается дугой на восток. На вершине этой излучины – Екатеринослав, в центре – Александровск, внизу – Никополь. «Тетивой» был фронт, выставленный махновцами по линии Пятихатки–Кривой Рог, фланги которого также замыкались на Днепр. Вот в этих-то границах и существовал партизанский район Махно. В.Я.Голованов. «Нестор Махно». 
                       В конце 1919 г. большевистская газета «Звезда» писала о «…неокупаемой заслуге перед революцией и огромной революционной ЦЕННОСТИ махновского движения, о его ярко революционном происхождении, о заслугах в разгроме белогвардейского тыла». [Семен Буденный. Авт.-сост. С.Витошнев,Мн.: ООО «Кузьма»,1998]. 
                         14.11.1919. «Прав­да» напечатала сообщение об успешных действиях махновцев в тылу Деникина: «...Отряды Махно пред­ставляют собой убедительную силу. О них говорят, как о непобедимой армии. Отрядами Махно занято Гуляйполе, Александровск, Синельниково, Мариу­поль и др. Из Харькова на Синельниково поезда не идут...».
                         15.11. Гуляйпольська сільська рада обговорювала ПЕРСПЕКТИВИ (існування) «творчої роботи анархії» в районі: «Більшовики ніколи не дозволять нам самоврядування, не допустять, щоб у державному організмі було місце, ЗАРАЖЕНЕ безвладдям». (Ось вам і відповідь, чому анархіст Махно воював проти ВСІХ державо-утворюючих ладів). Метою Махна було підштовхувати суспільство до творчості безвладдя. Однак така позиція махновців (очевидно) тягла за собою бездіяльність, пасивність, хаос, підривала тил махновської армії.
                         Зразком для створення вільного радянського ладу та системи домових комун, у махновців був досвід Паризької комуни 1871 р. (Тобто, у махновців, що оглядалися на минуле, НЕ було МАЙБУТНЬОГО в апріорі). Тому що у махновців НЕ було економістів, фінансистів, постачальників, взагалі людей з вищою освітою, відданих махновському рухові. Ті декілька сотень анархістів-ТЕОРЕТИКІВ, переважно були АГІТАТОРАМИ-пропагандистами – «працівниками розмовного жанру», а НЕ практиками-БУДІВНИЧИМИ.
                         Інтелігенція (з вищою освітою) бачила в Махнові (без будь-якої освіти) лише деструктивну силу, що РУЙНУВАЛА звичну структуру УНІТАРНОЇ держави Української або …(Московщини).
                         У ніч на 17.11. спеціальна ударна група Петренка переправилася біля Нових Кайдаків (західна околиця Катеринослава) через Дніпро і зайняла село Кам'янка (сьогодні у межах Дніпропетровська) на протилежному березі. Розгорнувшись направо, десантники атакували і зайняли Нижньодніпровськ, встановивши контроль над залізничним мостом через Дніпро. Але вже опівдні білі кинули проти Петренка три бронепотяги і кавалерію, змусивши повстанців відійти на правий берег. Бронепотяги намагалися пробитися через міст до Запорізький обласний Катеринославського залізничного вокзалу, тому махновське командування прийняло поспішне рішення підірвати (Кічкаський) міст, що й було зроблено. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                         Страхітлива епідемія тифу, що почалася в середині листопаду, майже знищила армію махновців. Лише у Катеринославі нараховувалося до 4 тис. хворих на тиф махновців. за спогадами сучасників тих подій, тисячі трупів тифозних махновців валялися непохованими. Махновські лікарі самі похворіли на тиф, і ніякої медичної допомоги в армії Махна НЕ було.
                        Махновську армію розривали внутрішні проблеми, пов’язані з недоліками її формування і з відсутністю військових фахівців. За лічені дні, з 5 по 25 жовтня 1919 р., повстанська армія виросла в кілька разів, її поповнили ненавчені, погано озброєні, недисципліновані селяни. Різке збільшення чисельности армії підривало організованість, постачання, згуртованість, зв'язок між частинами. Махновські командири не були готові командувати корпусами по 20-25 тис. партизанів. Тим більше, що дрібні повстанські отамани, загони яких входили до корпусів, прагнули максимальної незалежности. В таких умовах героїзм (та кількість0махновців не міг зламати добре налагодженої машини білої армії.
                       Бували випадки, коли в дивізії було менше людей, ніж у сусідньому полку.
                       Розгалужена агентурна мережа махновців складалася з підлітків 12-16 років, жебраків, жінок, літніх людей. У махновській контррозвідці вміло виготовляли підроблені документи. Махновська контррозвідка під керівництвом Л.Голика та Л.Задова взагалі була однією з кращих у цій війні. Близько 50 білих та червоних агентів-терористів, що мали на меті ліквідацію Махна, було знешкоджено контррозвідкою.
                       Відсутність промислової бази, військових заводів тягла за собою хронічну нестачу …(будь-якого постачання), тому махновській армії доводилося розраховувати лише на трофеї. Чверть армії на початку жовтневих морозів не мала чобіт і теплих речей. Партизани часто обморожувалися на позиціях. Ранні морози, сильні та несподівані, гнали махновців з позицій у села та міста. Із 70-ти тисячної (у 20-х числах жовтня 1919) армії Махна на середину листопада 1919-го залишилося лише 35 тис. бійців. Партизани, що чудово володіли практикою блискавичних нападів і рейдів по тилах, не були підготовлені до тривалої позиційної боротьби. Перемоги початку жовтня спонукали Махна …(зіграли з ним злий жарт). Махно уже мав наміри один розбити всіх ворогів (князівства) Гуляйполя (НЕ України). Романтизм затулив реальність.
                        У другій половині листопада наступ білих в р-ні Катеринослава-Олександрівськ призупинився по Дніпру, від Кам’янського до Нікополя. Послаблення тиску білих було пов’язане з розгромом білих в р-ні Орла та з початком наступу ЧА на Харків. Біла Терська дивізія, що боролася проти Махна, була терміново переведена на червоний фронт. Донську бригаду білих було передислоковано в р-он Єлисаветграду та віддано під команду Слащова, що продовжував боротьбу проти Махна до січня 1919 (? 1920) року. 

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). ІІ пол. 1919 р. 17

                    [К середине ноября, когда белые начали планомерные операции против Махно, от повстанцев был очищен весь левый берег. В.Я.Голованов. «Нестор Махно». 
                    «Это восстание, принявшее такие широкие размеры, расстроило наш тыл и ослабило наш фронт в наиболее трудное для него время», – констатировал в своих мемуарах А.И.Деникин. (Деникин А.И. Очерки русской смуты,т.V,Берлин,1926,с.235).
                    Проти Махна Денікін кинув свої найкращі з’єднання – генерала Слащова й отамана Шкуро. Це (1.) полегшило радян­ським військам боротьбу з білогвардійцями. У той же час не слід замовчувати й того, що (2.) успішний наступ Червоної Армії на Південному фронті врятував махновців від знач­них втрат. В.М.Волковинський. Батько Махно, 1992.
                     В.М.Молотов в своих беседах с Феликсом Чуевым заявил: «А в гражданскую войну был момент, когда Деникин подходил к Москве. Ленин собрал нас и сказал, что, если деникинцы возьмут столицу, партии придется уйти в подполье. Неожиданно выручил Советскую республику Махно: ударил с фланга по Деникину…». «Вечерний Донецк», 18.01.1991..
                     (Отже, кроваві московські окупанти та їх реги-анальные махновські наймити на ПРАКТИЦІ діяли як ОДНЕ ціле – перші на фронті, другі в тилу, незважаючи на словесну ТЕАТРАЛІЗОВАНУ ворожнечу між московським вербувальником та завербованим «агентом РКПб» Махно).
                      В своих «Очерках…» А.И.Деникин с болью пишет о своих («білих») войсках: «Народ встречал их с радостью, на коленях, а провожал с проклятиями». (Деникин А.И. Очерки русской смуты,т.V,Берлин,1926,с.270). Что же случилось, что произошло? Казалось бы, несколько месяцев «крайних утопических опытов», проводимых на Украине партией Ленина, вполне выявили их крайне разрушительный для страны характер. Масштабы злодеяний, произведенных большевистской властью, казались поистине неправдоподобными: такое мог бы сделать враг, оккупатор, но не те, кто называли себя истинными друзьями народа и шли вперед в надежде осчастливить мир. Деникинская Особая комиссия по расследованию злодеяний большевиков в следующих цифрах и терминах подвела итог их пятимесячному господству: число жертв террора за 1918-1919 годы – 1 миллион 700 тысяч человек. (Деникин А.И. Очерки,с.136). Разгром церкви. Систематическое «жестокое гонение на церковь, глумление над служителями ея; разрушение многих храмов с кощунственным поруганием святынь, с обращением дома молитвы в увеселительное заведение». К сведению: «в Лубнах (Полтавська обл.) перед своим уходом большевики расстреляли поголовно, во главе с настоятелем, монахов Спасо-Мгарского монастыря». (Деникин А.И. Очерки,с.126).
                      Продолжаю цитировать выводы комиссии: «Большевики испакостили школу: ввели в состав администрации коллегию преподавателей, учеников и служителей, возглавленную невежественными и самовластными мальчишками-комиссарами; наполнили ее атмосферой сыска, доноса, провокации; разделили науки на „буржуазные“ и „пролетарские“; упразднили первые и, не успев завести вторых, 11 июня декретом „Сквуза“ закрыли все высшие учебные заведения Харькова». (Деникин А.И. Очерки,с.127).
                       «Большевистская власть упразднила законы и суд. Одни судебные деятели были казнены, другие уведены в качестве заложников (67 лиц). Достойно внимания, что из числа уцелевших членов Харьковской магистратуры и прокуратуры ни один, невзирая на угрозы и преследования, не поступил в советские судебные учреждения…. На место старых установлений заведены были „трибуналы“ и „народные суды“…. Глубоко невежественные судьи этих учреждений не были связаны „никакими ограничениями в отношении способов открытия истины и меры наказания, руководствуясь… интересами социалистической революции и социалистическим правосознанием…“.
                        Большевики упразднили городское самоуправление и передали дело в руки „Отгорхоза“. Благодаря неопытности, хищничеству, невероятному развитию штатов (в больницах, например, наблюдалось нередко превышение числа служащих над числом больных), тунеядству и введению 6-часового рабочего дня, городское хозяйство было разрушено и разграблено, а дефицит в Харькове доведен до 13 миллионов.
                        …Земские больницы, школы были исковерканы, почтовые станции уничтожены, заводские конюшни опустошены, земские племенные рассадники скотоводства расхищены, склады, и прокатные пункты земледельческих орудий разграблены, телефонная сеть разрушена….
                         Пять месяцев власти большевиков и земскому делу, и сельскому хозяйству Харьковской губернии обошлись в сотни миллионов рублей и отодвинули культуру на десятки лет назад». (Деникин А.И. Очерки,с.127).
                         После всего этого возвращение цивилизованных хозяев страны должно было бы вызвать всестороннюю поддержку тех преобразований, которых, после всего сказанного, можно было бы от них ожидать. Однако последовал лишь ряд весьма осторожных деклараций о местном самоуправлении и о земле, которые решение этих двух важнейших вопросов российской жизни отодвигали в неопределенное будущее, тогда как счет шел на недели, самое большее – на месяцы. Пока же неопределенное будущее вызревало, возвращался фактически старый порядок, ненавидимый «низами» и прежде всего крестьянами, которые вынуждены были опять возвращать земли прежним владельцам, возмещать им убытки за счет урожая и т. п.
                        Никакие успехи – ни пробудившаяся жизнь общественных союзов и запрещенных большевиками партий, ни оживление производства, попавшего в руки прежних заводчиков, ни свобода торговли, ни даже «неизмеримо поднявшаяся» добыча угля в Донбассе, – не могли замазать этого свербящего, кровоточащего на Украине вопроса – кто будет владеть землею. Осторожный земельный закон, подготавливаемый в русле кадетской программы Колокольцевым, большей частью деникинского окружения воспринимался в штыки как слишком радикальный и «потрясающий основы»; все попытки подвести «некоторое юридическое обоснование под факт земельного захвата» (Деникин А.И. Очерки,с.271), которое смутно начал осознавать Деникин, а осознал только Врангель, – безусловно проваливались.
                      Вследствие этого все левые партии оказались в непримиримой оппозиции режиму. Партия эсеров, провозгласившая было вооруженную борьбу с большевиками, объявила о прекращении таковой и перенесении всей своей боевой активности на Деникина и Колчака, полностью развязывая себе руки заявлением, что в этой борьбе она будет пользоваться «всеми теми методами, которые партия применяла против самодержавия». (Деникин А.И. Очерки,с.163). Левые эсеры просто охотились за Деникиным и провалили покушение только из-за поразительного непрофессионализма террористов нового поколения; в Харькове члены боевой группы стояли буквально в нескольких шагах от принимавшего парад Деникина, но не могли убить его, так как в странствиях растеряли бомбы и оружие. Со своей стороны, убийство командующего Вооруженными силами Юга России подготавливали и крайне правые. Сам Деникин упоминает, в частности, что в январе 1920 года в Севастополе монархисты подпольно освятили нож, которым должно было устранить его.
                        Но страшнее, опаснее было то, что ожидаемого вождями белых повсеместного «восстания всех элементов, враждебных советской власти», не произошло. Русская буржуазия проявила крайнюю расторопность во всем, что касалось скорой наживы, спекуляции земельными участками, недвижимостью, но в достаточной степени индифферентно отнеслась к задачам, выдвинутым перед нею белым движением. Гражданского общества вокруг власти военных не сложилось, сочувствие проявлялось лишь на словах…. Два десятка организаций «Монархического блока» пытались объединиться вокруг лозунга «самодержавия, православия, народности», но, как не без иронии пишет Деникин, из предосторожности они не утруждали себя вопросами положительного государственного и социального строительства, а ограничивались общедоступным категорическим императивом:
                      – Бей жыдов, спасай Россию! (Деникин А.И. Очерки,с.159).
                      Не было согласия даже среди центристских партий, имевших непосредственное касательство к работе правительства юга России – бывших кадет, октябристов, народных социалистов, которые, по существу, сходились только в одном вопросе – в признании частной собственности.
                       Деникин с горечью признает, что его правительству не удалось «найти опору». «Деникинщина» – использую термин официозной истории, – несмотря на все старания наиболее дальновидных ее деятелей, так и осталась военной диктатурой, противостоящей народу, оторванной – во имя постулатов «белой идеи» – даже от интересов своих собственных легионеров. В результате режим Деникина не только не приблизился к решению наиболее важных экономических и политических вопросов (идея Учредительного собрания чем дальше, тем в большей степени становилась ширмой для откровенно диктаторских действий), но не смог даже подняться над уровнем той бытовой неправды, которая самому Антону Ивановичу Деникину была в дореволюционной жизни и очевидна, и отвратительна. Расстрелы «большевиков», репрессии в отношении недовольных, восстановление контрразведкой приемов сыска и, главное, крайнее ожесточение войск, в которых носители «белой идеи», ветераны-идеалисты растворились до незаметности, – это тоже была бытовая неправда, причем неправда кровавая.
                       Под командованием Деникина была совсем уже не та армия, что когда-то совершала Ледяной поход: в нее было отмобилизовано, одето в английское обмундирование и вооружено на средства союзников больше ста тысяч человек. Оторванные от дома, ничего не желавшие знать о своей очередной исторической «миссии» (ибо разные режимы достаточно обременяли народ всякого рода «миссиями», чтобы приучить его относиться к ним наплевательски), эти люди буквально зверели в походе, изливая свою ненависть на неприветливо глядящих крестьян и беззащитных перед любой сменой власти евреев. Антисемитизм в войсках был развит едва ли не до степени тяжелой душевной болезни. Генерал Драгомиров писал Деникину из Киева: «Озлобление войск против евреев доходит до… какой-то бешеной злобы, с которой ничего сейчас поделать нельзя». (Деникин А.И. Очерки,с.149). Сам Деникин позднее вынужден был признать: «Войска Вооруженных сил Юга не избегли общего недуга и запятнали себя еврейскими погромами на путях своих от Харькова и Екатеринослава до Киева и Каменец-Подольска». (Деникин А.И. Очерки,с.146). Вообще, евреи служили лишь в Красной армии (окупантів) и у Махно (наймита окупантів). Тот, кто интересовался махновщиной, знает, что факт существования в армии Махно «еврейской роты», «еврейской батареи» и т.п. лежит в слое совсем неглубоко зарытых истин. В армии же Деникина антиеврейские настроения были столь сильны, что приказом командующего были выведены в запас несколько офицеров-евреев, участвовавших еще в Первом кубанском походе. Подписывая приказ, Деникин стремился избегнуть инцидентов и обезопасить жизнь и достоинство ветеранов, но он не мог не понимать, что это – бесчестье и позор. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].

Союз з москалями має на меті розшарування та розклад союзників москалів.

                       Більшовицьке (московського окупанта) керівництво червоними партизанськими загонами у листопаді 1919 р. пішло на воєнний СОЮЗ з махновцями проти («білих» московських окупантів) білогвардійців (ДУРДОМ), заявивши, що його дія тимчасова (черговий доказ, що москалі ведучі, а Махно ведений на повідку). Перед комуністами ставилося завдання розшарувати, розкласти небільшовицькі загони, відірвати рядових повстанців від отаманів. Планувалося, створювати в повстанських загонах більшовицькі осередки, розгорнути там пропаганду і ПІДПОРЯДКУВАТИ рядових повстанців більшовицькому (московському) впливові….
                        Зафронтбюро наказало Олександрівському повітовому комітетові КП(б)У ввести свої загони в Повстанську армію для її розкладу. Керівник «червоних партизанів» Г.Колос, формально знаходячись у воєнному СОЮЗІ з махновцями і, навіть затвердивши на командуванні Павлоградською групою махновця Нікітіна-Макарова, у своєму ТАЄМНОМУ наказі пропонував «звільнити» повстанців від впливу «авантюристів-батьків». Цей наказ оголошував ТЕРОР повстанським керівникам і ПРОВОКУВАВ повстанців на ВНУТРІШНЮ братовбивчу боротьбу. Передбачаючи це, Колос наказував організовувати комуністичні повстанські (проти української влади) полки з перевірених людей (реги-аналов и лугандонов), щоб виступити проти Махна. 
                        19.11.1919. член Реввоенсовета 14-й армии Г.К.Орджоникидзе писал Ленину: «…Далее мы вступаем в район пов­станцев и партизан. Здесь нам следует придерживать­ся в высшей мере гибкой политики: необходимо массы партизан влить, РАСТВОРИТЬ в армии, но обязательно ПЕРЕТРАВИТЬ их, всяческих «батьков» вырывать и одних отправлять на тот свет, а других брать и покорять... Однако все это мелочи по сравнению с большим важным вопросом о нашей политике отно­сительно украинского крестьянина. Здесь, по моему глубокому убеждению, политика затягивания его в коммуну – бездумна и губительна. Что бы там ни было, мы обязаны на этот раз с украинским кресть­янином найти общий язык». [И.М.Дубинский-Мухадзе. Серго Орджоникидзе,К,1984,с.174]. (В українцях оселилася Мова-Дух Божий, тому нам НЕможливо «найти общий язык» з московськими антихристами, 1Ін. 4:2-3, 2Ін. 1:7).
                        23.11.1919. Член Реввоенсовета 12-й армии В.П.Затонский сообщал ЦК РКП(б) и лично И.В.Сталину о том, что «поддер­живать восстания в тылу Деникина нет смысла. И без этого все горит», и категорически протестовал против вхождения партизан в состав регулярных частей Крас­ной Армии».
                        25.11. білим вдалося захопити Мелітополь. Махновці Кримського корпусу були витиснуті до дніпровських плавнів.
                        Когда махновская армия встретилась с частями Советской Армии, от Махно ушли и влились в 14-ю армию несколько частей, в частности «железный полк», которым командовал М.Л.Полонский (http://hrono.ru/biograf/bio_p/polonski_e.html), и другие. Санитарное состояние махновской армии тогда было самое ужасное. Ведь никаких санитарных, банно-прачечных отрядов не было. Самый распрос­траненный способ избавиться от вшей был поджари­вать на костре исподнее и одежду. Каждый махновец спасался от грязи и вшей как мог. Вот что рассказы­вали очевидцы: «Парикмахера за хорошие деньги стригли машинками. Так из-за вшей, извините, вся машинка была в крови...». [Досье ЛГ,№4,1989]. В то время почти полови­на махновской армии болела сыпным тифом. Сам батько также хворал сыпняком. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                         До епідемії тифу додалися епідемії чорної віспи, холери та сифілісу. Почалося масове дезертирство.
                               Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).
                        [ С.Орджонікідзе, член Реввійськради 14-ї армії, користуючись особистим знайомством з В. Леніним, писав останньому 19.11.1919., що Денікін (білий московський окупант) зламав собі шию на українському мужико­ві, селянство (холопи) повернуло на бік (кровавого московського окупанта) Радянської влади.  (Адже раб мусить мати рабовласника).
                        Успішний розвиток наступу Червоної армії ще у листо­паді поставив перед повстанцями пи­тання про характер майбутньої зустрічі двох армій. Се­лянство, спробувавши денікінського режиму, ЗНОВУ взяло орієнтир на Радянську владу (вже раз спробувавши «великий и могучий» пса моськи у своїй дупі, селянство захотіло ЗНОВУ «лёжа, стоя и с колена» підставити всі свої дыры в тілі «русскому размеру»), його хвилювало лише пи­тання (черева): чи й цього разу (тобто навмисно хотіло влади над собою московського окупанта) радянські органи будуть нав’язувати мужикові політику комун, артілей і радгоспів, хлібної диктатури, репресій? Все це відбилося і на позиції махновців. 21.11.1919. в газеті «Путь к свободе» в якій пропонувалося заявити селянству, що вони «вважають червоноармійців («русских свиней») своїми КРОВНИМИ БРАТАМИ і разом з ними без допомоги влади і політичних партій самі влаштують своє життя, що при зустрічі з червоноармійцями повстанці простягнуть їм братську руку і загальними зусиллями ПОКІНЧАТЬ з денікінськими й іншими (УКРАЇНСЬКИМИ-націоналістичними) контрреволюційними БАНДАМИ…».
                       Аналогічна точка зору висловлена і в статті самого (реги-анала) Махна «Всякі наклепи у справі народній злочинні», опуб­лікованій тією ж газетою дещо згодом: «Бесполезные (полезные бесам) все крики коммунистов-большевиков (московских оккупантов) о том, что между повстанцами Украины («ополченцами» л/днр) и красноармейцами (московскими агрессорами) может быть столкновения. Как повстанцы (лугандоны), так и красноармейцы (москали) хорошо знают, что они БРАТЬЯ, РОДНЫЕ БРАТЬЯ труда».
                       І це переконує в тому, що головний орієнтир, який обрали махновці, по­лягав у прагненні домовленості, союзу з Червоною Армією для остаточного розгрому (української Державности та Церкви) денікінщини. Цей союз повинен (раби «качали права» рабовласникові) будуватися не на повному і безумовному підкоренні мах­новців більшовицькій диктатурі, а на певних політичних умовах. Правда, одностайності у махновському керівни­цтві не було, визрівав новий конфлікт «батька» з ідейними анархістами. Першою явною ознакою його стала відстав­ка Воліна з поста голови Військово-революційної ради 25.11.1919., а на початку січня 1920 р. анархісти залишили махновщину, і цей факт не викликав у Махна ні найменшого жалю. Він добре розумів і місце анархізму у махновщині, і те, що наступна доля повстанської армії вирі­шуватиметься не в суперечках про чистоту анархістської ідеї, а у взаєминах селянства (українських рабів) з Радянською владою (московськими рабовласниками). В.Ф.Верстюк].
                        [ Привыкшая жить на подножном корму, армия Махно быстро выжрала все в прифронтовой полосе и заголодала. Немедленно упала дисциплина. Пошли дожди – и вспыхнул неостановимый, как степной пожар, тиф. Я упоминал уже о страшной эпидемии (тифу, листопад-грудень) 1919 года, скосившей в России и на Украине больше людей, чем война. Лекарств не было. Медперсонала не хватало даже в городах. Еще в октябре, на александровском съезде Советов, кто-то из делегатов возмущался тем, в каких ужасающих условиях пребывают раненые бойцы: «Раненые повстанцы совершенно лишены медицинского обслуживания, еды, нет даже одеял и подушек, даже соломы, – люди лежат на голом полу и умирают подчас только из-за недостаточного за ними ухода». (Voline V. La revolution inconnue,Paris,1969,p.615). Но чем дальше в зиму, тем положение делалось хуже – достаточно сказать, что к моменту встречи махновцев с красными как минимум десять тысяч солдат Повстанческой армии валялось в тифу.
                       Какова будет эта встреча (Махна з Троцьким), понять было (НЕ) трудно….
                       И если для мобилизованных крестьян было, мало разницы в тот момент, у красных или у Махно придется им служить, то для мятежных частей «ядра», переметнувшихся к Махно в Новом Буге, это был не праздный вопрос и уж тем более он был не праздный для командиров этих частей и некоторых членов штаба. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].

Прояв «родных», «кровных» БРАТЕРСЬКИХ ознак у махновців і більшовиків.

                     Повстанчеству приписывается то, в чем люди честные и совестливые в свое время обвиняли самих большевиков: неоправданная жестокость, ставка на силу, на инстинкты и амбиции масс, политическая безапелляционность, бестолковая, разрушительная революционность, непонимание законов функционирования цивилизованного общества, в т.ч. и роли государства.
                     Разве матросы с «Авроры» взломали винные погреба Зимнего? Нет, это махновцы вылакали винные погреба в Бердянске! Разве большевики обкладывали контрибуциями буржуазию, чтобы залатать финансовые дыры в расстроенных бюджетах городов? Нет, махновцы, махновцы! Разве Саенко – харьковский чекист и отпетый палач – был проклятием Украины? Нет, живодером мог быть только Левка Задов из махновской контрразведки. Разве большевики уничтожали сложившего оружие противника? А вот махновцы расстреливали пленных юнкеров по-над берегом Азовского моря.
                    Махновцы (реги-аналы и лугандоны) – не свои, поэтому они могут быть и плохими, и страшными. (Финно-тюркский гибрид – многонациональный) Народ Ленина хорош. Народ Махно темен, жесток, раздираем поистине самоубийственными противоречиями.
                       Вообще, Лева Зиньковский прославился именно как человек исключительно военной хитрости, разведчик. К делам контрразведки, которыми занимался сначала Черняк, а потом Голик и Попов, он напрямую причастен не был. В принципе, контрразведка при штабе бригады создана была для раздобывания военной информации, но все время за ней волочился хвост каких-то дел, то вроде бы корыстного, то полицейского, поднадзорного свойства. Во всяком случае, слухи, окружавшие этот орган революционной самодеятельности народа, были ничуть не лучше слухов, окружавших обыкновенно ЧК.
                              В.Я.Голованов. «Нестор Махно».

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). ІІ пол. 1919 р. 18

ГРУДЕНЬ 1919.

                       [ Станом на 1 грудня 1919 р. лінія бойових дій мала такий вигляд: Катеринослав – село Хортиця – Біленьке (на правому березі Дніпра) – Балки (на лівому) – Мала Білозерка – Менчикури – Новоолександрівка (Нижньо-Сірогозький р-н Херсонської обл.) – Рубанівка – Горностаївка (на правому березі Дніпра) – Новокаїри (на лівому) – Снігурівка – Засілля – Нова Одеса – Привільне – Новий Буг – Бобринець – Верблюжка – Зелене – Червона Кам'янка – Троїцьке – Куцеволівка (на правому березі Дніпра) – Бригадирівка (Григорово-Бригадирівка; на лівому березі) – Кобеляки – Гупалівка – Котовка – Перещепине – Поливанівка – Чаплинка (Чаплине?) – Михайлівка (сучасна Балівка) – Карнаухівка (на правому березі Дніпра) – Катеринослав.
                      За даними махновського штабу, сили РПАУ(м) восени на початку грудня 1919 р. становили 83 тис. піхоти, 1919 р. тут розміщувався понад 20 тис. кінноти, 1435 кулеметів, 118 гармат штаб РПАУ(м) і 7 бронепотягів, зокрема: 1-й Донецький корпус – 15 500 багнетів, 3650 шабель, 144 кулемети, 16 гармат; 2-й Азовський корпус – 21 тис. багнетів, 385 шабель, 176 кулеметів, 16 гармат; 3-й Катеринославський корпус – 29 тис. багнетів, 5100 шабель, 261 кулемет, 34 гармати; 4-й Кримський корпус – 17 500 багнетів, 7500 шабель, 154 кулемети і 18 гармат. Крім того, армійський резерв складався із кулеметного полку Кожина (700 кулеметів, 500 шабель), окремої кавалерійської бригади (3 тис. шабель), 5-го артдивізіону (24 гармати). Про чисельність бійців партизанських загонів махновської орієнтації, що діяли у денікінському тилу, напевно, і сам штаб РПАУ(м) точно не знав. Махновцям протистояли, як вони самі рахували, в цілому такі сили білих: 43 500 багнетів, 7900 шабель, 510 кулеметів та 102 гармати. Архірейський Д.В.].
                        За махновцями залишилися міста Катеринослав, Апостолове, Кам’янське, Нікополь, Каховка, Берислав. Чисельність армії Махна складала 30 тис. бійців при 50 гарматах і 600 кулеметах. Білі на махновському фронті ще мали бл. 25 тис. бійців (за даними Білаша – понад 50 тис.).
                        На VIII Все­російській конференцію РКПб (02-04.12.1919.). виступив В.Затонський: «Економічне життя на Україні ЗРУЙНОВАНЕ вкінець (масковскими асвабадителями), село пухне…. Від Радянської влади воно майже нічого НЕ отримало...».
                        На VIII конференции РКП(б) видный деятель украинского ЦК партии Я.А.Яковлев наметил контуры стратегического подхода к «союзникам» типа Махно: ликвидировать. «Ликвидировать все банды и те повстанческие организации, которые сегодня бьют Деникина и которые завтра будут гораздо опаснее для нас. Никакого чувства благодарности по отношению к ним быть не может. Здесь один путь, путь беспощадности, самой решительной ликвидации этих отрядов…». (В.Н.Волковинский. Махно и его крах,М,1991,с.145).
                        На 05.12.1919. Махно намічав загальний наступ, однак повернути Олександрівськ йому не вдалося. Наступ завершився захопленням на декілька днів Павлограду та Знам’янки.
                        Розуміючи чисельну свою перевагу, махновське командування призначило на 5 грудня загальний наступ по всьому фронту, маючи намір розширити СВОЮ територію. Очевидно, що воно прорахувало варіанти близького майбутнього, в якому була зустріч з наступаючою з північного сходу ЧА. Махно і його оточення («раби, підніжки, грязь Москви») хотіли, аби їх (рабовласники) сприймали як переможців Денікіна, а отже, як рівноправних союзників і політичних партнерів, а не контрреволюціонерів, заколотників і дезертирів. Антиденікінський наступ повстанців так і не розпочався, і тут слід повірити Білашу, який звинувачує в цьому передовсім епідемію тифу, яка несподівано охопила махновське військо Архірейський Д.В. Махновська веремія. 
                         «4 декабря 1919 года М.Л.Полонский пригласил Махно и остальных руководителей армии на день рождения своей жены Галины, но в первом часу ночи были арестованы махновской контрразведкой, возглавляемой Левой Задовым. Когда это случилось, партийный комитет пытался спасти Полонского, направил к Махно делегацию, требующую гласного суда. Гласного суда не будет, – ответил батько, – его судьба решена военным командованием: он будет расстрелян... – Но если гласного суда потребуют повстанцы, бойцы, знающие товарища Полонского, вы их требования исполните? – Нет! Кто мной недоволен, пусть не служит мне, пусть убирается к...». [Голинков Д.Л. Крушение антисоветского подполья в СССР,М,1975,с.392].
                         Ночью 5 декабря Полонский, его жена, Азаров, Семенченко, Вайнер и Бродский были выведены на берег Днепра. Первый выстрелил в спину Полонско­му Каретников, затем – Чубенко. …Остальных расстреляли махновские контрразвед­чики. Был распространен слух, что Махно якобы хотели отравить.... В заключение приведем две версии легенды. По первой версии жена Полонского якобы имела дочь от Махно, и когда девочка лишилась родителей, то ее взяла на воспитание Галина Кузьменко, жена Махно. По второй версии – у Полонских был сын, которого после случившегося передали в один из детских домов Екатеринослава. Факт расстрела Полонского обсуждался на Ревво­енсовете махновской армии, возглавляемом в то вре­мя анархистом Волиным. Начальник контрразведки Лева Задов рассказал, что Полонский приказал насы­пать в пищу стрихнина. Это подтвердил и врач. Были другие мнения, обвинявшие Полонского в поддержа­нии тесных связей с коммунистами. На заседании Реввоенсовета Махно сказал: Военное командование с предателями имеет право распоряжаться согласно своему понятию... Когда какая-то падла осмелится требовать ответа – вот ему. – И он указал на свой маузер. УИЖ,1990,№ 5 або 8,с.121.
                         В "махновський" район виїхав з надзвичайними повноваженнями Ф.Дзержинський. Разом з Головою Раднаркому України Х.Раковським він звернувся до селян Катеринославщини із закликом усунути Махна будь-яким терористичним актом. Але селяни не піддалися агітації влади, яка і раніше готувала замахи на Батька. Трохи раніше використала командира Стального полку Полонського, але махновська контррозвідка дізналася про підготовку замаху і знешкодила змовників. 06.12.1919. махновська га­зета "Путь к свободе" надрукувала повідомлення про розстріл ко­мандира 1-го Стального кавалерійського полку Полонського, його ад'ютанта поручика Семенченка, голову більшовицького трибуна­лу при 1-му Катеринославському полку Вайнера, більшовицького інспектора Бродського і коханку Полонського (без згадування її прізвища). Це повідомлення підписав тимчасово виконуючий обов'язки начальника військово-польової контррозвідки Зіньковський (Льова Задов). «Всем было ясно, – пише П.Аршинов, – что гибель Махно – это потеря для всего крестьянства, утрата, не поддающаяся опреде­лению. И крестьяне делали все возможное, чтобы не допустить это­го несчастья. Надо было видеть, как они в Гуляй-Поле и других се­лах носили Махно из одной хаты в другую, стараясь спрятать его от налетевших красных войск; надо было видеть, как не раз в критиче­ские минуты, когда местонахождение Махно обнаруживалось, крестьяне жертвовали собой, стремясь выиграть время и дать возмож­ность перетащить беспомощного Махно в другое, более надежное место, – все это надо было видеть, чтобы понять, как ценили и с ка­кой фанатической преданностью оберегали и защищали крестьяне своего (ідола) вождя (roshen). Благодаря этой исключительной предданости жизнь Махно в наиболее критические минуты движения была спасена" І.К.Кушніренко, В.І.Жилінський. Нестор Махно і повстанці.
                       Ще з середині листопаду 1919 більшовицьке керівництво було занепокоєне успіхами махновців. У Москві було вирішено «кінчити» Махна ще до повернення …(кровавих московських окупантів) в Україну. Отруєння Махна та вбивство в лазаретах деяких поранених махновських командирів мали стати сигналом до загального перевороту в партизанській армії. Махновська контррозвідка розстріляла 7 змовників (група Полонського). Махновська рада створила «незалежну слідчу комісію». Махно був викликаний на засідання ради для пояснення. Він стверджував, що у двох пляшках горілки, якими хотів почастувати гостей Полонський, була сильна отрута.
                        [ В Александровске было неспокойно. Съезд (жовтень-листопад) не решил проблемы консолидации сил. Идея «вольного советского строя» НЕ вдохновила большевиков. И хотя в Реввоенсовете, который фактически был временным коалиционным правительством на территории партизанской республики, были представители партии, нелегальная работа коммунистов НЕ прекращалась.
                        Е.П.Орлов вспоминает: «Я уже говорил, что мы решили сохранить явку в гостинице „Париж“. И вот как-то однажды наша девушка, Клава, говорит: приходи туда сегодня вечером. То есть в „Париж“, на конспиративную явку. Случай чрезвычайный. Я пришел. Были коммунисты и я, комсомолец. Ждем кого-то. И вдруг входит Полонский: красавец, русый чуб, красная черкеска, белый башлык. От неожиданности я даже за пистолет схватился – ведь я же не знал еще, что он большевик, думал, махновец, начальник гарнизона. Меня ребята – хвать: „Потише Женя, потише…“ И вот он нам сделал двухчасовой доклад о Повстанческой армии, о положении на фронтах. Поставил задачу: внедряться в махновские части. Узнавать, чем они живут, какие настроения у них. В каких частях больше процент красноармейцев? Расчленять армейскую массу…».
                        Большевики, верные своим принципам, готовили военный заговор. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                        [ В то время, когда началось наступление Красной Армии на Деникина, В.А.Мирошевский, тогда член Екатеринославского губкома большевистской партии и секретарь губревкома, вспоминал: «Наша военная организация кон­центрировалась вокруг М.Л.Полонского, коммунис­та, командира т.н. «железной махновской дивизии», пользовавшегося в армии популярностью, почти равной популярности Махно; совершенно не­ожиданно для нас в начале декабря Полонский и целый ряд армейцев-коммунистов были арестованы батьковской контрразведкой и спустя несколько дней зверски расстреляны...».
                        Гуляйпольская районная газета «Заря коммунизма» 22.07.1977. писяла: «После второго взятия Екатеринослава (удерживал больше месяца) военная организация РКП(б) организовала вокруг Полонско­го нелегальный подпольный комитет против Махно. Неоднократно добивались согласия на переворот в армии Махно, но разрешения не получили. Тогда они сами готовили заговор, однако в начале декабря 1919 года провалились».
                       Надо признать, что на партизанщину смотрело сквозь пальцы и командование 14-й армии, наступавшей в район действия Махно. Член Реввоен­совета этой армии Г.К.Орджоникидзе считал: «...все, что кусает Деникина, хорошее». Однако через некото­рое время вдруг изменил свое мнение, не исключено, что под влиянием Сталина, который также являлся членом Реввоенсовета. 07.12.1919. Орджоникидзе телеграфировал в ЦК РКП(б), редакциям газет «Правда», «Беднота», «Известия ВЦИК»: «Цент­ральная печать, особенно «Беднота», подчеркивает роль Махно в восстании масс на Украине против Деникина. Считаем необходимым указать, что такая популяризация имени Махно, который, как и рань­ше, враждебно настроен против Советской власти, вызывает в рядах армии нежелательные симпатии к Махно. Особенно небезопасна такая популяризация при нашем продвижении в район восстания. Фактически Махно – это руководитель восстания…».
                       Нельзя обойти молчанием и тот факт, что план основного удара по войскам Деникина Красной Армией учитывал повстанческую армию Махно, которая, как нам известно, из предыдущих документов, была объявлена вне закона. В частности, в письме к Ленину, отстаивая план основного удара по войскам Деникина из района Воронежа через Харьков – Донецкий бассейн на Ростов-на-Дону,  Сталин писал: «...В-третьих, этим продвижением мы рассекаем армию Деникина на две части. Из коих: добровольческую оставляем на съеде­ние Махно, а казачью армию ставим под угрозу захода ей в тыл...». Этот план был утвержден. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева].
                        [ Штарм в кінці листопада або на самому початку грудня (точну дату встановити не вдалося) зібрав нараду комскладу армії. На неї з Нікополя прибув Полонський. Скориставшись нагодою, губ­партком влаштував засідання, на якому заслухав звіт По­лонського. Його робота «була відзначена великими успіхами в комплектуванні командного складу партійцями». Несподівано прямо на засідання губпарткому з’явився не­знайомець, який відрекомендувався представником ЦК КП(б)У Захаровим, свої повноваження він підтвердив мандатом. Поява Захарова і його мандат не викликали підозр. Як згадував один з учасників засідання, Конівець (Гришута), «ми його ввели в курс наших справ».
                         Починаючи з цього моменту події почали розгортатися швидко і драматично. На квартирі, де зупинився Полонський, і куди нібито він запросив Махна на вечір­ку з приводу свого дня народження, Полонський був арештований і разом з дружиною і двома однополчанами-комуністами 2 грудня розстріляний махновською контр­розвідкою.
                         Прозорий натяк на те, що підпілля не ви­ключало можливості терористичного акту проти Махна, можна знайти в спогадах, посланого ЦК КП(б)У для підпільної ро­боти на Катеринославщину, більшовика В.Мірошевського (Мирошевського): «Наша військо­ва організація концентрувалася навколо т. Полонського, комуніста…. Нами був створений нелегальний армійський комітет, настроєний вельми агресивно по відно­шенню до батька, й неодноразово добивався у губпарткому дозволу здійснити військовий ПЕРЕВОРОТ. Було дуже важко утримати армійців від рішучих кроків, що могли передчасно розкласти повстанство».
                         Коли Полонський став відверто виступати проти Махна, то «бать­ко» і його оточення вбили його, звинувативши у спробі отруїти командування махновської армії. Цей епізод став останньою краплею в тривалому конфлікті між махновськими командирами і анархістами з «На­бату». Останні на знак протесту залишили повстанське військо. В.М.Волковинський. Батько Махно. (Дуже дивно, адже набатів були непримиримими щодо більшовиків. Або, якщо покинули Махна, то зовсім з інших причин).
                         В.Волковинський стверджує, що командування Південного фронту не лише виношувало план, а й зробило спробу замінити Махна П.Ткаченком – команди­ром одного з партизанських загонів, що діяв на півдні України. На підтвердження факту історик лише наводить телегра­му В.Затонського до ЦК РКП(б): «Заміна Махна Ткаченком, як це було зроблено Південфронтом, неприпустима. …Він оголосив себе начальником червоних партизанів Право­бережжя і виготовив бланки з девізом «Голодранці всіх країн, єднайтеся!» Це не безграмотність (Ткаченко колиш­ній вчитель), а, безперечно, анархо-махновщина».
                          Цілком очевидно, що інтрига проти Махна велася. Конівець (Гришуга) пише, що після засі­дання губпарткому його члени розпрощалися з Полонським «з тим, щоб зустрітися наступного дня і поділитися додатково інформацією про нараду командирів. Крім того, ми домовилися рано-вранці послати до нього на квартиру за деякими даними для центру і грошима. Коли це о 5-й годині ранку тов. Новицький повідомив мене про арешт тов. Полонського, а о 10-й годині ранку ми довідалися, що контррозвідка влаштувала на квартирі Полон­ського засідку і арештувала посланих нами звечора т. Азархова Василя, Іванова і ад’ютанта Полонського, який повинен був принести для нас гроші».
                          Які дані для центру повинні були з’явитися у Полонського вранці наступного дня? Можливо, він розраховував отримати інформацію під час вечері з Махном? Тоді для чого в той же вечір на квартиру, де повинна була зібратися махновська верхівка, по­силати Азарова та Іванова?
                          І все ж версія про замах на Махна надто гіпотетична (за суб’єктивною версією В.Верстюка). Махно й контррозвідка не змогли навести серйозних аргументів на ко­ристь висунутих ними версій про спробу Полонського от­руїти «батька», а потім про те, що Полонський готував змову.
                           Дальшого загострення події, зв’язані з розстрілом Полонського, не набули, більшовиків не чіпали, газета «Звезда» продовжувала виходити до того часу, аж поки місто не перейшло до рук денікінців (Це пов’язано з тим, що Махно мав велику надію в ПЕРСПЕКТИВІ на ПОНОВЛЕННЯ служіння кровавим московським окупантам, а тому НЕ прагнув бити горщики з більшовицьким структурами взагалі).
                          Губком КП(б)У Зафронтбюро ЦК КП(б)У повідомляв, що коли махновці змушені були залишити Катеринослав, губпартком вирі­шив не залишатися в захопленому денікінцями місті, але пода­вся (ув’язався за махновцями) в бік Нікополя, за відступаючим Махном (Це пов’язано з тим, щоб якимось чином контролювати наступні дії непередбачуваних махновців).
                         Факти схиляють до висновку про те, що інцидент з Полонським не носив характеру кампанії, спрямованої проти комуністів. Вбивство Полонського було не результатом розкриття замаху на Махна, а, ймовірніше, наслідком гіпертрофованої підозри, якою страждав «батько», а, мож­ливо, й інтригою його контррозвідки, яка була не проти довести командуючому свою вірність. В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                        З 1986 р. в Парижі почав виходити історичний альманах "Минувшее", що відновив традиції "Архива Русской Революции". В 1987 в ньому з'явилось оригінальне дослідження С.Беленка "Махно и Полонский". Автор, спираючись переважно на старі джерела, продовжує відстоювати версію про антимахновську змову Полонського, наводить деякі цікаві документи, але припускається багатьох помилок. [С.Беленко. Махно и Полонский. Минувшее. Вып.4.-Париж,1987,с.274-297]. (докладніше про це див. [Ю.Р.Федоровський Ю.Р. Справа Полонського. Вісник СНУ,2002.№9]).
                        Серйозно займався проблемою махновщини французький історик А.Скірда, якому не вдалося уникнути певної ідеалізації махновців у дусі запорізького козацтва. Скірда виправдовує розстріл Полонського, стверджуючи, що ним готувалася змова і заколот, наводить багато цікавих документів (наприклад, протоколи засідань ВРР, махновську програмну декларацію від 7.1.1920, спогади польського анархіста К.Теслара і французького соціаліста М.Олів'є). [Skirda Alexandre. Nestor Makhno.-Paris,1982.-P.134-281,320; Skirda A. Les cosaques de la liberte: Nestor Makhno, l e cosaques de l'anarchie et la guerra civile russe.-Paris,1985]. 
                         [ Нет сомнения, что случись в Красной армии командир, который бы повел анархистскую пропаганду в частях и стал бы укомплектовывать их своими людьми, – он был бы без промедления расстрелян. Думаю, что Полонский на этот счет не обольщался: он знал правила игры. Поэтому и Махно бессмысленно упрекать в каком-то особенном вероломстве. Худо, что казнь Полонского совершилась как тайное ночное убийство, которое нужно было прятать, завирать, замазывать….
                         Сразу возникли трения между штабом и Реввоенсоветом. Волин вспоминает, что однажды Махно явился на заседание Реввоенсовета совершенно пьяным, «достал револьвер, навел на собравшихся и, поводя дулом из стороны в сторону, громко выругался, обложил Совет и безо всяких объяснений вышел». (Voline V. La revolution inconnue,Paris,1969,p.683).
                         Махно начинал пить, когда переставал чувствовать и контролировать ситуацию. А ситуация явно вырывалась из рук, «вольный советский строй» не раем земным оказывался… 5 декабря были расстреляны содержавшиеся в тюрьме адъютант Полонского, его жена, председатель трибунала Вайнер и инспектор артиллерии РККА Бродский. На настроениях в городе это сказалось чудовищным образом. Фронт трещал, и в патетических обращениях к командирам голос Махно срывался, в нем прорезывались ноты отчаяния. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                          Розстріл Полонського негативно сприйняли не тільки місцеві більшовики, й частина махновського командування, яка виступала за союз з комуністами (Білаш, Чубенко, Волін, Аршинов). Однак Махно на цьому не зупинився. У Нікополі він наказав розстріляти 12 лівих есерів, зокрема, начальника гарнізону і коменданта, звинувативши їх у зраді і посадовій недбалості (!) та антисанітарії у місті (!!!). Архірейський Д.В..

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). ІІ пол. 1919 р. 20

                      На другий день (06.12.1919.) після відкриття 7-го Всеросійського з’їзду Рад (05-09.12.1919.) з його трибуни Троцький виголосив промову: «…Махновщина, товариші, НЕ є явище національної української культури, ні, це є національний український (реги-анальный) НАРИВ, і він повинен бути розрізаний раз назавжди». Стенограма зафіксувала в цьому місці промови аплодис­менти, якими депутати з’їзду Рад висловлювали цілковиту ЗГОДУ (націоналістів). В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                     07.12.1919. з трибуни VII з’їзду рад Троцький заявив, що «после освобождения (? ОКУПАЦІЇ) Украины махновщина станет смертельной (АНАРХІСТСЬКОЮ-безвладною) опасностью для рабоче-крестьянского ГОСУДАРСТВА». [А.В.Посадский. Белый Юг и махновщина: к проблеме взаимоотношений. Крым. Врангель. 1920 год,М: Изд-во «Социально-политическая мысль»,2006].
                      Червоні лідери попереджали, що махновці «більш серйозна небезпека, ніж польське військ». Троцький наказав не давати солдатам-…(лугандонам и реги-аналам) можливости відвідувати рідні українські села і тимчасово не здійснювати мобілізацію до ЧА в Україні.
                      Через кілька днів у новій ТАЄМНІЙ директиві про заходи боротьби проти партизанщини Троцький наказав командирам ЧА при зустрічах з повстанськими загонами їх роззброювати та розформовувати, а командирів-повстанців віддавати під суд ревтрибуналу. Троцький наказав приймати до ЧА добровольців лише до тилових частин, а «український елемент» не допускати до фронтових частин.
                     В специальной секретной директиве № 108 он приказал при встрече с махновскими отрядами разоружать их, арестовывая командиров и расстреливая подозрительных и несогласных. «Разоружение, следствие и расправа (над повстанцями, як і всіх з цим не згодних) должны совершаться в кратчайший срок, по возможности не более 24 часов». [Х.Г.Раковский. Красная армия и борьба с бандитизмом,X(арьков),1921].
                       Важливу роль для орієнтації і командування ЧА відіграв наказ (Троцького) голови РВРР № 180 від 11.12.1919.. Цей наказ являв собою детальну інструкцію поводжен­ня …(кровавих) частин з повстанцями, і зокрема махновцями. Крім всього іншого, наказ зобов’язував при реввійськрадах армій, штабах дивізій, бригад, полків створити спеціальні особливі комі­сії, у розпорядження яких надати цілком надійні коман­ди, загороджувальні загони, частини особливого призна­чення, які й повинні зайнятися справою роззброєння. [В.Ф.Верстюк. Махновщина: селянський повстанський рух на Україні (1918-1921),К: Наук, думка,1992,с.215,-368с.]. 
                       Тому, зайшовши в «махновський район», радянські війська під командуванням Й.Е.Якіра почали наступ на повстанців. Чимало їх влилося до червоноармійських лав, але розстріли командирів та ветеранів махновського руху змусили їх знову воювати проти Радянської влади. В.М.Волковинський. Батько Махно.
                      [ Запрещено было принимать в Красную армию добровольцев – в одиночку и группами. А желающие послужить делу революции должны были сначала отстояться в тыловых частях, пройти переформирование, смешаться в равной пропорции с мужиками из разных губерний и уж затем – пущены в дело. В отношении же самостоятельных формирований наркомвоенмор Троцкий дал разъяснение, что за неподчинение и своеволие они должны быть подвергнуты расправе: «Причины расправы должны быть понятны каждому рабочему, крестьянину или красноармейцу…. Для учинения расправы должны быть назначены вполне и безусловно надежные части. Разоружение, следствие и расправа должны совершаться в кратчайший срок, по возможности не дольше 24 часов. Самой строгой каре подвергать командный состав и кулацкие верхи отряда…». (В.Н.Волковинский. Махно и его крах,М,1991,с.146).
                     Прикрытие пролетарской идеей – против кулаков – не может скрыть чисто карательного, «на уничтожение», направления приказа. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                      Протягом (1920) року при формуванні державного апарату (московським окупантами) віддавалася перевага надзвичайним органам влади – рев­комам (а НЕ радам). 11.12.1919. почав діяти Всеукрревком, за ним із звільненням (? Верстюк – лугандон)  території України (окупаційною) Червоною Армією поча­ли виникати місцеві ревкоми. Їх створення розглядалося як один з найголовніших обов’язків працівників армійських політорганів. В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                      Ті невеликі території, що утримували махновці не могли вже прогодувати багатотисячну партизанську армію. Між тим ЧА продовжувала наступ на Україну. В середині грудня 1919 білі залишили Київ.
                      Тим часом комкор Слащов, ретельно проаналізувавши попередній досвід боротьби з махновцями, дійшов виснов­ку, що Махно зовсім не боїться оточення і навіть любить провокувати противника на такі дії, вміло виводячи свої вільні партизанські частини в тил ворога з тим, щоб бити його з обох боків. Сильною стороною махновців був маневр. Отже, слід змусити їх до позиційних боїв на широ­кому фронті і разом з тим готувати війська до концентро­ваного удару на вузькій ділянці фронту, щоб розсікти за­хисні порядки махновців, прорвати фронт і захопити Катеринослав. Слащов брав до уваги і те, що за півтора місяця безперервних боїв і відступу з лівого берега Дніпра на правий повстанська армія значно ослабла. Дій­сно, армія махновців ослабла, продовжувалося дезертир­ство, але головною її бідою стала епідемія тифу. На поча­ток грудня кількість тифозних у армії досягла 35 тис. чо­ловік. Вони сковували пересування армії і змушували її до позиційної оборони. Слащов пізніше писав, що Махно припустився великої помилки, коли, майже рівномірно роз­тягнувши свої частини навколо Катеринослава, намагався вести його позиційну оборону. Оборона вийшла пасивною. Тим часом білі здійснили свій задум. Відволікаючи увагу махновців демонстративними атаками з боку Синельникового, вони глибоко ешелонованою групою прорвали фронт біля П’ятихатки, далі захопили Верхньодніпровськ, після чого запеклі бої точилися поблизу Сухачовки і в районі Карнаухівських хуторів, лінія фронту розгорнулася так, що Катеринослав виявився не у тилу махновців, а на їх правому фланзі. В.Ф.Верстюк. Махновщина/
                        17.12.1919. проти Слащова була вислана махновська група Петренка (1 500 бійців), котра була вщент розгромлена генералом. Катеринослав намагалися утримати 4 тис. махновців.
                        19.12. махновці відійшли з Катеринославу, але протягом 5-ти діб намагалися вибити білих з міста.
                        [ 22 декабря белые праздновали победу. После утренней разведки махновцев, которая не внушила опасений, назначенный по Екатеринославу сторожевой наряд был отменен. Предполагался «георгиевский праздник» с раздачей георгиевских наград солдатам. В 12 часов дня генерал Слащев сам отправился на позиции поздравлять свои части, но в это время по фронту внезапно началась беспорядочная ружейная стрельба, вслед за которой раздались удары орудий. Подъехав с конвоем к месту боя, Слащев увидел «целиком бегущий 1-й стрелковый кавказский полк и уже ворвавшихся в город махновцев». Махновцы устремлялись «вслед за бегущими к вокзалу и железнодорожному мосту, одновременно расширяя свой прорыв в стороны, с тем, чтобы окончательно отрезать левый фланг, т.е. 13 дивизию, и отбросить остальную часть корпуса к северу, тоже прижимая к реке, одновременно запирая мост и тем прекращая переправу подкреплений…». (Я.А.Слащев. Операции белых против Махно и Петлюры. Военный вестник,1922,№12,с.50).
                        Повстанцам, несмотря на всю их решимость, добиться успеха не удалось. Перегруппировав свои части, Слащев отрезал прорвавшихся в город махновцев и блокировал прорыв на фронте. К четырем часам вечера уличный бой затих: израсходовав патроны, оказавшиеся в ловушке махновцы вынуждены были сдаться. Слащев пишет, что в плен было взято около двух тысяч человек, но ни слова не говорит о их судьбе. Зная отношение белых к партизанам, резонно предположить, что все они, подобно больным в госпитале, были безжалостно расстреляны. В.Я.Голованов. «Нестор Махно»].
                         23.12. загін Петренка захопив Верхньодніпровськ. Махно прагнув повернути Катеринослав до появи в цих краях червоних. Він розраховував, що володіння значним стратегічним центром дасть додасть йому ваги у нових стосунках та ПЕРЕГОВОРАХ із «пришельцями з півночі».
                        Створення фронту в тилу білогвардійців і утримання партизанської армії без підготовленого апарату постачання і реальних джерел зброї було дивовижним явищем в історії світу. Партизани стримували наступ білих фактично у круговій обороні, постійно відчуваючи сильну нестачу в набоях, але так і не дали себе перемогти.
                        У грудні 1919 р. почалися перші бої частин ЧА проти повстанців, в т.ч. і махновців.
                        Под натиском Первой конной, 8-й и 13-й армий красных, деникинцы оставляли города: 24.12.1919.. Луганск, 31 декабря – Ясиноватую. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                        В р-ні Глухів-Путивль повстанську боротьбу очолив анархіст Шуба під гаслом «ради без комуністів». Штаб Махна планував формування Чернігівської повстанської групи отамана Шуби у кількости 3 тис. повстанців. З одного боку, у жовтні у своєму загоні «шубівці» мали політ комісара з 12-ї рад-армії і виконували оперативні накази командування ЧА, вступаючи в угоду з ЧА. З іншого – заявляли про свою підтримку Махна. У грудні 1919 р. «шубівці» захопили кілька повітових центрів і, оголосивши себе послідовниками Махна, проголосили там «безвладдя».
Віктор Ревегук, Надія Кочерга, Отаман «Шуба» (Петро Іванович Новохацький). http://77.121.11.9/xmlui/bitstream/handle/PoltNTU/78/отаман.Шуба.pdf?sequence=1&isAllowed=y
                         Щоб урятувати повстанців від розправи зі сторони ЧА, командир Шуба пішов з керівництва, розуміючи, що як махновець-анархіст викликає ненависть у підлеглих Троцького. Шуба, навіть, закликав своїх партизан ставитися лояльно до (московського окупанта) ЧА. Та до травня 1920 р. шубівці боролися проти частин 12-ї рад-армії. «Вільний район» Глухівщини до літа 1920 р. був потоплений у крові.
                        В кінці грудня махновці Кримського корпусу повернули Мелітополь, Великий Токмак, Бердянськ.
                        [ Під виглядом махновських підрозділів у селах створювалися банди дезертирів, які грабували населення. Особливо значно зросла кількість таких дезерти­рів у грудні 1919 p., коли Повстанська армія зазнала ряд поразок в боях з корпусом Слащова. 24 грудня питання про боротьбу з дезертирством розглянула Військово-революційна рада повстанської армії. У протоколі засідання відзначалося, що дезертири мають зброю, коней, тачанки, сідла. Приїжджаючи у чуже село, вимагають від селян фуражі продовольство, багато хто з них займається бандитизмом. Рада постановила застосовувати для боротьби з дезертирами найсуворіші заходи, вирядити в рейд по селах кінну сотню, яка знаходилася при раді, для виявлен­ня і роззброєння дезертирів.
                         Дезертирство, одне з найхарактерніших явищ грома­дянської війни (????? в Україні була національно-визвольна війна проти біло-кровавих московських окупантів, лугандоны України воювали в рядах кроваво-білих московських окупантів ПРОТИ українського уряду визнаного міжнародною спільнотою та кровавими москалями), було розвинене у всіх воюючих арміях. Ге­нерал Шкуро згадував про випадки, коли одні і ті самі бійці по черзі 3-4 рази побували і в білій, і в червоній арміях. Глибоке і вдумливе до слідження дезертирства може суттєво підірвати міф про класовий характер цих армій. Зважимо на те, що понад 80% населення країни належало до одного класу – селянства, яке загнати в армію можна було лише мобілізацією. Страждала від дезертирства і махновська армія. Особливо сильно поріділи її ряди під час відступу до Умані, а потім у листопаді-грудні 1919 р.. У списку (наказів про дезертирство махновських частин) здебільшого українські і російські (? москальські) прізвища, але поряд з ними й єврейські, польські і латиські.
                        Більшовики від­верто заявляли, що їх партія ЄДИНА, яка не боїться грома­дянської війни. Посягнувши на принцип власності, революція штовхну­ла країну в прірву громадянської війни (ще один доказ національно-визвольної війни в Україні, яка ЗАХИЩАЛА право приватної власности). В жертву кривавому молоху були принесені право і мораль. На авансцену історії швидко виходили ті, хто не мав до цих категорій найменшого відношення. Останнім відводилася роль без­ правного придатка, функції політики. Правомірність тих чи інших дій визначалася за принципом класової належності їх суб’єктів. Власник оголошувався лютим ворогом («русской») революції, люмпен і маргінал ставали її героями. Все це відбилося і на повстанському русі. Виникнувши у формі захисної реакції на дії …(законної української влади та її союзників), махновщина відстоюва­ла інтереси (ВИКЛЮЧНО анархістського) селянства (НЕ підкорятися будь-якій владі)…. Разом з тим вона вийшла з революції і несла колосальний заряд АГРЕСИВНОСТИ. Було б глибоко помилко­вим бачити в махновщині лише позитивне.... Як оцінити ХВОРОБЛИВУ недовіру махновців до інтелігенції, прагнення всі політичні події трактувати з пози­ції селянського світогляду. А в ньому протягом століть сформувалось негативне ставлення до міста як експлуата­тора села. Коли місто вдавалося до постійних реквізицій на селі, то село, при нагоді, відповідало тим же.
                        Вже 24.10., зібравши в кулак свої частини, Махно повів наступ на Катеринослав. Бої за місто точилися довго, обидві сторони несли втрати, корпус Слащова ви­явився зажатим у місті, але й махновці не були в змозі вести активні наступальні дії. Армія (вірніше, рештки її) на очах втрачала боєздатність і розвалювалася. Ще в се­редині грудня Махно звернувся до повстанців з відоз­вою, в якій з болем звертав увагу бійців і командирів на те, що армія розкладається і, якщо таке становище буде продовжуватися і далі, загине не лише вона, а й революція. Командарм вдається до відчайдушного кроку: ставить ультиматум своїм підлеглим: «...Або ми з вами будемо боротися до кінця з ворогами народу, що вимагає щирості й честі кожного повстанця у боротьбі, або я назавжди піду від вас: відповідайте, і відповідайте не лише словом, а й справами. На позиції і в тилу цього вимагає революція, в ім’я її торжества вимагаю й я». Та ситуація не покращилася, ВАДИ партизанської організації давалися взнаки. В.Ф.Верстюк. Махновщина].
                        В останні дні 1919 року Махно зліг від тифу, з північного сходу до Катеринослава вже наближалися …(криваві) війська. командування білих наказало Слащову залишити Катеринослав і зосередитися на обороні Перекопу. 25.12.1919. його частини, не зав’язуючи бої з червоними, вирушили на південь через р-он, зайнятий махновцям. Після відходу Катеринослав три дні був нічиїм. Але у махновців уже не було сил для наступу. Тиф звалив 60% махновців. захворіли командири армії Білаш і Петренко. Бл. 20% махновської армії дезертирували або таємно переходили на бік …(кривавих московських окупантів, а НЕ до армії УНР).
                        Виконуючи наказ № 180 голови РВРР, командуючий Півден­ним фронтом 26.12. віддав наказ про формування при арміях і дивізіях фронту служб начальників тилу, на яких покладалися обов’язки угамування тилу, роззброєння населення, боротьби з дезертирством, ліквідації банд. Та­ким чином, визначалася загальна жорстка лінія ставлен­ня Радянської влади до повстанства і махновщини, разом з тим конкретної команди протидіяти Махнові війська НЕ отримали. Ось чому Якіру довелося подати вверх по ін­станції запит і чекати на нього відповідь (у випадку з махновцем «Дияволом»; викладено нижче). В.Ф.Верстюк. Махновщина.
                       [ 26.12. Слащов прорвався через позиції піхоти 1-го махновського корпусу і вздовж правого берега Дніпра стрімко вирушив на Олександрівськ, кинувши свої бронепотяги і частину обозів у Катеринославі. Вже наступного дня він несподівано з'явився біля Кічкаського мосту, збив повстанську охорону і по кризі, адже міст було зруйновано ще 11 листопада, перейшов Дніпро. Далі повз Олександрівськ він рушив на південь, у напрямку Мелітополя.
                       Період активних бойових дій махновців проти денікінців відходив у минуле.
                       27.12.1919. до махновської зони швидко наближалася Червона армія, яка вже зайняла Луганськ, Слов'янськ, Золотоношу і Полтаву. Основна маса білих формувань під ударами червоних відступила у трьох напрямках – на Одесу, Крим і Ростов-на-Дону, через що в деяких районах України, наприклад у північному Приазов'ї, південній Херсонщині тощо, утворювалися нейтральні зони, тимчасово вільні і від білих, і від червоних. У них, як правило, діяли місцеві повстанські загони як пробільшовицької, так і промахновської орієнтації. Входячи до таких районів, командири Червоної армії діяли за одним з двох альтернативних варіантів, або включаючи такі загони до своїх підрозділів, або роззброюючи їх як бандитські. Махновське командування заспокоювало себе ілюзіями щодо можливого союзу з більшовиками, проте справжні наміри останніх виявились дуже швидко. Денікіна можна було вважати вже розгромленим, тому військова допомога махновців була непотрібна. А політично вони утворювали більшовикам конкуренцію у впливах на населення. Переможцем Денікіна могла вважатися тільки одна сила – більшовики, як того бажали вони самі. Це і визначало лінію поведінки більшовицького керівництва щодо махновців у грудні 1919 – січні 1920 р.. Архірейський Д.В. Махновська веремія].
                     27.12. Слащов вибиває махновців з Олександрівська, яким ті заволоділи кілька днів тому. Слащов того ж дня рушив на південь, до Криму. Дійшовши до Мелітополя, він і звідти на кілька діб вибив махновців.
                      28.12.1919. 2-й корпус махновців, який проґавив перехід Слащова через Дніпро, зайняв Олександрівськ. Загін Петренка і Махно, очевидно зі штабом РПАУ(м), з-під Катеринослава прибули до Нікополя. Тут 4-му корпусу і 3-му Кримському полку було наказано наступати на Миколаїв і Перекоп, що і почали здійснювати відповідно комкор Павловський і його заступник Володін. Сам Махно, залишивши хворих Білаша і Петренка у Нікополі, переїхав до Олександрівська, очевидно, готуючи звільнення лівобережної Катеринославщини. Архірейський Д.В. Махновська веремія.  

Махновщина, як демонська сила в ділі НИЩЕННЯ української державности (москалями). ІІ пол. 1919 р. 21

                       29.12.1919. состоялась первая встреча отряда Махно с красноармейцами. Все повстанцы, кроме командира по прозвищу Дьявол, перешли на сторону РККА. Сайт мАхно.ru. «Махно и гражданская война».
                       В районі Дмухайлівських хуторів у Новомосковському повіті. Бригада (1-ша бригада 45-ї дивізії ЧА) прибула в район, коли між білими частинами і місцевим партизанським загоном точився бій. Обопільними зусиллями білі були розбиті. Командир повстанців відрекомендувався представником армії Махна в Новомосковському повіті, його загони носили назву 1-го та 2-го Новомосковських повстанських полків, а самого командира звали «Дияволом». Комбриг Ф.Левензон: «…"Дия­вол", як він говорив, був сам робітником тульських заво­дів…. Сам "Диявол" "благословив" партизанів на вступ до Червоної Армії й, одержавши пе­репустку, покинув бригаду. Одначе далеко пройти йому не пощастило. Командир 3-ї бригади нашої дивізії тов. Голубенко відправив "Диявола" в штаб дивізії до тов. Якіра». В.Ф.Верстюк. 
                        Первым донесением, поступив­шим в махновский штаб в 1920 году, было сообщение, что 29.12.1919. в районе Дмухалевских хуторов встретились части 45-й дивизии Якира с Новомосковским полком, которым командовал отчаянный анархист (Макеев) по кличке «Дьявол». Подавляющее боль­шинство повстанцев-махновцев этого полка изъяви­ло желание вступить в Красную Армию (московських окупантів – НЕ в армію УНР). Однако махновский командир, получив разрешение, решил ехать к Махно, чтобы доложить о положении дел. Но комбриг Н.В.Голу­бенко, выполняя приказ Главкомверха, арестовал Дьявола и отправил под конвоем в штаб 45-й дивизии. Комдив Якир, также руководствуясь приказом Д.Троцкого, дал команду расстрелять махновского командира, объясняя свое решение тем, что якобы этот махновец так или иначе опять уйдет к Махно. Разумеется, махновцы (реги-аналы и лугандоны) были озадачены таким дей­ствием командования Красной Армии, но сам Махно был доволен – такие действия «охладят горячие го­ловы повстанцев». [УИЖ,1990,№6,с.119]. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                        В то время многие махновские отряды и полки влива­лись в Красную Армию. В частности, «железный полк», которым командовал Полонский, ушел в пол­ном составе. Т.А.Беспечный, Т.Т.Букреева.
                        30.12. в 9 годин ранку Махно зібрав на засідання своїх най­ближче оточення: Калашникова, Марченка, Морозова, Уралова, Василевського і Хохотву. До них «батько» звернувся з промовою, в якій визнав становище армії жахливим, в з в’язку з чим постало питання, що ро­бити далі. Махно бачив альтернативу: або відступати на Кривий Ріг, або переправлятися через Дніпро в район Си­мельникове-Чаплине-Пологи. Більшість з присутніх висловилася за негайний відступ, лінію зосередження військ: Кічкас-Нейндорф-Чумаки. В.Ф.Верстюк. Махновщина. 
                        30.12. комуністичний партизанський загін Нежданова зайняв Катеринослав, залишений махновцями одразу після прориву Слащова. Того ж дня ЧА зайняла Синельникове і Бахмут. Архірейський Д.В. Махновська веремія.
                        31.12.1919. махновці зібрали раду, необхідно було, уникаючи зіткнення з білими, відвести повстанців до спокійного р-ну і зайнятися переформуванням військ. Частина командирів запропонувала відійти до Кривого Рогу, де з’єднатися з частинами петлюрівського отамана Мелашка. Деякі запропонували переправитися через Дніпро і рухатися у тил білих – на Синельникове-Гуляйполе. На раді було вирішено вибити з Олександрівська білі частини генерала Ангуладзе, що там ще залишилися.
                             Вийшла з друку книга криворізького історика та краєзнавця Олександра Мельника «Антибільшовицький рух опору на Криворіжжі (1919–1923)». http://kroun.info/teritoriya-kulturi/viyshla-z-druku-kniga-krivorizkogo-istorika-ta-krayeznavtsya-oleksandra-melnika-antibilshovitskiy-ruh-oporu-na-krivorizhzhi-1919-1923/   
                       ФАНТАСТИЧНІСТЬ махновського будівництва Південноукраїнської Трудової федерації полягала і в тому, що розвиток людської моралі та цивілізації не досяг (і до нині) «ідеальної людини», яка й мала б жити в «суспільстві анархії». «Ідеальне суспільство» ТВОРИЛОСЯ простими селянами, РОЗЛЮЧЕНИМИ безперервними війнами, здирством, брехнею, насильством та несправедливістю. Жорстокий час диктував презирство до ідеалізму, віру в силу та гвинтівку, за допомогою якої вирішувалися всі питання. Анархічне суспільство махновці створили в самому епіцентрі пекла громадянської війни (?), коли ворог був скрізь і всі сили й засоби необхідно було віддавати боротьбі. Військове питання домінувало над усіма іншими сторонами життя «махновської держави». Будівництво «махновського РАЮ» залежало від кількости патронів в кулеметній стрічці, від наявности «свіжих» коней
Махновці зуміли створити відносно демократичний режим, де в обмеженому вигляді існувала багатопартійна система. Легально працювали всі соціалістичні партії та більшовики (КРІМ українських державних і націоналістичних). В махновському районі друкувалися газети різних лівих політ партій (КРІМ українських державних і націоналістичних).
                         В 1919 р. в культпросвітвідділі махновської армії заправляли П.Аршинов, анархісти з «Набату» на чолі з В.Воліним та група анархістів з Іваново-Вознесенська (Московщини. Ще один побічний, належний доказ, що Махно зас/раний москалями казачок, ч.1 ст.85 КПКУ).
                        Полтавська газета "Анархіст-повстанець" (12.1919. ?): «Сам народ уже давно усвідомив, що єдине його спасіння в анархізмі, безвладній трудовій федерації, що є єдино вільна незалежна організація, яка повинна привести націю до давноомріяної свободи і процвітання українського народу». Бордульов С.В.
                        З 13-ти відомих махновських газет, в т.ч. місцевих, тільки ДВІ газети були україномовними, решта були написяні языком (московського окупанта і антихриста). Махновці обладнали підпільні друкарні в Севастополі, Сімферополі, Києві, Харкові, Вовчанську, Одесі, Чернігові, Полтаві, Миргороді, Херсоні….
                        Міськими справами мали займатися обрані на місцях ради та центральна махновська Військово-революційна рада (ВРР) – махновський «парламент» (бл. 30 чоловік), який насправді був лише ФОРМАЛЬНИМ керівником Південноукраїнської Трудової федерації (ПУТФ). РЕАЛЬНА влада знаходилася у Махна та його військових комендантів і командирів армії.
                        ВРР виконувала фактично функцію дорадчо-декларативного характеру при (диктаторі) Махнові, хоча й боролася за право бути вищою та незалежною законодавчою ВЛАДОЮ (? За умов декларації анархічного БЕЗвладдя) для ПУТФ та центральним військовим органом для повстанців. На цьому ґрунті ВРР шматували інтриги. ВРР реально не контролювала махновські фінанси та дії контррозвідки. Волін заявив, що ВРР напружує всі свої зусилля, щоб відновити правильну роботу на території «вільного (від української влади) району», але на неї не зважають армійські структури; розпорядження ВРР залишаються тільки на папері й не виконуються, а рішення будь-якого питання залежить ТІЛЬКИ від самого Н.Махна (пряме свідчення махновця, що Махно – ДИКТАТОР). ВРР вимагала від Махна видати особливий наказ по армії – що всі постанови ВРР повинні проводитися в життя. Але сам Махно не бажав обмежувати своєї ВЛАДИ (! За умов декларації анархічного БЕЗвладдя) та влади Гуляйпілького союзу (МАФІЇ-сім’ї) анархістів.
                         У відповідь Махно (ДИКТАТОР) виставив з ВРР В.Воліна та Г.Трояна, котрі в грудні 1919 р. були направлені в Кривий Ріг «для анархістської агітації». Замість Воліна головою ВРР було «обрано» (призначено диктатором) махновця О.Лащенка (праву руку Махна), замість секретаря ВРР Трояна – Грушецького. Однак незабаром Лащенко захворів на тиф, і в кінці грудня 1919 р. діяльність ВРР розвалилася. Більшовицькі елементи проникли до ВРР та усіма засобами намагалися ліквідувати або розколоти (на черева і на жопи) махновський рух.
                       В анархістській ДЕРЖАВІ (!), як і в інших державах періоду громадянської війни, в обігу були гроші всіх урядів. Ідеологи махновщини пояснювали це небажанням утискати фінансове становище усіх прошарків суспільства – власників різноманітних грошових знаків, а курс цих грошей залежав від ситуації на фронтах. У той же час махновська скарбниця інколи «легалізувала» гроші з допомогою «махновського штампу», який вказував НОВИЙ номінал та приналежність до певної політико-економічної системи.
                       Відкидання держави як економічної самоорганізації суспільства створювало економічний ХАОС у промисловості. В Україні на 1919 р. в обігу були 342 грошові знаки. Найбільш розповсюдженими були радянські грошові знаки, донські гроші, українські карбованці. Н.Махно практикував такі форми фінансових відносин як накладення контрибуції на жителів населеного пункту а потім необмежена роздача грошей людям згідно їхнього соціального та громадського становища. Найбільшим попитом на махновській території користувалися донські гроші, тому що вони конвертувалися з валютами антантівських країв. Оригінальні гроші були випущені махновською Реввійскрадою. На титульній стороні грошових знаків було надруковано: "Анархия – мать порядка", а на звороті – хуліганський вірш. [Телицын В. Нестор Махно,М,1998,с.262,-448с.]. На початок 1920 року офіційна економічна ідеологія Н.Махна потерпіла зміни. Була висунута теза "революційного зв'язку між селянством та міськими робітниками з метою безпосереднього продовольчого обміну з допомогою кооперативів і спілок взаємодопомоги". [Шубина. Махно и махновское движение 1917-1921 гг.. Дружба народов,1993,№3-4,с.56]. Таким чином, для економічного життя регіонів України, які підпали під вплив Махна, були характерні такі раси: • відмова від державного механізму, як регулятора економічних відносин у суспільстві; • суперечлива мета – досягнення вільного селянського ринку і відмова від податкової системи. На практиці використовувалися реквізиції на користь армії; •  втручання в грошові відносини, ігноруючи об'єктивність економічних законів грошового обігу. • намагання утворити економічно автаркну селянську спільноту. "Махно и Украина" Бордульов С.В.
                            Віктор Савченко. Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.).

22.01.2019. Ідеолог українського націоналізму, Сир. 15:17-18.